Публікації

Авторська колонка директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для KyivPostСША та Євросоюзу не варто “передавати” Україну з одних рук до інших. Варто мати узгоджену політику щодо України, вважає Альона Гетьманчук. \
Останнім часом все частіше доводиться чути, що саме Євросоюз повинен взяти шефство над такими державами як Білорусь, Молдова, Україна, бо у Сполучених Штатів Америки й без того багато різної роботи в світі.

Зокрема, про це неофіційно почали говорити й представники уряду США, штучно применшуючи роль їхньої країни в регіоні.

Насправді, у Євросоюзу та США буде більше можливостей впливати на Україну, якщо вони діятимуть не окремо як «Європа» та «Америка», а під одним кодовим словом «Захід». Хоча б тому, що і у Брюсселя, і у Вашингтона є свої переваги в українській ситуації. Головні переваги Євросоюзу добре відомі – це географічна близькість до України, тісні економічні зв’язки та позитивне сприйняття серед українських політичних еліт і населення.

У Вашингтона свої переваги. По-перше, нинішня українська влада звикла поважати лише дві речі: гроші та силу.

Європейський Союз сьогодні виглядає з точки зору українських стратегів досить ослабленим. І не лише тому, що різні підходи країн-членів часто не дозволяють ЄС виступати з єдиною позицією. А ще й тому, що деякі українські полісімейкери продовжують свято вірити, що формула «гроші вирішують все, якщо не вирішують гроші, то вирішують великі гроші», яку вони запозичили у лідерів Казахстану та Росії, може спрацювати і з деякими представниками Євросоюзу.

Звісно, українським урядовцям не вдалося купити позитивну резолюцію Європарламенту у прямому сенсі цього слова, проте їм майже вдалося це зробити з допомогою гарних вечерь та задушевних розмов з деякими євродепутатами. У Києві побутує думка, що якщо в Євросоюзі ти за великі гроші можеш домовитись навіть з окремими політиками (хоча й не високопосадовцями), то в США ти за гроші можеш домовитись тільки з професійними лобістами.

Іншою перевагою США є те, що вони, на відміну від деяких держав ЄС, завжди відчутно дистанціювалися від Юлії Тимошенко, символу «Помаранчевої революції» та найбільш дратівливого фактору для нинішньої української влади.

Вашингтон розчарувався у головній українській опозиціонерці не менше, аніж у Вікторі Януковичу (принаймні, щодо нього ніколи не існувало жодних ілюзій). Саме тому Сполучені Штати Америки сприймаються українською владою більш об’єктивним гравцем, в той час як деякі заяви та кроки Брюсселя розглядаються через призму партнерства і дружби між БЮТ та Європейською народною партією.

Ще одна важлива перевага Вашингтона полягає в тому, що його представники завжди наголошували на демократичному розвитку України, в той час як багато країн-членів ЄС протягом останніх п’яти років постійно концентрувались на політичній стабільності та налагодженні відносин з Росією.

Сьогодні українська влада запевняє, що виконала головні умови Євросоюзу: політична стабільність досягнута, а відносини з Росією налагоджені. ЄС, до певної міри, виявився обеззброєним.

Крім того, так само, як у Євросоюзу існують сумніви щодо того, що українська влада щира у своїх намірах стати членом ЄС, в Україні не до кінця вірять, що Євросоюз не лукавить, коли заявляє про занепокоєння антидемократичними трендами в Україні.

Багато хто з представників нинішньої влади вважає, що ЄС це робить не тому, що його дійсно цікавить, в якому напрямку розвиватиметься Україна, а для того, аби зняти з порядку денного питання про перспективу членства України в ЄС.

Що стосується Америки, то, як правильно зауважив професор Джозеф Най на відеоконференції, організованій на минулому тижні Інститутом світової політики в Києві, навіть по депешах Wikileaks помітно, що американські політики та дипломати говорять про демократію та цінності не лише на публіку.

Українська влада завжди сприймала розмови про демократичні цінності щонайменше як дивацтво. Але саме як американське дивацтво. З боку німців чи французів воно виглядає для українців вже не як дивацтво, а, швидше, як збочення. Не тому, що ці країни не вболівають за демократію на континенті, а тому, що в Києві прийнято вважати: для них сприятливий інвестиційний клімат та політична стабільність в десятки разів важливі.

Більше того, Янукович й досі потребує стабільного діалогу з ключовими західними лідерами загалом, та з Адміністрацією Барака Обами особливо. Логіка проста: чим краще його прийматимуть на Заході, тим впевненіше він почуватиметься на Сході.

Про це мають пам’ятати й у Вашингтоні. Зокрема й тоді, коли остаточно визначаться з кандидатурою представника США для участі у міжнародній конференції, присвяченій річниці Чорнобильської трагедії, яка запланована на квітень 2011 року в Києві. Було б непогано, якби до Києва завітав віце-президент Джо Байден, але лише за умови виконання українською владою певних неформальних передумов.

Такими передумовами можуть, наприклад, бути перегляд досудових запобіжних заходів для опозиційних політиків (колишнього голови митної служби, екс-міністра внутрішніх справ etc) і, скажімо, заміна їхнього арешту підпискою про невиїзд. Іншою передумовою могло б стати ухвалення Верховною Радою виборчого законодавства, яке забезпечить рівний доступ всіх політичних сил до парламентських виборів.