Публікації

Стаття Крісті Райк, експерта Фінського інституту міжнародної політики, за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики

Українці зробили дві революції впродовж десяти років, і обидві дали поштовх до «європейського вибору» країни. У період між Помаранчевою революцією 2004 р. і Євромайданом 2013-2014 рр. відносини між ЄС та Україною суттєво погіршилися. Втім, вони набули нового, конкретного змісту в таких аспектах, як торгівля, енергетика та візовий процес. Український уряд, що прийшов до влади внаслідок Євромайдану, може використовувати Угоду про асоціацію, участь у Енергетичному співтоваристві та лібералізацію візового процесу як інструменти наближення України до ЄС. І все ж, до «реальної мети» – членства в ЄС – здається, сьогодні ще далі, ніж було десять років тому.
Впродовж минулого року вітер реалізму змінив настрої ЄС щодо східних сусідів у цілому та України зокрема. ЄС був змушений визнати свою нездатність до збереження стабільності у сусідніх країнах. Агресія Росії проти України підкреслила той факт, що європейським технократам, зосередженим на внутрішніх реформах, не завадить більш серйозне ставлення до геополітичного контексту. Брюссель нині більше говорить про захист інтересів Європи, ніж про унікальну зовнішню політику, засновану на цінностях. Питання подальшого розширення Європейського Союзу знято з порядку денного.
У підсумку, межі можливостей ЄС у взаєминах зі східними сусідами на разі є цілком очевидними, хоча і давно відомими. Варто виділити три основні перешкоди.
По-перше, ЄС нині не здатний визначити спільну стратегію відносин зі східними сусідами. Також ЄС досить важко – і водночас дуже важливо – виконувати зобов’язання у рамках DCFTA (поглиблених і всеосяжних угод про вільну торгівлю), тобто інтегрувати охочих сусідів до спільного ринку. Процес ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (у тому числі DCFTA) триває, і ЄС підтвердив свої наміри щодо реалізації тієї її частини, що стосується DCFTA, з 1 січня 2016 р. Москва виступила проти Угоди, але нещодавно змінила свою риторику, заявивши, що більше не намагатиметься блокувати її. Тристоронні консультації між ЄС, Росією та Україною щодо реалізації DCFTA тривають. Певною мірою, ці консультації є необхідним дипломатичним жестом у бік Москви, який демонструє готовність обговорювати її побоювання, але не вносить розлад у взаємини між Україною та ЄС.
Економічна інтеграція (що, зрештою, лежить в основі ЄС) може стати важливою складовою стратегії для тих сусідів, які зацікавлені у більш тісних зв’язках, – на сьогодні це Україна, Грузія та Молдова. Водночас, є й інші важливі стратегічні питання, щодо яких 28 держав-членів ще не досягли спільної позиції. Одним з них є питання щодо надання перспективи членства Україні та іншим зацікавленим східним сусідам. Ще у 2005 р., після Помаранчевої революції, в ЄС точилися напружені дискусії з цієї проблеми. Результатом стали лише чергові визнання європейських прагнень України та посилання на «нові перспективи» та ймовірність «подальшого прогресу» у відносинах. У березні 2014 р. європейські високопосадовці заявили, що Угода про асоціацію «не є кінцевою метою» у взаєминах між Україною та ЄС. Ці слова були сприйняті як досягнення, хоча вони являють собою лише нове формулювання попередніх заяв. Нині, у травні 2015 р., деякі держави-члени не готові навіть повторити це формулювання у декларації саміту Східного партнерства у Ризі. Нескінченна словесна еквілібристика лише розчаровує всіх учасників процесу та відвертає увагу від більш конкретних аспектів двосторонніх відносин.
Іншою, більш небезпечною стратегічною проблемою є відносини ЄС з Росією, у контексті яких спільні сусіди стали найбільш гострою проблемою. Росія і далі демонструє глибоке невдоволення системою безпеки у Європі, що ствердилася після завершення холодної війни, і вимагає визнання своєї сфери інтересів на пострадянському просторі, що є причиною фундаментальної та принципової незгоди між Росією та ЄС. Для останнього не може бути й мови про визначення сфер впливу проти волі зацікавлених країн. Проте, ЄС не зміг дати чітку відповідь на російську тактику застосування як військової сили, так і гібридних форм тиску для просування своїх інтересів у регіоні.
Звідси випливає друга перешкода: ЄС не здатний захистити суверенітет і територіальну цілісність своїх східних сусідів. Звісно, він не визнає порушення міжнародного права, вчинені Росією. Втім, на практиці Кремль підтримує сепаратистські конфлікти у кожній країні Східного партнерства, яка прагне поглибити зв’язки з ЄС. Підсумком цих конфліктів є те, що Росія готова застосовувати військову силу в регіоні, на відміну від ЄС та США. Економічні санкції ЄС проти Росії є жорсткішою мірою, ніж очікувалося, але, як і будь-які санкції, вони не дають швидких результатів. Стратегічне терпіння ЄС, до якого закликає Німеччина, пройде серйозний тест у червні, коли має бути прийняте рішення щодо продовження терміну дії санкцій.
По-третє, ЄС не здатний перетворювати сусідні країни на стабільні демократії з життєздатними інституціями. Дослідники демократизації припускають, що успіх політичної трансформації визначають, передусім, умови всередині країни. Зовнішні чинники можуть сприяти або перешкоджати процесу, але зазвичай не є вирішальними. Вважається, що у минулому обіцянка членства в ЄС творила дива. Проте, країни Балтії, наприклад, запровадили найрадикальніші реформи впродовж першої половини 1990-х рр., коли перспектива їхнього членства в ЄС і НАТО вважалася у Західній Європі нереальною та небажаною. Балтійці скористалися вікном можливостей, поки їхній великий східний сусід був слабкий. Включення країн Балтії до процесу розширення ЄС було погоджено лише у 1998 р. у результаті напруженої роботи на двох фронтах – внутрішніх реформ та дипломатії.
Для України нинішня міжнародна ситуація, коли на сході постає Росія, а на заході вагається ЄС, є, очевидно, менш сприятливою. Понад те, Україна ще має довести європейським партнерам свою готовність до подальших системних реформ. «Ви продовжуєте реформи – ми продовжуємо підтримку», – заявив голова Європейської комісії Жан-Клод Юнкер у Києві у квітні 2015 р., і ця заява визначає порядок наступних кроків. Враховуючи настрої в ЄС і ситуацію в Україні, президент Петро Порошенко вчинив раціонально, відклавши питання щодо подання заяви про вступ до ЄС до 2020 р. Зайвий тиск збоку України або її прихильників серед держав-членів може призвести до негативного результату, який буде важко змінити у майбутньому.

Ініціатива реалізується за підтримки:

“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA).