Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Так вже склалось історично, що стосовно НАТО в України найбільш виходило робити дві речі – ігнорувати або інтригувати. Лісабонський саміт став своєрідним поєднанням ігнору з інтригою. З одного боку, президент України абсолютно даремно самоусунувся від участі в цьому суперповажному зібранні. З іншого боку, Україна настільки заінтригувала своїм позаблоковим статусом, що багато хто тільки й чекав подивитись, як натівські стратеги втиснуть в Стратегічну концепцію НАТО і підтвердження славнозвісного Бухарестського рішення (Україна і Грузія будуть членами Альянсу – Авт.), і нові зовнішньополітичні орієнтири Києва. Так само, до речі, як і в підсумковій декларації Лісабону.Не буду оригінальною, коли скажу, що з людини, яка відрадила Януковичу їхати до Лісабону, потрібно як мінімум зняти премію. У португальській столиці це стало значно очевидніше, ніж в українській. Складно навіть описати, який подив викликав у багатьох представників делегацій та закордонних журналістів факт відсутності українського президента. Причому, 90% з них ставили питання виключно в двох постановках. Або на зразок: «А що вашому президенту росіяни не дозволили їхати в Лісабон?». Або ж приблизно так: «Це ж НАТО не запросило Януковича?».

Тобто, нікому навіть на думку не спало, що Янукович був запрошений особисто генсеком НАТО і просто вирішив не їхати. Делегував цю місію міністру закордонних справ України Костянтину Грищенку. Сам міністр та його колеги заплутались в аргументації, чому їхній шеф вирішив не їхати до Лісабону. Якщо ще місяць тому один високо посадовець, безпосередньо причетний до розробки зовнішньополітичних рішень, на моє питання про участь президента в Лісабонському саміті відповідав «Не поїде, бо нема платформи. Комісія Україна-НАТО в Лісабоні не передбачена», то на момент саміту звучала вже трохи інша аргументація.

Так, міністр Грищенко на короткому і, здавалось, не дуже приємному для нього брифінгу пояснив, що Януковичу потрібно було готуватись до іншого важливого саміту – «Україна-ЄС». Вже уявляю собі, як на вихідних Віктор Федорович вивчав правильне звучання прізвищ Барозу-Ештон-Ромпей-Фюле, дізнавався, чому з ЄС ми говоримо про «асоціацію», а не «асоційоване членство», детально розбирав, що собою являтиме План дій щодо безвізового режиму і як зробити так, аби українці сприйняли його не інакше як гарантію скасування віз з Євросоюзом до 2012 року. (Даруйте за ліричний відступ).

Неофіційне «пояснення» не приїзду Януковича в Лісабон з української сторони звучить ще лаконічніше: «А смисл?». Що ж, можливо такого смислу, як у Бухаресті, для участі українського президента й не було, але те, що його помітили б і його приїзд оцінили б по достоїнству – однозначно. Це було б не просто наочне свідчення того, що Україна навіть в позаблоковому статусі цінує партнерство з НАТО. Це була б не просто подяка за те, що в НАТО поважають такий специфічний вибір України, і юридично незрозумілий (бо має виключно політичне навантаження) та психологічно неприйнятний (занадто попахує «холодною війною») позаблоковий статус тепер фігурує навіть в підсумковій декларації Лісабонського саміту. Хоч і в лапках.

Це був би також доказ, що Україна не просто так мітить головувати в ОБСЄ. Що проблеми євроатлантичної безпеки дійсно непокоять не лише окремих українських експертів, а й персонально президента. Що, скажімо, особисто демонстрував у Лісабоні своєю присутністю нинішній головуючий в ОБСЄ президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Як результат – лідера Казахстану під час афганської частини саміту (засідання в рамках ISAF) не оминав увагою фактично жодний натівський лідер включно з президентом Обамою, який під час традиційного американського рукостискання по колу, як розповів мені один з очевидців зустрічі, говорив з казахським лідером чи не найдовше.

У принципі, те, чого раніше добивались українські дипломати під час Генасамблеї ООН в Нью-Йорку – короткої розмови з американським президентом – в Лісабоні було фактично забезпечене. Тим більше, що ні сам Обама (у своїй статті напередодні саміту в The International Herald Tribun), ні представники американської делегації не приховували: саме зустріч по Афганістану, на яку, власне, запрошували і Януковича, була для американського президента пріоритетною у Лісабоні.

На прес-конференції в суботу, на якій автор цих рядків зблизька побачила замість молодого, енергійного лідера часів президентської кампанії в США страшно втомленого, посивілого політика, Обама лише ще раз підтвердив: у Лісабон він приїхав заради двох питань. І обидва стосуються не майбутнього НАТО та його Стратегічної концепції, а, швидше, шансів на переобрання нинішнього господаря Білого Дому в 2012 році. По-перше, як я вже зауважила, це операція в Афганістані. Обамі було важливо впевнитись, аби план, за яким афганська влада має перебрати на себе повноваження за безпеку в країні, не зістрибнув з графіка Білого Дому. Тобто, щоб ніхто і з союзників не рипнувся з Афгану раніше магічної цифри – 2014 року.

По-друге, це удар, який нанесли Обамі напередодні саміту в Лісабоні республіканці, відмовившись ратифікувати на нинішній сесії сенату з помпою підписаний і ще з більшою помпою представлений американській публіці як реальний результат американсько-російського перезавантаження договір про скорочення ядерних озброєнь «СТАРТ». Нічого дивного: російсько-американське перезавантаження – чи не єдиний реальний здобуток Обами на зовнішньополітичному фронті. Тепер, виходить, і над ним нависли серйозні хмари. Складалось враження, що Обама приїхав до Лісабону не в останню чергу для того, аби всім НАТО натиснути на незговірливих республіканців. Причому, натискати допомагали не лише лідери країн-членів НАТО та його генсек Расмусен, але й американські журналісти. Хто мав ставити питання президент США зачитував особисто і абсолютно невимушено зі списку, який лежав у нього на трибуні. Все це були виключно американські акули пера (крім останнього «протокольного» журналіста з Португалії), яких президент Обама, наче школярів до дошки, викликав по черзі до мікрофону, і вони, в свою чергу, ставили питання виключно про… правильно – Афганістан та договір з Росією, який блокують республіканці.

Але повернімось до президента українського, який в Лісабоні, насправді, теж міг долучитись до пріоритетної афганської теми. Хоча б обговоривши замість Грищенка з генералом Петреусом підготовку на українській території афганських саперів.

А так, насправді, єдиним відносно позитивним моментом неприїзду Януковича в Лісабон можна назвати хіба те, що всі бажаючі мали змогу на власні очі переконатись: український президент все ще здатний приймати незалежні від Москви рішення. Якщо їде російський президент кудись – зовсім не означає, що туди автоматично спрямує свої відомі з Ялти «сапогі» і український.

Однак, радує інше: навіть без участі Януковича, саміт в Лісабоні для України не став ануляцією саміту в Бухаресті, а, певною мірою, його логічним продовженням. Що дуже навіть непогано, враховуючи, з яким майже маніакальним азартом нова українська влада не лише хоронила НАТО в Україні, а й забивала цвяхи в його труну. До речі, показово, що якщо Бухарестське рішення стосовно України підтримували далеко не всі країни-члени, то напередодні Лісабона навіть такі скептики як французи для чогось постійно повторювали: головне, щоб рішення Бухарестського саміту для України було підтверджене.

Отже, українські євроатлантисти мають повне право випити келих гарного португальського порто, більш відомого у нас як просто портвейн. А саме – в Стратегічній концепції НАТО, яка розроблена на десять років Альянсу, чорним по білому записано (для тих, хто на вихідних не встиг зануритись у лісабонські документи): «продовжувати та розвивати партнерство з Україною та Грузією в рамках Комісії НАТО-Україна та НАТО-Грузія, засноване на рішенні Бухарестського саміту 2008 року, і враховуючи Євроатлантичну орієнтацію чи намір кожної з країн». Що це означає? А те, що якщо Євроатлантична орієнтація зміниться (про це читайте в моєму наступному блозі), то і жодних перешкод з боку самої України на шляху до реалізації Бухарестського рішення не буде.

Ще більш чіткою є підсумкова декларація саміту. У ній натівські стратеги показали вищий клас з дипломатичних формулювань: «Ми вітаємо зобов’язання українського уряду продовжувати повністю розвивати Особливе партнерство України з НАТО, включно через політичний діалог на найвищому політичному рівні у Комісії Україна-НАТО, реформи і практичну співпрацю через Річну Національну програму, і в цьому контексті, ми нагадуємо, що двері НАТО залишаються відкритими, як заявлено в рішенні Бухарестського саміту».

Ну а ще більш показовими (хоча й не настільки публічними), були заяви заступника держсекретаря США Філа Гордона на одній з дискусій у Вашингтоні, проведеній напередодні саміту в Лісабоні. Головна ідея виступу дипломата – «європейський проект НАТО ще не завершений». І далі за текстом: «Завдання НАТО – зробити так, аби стабільність і демократія стали власністю всього континенту – включаючи Центральну і Східну Європу. І тут належить зробити ще чимало». Чому подібні заяви важливі? Та хоча б тому, що багато аналітиків сприймають нову Стратегічну концепцію НАТО з початком періоду в Альянсі, який не передбачає подвійного навантаження: НАТО, мовляв, не можу одночасно і змінюватись, і розширюватись.

Відкриті для всіх «європейських демократій, які відповідають стандартам членств» в Альянсі двері, про які йдеться і в Стратегічній концепції Альянсу, і в підсумковій декларації Лісабонського саміту, – не що інше, як підтвердження статті 10 Вашингтонського договору. Для національних інтересів України, можливо, не менш важливого, аніж підтвердження в Лісабоні 5-ї статті Альянсу, принципової для нинішніх членів НАТО.

Таким чином, якби не рекламувалось після прийняття Стратегічної концепції в Лісабоні нове НАТО, його головна цінність, як би парадоксально це не звучить, полягає у НАТО старому.

Натівці, звісно, молодці, що виправдали існування Альянсу ще на 10 років, накидавши йому купу різної роботи. У першу чергу – створення європейської ПРО, до якої запрошують Росію (на взаєминах НАТО та РФ я теж планую зупинитись ще окремо) та інших партнерів. Генсек Расмусен, подейкують, дуже хотів, аби в Лісабоні прямо було зазначено, що ПРО розробляється з метою відбиття можливої агресії з боку Ірану. Радикально проти виступила Туреччина, яка не хоче лізти на рожон з сусідніми країнами. У підсумку – в Стратегічній концепції НАТО чорним по білому записано: «Альянс не вважає жодної країни своїм ворогом». Інша зараз супер модна фішка Альянсу – захист від кібератак. Хоча, складається враження, що багато кому і в самому НАТО дуже важко уявити, що крім терористів доведеться воювати з хакерами.

У результаті – нове НАТО ще більше нагадує швейцарський розкладний ножик, про який якось говорив німецький генерал Клаус Віттман. Якщо одночасно розкласти всі завдання і функції Альянсу так, як можна розкласти елементи відомого ножа – від ножиць до штопора, то користуватись ним буде дуже складно. З іншого боку, чим більше складових містить цей «ніж», тим більше в України є шансів залучатись до його роботи. Як партнер у розумінні нинішньої української влади. Як потенційний кандидат – з точки зору бухарестського рішення, підтвердженого у Лісабоні.

(Далі буде)