Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”На наступному тижні Віктор Янукович має зустрітись у Сеулі з американським президентом. Барак Обама хоче подякувати Януковичу за успішну операцію з вивезення високозбагаченого урану з території України та заміну його на низько збагачений. У Білому Домі наразі ламають голову над тим, як зробити так, аби зустріч з українським президентом була сприйнята адекватно і в Америці напередодні президентських виборів, і в Україні напередодні парламентських. Тобто – щоб похвалити Януковича за уран, але водночас “засудити” за політичні суди, конкретно – справу Тимошенко й Луценко. Дилема полягає в наступному: якщо організувати повноцінну зустріч, то є ризик, що і республіканці в США, і українська опозиція в Україні накинуться на американську владу з докором, що світоч демократії Обама організував посиденьки з диктатором Януковичем. Знову розпочнуться розмови про оборудку “уран в обмін на демократію” і таке інше тому подібне. Якщо ж зробити дуже коротку зустріч, то тоді взагалі не вдасться проговорити делікатні й гострі питання а-ля Тимошенко.\
Ні для кого не є секретом: подібна зустріч Януковича з Обамою (як, до речі, і з Баррозу, про яку в своєму блозі написав друг Пінчука і соратник Квасьнєвського євродепутат Сівець) – гарний привід для президента підтримувати ілюзію, що його ізоляція на Заході – не більше, аніж брудна вигадка опозиції та її “продажних” дружків на Заході. Хоча, звісно, на його місці, вже давно пора було б задуматись над тим, чому слова “ізоляція” та “санкції” шлейфом тягнуться за словом “Україна” в усіх міжнародних дискусіях та публікаціях про Україну (якщо, звісно, він хоч трохи в курсі цих дискусій і публікацій). Але зустріч Януковича з Обамою – це ще й привід для опозиції та громадянського суспільства задуматись над тим, а чи насправді ізоляція та санкції проти режиму Януковича є єдиними правильними ліками, щоб вилікувати інфіковану авторитаризмом українську владу?

Чесно кажучи, я думала в останні місяці над цим питанням більше, ніж, можливо, воно того варте, спілкуючись на цю тему з різними людьми в різних країнах світу. Не буду приховувати: моя позиція у цьому плані зазнала певної корекції. І не в бік мейнстріму, який спостерігається сьогодні в українському громадянському суспільстві та експертному середовищі. Я проти санкцій. Не тому, що вважаю, що з Януковичем цивілізований світ в особі лідерів ЄС і США і далі має ручкатись, наче нічого не трапилось. Це не так. І так, в принципі, й не буде. І не тому, що вважаю несправедливим обмежити в’їзд у ЄС чи США для чиновників, які зробили все для того, аби словосполучення “служителі Феміди” звучало в Україні як образа нижче пояса. Я просто категорично не згідна, що санкції на сьогодні є єдиною панацеєю від згортання демократії і настанови на “путь істинний” Януковича і Ко, зокрема й у справі Тимошенко.

Більше того, у всій цій історії з санкціями та ізоляцією є кілька моментів, які, швидше, можуть ускладнити ситуацію, а не посприяти її вирішенню. Наприклад, створення ілюзії про те, що в США і ЄС ледве вже не склали списки (чи відредагували, складені українською опозицією) і з дня на день готові блокувати рахунки, не видавати більшій половині українського “бомонду та еліти” візи, а поїздка Януковича до Сеулу буде взагалі чи не останнім його виходом в люди. Це не так.

Звісно, і в Старому, і в Новому світі вистачає тих,хто ледве не кожен день готовий озвучувати риторичні питання про обмеження з боку США та ЄС контактів з українським керівництвом і консультацій з приводу запровадження списків нев’їзних. Тобто, як і в кожному делікатному міжнародному питанні, у Вашингтоні та Брюсселі є своя “партія миру” та своя “партія війни”. Але на рівні тих, хто реально приймає рішення, домінує все ж інша позиція.

Позиція, яку чудово сформулював в нещодавньому інтерв’ю такий ненависний на Банковій та Михайлівській, але все ще посол ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра: “Санкції – це швидше внутрішньополітичне питання України”. Високопоставлений американський дипломат, з яким довелось нещодавно спілкуватись, висловився з цього приводу ще більше категорично: “Ми не можемо запровадити санкції лише для того, аби задовольнити українську опозицію”.

Що це означає? Це означає те, що всерйоз про запровадження санкцій проти українського керівництва сьогодні не думають ані в Вашингтоні, ані в Брюсселі, ані в Берліні. Юридично доказати, що це Янукович та Ко власними руками та виключно з політичної помсти засадили у в’язницю Тимошенко та Луценко – складно. Порушення прав людини у контексті українських політичних в’язнів теж не настільки показові, як у випадку інших диктаторських режимів. А якщо керуватись логікою запровадження санкцій проти згортання демократії, як пропонують окремі українські політики, то з таким же успіхом угорська опозиція може закликати Захід запровадити санкції проти Віктора Орбана, оскільки в нещодавньому листі до цього політика Хілларі Клінтон також назвала процеси у сусідній з Україною євросоюзівській країні “згортанням демократії”.

До того ж, хто сказав, що Україна обов’язково має бути демократичною? Це ми з вами, свідомі люди, які читають і пишуть на “УП”, хотіли б її такою бачити. Дехто в світі просто хоче бачити її стабільною. Дехто – лише суверенною. Дехто взагалі не переймається, що тут відбувається. Захід не зобов’язаний застосовувати санкції проти всіх антидемократичних режимів. Він взагалі нічим нам не зобов’язаний, і його страшно бісить, коли українські політики намагаються довести у Вашингтоні чи Брюсселі зворотнє.

Крім того, і ЄС, і особливо США вміють вчитись на власних помилках. На щастя для Януковича. Бо помилок з запровадженням неефективних санкцій накопичилось у західних країн чимало. І вони це добре усвідомлюють. Власне, перед тим, як серйозно говорити про санкції щодо України ми теж маємо відповісти на питання: а коли санкції дійсно спрацювали?

Я не хочу порівнювати Україну із Зімбабве, як роблять інколи американські дипломати, апелюючи до повної без результативності безкінечних санкцій проти режиму Мугабе. Краще все ж звернутись до заїждженого, але все ж ближчого до України прикладу санкцій проти режиму Лукашенка.

А білоруський приклад привів до того, що навіть деякі з найбільш опозиційних до “бацьки” білоруських експертів сьогодні визнають: не санкції та ізоляція переконали Лукашенка почати випускати політичних в’язнів. Не санкції та ізоляція, а діалог. Простий, але, очевидно, дуже навіть переконливий діалог Лукашенка з Соланою у 2009 році чи з болгарським міністром закордонних справ Младеновим у 2011-му.

Хтось каже, що з Януковичем вже нема про що говорити. Але не можу повірити, що якщо знайшлись правильні аргументи для Лукашенка, вони не знайдуться для Януковича. Більше того, я не є великим знавцем менталітету “донецьких”, але можу припустити: якщо навіть критичні словесні зауваження Заходу сприймаються нинішніми очільниками як “приниження”, то боюсь навіть собі уявити, яким чином вони відреагують на можливі санкції? І навряд чи в цій своїй реакції вони будуть думати про, умовно кажучи, європейське майбутнє України.

Крім того, я майже впевнена, що якщо попросити у Януковича вибрати між “Межигір’ям” (у всьому його символічному смислі відображення нинішньої влади) та можливістю час від часу пити водичку в Карлових Варах – він, очевидно, вибере “Межигір’я”. А якщо й захоче розвіятись, то спокійно відправиться до знайомих з часів опозиційної діяльності шаманів на Алтаї. Потрібно нарешті визнати деякі речі. А саме – авторитарні лідери не міняють владу на свободу подорожей. І навіть на безпеку закордонних рахунків своїх близьких друзів-олігархів. А заодно й нагадати, те, що недавно нагадала під час відео конференції в Інституті світової політики Ірина Прохорова: “Будь-яка влада має бажання бути авторитарною і вона такою стає, якщо суспільство не виставляє систему противаг і буферів”.

Так чи інакше, якщо сьогодні зробити санкції та повну міжнародну ізоляцію Януковича головним доказом того, чи відбувається в Україні масштабне згортання демократії і порушення прав людини, то можна лише вручити додатковий козир Януковичу і Ко: на кшталт, якщо санкції не запроваджують – значить згортання демократії з порушеннями прав людини – це, насправді, лише плід хворої фантазії опозиції та прихильних до неї представників громадянського суспільства. А вже сьогодні зрозуміло: санкції не запровадять, якщо, умовно кажучи, Янукович не уподібниться Лукашенку і не розгонить мітинг опозиції після парламентських виборів, і не катуватиме всіх підряд демонстрантів по тюрмах. Але ж незапровадження санкцій вже сьогодні не означає, що реального вдікату з демократією в Україні насправді немає, чи не так? Він є і очевидний.

І ще один момент, який стосується європейської інтеграції України (осмілюсь все ж використати це словосполучення, даруйте). Тут потрібно теж чітко розставити акценти: санкції та Угода про асоціацію з ЄС – поняття несумісні. Або ми закликаємо запроваджувати санкції, аби ми закликаємо підписувати Угоду про асоціацію. Запроваджувати санкції та підписувати угоду одночасно не вийде ніяк. Такі от коротко справи.