Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукНу що ж, побачила і відчула, які настрої панують у Франції після терактів і спроб склепати з Росією широку антитерористичну коаліцію. Зокрема й щодо України. Хоча, відверто кажучи, якщо не відвідувати місця, де безпосередньо стались теракти – складно повірити, що це було в Парижі: якихось серйозних візуальних змін, крім хіба що більшої кількості французьких прапорів та дещо більшої кількості озброєної поліції у туристичних місцях важко помітити. Французи самі цю тему в розмовах навіть не зачіпають. Можливо, в цьому відмінність між нами та ними: нам подобається демонструвати скорботу навіть тоді, коли треба демонструвати життя. Французам – навпаки.\
У Парижі ми Інститутом організовували наші традиційні публічні дебати про те, які політичні і безпекові виклики стоять в України на шляху реформ. Аналогічні, як у нас відбулись раніше у Римі, Берліні, Відні. Заодно скористались візитом, щоб зустрітись з деякими інсайдерами і провести закритий круглий стіл у французькому МЗС, за що окрема подяка французьким дипломатам.

Перше зауваження – у професійних колах Україна все ще котується досить високо в плані інтересу. Передусім, через залученість Франціі до Нормандського формату. Маленька, але показова деталь – на нашу дискусію зареєструвались 220 осіб, хоча після терактів у нас була думка скасовувати захід взагалі. Як скасували і перенесли на лютий Інвестиційний форум Україна-Франція.

Незважаючи, що наші партнери в Парижі – один з провідних аналітичних центрів IRIS – попереджали, що може бути достатньо жорсткий прийом, такого не відбулось. Питання в основному були досить точкові і без геополітичних рефлексій. А головне – майже всі вони стосувались ситуації власне в Україні і навколо України. Це при тому, що напередодні нам пояснювали: французів наразі цікавить три речі – Сирія, біженці та Росія.

Перше питання на дебатах взагалі було про Яценюка, і наскільки виправдані звинувачення в його бік у покриванні корупції, а не боротьбі з нею. Усі в Парижі в нас допитувались, чи буде відставка уряду. Французи, як і деякі інші європейські партнери, з неприхованою відразою говорять про звинувачення на адресу українського прем”єра, але острах чергової політичної дестабілізації в Україні з їхнього боку відчувається явно більший, ніж осуд можливого залучення до корупційних справ.

Попри відомий у французьких колах антиамериканізм, мене дуже здивувало, що не було жодного питання про вплив США в Україні, до яких я вже звикла у європейських столицях. Хоча після візиту Байдена воно могло б бути досить логічним. Тим більше, коли відомі українські політики (включно з губернатором Одеської області) на питання про наступного прем’єра прямо говорили іноземним делегаціям: “Приїде Байден і розкаже”.

Не було так само жодного питання про Крим, чи про його блокаду, незважаючи. Всю чутливість цієї теми. Натомість питали про високий рівень агресії в українському суспільстві, і яким чином його можуть спрямувати ультранаціоналістичні елементи для політичної дестабілізації. І це було після першого місцевих виборів, на яких “Національний фронт” Ле Пен отримав близько 30% голосів. До речі, показово і небезпечно, що якщо раніше було дещо не комільфо озвучувати свій вибір на користь Ле Пен, то зараз це цілком нормально. Принаймні, зовсім не соромно. Хоча, до речі, в її перемогу на наступних президентських виборах експерти все ще мало вірять.

Друге спостереження – питання взаємозв’язку так званої широкої антитерористичної коаліціі та подальшої політики ЄС щодо України дійсно активно обговорюється в урядових і навколо урядових колах. І це ще одна причина, яка обумовлює інтерес до України, хоч і досить специфічний. Умовно кажучи, у Франції, як і в багатьох інших країнах, можна неозброєним оком виокремити три категорії людей згідно з їх підходами до Росії та її дій в Україні. Одні чітко сповідують позицію “Путін- агресор”, інші – прихильники позиції “Путін – агресор, але”, а треті – “Путін – не агресор”. Є підстави вважати, що “Путін – агресор, але” – сьогодні у Франції є найпоширенішою групою. І після терактів кількість її лав явно тільки зросла. У деяких французьких експертів склалось враження, що в якийсь момент “дрогнув” і Олланд. Щоправда, більшість експертів списують це на панічний настрій після терактів та оперативну потребу зіграти на електоральному полі правих. Адже навіть під час славнозвісного коаліційного турне деякі люди з оточення Олланда вже говорили швидше про координацію, а не коаліцію.

Нам, в свою чергу, представники французького уряду на випередження говорили: у вас нема причин переживати, ми не збираємось пов’язувати Україну та Сирію. Про неможливість такої ув’язки начебто казав і Олланд на зустрічі з Путіним. Це не лише протокольне заспокоєння. Як стверджують деякі інсайдери, у владних французьких кабінетах дійсно таки не планують ув”язувати ці теми. Але проблема в іншому. Проблема в тому, що Путін планує ув”язувати ці теми. І проблема в тому, що деякі бізнес-кола, політичні сили та експертні спільноти у самій Франції готові до такого ув”язування.

Але найбільшим відкриттям для мене стало те, що на певних рівнях французької влади не бачать спроб Росії скинути в один кошик питання України та Сирії. Радник одного з ключових керівників Франції навіть в одній розмові дуже щиро обмовився: “Так у самій Росії ці питання чітко розводять: Сирією займаються в Москві одні люди, Україною – інші”. Доводиться пояснювати, що насправді і Україною, і Сирією в Росії займається людина з одним всі відомим прізвищем.

Чого у Франціі (як, до речі, і в багатьох інших європейських країнах) не сприймають – це постійних заяв Порошенка, в яких він терористів Ісласмської держави прирівнює до терористів на Донбасі. Ця аналогія виглядає притягнутою за вуха і не щирою. “Якщо ці терористи однакові, чому Олланд оголосив війну “Ісламській державі”, а Порошенко – Росії ні?”, – сказав мені один відомий європейський дипломат. Тому тут спічрайтери президента мають ще попрацювати, якщо хочуть, щоб у європейських столицях президента України сприймали серйозно.

Третє спостереження – є величезне розчарування Мінським процесом. Офіційно – зокрема і на наших дебатах – робились заяви, що Мінський процес складно, але просувається. Однак за закритими дверима, люди, які опікуються цим процесом в уряді Франціі, нам прямо говорили: “Ми не бачимо політичної волі до пошуку компромісів ні з боку Росії та сепаратистів, ні з боку України. За останні два місяці ми не просунулись в компромісах навіть на один міліметр”. І попереджали: “Ми з боку Франції віддані процесу, ми робимо все від нас залежне, але якщо не буде поступу в переговорах в найближчі кілька місяців – буде серйозна втома”.

Я довго намагалась з’ясувати, в яких конкретних формах ця втома проявлятиметься з французького боку, однак чіткої відповіді не отримала. Можна допустити, що вони просто махнуть рукою, але тоді треба готуватись до замороженого конфлікту, який вони критикують на чому світ стоїть. “Заморожений конфлікт буде катастрофою для України”, – почули ми у французькому МЗСі. Хоча мені це більше нагадує якусь гру: всі – і українці, і німці, і французи – на публіку шарахаються від замороженого конфлікту, хоча в дуже закритих розмовах визнають: “можливо, це не найгірший варіант на якийсь час”. Дійсно, недолуга реінтеграція в стилі “прямо тут і зараз” може стати ще більшою катастрофою. І якщо правда те, що Порошенко навіть на закритих зустрічах з Меркель казав, що лише реінтеграція, і ніякої заморозки, то він сам собі поміг обрубати шляхи назад, і тепер має серйозно готуватись до виборів на Донбасі й виконувати інші речі, які він пообіцяв своїм європейським партнерам в Мінську, Берліні, Парижі та інших містах.

Натомість, ми зі свого експертного боку в компанії з Олексієм Гаранем, Володимиром Фесенком і Леонідом Літрою намагались скрізь у Парижі на пальцях пояснювати, чому вибори в нинішніх умовах проводити на Донбасі не можна, і наскільки важливо, щоб французьке залучення не зводилося і не закінчувалось на етапі виборів, а далі хоч потоп. Французи запевняли: “Ми не залишимо вас після виборів. Ми будемо супроводжувати Україну на довгу перспективу”. Це звучало як відповідь на моє питання, де гарантії того, що після виборів вони нас не залишать один-на-один з Росією вирішувати те ж питання кордону.

Симптоматично, що в контексті хронології французи часто апелюють не до Мінських домовленостей, а до паризьких. А згідно з останніми, як нам пояснили в МЗС, хронологія має бути наступна: вибори; особливий статус; відвід іноземних збройних формувань; контроль над кордоном. Як, правда, проводити вибори в компанії з іноземними військовими формуваннями, як гарантувати безпеку для виборців і спостерігачів – на ці все ще питання шукаються відповіді. Хіба що французькі співрозмовники постійно наголошували на важливості збільшити кількість місії ОБСЄ до 1000 осіб. “Теоретично, вибори в окупованих територіях проводити не можна, але ми маємо зараз думати не теоретично, а прагматично”, – довелось почути і таке від одного високопоставленого співрозмовника. Інші нам в один голос заспокійливо повторювали: “Ми розуміємо, що ви боїтесь виборів”. Очевидно, проблема в тому, що Петро Олексійович у Парижі дав зрозуміти, що не виключає виборів на окупованих територіях у лютому наступному року (принаймні, так стверджують деякі учасники тих переговорів), і тепер від нього вимагають відповідати за свій базар, навіть якщо це була просто обмовка.

Взагалі, в своїх розмовах про Мінський процес французи постійно апелюють до німецьких партнерів, підкреслюючи єдність і дуже жорстку координацію з Берліном на щоденній основі. З приводу санкцій у них теж одна узгоджена позиція: до повного виконання домовленостей – жодного зняття. Щоправда, ніхто не готовий відповідати на питання, як буде Франція реагувати, якщо Україна не проголосує Конституційну реформу в другому читанні. Натомість, французи чомусь коментують, як на це реагуватимуть у Москві: “Росія матиме змогу звинуватити Україну у зриві домовленостей”.

Закінчуючи на позитивній ноті, треба сказати наступне: коли ми говоримо про Францію, то маємо говорити не тільки про те, що Франція не зробила чи не робить для вирішення конфлікту в Україні, а що Франція зробила. Півтора роки розірвання оборудки по “Містралю” виглядало фантазією і необґрунтованим капризом. Через півроку воно стало реальністю. Звісно, заслуги там були не стільки України, як наших дуже важливих західних партнерів. Але факт залишається фактом: те, про шо ми півтора роки тому могли мріяти, в якийсь момент стало такою собі данністю, наче інакше й бути не могло.

Історія з “Містралями” стала не просто тестовою. Вона стала ще й дуже повчальною для самих французів. По-перше, вона чітко показала взаємозв’язок війни в Україні з робочими місцями пересічних французів в одному з регіонів країни. По-друге, вона продемонструвала: якщо ти втрачаєш гроші на Росії, жертвуючи своїми цінностями та репутацією, ти можеш їх компенсувати в іншому місці, не приносячи в жертву ні цінності, ні репутацію. Франція втратила серйозно на “Містралях”, але здобуде суттєво більше на оборонних замовленнях з боку члена ЄС та НАТО Польщі. Замовленнях, які б були неможливими в разі дотримання оборудки з Росією.

Україні теж пора припинити бавитись в економічно-олігархічний націоналізм, і почати серйозно враховувати і французькі амбіції, і французькі інтереси. Треба дати можливість їм створити свою історію успіху в Україні. Чи-то у бізнесі (хоча б у тому ж сільському господарстві), чи у супервайзерстві над конкретною реформою (а-ля реформа децентралізації), чи в процесі приватизації (французи вже проводять тренінги для українських урядовців на цю тему). Тим більше, що історія успіху дипломатична (врегулювання на Донбасі) під великим питанням, та й у разі успіху її доведеться ділити з іншими.