Публікації

Унікальність України в черговий раз сьогодні доведуть у Брюсселі: міністри закордонних справ мають вирішити, що в НАТО вона теж піде своєю, особливою дорогою, відмінною і від західних сусідів на зразок Польщі, і від пострадянських колег на кшталт країн Балтії.Потрібно зізнатись, що, в принципі, вона нею вже йде, бо річні Цільові плани Україна-НАТО, як визнають і самі натівці, фактично те ж саме ПДЧ, просто до їх виконання Альянс ставиться більш лояльно, аніж він би це робив з Планом дій щодо членства. Тобто, без ПДЧ, як вже неодноразово пояснювали українські профільні міністри, не існує чіткого механізму контролю з боку Альянсу. \
До того ж, непотрібно забувати, що ПДЧ – це національний План дій щодо членства. Тобто, готує його країна-претендент на вступ, а не НАТО, отож успіх процесу багато в чому залежить і від того, наскільки високу планку вона сама собі підійме у реформуванні тих чи інших галузей. Про те, що рівень співпраці України з НАТО вже є аналогічним тому, який існує з країнами-виконавцями Плану дій щодо членства (а то й між членами), свідчить наявність Спільної робочої групи з військової реформи і Спільної робочої групи з технічної співпраці, а також кількість зустрічей, які проводяться на рік в рамках Північноатлантичної ради на рівні послів. Отож, де-факто ми вже в ПДЧ.

Дехто може поцікавитись: якщо ми вже практично виконуємо це «нещасне» ПДЧ, то чому ж для НАТО так болісно й складно оформити ці стосунки на папері? А все тому, що за досить короткий термін часу – а саме за рік – ПДЧ перетворився зі звичайного технічного інструменту підготовки до членства в політичний сигнал. По-перше, в політичний сигнал для України. НАТО апріорі не могло надати його Віктору Ющенку як політику, котрий уособлює процес євроатлантичної інтеграції України і котрий, на думку моїх співрозмовників з Альянсу, зробив, м’яко кажучи, дуже мало для того, аби цей сигнал заслужити вже в грудні. Це саме, до речі, стосується і президента Міхаїла Саакашвілі та заявки Грузії на ПДЧ. Отож, не запрошуючи Україну до виконання Плану дій щодо членства, Альянс мав намір продемонструвати, що жодних авансів нинішньому українському керівництву давати не буде, бо спочатку як мінімум потрібно припинити в країні політичний хаос. До речі, цікаво, що, за нашою інформацією, на останньому засідання Комісії Україна-НАТО два тижні тому, натівці не обмежували себе загальними роздумами на тему політичної нестабільності в Україні, але й видали на-гора досить свіжі закиди. Наприклад, про СБУ як політичний інструмент й контрольованість українських судів.

За рік ПДЧ перетворився на потужний політичний сигнал з боку НАТО і для Росії – причому його вагу в грудні складно порівняти з вагою у квітні: після грузинських подій вона виросла в рази. І якщо для прихильників України в Альянсі позитивна відповідь по ПДЧ для України була б сигналом про те, що Росія де-факто, а не лише де-юре, не має права вето в Альянсі, а поведінка на кшталт тієї, що була продемонстрована у Грузії, має бути покарана, то для противників – сигналом про те, що НАТО не обходить думка Росії, отож остання може вдаватись і до захисту російських громадян на території України. Прихильники останнього сигналу перемогли, і більшість з них, насправді, не особливо переймаються тим, що відмову Україні в ПДЧ Росія розцінить як свою чергову дипломатичну перемогу. Як сказав мені один поважний дипломат зі скептично налаштованої щодо України країни-члена, «краще на якийсь час прикинутись, що ми слабші і поступливі перед Росією, аніж спровокувати дестабілізацію в самій Україні чи навіть її розкол».

До речі, те ж саме могла б зробити і Україна. Знаючи, що ПДЧ в грудні не буде, і усвідомлюючи (принаймні, хочеться вірити, що це саме так), що євроатлантична інтеграція багато в чому залежить від температури в українсько-російських відносинах, Віктор Ющенко, замість того, щоб до останнього дня в інтерв’ю західним виданням говорити про надію отримати позитивний сигнал на міністерській зустрічі в Брюсселі, міг би спокійно зробити жест доброї волі й заявити, що для України вкрай важливі добросусідські відносини з Росією, і тому вона бере тайм-аут в питанні ПДЧ. Можемо ж ми хоч раз дозволити собі пограти з росіянами в дипломатичну гру, а не в примітивний обмін нотами протесту та усними наїздами?

Ну і наприкінці, коротка інформація для тих, хто все ще ностальгує за формальним неотриманням ПДЧ або ж, навпаки, зловтішається з факту його ненадання Україні. Коли в НАТО просувались балтійські країни та сусідня Словаччина, вони й подумати не могли, що замість членства в Альянсі їм у 1999 році запропонують якесь дивне ноу-хау під назвою Membership Action Plan ( План дій щодо членства). Нещодавно поважний представник Альянсу, безпосередньо задіяний у два останні процеси розширення НАТО, зізнався мені, що ПДЧ винахідливі натівці нашвидкуруч змайстрували для того, аби не відмовляти цим країнам стати членами. Отож, те, що дев’ять років тому сприймалось, як м’яка відмова у членстві, Україна в цьому році зробила чи не головним елементом своєї зовнішньої політики.

І яка нам насправді різниця, чи будемо ми, умовно кажучи, десять років просуватись до НАТО з Планом дій щодо членства, чи просуватимемось вісім без ПДЧ, а дев’ятий і десятий – з ПДЧ? Якщо, звісно, він на момент нашої майже готовності ще існуватиме.