Публікації

Планувала продовжити свої роздуми про нові міфи щодо НАТО, які, наче привиди, бродять серед українського люду, але доведеться присвятити черговий «Щоденник» виборам в Америці:надто вже фаталістичні настрої гуляють на берегах Дніпра серед українських євроатлантистів з приводу того, що переміг Обама, а не МакКейн. Хіба що посол України при ЄС Андрій Веселовський висловив сподівання, що за президентства Обами «міжнародні відносини Америки оздоровляться», а в деяких аспектах політика Штатів стане менш деструктивною та “суперечливою”, ніж раніше. \
Щоб закрити цю тему, дозволю собі розставити кілька додаткових акцентів. Додаткових, бо всі бажаючі могли ознайомитись з оцінками на цю тему ще за кілька тижнів до виборів (див. «Щоденник євроатлантиста. Барак чи Джон: хто для України кращий?»).

Отже, на мій суб’єктивний погляд, сформований внаслідок спілкування з американськими експертами та дипломатами, МакКейн-президент був дуже доречним для євроатлантичних планів України, якби для ПДЧ в грудні Україні не вистачало лише одного: чіткої позиції новообраного президента США. МакКейн міг би зорієнтуватись у такій ситуації миттєво, оскільки не обіцяв, на відміну від Обами, терпляче відновлювати трансатлантичну єдність (що людською мовою означає не сваритись зайвий раз з німцями та французами), і мав би на увазі, що говорять з приводу України в НАТО у Кремлі. Оскільки для ПДЧ в грудні не вистачає набагато більше, аніж твердої і залізобетонної позиції нового господаря Білого дому, – вже не принципово, скільки часу – тиждень чи півроку – знадобиться американському президенту, щоб «добратись» до України з її ПДЧ. Єдина небезпека, яка може приховуватись у такій зовнішньополітичній розкачці нового американського президента, – це те, що поки Обама зануриться з головою в перекидання військ з Іраку в Афганістан, Росія спробує протестувати нову американську владу на міцність в регіоні, який продовжує вперто вважати зоною своїх особливих інтересів. Власне, саме як тест для нового президента – а насправді це була відверта провокація – розцінили у Вашингтоні зроблену в день обрання Обами (!) заяву Медвєдєва про намір Росії встановити тактичні ракети близької дії у Калінінградській області. І не менш знаковим, на мій суб’єктивний погляд, є те, що серед дев’яти президентів, з якими станом на п’ятницю 7 листопада встиг поговорити по телефону Обама, російського не було, зате був, наприклад, лідер Південної Кореї – країни, котра не входить до «великої вісімки» і ніколи не претендувала на якийсь страшно ексклюзивний до себе підхід. Серед співрозмовників Обами не значилось і українського президента, але це вже трохи інша історія.

Крім того, як поводять себе європейці й росіяни, коли Штати показують зуби, – ми вже бачили, і маємо визнати, що на користь євроатлантичним планам це не пішло. Отож є підстави сподіватись, що на користь євроатлантичним планам Києва піде така поведінка, в якій «зуби» заокеанського союзника будуть оформлені в голлівудську усмішку. В Обами така усмішка поки що виходить досить непогано… І захопливі вітання-запрошення новому президенту з боку Саркозі та Меркель слугують зайвим цьому доказом. Отож, підсумовуючи, Україні, яка прагне в НАТО, потрібна Америка, по-перше, впливова, а по-друге, з майже бездоганною репутацією у Європі. Репутацією, яка від американського президента та його команди залежить відсотків на 90, а часом, може, й більше. Америка, яка дала б змогу закомплексованому й розхитаному зсередини Європейському Союзу відчути свою значимість, а не зневажливо ділити його на «стару» та «нову» Європу, кожен раз б’ючи по самолюбству стовпів євроінтеграції – Берліна та Парижа. Америка, яка б знову асоціювалась у європейців з рятівним планом Маршала, а не сумнівною інтервенцією в Ірак. Америка, яка б не давала приводу російському двоголовому керівництву і іншим «любителям» США у світі на кожному кроці цинічно знизувати плечима: «Так це ж американці почали…». Це вони, мовляв, першими визнали Косово, а тепер щось мають проти незалежності Південної Осетії та Абхазії (спробуй кожному пояснити, що нічого спільного тут немає)? Це вони, мовляв, підсовують до наших кордонів «натівську інфраструктуру», а тепер щось мають проти пари ракет на території анклаву, затиснутого між натівською Литвою та Польщею? Отож, чим менше даватиме Америка Обами підстав для подвійного тлумачення тих чи інших зовнішньополітичних кроків Вашингтону, тим огиднішою виглядатиме Росія Путіна–Медвєдєва.

Крім того, якщо Обамі вдасться провести успішний «ребрендинг» Америки, поступово перетворюючи її на привабливу надпотугу, – може автоматично підкоригуватись і образ НАТО: не секрет, що й до сьогодні багато українців ототожнюють Північноатлантичний альянс саме зі Сполученими Штатами. Більше того, всі їхні промахи на зовнішньополітичній арені сміливо записують у провали НАТО. («От скажи, чого це НАТО полізло в Ірак?» – запитував мене нещодавно один начебто освічений чоловік із Запоріжжя).

Непотрібно забувати й інше: разом з президентством Обами відбуватиметься й переосмислення того, на яких засадах має відбуватись (якщо має відбуватись взагалі) подальше розширення НАТО. Вже сьогодні, налякані подіями в Грузії, європейські союзники Америки – французи, німці і навіть британці – відверто говорять мені та моїм знайомим експертам-євроатлантистам: «Якщо вам потрібна безпека – домовляйтесь напряму зі США, якщо хтось і може вам допомогти, то тільки вони. Ми – ні, НАТО як організація – ні». Цікаво, що останнім часом і все більше американців говорять про безпомічність НАТО для України в безпековому сенсі. Навіть Джордж Сорос (до речі, великий прихильник Барака Обами) відверто заявив на форумі у Таллінні: «Ідея про те, що вступ в НАТО гарантує Україні та Грузії безпеку, є дурницею». Інша справа, чи Україна дійсно прагне в НАТО лиш для того, аби отримати гарантії безпеки? Чи насправді є вагоміші причини?