Публікації

Найближчими днями Віктор Янукович матиме кілька нагод, аби довести пріоритетність європейського вектору в своїй зовнішній політиці.По-перше, на інавгурацію до Києва прибуде фактично новообраний міністр закордонних справ Євросоюзу баронеса Кетрін Ештон (котра мала намір здійснити свій дебютний візит до Києва ще в грудні минулого року, але, за деякою інформацією, надала перевагу зустрічі з Хілларі Клінтон у Брюсселі). По-друге, на наступному тижні Янукович сам відбуде зі своїм першим закордонним візитом до політичної столиці Європи (принаймні дуже хотілось би вірити, що так воно і буде). Європейські бюрократи, які люблять такі символи, останній жест новообраного президента України вже встигли оцінити по достоїнству. Хоча, як свідчить історія, переоцінювати такі кроки не варто – Віктор Ющенко, як ми всі добре пам`ятаємо, свій перший візит здійснив до Москви…\
Зведення нашвидкуруч привабливого дипломатичного фасаду вигідне обом сторонам. Віктору Януковичу він дає змогу демонструвати, що його в Євросоюзі прийняли не набагато гірше, ніж приймали Тимошенко у роликах її власного виробництва на з`їздах Європейської народної партії. Євросоюз, в свою чергу, не може не прийняти руку дружби, простягнуту Януковичем, хоча б тому, що це чи не єдине, що він спроможний зробити для України в конкретний історичний момент.

Якщо ж йдеться про зовнішню політику, то Євросоюзу має бути комфортно з Україною Януковича – зовнішня політика, яку сповідують у Партії регіонів, мало чим відрізняється від зовнішньої політики, котрої притримуються ключові гравці Європейського Союзу – Німеччина чи Франція. Зводиться вона до простого: менше різких кроків на східному напрямку, і менше слів на західному. Іншими словами, менше дразнити Росію, і менше розмовляти про розширення Євросоюзу, чи, не дай Боже, НАТО за рахунок колишніх пострадянських республік. А якщо Чорноморський Флот РФ потрібно залишити в Севастополі, аби не було чергової дестабілізації в регіоні і, як любить казати Андре Глюксман, французи могли спокійно продовжувати смажити на кухні свій біфштекс – значить, треба його залишити.

Насправді, кому, як не ЄС має бути зрозуміло те, що відбувається в Україні. Україна – це, до певної міри, Євросоюз в мініатюрі. У ЄС, як і в Україні, перманентні проблеми з пошуком консенсусу, але він, зрештою, майже завжди знаходиться. У Євросоюзі, як і в Україні, є свої «проросійські групи», а є ті, хто в Росії бачить чи не головну загрозу. Є чиновники, котрі ще з часів «холодної війни» серйозно вражені антиамериканізмом (що досі спостерігається в тому ж МЗС Франції), а є такі, що кожен погляд Америки в інший бік сприймають як міні-трагедію. Є ті, для кого НАТО продовжує бути ключовою опорою в безпековому плані, а є такі, що в пріоритети виносять Європейську політику безпеки та оборони, хоча вони й з досить різного поля ягоди. У Євросоюзі, як і в Україні, є ті, котрі переважно керуються емоціями (що стосується польської політики), а є такі, для кого політична діяльність – це, швидше, тверезий «німецький» розрахунок. Є вражені корупцією, і є безкорисні ідеалісти. Є страшні популісти, а є показні прагматики. Є ті, хто ненавидять комунізм, а є ті, хто досі ностальгує за комуністичними часами, хоч давно вже й називають себе соціал-демократами чи соціалістами…

…Томас Манн колись казав, що не Європа має стати німецькою, а Німеччина європейською. Німеччина, на щастя стала європейською. Що ж до України, то тут все значно складніше. Хоча б тому, що темпи перетворення України в європейську країну приблизно співпадають з темпами перетворення Європи в «українську»: із все більш помітнішим браком цінностей, із все більш охочими на щедрі винагороди політиками, із надмірною вразливістю перед Росією, з усе не виразнішими лідерами, в яких нема особливого стратегічного бачення навіть розвитку власної країни, не те що континенту загалом, з усе частішим вибором на користь сумнівної стабільності замість трохи сумбурної, але все ж демократії. Такий Євросоюз, очевидно, цілком влаштує Україну Януковича, але він навряд чи може бути прийнятним для України без нього.