Публікації

«Україна – не Словаччина», – як зачарований повторював мені кілька тижнів тому один високопоставлений німецький дипломат, пояснюючи, чому Німеччина так категорично ставиться до запрошення Києва до ПДЧ вже на Бухарестському саміті альянсу в квітні.Коли він це казав, то натякав, передусім, на сусідство України з Росією. Хоча, російський фактор – є лише одним з кількох у переліку невмолимих поки що в питанні стрімкого євроатлантичного просування Києва німців. Інколи навіть складається враження, що в Берліні готові згадати всі гріхи української влади за останні кілька років, аби лише повторити те, що в своєму інтерв’ю «Главреду» сказав французький міністр Жан-П’єр Жуйє: «ПДЧ в Бухаресті для України – передчасне».\
Отже, у неофіційних розмовах німці оперують такими контраргументами:

– немає чіткої позиції ключових українських політичних сил («Ми ж бачимо, що Юля проти»);

– низька підтримка населення («якби хоч 30% населення підтримувало – була б інша розмова», «Україна кожен рік обіцяє розпочати масштабну інформаційну кампанію, а нічого не робить»);

– ПДЧ – це план, в який закладено слово «членство», а отже фактично йдеться про початок процесу приєднання до НАТО, що б там не говорили про «дуже довгий процес»;

– під великим сумнівом тривалість уряду Тимошенко, який, власне, й має узяти на себе весь тягар виконання ПДЧ («Як ми будемо виглядати, якщо дамо Україні ПДЧ, а за два дні після Бухаресту коаліція розпадеться?»)

– особливий погляд на розширення альянсу: німці чомусь переконані, що чим більше членів в альянсі, тим більше проблем;

– дестабілізаційна роль Росії: мало що стукне в голову Кремлю, якщо Україну запросять до ПДЧ;

– Німеччина не хоче бути інструментом виконання передвиборних обіцянок Джорджа Буша-молодшого, якому конче необхідно запросити Україну та Грузію до ПДЧ в Бухаресті, аби таким чином встигнути продемонструвати успіх «молодих демократій» до завершення своїх повноважень в Білому Домі;

– наступного року у Німеччині федеральні вибори, отож канцлер має враховувати настрої населення: а вони, як демонструють різноманітні соціологічні дослідження, зводяться до того, що німці втомились від розширення як НАТО, так і Європейського Союзу («вистачить, що в Бухаресті доведеться приєднати до альянсу ще три країни»).

Звісно, перелік досить серйозний. Райнер Лінднер, експерт з питань України впливового Фонду науки й політики, розробками котрого, зокрема, послуговуються і в канцелярії пані канцлер, у телефонній розмові з автором цих рядків, з усього перерахованого виділив чотири ключові і абсолютно рівноцінні пункти, на яких сьогодні базується німецьке «ні».

По-перше, це відсутність внутрішніх передумов в самій Україні: немає консенсусу як серед еліт, так і серед населення, а українська армія невідомо як швидко зможе адаптуватись до натівських стандартів. По-друге, непримиренна позиція Росії. По-третє, відсутність чіткого бачення євроатлантичного зближення з Україною серед країн-членів альянсу. По-четверте, втома німців від будь-яких подальших розширень ЄС і НАТО.

Ангела Меркель, як відомо, особливо напирає на низьку підтримку українського населення. І цілком резонно: бо присвятила свої останні заяви вона членству України в НАТО, а не запрошенню України до виконання Плану дій щодо членства на Бухарестському самміті. Власне, так само, як і високопоставлений натівець Роберт Сіммонс. Цей момент важливий хоча б тому, що його дуже легко використовують в інформаційних маніпуляціях усі ті, хто вже тишком-нишком потирає руки в очікуванні негативної бухарестської розв’язки.

Проте, якщо думкою Сіммонса Україна в даний момент може перейматись не дуже серйозно (він же сам сказав, що все залежатиме від країн-членів), то позиція Меркель є надважливою. Як стверджують наші джерела, саме в її канцелярії буде прийматись остаточне рішення по ПДЧ для України – німецький МЗС не матиме суттєвого впливу на цей вердикт. Чому це важливо? За нашою інформацією, в Міністерстві закордонних справ настрої щодо України та ПДЧ не настільки радикальні (незважаючи на те, що його очільнику Франку-Вальтеру Штайнмайєру таки передався русофільський вірус від Шредера). І, насправді, вже сам факт того, що Ангела Меркель, на великий подив багатьох колег з Європейського Союзу, порушила дипломатичний протокол, запланувавши відвідати з візитом Медвєдєва, коли він ще не був офіційно оголошений президентом, свідчить красномовніше, ніж будь-які заяви.

Німецькі співрозмовники «Главреда» люблять наголошувати, що вони не проти ПДЧ для України загалом, а проти його надання на Бухарестському саміті: мовляв, неможливо за два місяці приймати такі доленосні рішення. Хоча, наскільки мені відомо, про те, що такий лист готується, у Берліні (як і в інших натівських столицях) повинні були знати ще в грудні минулого року – саме тоді їх про це поінформувала українська сторона. Те, що німці, французи чи голландці сприйняли «лист трьох» як велику несподіванку лише, коли його побачив на власні очі Яап де Хооп Схеффер – проблема лише їхньої (часом, не сперечаюсь, цілком заслуженої) недовіри до України. Оптимальний варіант, про який говорять німецькі джерела в контексті запрошення України до ПДЧ – Вашингтонський саміт НАТО 2009 року. Причому, особливо наголошують, що це буде ювілейна зустріч у верхах (НАТО виповниться 60 років – Ред.), отож Україна, мовляв, навпаки має пишатись отримати запрошення до ПДЧ на такій урочистій події, а не на черговому натівському збіговиську в Бухаресті.

Ну, і нарешті, надто вже боляче реагують у Берліні, коли у розмові з ними називаєш Німеччину головним опонентом ПДЧ для України в Бухаресті – те, про що в неофіційних розмовах сьогодні кажуть представники інших країн-членів НАТО. Лише один німецький дипломат у розмові з автором цих рядків, холоднокровно і, я б сказала, навіть якось гордо відповів: «Так і є, Німеччина – головний опонент». Інші доказують, що точнісінько так само «проти» виступають Франція та країни Бенілюксу, які, проте, не мають німецької мужності, щоб вголос озвучити своє «ні», і, мовляв, тільки дякують Берліну за те, що той проводить таку непримиренну і рішучу політику.