Публікації

Стаття Володимира Кравченка, тижневик “Дзеркало тижня”У світі постійно виникають загрози, яким країни не можуть дати раду самотужки. Наприклад, тероризм, піратство, кібер­атаки на урядові та банківські сервери. І тоді одні держави намагаються вирішити проблеми на двосторонньому рівні, інші — віддають перевагу співпраці у багатосторонньому форматі, а треті — шукають вихід, стаючи членами системи колективної безпеки. Найчастіше національні інтереси країн диктують урядам вибір моделі поведінки та формату партнерських відносин. А чи можливе взаємовигідне партнерство у трикутнику Україна-Росія-НАТО? Адже воно може послужити зниженню напруженості і посилити безпеку в регіоні. Чи все-таки в найближчому, та й далекому майбутньому ця схема партнерських відносин залишається малоймовірною формулою посилення безпеки в регіоні та світі?\
Розмірковуючи про такий тристоронній формат партнерства на форумі «Співпраця з НАТО: переваги для України та Росії», організованому Інститутом світової політики спільно з Московським центром Карнегі, заступник директора Центру Разумкова Валерій Чалий говорив про умовну природу цього трикутника. Важко не погодитися з експертом у галузі міжнародних відносин. Тісна співпраця апріорі була б вигідна Києву, Москві та Брюсселю. Але учасники ансамблю поки що воліють співати дуетами, а не тріо й вирішувати проблеми в рамках двосторонніх відносин: або Україна—НАТО, або Росія—НАТО, або Україна—Росія. Втім, слід визнати, що ця двостороння співпраця часто приносить плоди.

Багато в чому те, що сторони віддають перевагу двосторонньому форматові, пояснюється різними цілями, інтересами учасників «трикутника», наявністю серйозних суперечностей, згладити яких не можуть навіть спільні інтереси у сфері безпеки. Нерідко ці відмінності призводять до конфліктів, як це було, наприклад, коли вирішувалося питання про надання нашій країні Плану дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі. «Є певна стратегічна невизначеність на всій лінії Росія—Україна—НАТО», — відзначив під час дискусії директор російського Центру європейської безпеки Дмитро Данилов. Не можна забувати і про відсутність довіри між сторонами, про те, що Москва у своїх відносинах із Києвом ніколи не розглядала нашу країну як рівноправного партнера.

І, звісно ж, має рацію народний депутат України Ірина Геращенко, стверджуючи, що коли НАТО і Росія у сфері безпеки проводять політику з урахуванням власних інтересів, то Україна — озираючись на Москву. Але Кремль завжди дратувала співпраця нашої країни з Північноатлантичним альянсом. «Росія воліла б, аби співпраця України з альянсом ішла через російські двері, під російським патронатом. Будь-яка самостійна співпраця викликає несхвальну реакцію», — констатує науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко. А при адміністрації ж Віктора Януковича відносини України і НАТО стали значно активнішими й змістовнішими, ніж у часи президента Віктора Ющенка.

І це — ще один чинник, який посилює недовіру Москви до Києва. Тоді як НАТО постійно підтверджує свою відданість рішенням Бухарестського саміту, російська сторона не вважає остаточним прийняте нинішнім українським керівництвом рішення про позаблоковий статус України. І з цією оцінкою згодні російські та українські експерти. «В Україні ситуацію законсервували. Але коли зміниться влада, знову буде дискусія про входження країни до колективної системи безпеки. Питання тільки — до якої», — вважає Валерій Чалий. «Україна зачинила двері розширенню НАТО на схід. А що буде завтра?» — своєю чергою, поставив запитання Дмитро Данилов.

Оскільки для російського прем’єр-міністра і в найближчому майбутньому — президента Володимира Путіна інтеграційні об’єднання на пострадянському просторі — один із ключових елементів його політичної діяльності, Москва вживе всіх можливих заходів, аби Київ зробив свій вибір на користь Євразійського союзу і вже більше не повертався до політики євроатлантичної інтеграції. А експерти ж і політики добре розуміють: чим глибша інтеграція України в Євро­пейський Союз, тим ближче наша країна до Північно­атлантичного альянсу.

Та й із НАТО в Росії не так уже багато точок дотику. Для політиків «стратегічне партнерство» часто є самоціллю. І нерідко про це особливе партнерство говорять, коли йдеться про просту співпрацю. «У НАТО з Росією немає спільних стратегічних цілей, крім тих, які цікавлять Росію», — так характеризує відносини Москви та Брюсселя Валерій Чалий. І коли експерти починають перелічувати напрями, на яких відбувається практична взаємодія, то список виявляється невеликим.

Як і Україна, Росія співпрацює з НАТО в антитерористичних операціях, дозволяючи транзит вантажів в Афганістан через свою територію, надаючи свою транспортну авіацію для сил альянсу, беручи участь у спільній боротьбі з піратами, проводячи спільні навчання Black sea FOR. При цьому директор британського Центру дослідження конфліктів Кейр Джайлс зазначає, що, хоч «в альянсі не хочуть акцентувати на цьому увагу, але в НАТО немає співпраці з Росією в питанні боротьби з розповсюдженням наркотиків». Це ж саме можна сказати і про співпрацю в боротьбі з кібертероризмом. Адже в розпал протистояння Москви і Таллінна 2007 року саме російська сторона провела кібератаку на естонські урядові сервери, внаслідок чого ті вийшли з ладу. А ця ж балтійська країна — член Північноатлантичного альянсу. Та й під час військового конфлікту з Грузією 2008 року Росія використовувала кіберзброю.

За великим рахунком, більш або менш ефективна співпраця чи у форматі Україна—Росія—НАТО, чи на двосторонньому рівні неможлива без розуміння та довіри між партнерами. А саме цього й немає, незважаючи на декларації політиків. Наприклад, коли йдеться про допуск до бази даних. Досить чітко взаємна недовіра виявилася під час обговорення проблеми розгортання елементів американської системи ПРО в Європі. Очевидно, аби сторони продовжували рухатися далі, активніше співпрацюючи у дво- чи тристоронньому форматі, має статися щось екстраординарне