Публікації

Поки українські можновладці невиправдано демонстративно тішаться словом «асоціація» в назві майбутньої угоди з Євросоюзом, дозволю собі звернути увагу на саміт Україна-ЄС в Парижі в контексті євроатлантичної інтеграції України.По-перше, ті, хто дуже переймався відсутністю запрошення до ПДЧ в Бухаресті, після поважного паризького зібрання можуть зітхнути з полегшенням: саміт НАТО був-таки вдалим. Так, на ньому Україні не дали жаданого ПДЧ, але презентували те, про що у відносинах з Євросоюзом досі залишається мріяти: конкретну перспективу членства. У Бухаресті – нагадаю для тих, хто вже трохи під забував ті буремні квітневі дні – зафіксували: «Україна буде членом НАТО». Зараз, правда, Ангела Меркель дуже любить у своїх виступах вставляти у цю фразу словечко «колись», яке завдяки старанням наших дружніх президентів вдалось прибрати з підсумкового комюніке саміту, але то вже її особисті проблеми, бо на папері записано по-іншому…\
Євросоюз – звісно, не НАТО. Але саме від нього, а не від Альянсу, поважні українські євроінтегратори чекали того самого «чіткого сигналу» у вигляді перспективи членства. І чекали вже на саміті в Евіані, трансформованому трохи несподівано на саміт у Парижі. Тепер, звісно, залишається робити гарну міну при поганій внутрішньополітичній грі й смакувати на публіці словом «асоціація». Звісно, якщо не заглиблюватись у дипломатичні тонкощі, то можна подумати, що йдеться про угоду, аналогічну тим, що були у свій час підписані з нашими західними сусідами – нинішніми членами Євросоюзу. Але, насправді, їхні угоди були угодами про асоціацію європейського зразка, наша – документом про асоціацію, який існує у Євросоюзу з понад тридцятьма країнами, включно з тією, заявку котрої на членство давно відхилили, аргументуючи географічною неналежністю цієї країни до Європи. Я маю на увазі Марокко. Тобто, як не крути, але Україні знову вказують на місце в компашці з північноафриканськими країнами – нашими партнерами по Європейській політиці сусідства. І, чесно кажучи, не має жодного бажання з’ясовувати, хто винен у цій ситуації більше – ЄС, який вважає найбільш оптимальним варіантом для України статус сусіда, чи Україна, яка якраз на такий статус своєю поведінкою і заслуговує.

Чому я на цьому так акцентую увагу? Та тому, що ближче до саміту Україна-ЄС багато різних експертів, особливо наляканих агресивними випадами Росії в регіоні, почали видавати на-гора прогнози наступного зразка: мовляв, Україну потрібно захистити від можливих російських загроз не з допомогою НАТО, а з допомогою Євросоюзу – це, по-перше, не викликатиме у Росії подібних приступів істерії, а досвід Австрії чи Фінляндії показав, що достатньо бути лише членами ЄС, аби почуватись захищено. У мене, чесно кажучи, такі пропозиції викликають щонайменше подив. І не тільки тому, що Європейської політики безпеки й оборони, з допомогою якої в разі чого ЄС міг відреагувати на загрозу для України і до лав якої любить «записувати» Україну прем’єр Тимошенко, де-факто не існує (тому, мабуть, й любить записувати, бо на її рейтинг це жодним чином не впливає). Про яке кандидатство – я вже не кажу про членство – може йтись, якщо деякі поважні країни-члени Євросоюзу досі не хочуть визнати на папері, що Україна буде членом ЄС. І, зауважте, не допомагає ні консенсус політичних еліт в Україні з цього питання, ні той факт, що більшість українців хотіли б бачити свою країну в Європейському Союзі…

А те, що у Росії будь-яке зближення України та ЄС не викликатиме жодних приступів істерії, у мене особисто є дуже великі сумніви. Потрібно розуміти: Росія якраз і не виступає проти інтеграції України в ЄС, тому що ця інтеграція поки що не має нічого спільного з входженням Києва у євросоюзівський клуб. Це з тієї ж опери, чому Росія не влаштовувала скандалів з приводу НАТО, коли президентом України був Кучма – всі прекрасно розуміли, що про жодне реальне членство не йдеться. Потрібно нарешті зрозуміти: нинішню Росію не влаштовує будь-яке розширення – чи то ЄС, чи НАТО – якщо воно відбувається за рахунок пострадянських країн. Бо і в тому, і в іншому випадку йдеться про фіксацію довічного розлучення з цими країнами у зв’язку з їх «переміщенням» у зовсім іншу систему геополітичних координат. Отож, чи є сенс і далі жити ілюзіями, що в НАТО нам не можна, бо Росії це не подобається, а треба йти в ЄС, бо проти цього Росія не заперечує? Не заперечує, бо ніхто туди ще не йде.

…До наступних президентських виборів, за якими в Україні вже не бачать світу білого, буде ще кілька важливих зовнішньополітичних подій. Дуже не хотілось, аби і на їх фоні Бухарестський саміт видавався найуспішнішим з усіх самітів після Помаранчевої революції, а 2008 рік був роком найпотужнішого прориву на європейському напрямку України. Бо якщо врахувати, що в України де-факто є лише два напрямки для вибору – європейський і неєвропейський (фактично під наглядом з боку Росії), то НАТО – це європейський…