Публікації

Після розмови з французьким держсекретарем з європейських справ, чарівним і галантним паном Жаном-П`єром Жуйє, який стискаючи мене за руку трохи вище ліктя, на гламурному диванчику у холі Прем`єр-Палацу доказував, чому ПДЧ для України на Бухарестському саміті передчасне, Франція автоматично мала б фігурувати у списку опонентів України, а не тих, хто не визначився.Так само, як і Німеччина, яку теж згадав пан Жуйє з-поміж однодумців Франції. (Мені, звісно, хотілось почути німецьку позицію з вуст міністра закордонних справ Німеччини, який перебував у Києві одночасно з колегою з Парижу, але за деякий час до візиту пан Штайнмайєр відмовився давати інтерв»ю «Главреду» без жодних пояснень).\
Так само могли б спокійно фігурувати з-поміж опонентів запрошення України до ПДЧ й деякі інші європейські країни, яких ми теж згадаємо згодом. Але спочатку поясню, чому вирішила зробити дипломатичну поблажку, назвавши їх тими, що не визначились. По-перше, у французів й інших противників шаленого зближення НАТО й України на румунській землі, питання на кшталт «Чому ви проти?» не викликають нічого, окрім помітного роздратування (“Це вам ті, що говорять англійською мовою сказали?” – іронічно запитав у мене один високпоставлений дипломат з Італії). По-друге, у своїй більшості вони не проти запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО – вони не в захваті від запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті. По-третє, наразі в їхніх столицях точаться дискусії, і, як нам відомо, навіть у Франції є чимало тих, хто в запеклих розмовах з опонентами доводить: «Може Україна й не готова до ПДЧ вже в Бухаресті, але це потрібно зробити, щоб якось підбадьорити тамтешнє керівництво, щоб у нього не опускались руки проводити реформи». По-четверте, не називаю їх опонентами, аби не опускались руки в українських провайдерів євроатлантичного курсу – щирих і ситуативних, бо крім них самих ніхто краще європейців не переконає. Іншими словами, називаючи опонентів тими, хто не визначався, я, поміж іншого, сподіваюсь, що за один з гаком місяць їхня позиція дрейфуватиме в бік якщо не повної згоди, то цілковитої лояльності. Повинен же нарешті Ніколя Саркозі продемонструвати, що його євроатлантична відданість не зводиться до бажання проводити в США відпустки чи бігати вранці підтюпцем, що французи вважають американським видом спорту. Сподіваюсь, що слова «ні» в Бухаресті Україна таки не почує – буде або позитивне рішення, або це питання взагалі не фігуруватиме в порядку денному, або ж ПДЧ матиме відтермінований характер: Україну запросять, але безпосереднє виконання Плану дій щодо членства почнеться після певного проміжку часу і після виконання певних умов. Ці три варіанти я не взяла зі стелі: вони звучали у моїх неофіційних розмовах з представниками альянсу протягом останніх кількох тижнів.

Що ж до самих тих, хто не визначився, то помилкою є постійно акцентувати увагу лише на Франції, Німеччині, і побіжно Іспанії та Італії. Ні, звісно, ці країни треба особливо «обходжувати». І мені особисто було надзвичайно приємно, яким легким на підйом виявився Віктор Андрійович, коли вирушив вчора до Парижу говорити про ПДЧ з Ніколя Саркозі. Проте, до тих, хто не визначився, за нашою інформацією, належать й такі члени НАТО як Бельгія, Португалія та Нідерланди. Невеличкі начебто країни, але нещодавній приклад – як майстерно Нідерланди заблокували у Брюсселі підписання Договору про стабілізацію та асоціацію між ЄС і Сербією, свідчить про те, що ці країни теж вміють вставляти палки в колеса і української крові перед Бухарестським самітом можуть попити, хоч і будуть, очевидно, рівнятись на позицію “великих” країн.

Отож, щонайменше сім країн-членів НАТО сьогодні потребують максимальних жестів уваги українських полісімейкерів, підкріплених серйозною аргументацією, що Україна готова до виконання ПДЧ незалежно від того, яка буде внутрішньополітична ситуація в країні, хто буде прем»єром, а хто президентом. І не лише Володимир Огризко повинен зустрічатись зі своїми колегами з цих країн (в його активі вже значаться зустрічі з французьким, німецьким, голандським колегою). Повинен продовжувати у тому ж дусі міністр оборони Юрій Єхануров, який розставив, як на мене, досить чіткі акценти під час своєї неформальної зустрічі з генсеком НАТО у Вільнюсі. І, нарешті, має на практиці підтвердити свій підпис під листом-заявкою Юлія Тимошенко, але про це окремо в інших нотатках.