Публікації

Отже, завтра я від’їжджаю на Бухарестський саміт, якому протягом останніх місяців присвятила понад десяток «Щоденників євроатлантиста». З яким настроєм я їду до румунської столиці?Чудовим. Він не може бути інакшим після відвідин Джорджа Буша в Білому Домі, де мені вдалось на власні очі пересвідчитись, що Вашингтон буде стояти до останнього, відвойовуючи право України зробити перший в її зовнішньополітичній біографії вибір на користь однієї системи колективної системи та, водночас, однієї системи цінностей. Цінностей, які сповідують найбільш розвинені, найбільш заможні та демократичні країни світу. Цінностей, які, зокрема, не передбачають президентських чи парламентських виборів, результати котрих відомі заздалегідь.\
Настрій, який панує на берегах річки Потомак, важливий тому, що вперше за весь цей проміжок часу я можу впевнено сказати: на саміті в Румунії від керівництва України не залежатиме фактично нічого. Все, що воно могло зробити, аби вплинути на розгляд української заявки на запрошення до виконання Плану дій щодо членства в НАТО, воно вже зробило (або не зробило – залежить про кого з українських високопосадовців йдеться).

Залишилась робота, яка, не будемо лукавити, під силу лише одній людині. Ім’я цієї людини – Джордж Буш. Робота – переконати Ангелу Меркель дати можливість Україні втілювати в життя реформи, які б дозволили їй стати більш демократичною, більш заможною, зрештою – більш безпечною для інвестицій, в тому числі й німецьких, країною. Відмовити Україні – означає в черговий раз ввімкнути червоне світло для її прагнення не на словах, а на справі зафіксувати свій зовнішньополітичний вибір. Це, безумовно, європейський вибір.

Мій настрій не може бути поганим, тому що влада нарешті продемонструвала, наскільки скоординованими часом можуть бути її дії, коли є більш ніж чітка політична воля. У даному випадку, щоб там не говорили, йдеться про політичну волю Президента: навряд, чи українське питання гостро стояло б на Бухарестському саміті, якби не його залізобетонна позиція. Позиція, якої, на жаль, так не вистачало на початку дипломатично сприятливого для Києва 2005 року.

І мені особисто було надзвичайно приємно дізнатись від поважних співрозмовників з європейських країн, що навіть палкі прихильники швейцарської моделі нейтралітету для України, виконуючи програму-максимум Президента під кодовою назвою «ПДЧ в Бухаресті», впевнено переконували деяких партнерів зі Старого Світу, що «Україні потрібне це запрошення, бо вона реально відчуває дефіцит безпеки».

Так, багатьом представникам Банкової, Михайлівської, Грушевського та інших владних адрес довелось за цей час трансформуватись у вимушених євроатлантистів – це, звісно, не додає оптимізму в євроатлантичні плани Президента. Але маю зауважити, що є багато й таких, котрі, відчувши політичне благословення з Банкової, нарешті отримали можливість з головою поринути у процес, яким ніколи не було престижно й вигідно займатись, якщо ти дбав про збережене крісло при будь-яких коаліційно-урядових розкладах, чи мав серйозні політичні амбіції.

Завдяки заявці на отримання ПДЧ НАТО стало предметом дискусії в Україні, якої так раніше не вистачало. Нехай навіть вона поки що зводиться більш до емоційних випадів, аніж серйозних та водночас доступних «маленькому українцю» аргументів. І по мірі того, як ця дискусія набирає обертів, стає зрозуміло, хто є хто в українських коридорах влади за своїми не лише зовнішньополітичними, але й, безумовно, ціннісними орієнтирами.

Настрій не може бути поганим, оскільки процес розгляду української заявки продемонстрував, що не лише у Вашингтоні, але й в багатьох європейських столицях в України є чимало друзів, які готові брати на себе відповідальність (а у випадку з часто непередбачуваними та непрогнозованими діями Києва йдеться саме про відповідальність) говорити, що Україна заслуговує бути запрошеною до виконання ПДЧ не менше, аніж заслуговувала бути запрошеною до цього процесу Албанія чи Македонія в 1999 році.

І українська влада має бути готовою до того, що як тільки нас запросять до виконання Плану дій щодо членства, ці друзі матимуть повне моральне право перетворитись на найжорсткіших критиків Україні в разі невиконання нею взятих зобов’язань. Таким критиком буду і я. До нових щоденників, вже з Бухарестського саміту.