Публікації

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Дуже рідко можу собі дозволити таку розкіш, як весь день провести на міжнародному форумі. Вчора був саме той випадок. І то лише тому, що форум організовував Інститут світової політики. Форум мав назву “Позаблокова політика України у європейському контексті” і задумувався не лише як привід підбити підсумки дворічного позаблокового статусу України, але й проаналізувати, як подібна позаблоковість взагалі вписується у сучасні європейські розклади. Тим більше, що європейців – як із країн-членів НАТО, так і нейтральних – ми запросили не менше, аніж українців.\
Та й українці були досить різними у своєму ставленні до позаблоковості: від ідеолога українського нейтралітету Сан Санича Чалого до Володимира Огризка, який особисто вручав листа з запитом України на ПДЧ в НАТО тодішньому генсеку Альянсу Яап Де Хооп Схефферу. Виконав свою обіцянку прийти на форум і міністр закордонних справ Костянтин Грищенко (дивуюсь, бо якось не заведено серед наших діючих можновладців відвідувати заходи, організовані громадянським суспільством). Костянтин Іванович не приховував, скільки у свій час українська дипломатія робила для інтеграції в НАТО, щоб зрештою в Бухаресті отримати лише “красиву формулу” про можливість майбутнього членства в Альянсі замість конкретного плану дій…

Зайшов виступити і перший заступник секретаря РНБО Олександр Медведько (Клюєв, як відомо, наразі весь у виборах). І навіть встиг підкинути жару до дискусії, коли фактично ув’язав набуття Україною позаблокового статусу зі збільшенням товарообігу України з ключовими партнерами. Цим самим, до речі, спровокував деяких євроатлантистів нагадати про куди більш резонну ув’язку між вступом країни до НАТО та прямими закордонними інвестиціями.

Підлив маслу до вогню і чи не основний зовнішньополітичний спікер Партії регіонів (і чи не єдиний, якого сприймають адекватно в Європі і США) Леонід Кожара: він відверто дав зрозуміти, що якби не позаблоковість, Україна не отримала б права головувати в ОБСЄ у наступному році. У мене як модератора відразу виникло питання, а як же Казахстан отримав право на головування в ОБСЄ – мабуть, тому, що був одним із засновників Митного Союзу? Але це вже так, ліричне зауваження.

У принципі, зрозуміти цих поважних виступаючих можна: конкретні досягнення позаблоковості так просто не окреслиш. Тим більше для європейської аудиторії, яка й досі не до кінця розуміє, з чим цю позаблоковість їдять. І тим більше, коли всі як один українські можновладці в своїх виступах про досягнення позаблоковості синхронно розповідають, якою плідною є співпраця між Україною та НАТО. У Медведька ефективній співпраці з НАТО, мені здається, було присвячено більше місця у спічі, ніж досягненням позаблоковості. Генерал-лейтенант Григорій Саковський з військовою точністю взагалі відчеканив: Україна готова співпрацювати з Альянсом настільки глибоко, настільки Альянс готовий співпрацювати з нами, враховуючи наш статус.

Поміж тим, жодним словом не було сказано, що позаблоковість надала нового дихання для співпраці із збройними силами Росії чи ОДКБ (бо так не сталось). У зв’язку з цим у мене навіть виникла пропозиція перейменувати нашу “позаблоковість” на “євроатлантичну позаблоковість”. Бо як не крути, тяжіє вона (принаймні на декларативному рівні) – в бік Альянсу, а не, наприклад, ОДКБ.

Отож, і виходить, що позаблоковість не такий вже й чорт, як його малювали багато з нас, євроатлантистів, два роки тому. Так, вона не стала панацеєю у наших відносинах з Росією, і про це треба відверто говорити. Швидше, виконала роль своєрідного заспокійливого, який трохи приглушив політичні і геополітичні пристрасті навколо без пекового вибору України (більше на цю тему – у моєму коментарі газеті “День”), а також дозволив перейти на нудну і не дуже привабливу для медіа практичну співпрацю з НАТО. Головне, жартують українські експерти, щоб Партія регіонів знову не почала блокувати військові навчання з НАТО, якщо опиниться в опозиції 

У принципі, позаблоковість перегукується із притаманними в українському суспільстві з часів “моєї хати скраю” ізоляціоністськими настроями. Хоча зрозуміло, що якщо і є підтримка позаблоковості серед пересічних українців, то вона є досить пасивною і навряд чи колись буде сягати 95% – саме так вимірюється підтримка нейтралітету Швейцарії серед її мешканців.

А суспільна підтримка у питанні нейтралітету (позаблоковості), взагалі-то має не менше значення, ніж підтримка курсу на інтеграцію в НАТО. А можливо, навіть і більше. Все тому, що нейтралітет, як відомо, – річ коштовна. Країна має сама витрачатись на свою безпеку замість того, щоб розраховувати на спільний гаманець, притаманний для безпеки колективної. Скажімо, якщо членство в НАТО, за деякими підрахунками, коштувало б кожному українцю 5 гривень в рік, то нейтральний статус, як у Швеції коштував би кожному українцю 5600 гривень в рік. Отож, і виходить, що тільки в тих країнах, де люди підтримують нейтралітет, люди готові і за нього платити.

Головний висновок, з яким погодились більшість поважних спікерів – позаблоковий статус України є транзитним статусом. Але питання тепер полягає у тому, транзитним він є між чим конкретно? Між позаблоковістю і постійним нейтралітетом, який явно обмежує поле для геополітичного маневру України і був би набагато бажанішим для Росії, ніж позаблоковість? Між позаблоковістю та інтеграцією в ініційовані Росією євразійські проекти, що було б взагалі ідеально для Росії, але провально для цивілізаційного проекту “Україна в Європі”? Чи між позаблоковістю і інтеграцією в НАТО? Тут уже різні експерти мають різне бачення. Але цікаво, наприклад, що навіть в МЗС скептично ставляться до ідеї постійного нейтралітету. У своїй нещодавній програмній статті “Україна і НАТО: минуле, сучасне та майбутнє”, яка розповсюджувалась і на форумі, Грищенко прямо написав: “Доцільніше було б тримати всі опції відкритими. Цю тезу слід інтерпретувати не як загравання з апологетами членства України в НАТО, а як тверезу оцінку потенційних змін у безпековій ситуації в регіоні, що може вимагати коригування зовнішньої політики України в середньо- або довгостроковій перспективі”. Так що, повернення на шлях до інтеграції в НАТО не виключається, хоч і через років так двадцять…

І в цьому нема нічого дивного. “Позаблоковий” форум ще раз підтвердив: не лише позаблоковість, але й нейтралітет у сучасному європейському контексті є поняттями досить розмитим. Найкраще це сформулював представник країни, на яку досить багато посилались скептики українського членства в НАТО, держсекретар МЗС Фінляндії Пертті Торстіла: “Я тут не для того, щоб продавати модель фінського нейтралітету, тому що Фінляндія вже не є нейтральною країною”. Мені вже якось доводилось писати, що вона перестала такою бути після того, як вступила до Євросоюзу. Приблизно те ж говорять і шведи. До речі, Швеція була однією з найпопулярніших країн на форумі: не один спікер побажав Україні стати такою ж “позаблоковою” у співпраці з НАТО, якою “нейтральною” у діалозі з Альянсом є Швеція. Представники деяких країн Цетрально-Східної Європи зізнались: Швеція набагато більш інтегрована в діяльність НАТО, ніж скажімо члени Альянсу – та ж Угорщина чи Чехія.

P.S. Для когось видасться дивним, що форум на тему позаблоковості України відбувся за підтримки Центру зв’язку НАТО в Україні (окрема подяка Марчіну Кожіелу). Ви уявляєте, щоб, скажімо, який-небудь ОДКБ (хоча я категорично завжди виступаю проти, щоб ставити його в один ряд з НАТО) підтримав міжнародний форум на тему “Євроатлантична інтеграція України у європейському контексті”? Я особисто ні. Все тому, що позиція НАТО у подібних питаннях досить проста: позаблоковість – суверенний вибір суверенної нації, і ми повинні, хочемо того чи ні, його поважати. Так і робиться на практиці. Власне, в тому й полягає велика різниця між двома моделями, які пропонуються Україні – європейською та євразійською. А саме між ними зараз відбувається вибір України, а не між позаблоковістю, нейтралітетом чи інтеграцією в НАТО.