Двадцять сьомого квітня у Бонні зустрінуться міністри закордонних справ Веймарського трикутника, тобто Польщі, Німеччини та Франції. Але не традиційною трійкою, а вчотирьох: на зустріч запрошений також український міністр Костянтин Грищенко. Насправді, за моєю інформацією, взяти участь у ній покликали ще Петра Порошенка під час Мюнхенської конференції безпеки, а потім сталось відомо що.Показово, що всю цю дипломатичну кашу заварили саме німці, а не, скажімо, традиційні ініціатори заходів з євровтягування України поляки. Показово, що у ній візьме участь французький міністр. Як свідчать деякі дипломатичні джерела, в минулому році, коли німецький міністр Штайнмайєр та польський Сікорські їхали до Києва, аби підтримати Україну під час кульмінації економічної кризи, французи, начебто, акуратно з`їхали з теми. Не було французького міністра й поруч з німцем та поляком і під час візиту Йошки Фішера й Адама Ротфельда до Києва після Помаранчевої революції в 2005-му. Те, що французи оживились, факт, безумовно, досить обнадійливий. І цей факт, до речі, дає мало шансів на втілення ідеї Йошки Фішера про те, що Україною має займатись такий собі німецько-польський альянс. Власне, й на вчорашній відеоконференції з Берліном, організованій Інститутом світової політики, німецькі експерти чітко сказали: «Німеччина завжди дбає про інтереси Франції – ми не можемо будувати вісь Берлін-Варшава без врахування думки Парижу».\
Отож, розрахунок більше полягає в тому, що й сама Франція продовжуватиме ангажуватись в українські справи. Так, за інформацією вашої покірної слуги, Ніколя Саркозі вже надіслав президенту Януковичу офіційне запрошення відвідати Париж. На сьогодні дата візиту ще не визначена, але, за попередніми прикидками, до Єлисейського палацу Віктор Федорович направиться, швидше за все, восени. Досить символічним, як на мене, штрихом було й те, що у традиційному рейтингу закордонних послів в Україні, оприлюдненому на минулому тижні, першу трійку склали саме посли країн-членів Веймарського трикутника, а найбільше балів експертів зібрав саме посол Франції Жак Фор.
Проте, той факт, що французи все більше ангажуються в українські справи навряд чи означає, що позиція Франції стала значно лояльнішою до євроінтеграційних прагнень України. Швидше, позиція Польщі почала більше дрейфувати до французької та німецької. Мій товариш, відомий німецький експерт з питань України Райнер Лінднер вчора назвав те, що відбувається між Україною, з одного боку, та ЄС і НАТО з іншого – стратегічною паузою. У всіх трьох столицях, за моїм персональним спостереженням, все більше доходять до висновку, що рано чи пізно Україна буде в ЄС, але вголос про це надають перевагу не говорити. З одного боку, французи й особливо німці займають правильну публічну позицію – не обіцяти Україні того, чого не можуть виконати. З іншого, такі відверті заяви, які вчора на згаданій відеоконференції уособив німецький професор Еккарт Штратеншульте («Євросоюзу потрібно зафіксувати, що для України нема перспективи інтегруватись до ЄС. Це несправедливо, але це факт»), є досить небезпечними, адже надають додаткові козирі політикам на зразок Семиноженка, які використовують їх для посилення формули «в ЄС нас не хочуть» і на ній підставі проштовхують в маси ідею про можливість Союзів з Росією та Білоруссю чи двома руками агітують за Митний союз. Недаремно, заступниця посла Німеччини Сюзанне Шютц вимушена була уточнити, що для німецького уряду є принциповим рух України до Євросоюзу.
І, нарешті, можливо, найбільш важливий момент: Німеччину, Францію та Польщу в контексті України (чи точніше її зовнішньополітичної орієнтації) сьогодні поєднує ще одна досить логічна позиція – якщо пріоритетів багато, то це вже не пріоритети. Результатом дипломатичних метань Януковича і Ко у ключових європейських столицях стало враження, що новій українській владі хочеться всього й відразу: і Євросоюзу, і Митного союзу, і дешевих цін на газ, і грошей МВФ, і ще різних земних та неземних міжнародних благ. Якби дипломати говорили доступною для представників Партії регіонів мовою, то охрестили б це навіть не багатовекторністю, а якоюсь зовнішньополітичною ненажерливістю. Раніше така ненажерливість була стилем керування регіоналів у внутрішній політиці, тепер успішно перекочувала і на зовнішню. Вони хочуть все, всюди й відразу. У європейських столицях переконані, що рано чи пізно все ж доведеться робити вибір. І сьогодні для європейців дуже важливо, аби до моменту цього вибору Україна не наробила кроків, які могли б стати незворотніми. Йдеться, хотіли ми б того чи ні, про деякі червоні лінії, які, незважаючи на бажання Заходу бачити Київ з Москвою у дружніх відносинах, все ж помітно присутні у головних полісімейкерів Берліну, Парижу чи Варшави. І вже сьогодні зрозуміло, що такою червоною лінією для ЄС є інтеграція України до Митного Союзу, який, як не крути, сприймається багатьма в європейських столицях як спроба Путіна створити свій альтернативний пострадянський Євросоюз.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.