Складно вигадати кращу подію, яка б символізувала зовнішню політику України за п”ять років після Помаранчевої революції, як візит до Києва “батька” Лукашенка.І якби ми не хотіли розглядати цю здачу останнього дипломатичного форпосту української сторони (чотири роки в Києві робили все можливе, аби Лукашенко не засвітився саме в українській столиці), дуже складно звести це до банальної “двосторонки”.По-перше, візит Лукашенка дуже гарно відтінює неофіційний міжнародний статус, в якому останнім часом опинився Віктор Ющенко. Раніше російські дипломати дуже любили в неформальних розмовах розповідати, що Лукашенко дуже вигідний Владіміру Путіну, бо останній на його фоні виглядає великим демократом. І якщо хтось із західних партнерів насмілювався у розмові з ним акуратно натякнути про права людини, то він міг зі спокійною душею кивнути на партнера по союзній державі: “Мовляв, розберіться спочатку з тим, що твориться в Білорусі, а потім поговоримо про Росію”.
Тепер Лукашенко може стати таким же гарним фоном і для Ющенка. Віктору Андрійовичу вигідна компанія Лукашенка, аби на тлі “батьки” здаватись в очах міжнародної публіки хоч трохи виграшно. Адже, ні для кого не є секретом, що в сприйнятті і внутрішнього споживача, і світового, Ющенко не лише виявився поганим менеджером, а й поганим демократом.
Більше того, перебування поруч з Лукашенком дає можливість Ющенку бути на виду і слуху у західних полісімейкерів. Білорусь наразі є такою мейнстрімовою темою у європейській політичній дискусії (чи як модно казати – дискурсі), якою була п”ять років тому Україна. Більше того, якщо тоді деякі європейські країни (передусім Литва) займались Україною, тому що були страшно розчаровані Білоруссю, то в даний момент спостерігається зворотній процес – вони захопились Білоруссю, бо вже не вистачає ні сил, ні терпіння спостерігати за тим, що робиться в Україні. Не дивно, що новий литовський президент Даля Грібаускайте першою з президентів країн ЄС прийняла “батьку” у себе в Вільнюсі, тим самим перехопивши роль посередника між Мінськом і Брюсселем, на яку після Помаранчевої революції так розраховував Київ. До речі, прагматична Грібаускайте – єдиний західний лідер, яка погодилась скласти компанію білоруському та грузинському президенту і порадувати також й українського президента своїм візитом до Києва у цьому місяці, тобто – у розпал передвиборчої кампанії. І то кілька днів тому мої литовські співрозмовники не готові були назвати точну дату візиту, пояснюючи таку невизначеність епідемією грипу в Україні.
По-друге, зустріч Лукашенка та Ющенка в Києві є гарним знаком для російського керівництва. Ні, не тільки тому, що може налякати Путіна (якого “батька” публічно критикує) і Медвєдєва (якого, уподібнюючись Обамі, навпаки начебто любить) потенційним альянсом двох газових транзитерів. А ще й тому, що наглядно демонструє: домовлятись обидва президенти можуть навіть незважаючи на те, що один з них інтегрує свою країну в НАТО, а інший в його російський міні-аналог – ОДКБ. Один має намір “вступити” країну в Євросоюз, а інший – лише розвивати з ЄС співробітництво, і то, якщо останній не буде, за словами Алєксандра Грігорієвіча, “дьоргать єго по мєлочам” (пропонувати запускати діалог з прав людини і таке подібне). Отож, у Владіміра Владіміровича є можливість задуматись: чому Ющенко і Лукашенко можуть дружити, незважаючи на різні зовнішньополітичні вектори, а він з Ющенком не може?
Українське керівництво історія з Лукашенком має, в свою чергу, налаштувати на інші думки в російському напрямку. А саме – у Києві потрібно зрозуміти, що так само, як наївно було чекати демократизації Лукашенка чи, тим більше, приходу на його місце іншої особи, ніхто крім Путіна і Медвєдєва не з”явиться й у Москві у найближчому майбутньому. Тому пора перестати жити ілюзіями, що між російськими прем”‘єром і президентом конфлікт, на якому Україна зможе так чи інакше зіграти. Можливо, краще прислухатись до тих обізнаних людей, які говорять про банальне змагання чи конкуренцію (кому як ближче) піар-команд або прес-служб російського прем”єра та президента і виходити з того, що є сьогодні?
По-третє, Лукашенко в Києві – доказ того, що не лише по лінії Вашингтон-Москва відбувається наразі перезапуск відносин не на основі цінностей, а на базі абсолютно приземлених інтересів. Не будемо зараз з”ясовувати добре це чи погано, але зрозуміло, що після такого братання з “батькою”, в українських дипломатів не вистачить більше підстав, аби натякати американцям щось на зразок того, що пріоритетними мають бути відносини з країнами, які поділяють схожі з американцями цінності.
Інша справа, що поки Україна намагалась притримуватись “ціннісного” діалогу зі своїми сусідами, то максимум, що вдавалось обговорювати з білорусами, це питання на зразок боротьби з нелегальною міграцією. Будь-які спроби перевести розмову на тему подій в самій Білорусі закінчувались однозначними фразами білоруських співрозмовників: “курс президента Лукашенка підтримує переважна більшість населення Білорусі, тому ми не бачимо сенсу це обговорювати взагалі”.
Інше питання, чи перехід з ідеологічних на суто прагматичні відносини з “батькою”, дозволить Україні вирішити головне питання між Києвом та Мінськом – поставити крапку в епопеї з ратифікацією українсько-білоруського договору про кордон, підписаного та ратифікованого українським парламентом ще в 97-му. Чесно кажучи, вже трохи смішно виглядає історія, коли Україні вже який рік підряд Білорусь нав”язує цілковитий нонсенс з точки міжнародного права – пов”язує ратифікацію основного прикордонного документу з фінансовими зобов”язаннями України. Чи начебто зобов”язаннями, бо в дипломатичних колах не раз доводилось чути думку, що офіційно жодний борг за Україною не зафіксований. Йдеться насправді про сальдо взаємообліків, яке утворилось між суб”єктами господарчої діяльності у 1992 році. А якщо копнути глибше, то не лише не з”явиться підстав переводити цей борг в державний, як хотів би “батька” Лукашенко, а й випливуть факти, що насправді… білоруські підприємства заборгували українським. Якось один поважний співрозмовник, що не один рік опікувався цією темою, надав мені інформацію, що у 1992 році Україна поставила в Білорусь товарів без оплати на 9,5 млрд. рублів більше, ніж надійшло до нас з білоруського боку.
Зрештою, не так важливо, як Україна розрулить цю ситуацію (Петро Порошенко в Мінську вже дещо запропонував білоруським колегам), але якщо після повернення “батьки” з Києва до Мінська білоруський парламент не ратифікує документ про кордон, “допуск” білоруського лідера до Києва з офіційним візитом можна буде офіційно вважати великою українською помилкою. Бо знову виникне питання: а що, власне, здобула сама Україна, перевівши діалог з “батьком” в розряд “тільки бізнес, ніякої політики”?
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.