Публікації

Стаття Романа Горбика, аналітика Інституту світової політики для LB.uaЦими днями Брюссель став місцем щонайменше двох знакових подій. Поки європейські лідери рятували євро на екстреному саміті, міністри закордонних справ Північноатлантичного Альянсу зібралися на своє чергове засідання, зайнялися менш публічною, проте не менш важливою справою: порятунком співпраці НАТО з Росією щодо протиракетної оборони.\
Окремі аналітики вже не перший місяць говорять про певну кризу в Альянсі. Дехто, як Джордж Фрідмен, вважає її глибокою – мовляв, «НАТО існує тільки на папері – і пов’язує з неспроможністю Франції, Німеччини та США домовитися щодо спільних безпекових викликів.

Інші оцінки геть не такі категоричні, хоча очевидно: НАТО переживає складний період після неузгодженої позиції Альянсу щодо Лівії та гіпотетичної кризи зобов’язань перед східноєвропейськими членами, через яку говорять про можливе постання безпекових альтернатив (на кшталт уже утвореної Бойової групи країн Вишеградського блоку) чи навіть надання гарантій з боку США для країн Балтії та Центральної Європи в односторонньому порядку.

Зустріч очільників зовнішньополітичних відомств країн-членів НАТО 7-8 грудня стала спробою спростувати твердження про кризу та перевірити ефективність виконання завдань Альянсу перед наступною вирішальною подією – самітом у Чикаго в травні 2012 року.

Хоча український курс на євроатлантичну інтеграцію упав до рівня посиленого діалогу, міністерська зустріч підтвердила, що для українського євроатлантичного вектора життя існує навіть після смерті.

Балади про війну і відбудову

2010 року, на попередньому саміті глав держав країн-членів НАТО у Лісабоні, ухвалили нову стратегічну концепцію – фактично, план дій та розвитку Альянсу на наступне десятиліття. Ключовою частиною концепції є вихід із Афганістану.

2014-го року міжнародний військовий контингент покидає країну, проте всім чудово зрозуміло, що кидати її напризволяще не можна. Саме тому в Брюсселі минулого тижня говорили про те, що буде з Афганістаном через два роки.

За кілька днів до брюссельської зустрічі афганський та західні уряди провели в Бонні конференцію, де міжнародній спільноті відвели провідну роль у відбудові країни. Це означає – закордонні компанії отримають мільйонні контракти. Авжеж, переважно з країн, які брали участь у Міжнародних силах сприяння безпеці в Афганістані.

Україна досі має там 22 військовиків, це – сапери, що розміновують дороги й селища, та медики, які лікують, а часто й оперують як вояків, так і цивільних. Проте чи слід українським підприємствам розраховувати на якесь особливе сприяння на тендерах з афганських контрактів?

«Українським компаніям треба винести належні уроки з Іраку, – визнавав посол України в Бельгії Ігор Долгов, що представляв Україну на міністерській зустрічі. – В Іраку були кілька успішних проектів, наприклад, масштабний контракт на постачання автомобілів КраАЗ. Тому можливості в українських компаній є. Якщо вони й не завжди можуть взятися за тендери самостійно через брак фінансування, то виступати субконтракторами – це цілком їм по силах».

За словами пана посла, Україна може насамперед забезпечувати афганську армію озброєнням і послугами: «Від ремонту техніки ще радянського виробництва до постачань гелікоптерів Мі, літаків «Ан», від звичайних наметів до боєприпасів та амуніції. Потреби Афганістану великі, адже він має вже 300 тисяч чол. армії – в Україні військо налічує лише 160 тис. Крім того, багато інфраструктури знищено, потрібно, наприклад, кілька тисяч транспортних контейнерів. Вже сьогодні є потреба в додаткових фахівцях з авіації та польової медицини».

Втім, чи вийде в українських компаній скористатися вікном можливостей – залежить від них. Політичних преференцій для України під час відбудови Афганістану не буде.

ПРО відклали до весни

В центрі засідання Ради «Росія – НАТО», що також відбулася в Брюсселі на рівні міністрів, були суперечності щодо протиракетної оборони. Якщо НАТО прагне коли не залучити Росію до співпраці над ПРО у Східній та Південній Європі, то принаймні укласти «угоду про ненапад» на засадах максимальної прозорості, Кремль затято опирається і намагається затягувати час.

Особливо це дається взнаки тепер, під час передвиборчої кампанії в Росії, коли попит на антинатівську риторику зріс. Тому міністерська зустріч у Брюсселі не принесла нічого, крім оптимістичних заяв: мовляв, це ще не кінець процесу, і навіть наявність розбіжностей не означає, що слід припиняти працювати.

Вирішальним (принаймні, саме так хотілося б НАТО) стане саміт у Чикаго, вже менш ніж за півроку. До того часу Альянс сподівається досягти прориву. Напередодні виборів Обамі потрібні докази вдалого перезавантаження стосунків із Кремлем, ефективної роботи над ПРО і контрольованої ситуації в Афганістані – все це замикається на Росію. Франція та Німеччина не мають нічого проти поступок, аби Росія погодилася на співпрацю. Це й особиста мета генсека Андерса Фога Расмуссена, амбіційного лідера, який прагне досягти поставлених завдань будь-що, незважаючи на їхню досяжність чи рівень компромісів, яких вони вимагають.

Зустріч у Брюсселі не змінила позицій обох сторін. Сторони фактично уникли серйозної розмови і відклали справжнє розв’язання проблем на потім. Держсекретар США Гілларі Клінтон говорила про те, що Росія не може заветувати ПРО, чим, по суті, повторила листопадові заяви представника США при НАТО – система протиракетної оборони буде реалізована незалежно від волі Кремля. Головний російський дипломат Сєрґєй Лавров натякав, що будь-яка ПРО на східних кордонах Росії буде неприйнятна для неї, якщо покриватиме територію РФ, і вимагав «конкретних гарантій» того, що «єдина і неподільна» система безпеки не буде спрямована проти Росії.

Політика залицяння до Кремля ще може принести успіх у короткому проміжку часу навесні 2012 року – між президентськими виборами 4 березня і Чиказьким самітом у травні. Проте якщо й цього не станеться, Захід не зможе собі дозолити відкрите протистояння з Москвою в найближчій перспективі. Тож політика Росії на затягування часу з успіхом триватиме найімовірніше ще кілька років, попри жорстку риторику із західних столиць і поступову розбудову ПРО.

Можна спрогнозувати несподіванки на Чиказькому саміті в грузинському питанні. Те, що в підсумковій декларації міністерської зустрічі й словом не згадано про перспективу сподіваного для Тбілісі ПДЧ, – навряд чи тільки паліатив для Росії. Останнім часом дипломати навіть зі східноєвропейських членів НАТО почали висловлюватися в дусі «Грузії навіть не потрібен ПДЧ», мовляв, співпраця й так інтенсивна. Тому ненадання грузинам ПДЧ в травні не повинно стати несподіванкою.

Під час зустрічі в Брюсселі доводилося чути, що натівські десіжн-мейкери обговорюють і альтернативну версію: надати Грузії ПДЧ і після цього відкласти питання вступу на довгі роки. Наскільки відомо, остаточного рішення ще не ухвалено в самому НАТО. І навряд чи це станеться задовго до саміту.

Україна – Росія – НАТО: концерт чи безпекова імперія?

Можлива участь України в ПРО чи то НАТО, чи то Росії є останнім часом предметом численних розмов. Насамперед тому, що перспектива залишитися на узбіччі процесу, а надто – між двома конкурентними системами безпеки, не виглядає особливо привабливою в дедалі нестабільнішому світі. Крім того, доволі переконливою є версія, що Україна використовує свою участь у тій чи тій системі протиракетної оборони як предмет торгу в переговорах із Москвою та Брюсселем.

На саміті вдалося зрозуміти, що обмін інформацією між Україною та Альянсом таки триває. Наскільки серйозні наміри обох сторін – судити важко. Українські дипломати в кулуарах зустрічі відзначали, що поки що намагаються робити все, аби не втратити вже здобутого в співпраці з НАТО. Крім Афганістану, Альянс кооперує з Україною там, де просто не можна не кооперувати: в утилізації боєприпасів та кіберзахисті, а наступного року український корабель може нарешті взяти участь в операції проти піратів коло узбережжя Сомалі «Морський щит».

Однак якщо говорити про розвиток, а не лише збереження співпраці, то в умовах затягнутого перезавантаження відносин Заходу із Москвою український додаток до програми запускається лише з російського жорсткого диску.

Місяць тому Інститут світової політики провів Перший Форум Україна – Росія – НАТО, де кількадесят українських і закордонних експертів обговорили, яким чином нарешті цей додаток розраховувати. Всі експерти сходилися на тому, що загалом такий формат був би бажаним, а відносна нормалізація українсько-російських відносин після відмови України від амбіцій на членство в НАТО робить це реальнішим.

Однак більшість експертів погоджувалися й із тим, що на сьогодні співпраця не виходить за межі риторики, яку реалізують дуже поверхово. На глибшому рівні партнери ставляться одне до одного з недовірою, і конструюють свої інтереси інакше, ніж їх артикулюють. Для Росії, зокрема, важливо монополізувати контроль над співпрацею України з НАТО. В такому разі вже йтиметься не про трикутник, а про поєднання горизонтального зв’язку Росія – НАТО з вертикальним Росія – Україна, а це вже – класичне визначення імперії, що, як відомо, унеможливлює зв’язки периферії із зовнішнім світом в обхід центру .

Наступний саміт НАТО в Чикаго повинен показати, чи Україна все ще має альтернативи.