Публікації

Чи потрібно боятися змови за нашою спиною?

За тиждень до переобрання президента Росії Володимира Путіна на черговий термін, ескалація у відносинах офіційної Москви з Заходом не просто не зменшується, а лише наростає. Останній гучний міжнародний скандал, пов’язаний з вбивством у Великій Британії колишнього російського шпигуна Сергія Скрипаля та його дочки Юлії і можливої причетності до цієї смерті Російської Федерації – тому підтвердження.

«У нас є повна впевненість в розслідуванні, яке проводить Великобританія, і в її висновку, що Росія, схоже, несе відповідальність за напад з використанням нервово-паралітичного агента, який відбувся в Солсбері минулого тижня», – йдеться у свіжій заяві Держсекретаря США Рекса Тіллерсона. – Ми обурені тим, що Росія, як видається, знову втягнута в таку поведінку. Від України до Сирії – а тепер і Великої Британії – Росія продовжує бути безвідповідальною силою дестабілізації в світі, яка діє, відкрито нехтуючи суверенітетом інших держав і життями їх громадян».

Надії на те, що протистояння між Заходом, і, зокрема, США, і РФ вдасться швидко вирішити почали зникати вже у 2015 році. Остаточно надії були поховані після першого року правління Дональда Трампа, коли Вашингтон відмовився від задекларованої ним під час виборчої кампанії нормалізації відносин із Москвою. Більше того, на кінець 2017 року Російська Федерація була чітко названа державою-ревізіоністом в ключових документах зовнішньої політики і безпеки. За визначенням, така держава своїми діями підриває і знищує існуючий міжнародний порядок. Як наслідок, на сьогодні ключовим завданням американсько-російської взаємодії є управління протистоянням через запровадження різних формальних і неформальних правил, які дозволять попередити ескалацію конфронтації та початок відкритої війни. Показово, що ще на початку каденції Трампа впливові американські експерти стверджували, що саме управління протистоянням, а не спроба вирішити протиріччя, має стати головним завданням двосторонніх взаємин у найближчому майбутньому. Чому так відбувається? Очевидно, тому, що у Вашингтона та Москви – діаметрально протилежне бачення вирішення спільних проблем.

В контексті цього показовою є публікація в США і РФ двох цікавих доповідей, датованих лютим місяцем 2018 року. Перша – результат експертної дискусії в американському аналітичному центрі Brookings Institution «Відновлення рівноваги: альтернативи США щодо протидії і залучення РФ». Друга – доповідь директора Московського відділення Фонду Карнегі за міжнародний мир Дмитра Трєніна «Європейська безпека – від «аби не було війни» до пошуку нової рівноваги». Ці дві доповіді є спробою експертів двох країн знайти відповідь на одне і теж саме питання: що мають робити Москва і Вашингтон в умовах, коли їх протистояння набуває системного характеру.

І експерти Brookings Institution, і директор Московської філії Фонду Карнегі приходять до єдиного висновку: в коротко- і середньостроковій перспективі США і РФ можуть лише зробити їх протистояння більш керованим, тобто контрольованим. Почасти така ситуація вже має місце у відносинах між двома державами.

Так із липня 2016 року було відновлено роботу Ради Росія-НАТО, що із боку Північноатлантичного альянсу розглядалося як своєрідний засіб посилення довіри і більшої відкритості щодо планів розгортання військової інфраструктури НАТО біля російських кордонів. У лютому 2017 року відбулася перша із часу початку російської агресії проти України зустріч між керівниками генштабів США і РФ. Ця зустріч також мала зміцнити довіру між сторонами, зменшити ризики ескалації протистояння. Щонайменше на кінець січня 2018 року планувалася подібна зустріч між керівником сил НАТО і США в Європі генералом Кертісом Скапаротті і начальником Генерального штабу РФ Валерієм Герасимовим. Як стало відомо пізніше, дана зустріч була скасована російською стороною із не зрозумілих на сьогодні причин.

Слід згадати, що паралельно також США і РФ почали діалог із так званої стратегічної стабільності на рівні дипломатичних відомств. Даний діалог стосується передусім питань стратегічної ядерної зброї, угоди про ракети середньої і меншої дальності, питань протиракетної оборони. В перспективі даний механізм мав би охопити питання високоточної неядерної зброї і взаємодії в кіберсфері. Перша зустріч на рівні заступників керівників зовнішньополітичних відомств США і РФ відбулася влітку 2017 року. Проте друга, яка планувалася на 6-7 березня 2018 року, була скасована російською стороною.

Однак навіть в питанні менеджменту протистояння між США і РФ ситуація далеко не однозначна. Так Москва звинуватила НАТО у зриві співробітництва по військовій лінії. Фактично на сьогодні під питанням призначенння нового постійного представника РФ при НАТО і, як наслідок, – відновлення роботи Ради РФ-НАТО. Хоча на важливості роботи даного органу як засобу утримання конфронтації під контролем наголошує Дмитро Трєнін.

Окрім того, директор Московського відділення Фонду Карнегі говорить, що РФ змушена компенсувати свою відносну слабкість порівняно із США і НАТО більш агресивними діями. На практиці це проявляється в небезпечних прольотах російських винищувачів біля американських кораблів і літаків в акваторіях Чорного і Балтійського морів. Саме така практика є однією із найбільш небезпечних, оскільки у випадку катастрофи американської чи російської техніки може призвести до ескалації протистояння. Тому парадокс: із одного боку, російські експерти говорять про необхідність контролю за протистоянням, а із іншого –  визнають, що без провокацій Російська Федерація фактично не може, зважаючи на менший силовий потенціал у порівнянні з США. Хоча Москва намагається сигналізувати, що вона готова припинити подібну практику. Але лише в обмін на відмову США від діяльності в міжнародному морському і повітряному просторі біля кордонів РФ, яка дозволена міжнародним правом. Важко уявити, що Вашингтон погодиться на такий розмін.

Окрім того не сприяли укріпленню довіри між США і РФ російські стратегічні навчання «Захід-2017». За офіційними даними РФ, участь у них взяли лише 12,6 тис. осіб, хоча незалежна оцінка варіюється від 40 до 70 тис. Відповідно до Віденських документів ОБСЄ 2011 року в разі проведення навчань, до яких залучено більше 13 тис. осіб, необхідний доступ міжнародних спостерігачів. РФ це зробила вибірково. Зрозуміло, що за такої практики важко говорити про ефективний контроль нинішнього військово-політичного протистояння. Практика показує: попри рекомендації російських експертів, Кремль і надалі йде на провокації і порушення міжнародних домовленостей.

Наступним пунктом порядку денного, який пропонує Дмитро Трєнін у відносинах Захід-РФ, – це вирішення низки протиріч, які не мають такого фундаментального характеру, як у випадку з конфліктом в Україні. Мова зокрема про спільну відбудову Сирії чи розробку правил взаємодії в кіберсфері.

Американські експерти більш скромні у своїх пропозиціях, при цьому не заперечують можливість співпраці там, де інтереси сторін збігаються. Можливо, їх скепсис спричинений тим, що, порівняно із періодом перезавантаження 2009-2010 років, РФ насправді мало чим цікава для США в плані допомоги розв’язання нагальних проблем. Звичайно, окрім тих, які сама ж і продукує. Почасти скепсис може бути наслідком того, що зовнішня політика РФ останнім часом будується на виключних запереченнях американських пропозицій без жодних конструктивних ідей.

Врегулювання конфліктів і відбудова Сирії і справді могла б стати одним із майданчиків ефективної співпраці між Заходом і РФ, особливо зважаючи на те, що Москва і Тегеран як головні міжнародні патрони Башара Асада, не мають достатніх ресурсів для післявоєнної відбудови. Її вартість на сьогодні обраховується сотнями мільярдів доларів (від $200 млрд. до $500 млрд.). Однак Захід чітко дав зрозуміти: без відмови Башара Асада від влади на час перехідного періоду не може бути й мови про фінансування відбудови Сирії. Власне на сьогодні це чи не єдиний інструмент, яким Захід може досягнути цілей щодо зміни нинішнього режиму. Проте сумнівно, що Москва, і особливо Тегеран, зможуть погодитися на це на фоні військових успіхів офіційного Дамаска протягом останніх двох років.

Так само далеко не однозначна ситуація із розробкою правил взаємодії в кіберсфері. Про щось подібне говорив Володимир Путін на зустрічі із Дональдом Трампом в Гамбурзі у липні 2017 року. Проте те, як президент США потім описав цю ініціативу, фактично відразу ж її поховало в очах американського істеблішменту. Трамп розповідав про створення спільного підрозділу із росіянами, який би слідкував за ситуацією в віртуальний мережі. Окрім того наприкінці лютого 2018 року зірвалися заплановані переговори між експертами США і РФ в Женеві, які мали б стосуватися взаємодії в віртуальному просторі. Росіяни начебто планували представити американцям проект угоди про попередження небезпечної воєнної діяльності в кіберсфері. Загалом же навіть такі проросійські американські експерти як Дмитро Саймс визнають, що без того, щоб РФ визнала факт втручання в американські вибори в 2015-2016 роках не може йти мови про якусь співпрацю у кіберпросторі. Тому на практиці співпраця може виявитися далеко не такою простою і вимагатиме поступок із боку Москви. Хоча, як відомо, російська стратегічна культура із її мисленням в стилі гри із нульовою сумою вважає поступки ознакою слабкості.

Врешті-решт найцікавішим і найбільш дотичним до України є пропозиції Дмитра Трєніна. Ні для кого не є секретом те, що війна РФ проти України є лише відображенням опозиції Кремля щодо можливого розширення ЄС чи НАТО за рахунок держав пострадянського простору. В ідеалі Москва хотіла б мати відповідні гарантії, що такі країни, як Україна, ніколи не зможуть увійти до даних структур.

Спроба інкорпорувати «ДНР» і «ЛНР» до складу України на власних умовах в рамках Мінських домовленостей розглядається як намагання РФ отримати саме такі гарантії і інструменти впливу. Керівник Московського відділення Фонду Карнегі говорить про те, що із часом Захід і РФ могли б погодитися на наступну формулу: Захід фактично відмовляється від ідеї інкорпорації таких країн, як Україна чи Грузія в НАТО, в той час як Москва не матиме нічого проти посилення зв’язків таких країн із ЄС.

Фактично із ідентичною концепцією влітку 2017 року виступив і експерт Brookings Institution Майкл О‘Ханлон у книзі Beyond NATO A New Security Architecture for Eastern Europe. Цей експерт також брав участь у вищезгаданій дискусії, просуваючи ідею, про яку написав також і Трєнін. У відповідь на цю пропозицію колишній посол США в Україні Стівен Пайфер заявив, що у питаннях відносин Україна-НАТО щодо можливого членства на сьогодні краще було б обрати формулу «не сьогодні, але і не ніколи». Окрім того Пайфер нагадав колегам, що РФ почала агресію в 2014 році, коли на порядку денному стояло саме посилення зв’язків Києва із ЄС через угоду про асоціацію, а не можливе членство України в НАТО.

Звичайно можлива відмова Заходу розширяти НАТО за рахунок країн пострадянського простору сприяла б згоді РФ на розгортання миротворчої місії ООН на Донбасі. Ця місія, як бачить її спецпосланник США Курт Волкер, допомогла б Кремлю «пристойно» вийти із конфлікту на сході України. Проте саме така постановка питання, як її бачать Трєнін чи О‘Ханлон, буде суперечити одному із фундаментальних принципів Заходу щодо свободи і відсутності обмежень для будь-якої країни вільно обирати вектор військово-політичної і економічної інтеграції. Хоча при цьому ніхто на Заході не говорить про швидке членство України в НАТО. У цьому і парадокс, який іще в липні 2015 року описав інший впливовий американський експерт Ніколас Гвоздєв: США і країни ЄС не можуть заперечити право України приєднуватися до НАТО, при цьому це питання на сьогодні не на часі.

Цікавою є іще одна деталь. Дмитро Трєнін говорить про те, що домовленість «Ні» – розширенню НАТО на Схід, «так» – посиленню зв’язків пострадянських країн із ЄС» матиме скоріше за все неформальний характер. Тобто не буде ніде закріплена. Важко уявити, що якщо Захід і погодиться на подібну схему, то захоче її фіксувати на папері, створюючи таким чином прецедент. Домовленості такого характеру як modus Vivendi завжди мають неформальний характер. Але в цьому і їх основна слабкість.

В 2009-2010 роках в рамках вже згаданого перезавантаження Вашингтон і Москва у питанні України вже мали неформальну домовленість, що РФ гарантуватиме українську територіальну цілісність в обмін на американську відмову активно залучати Україну до НАТО. Як показала практика, дана неформальна домовленість не протрималася і чотирьох років, не в останню чергу тому, що сприймалася Кремлем як карт-бланш на затягування Києва до власних економічних інтеграційних структур. А тому неформальність будь-якої домовленості може бути її слабкою, а не сильною стороною. Бо це вимагатиме високого рівня довіри між сторонами, а вона на сьогодні повністю зруйнована, разом із готовністю іти на поступки.

Цікаво і те, що в цих розрахунках Крим фактично залишатиметься поза рамками – російської окупації ніхто, звичайно, не визнаватиме, але у випадку вирішення конфлікту на Донбасі це питання, скоріше за все, не стане на заваді хоча б часткової нормалізації відносин між Заходом і РФ. Про це відкрито говорять американські експерти.

У таких умовах Україна перш за все повинна перестати боятися будь-якої змови за рахунок її національних інтересів. І російські, і американські експерти чітко визнають, що на сьогодні програма максимум – це управління нинішнім протистоянням і спроба посилення довіри через окремі спільні проекти. Хоча, як було описано вище, на практиці навіть із цих питань не слід очікувати значних результатів.

Україна в цей час має і далі активно укріплювати обороноздатність, реалізовувати Угоду про Асоціацію з Європейським Союзом, тим самим посилюючи зв’язки із Брюсселем. Оскільки лише таким чином, коли справа дійде до діалогу між Заходом і РФ щодо параметрів європейської регіональної системи безпеки, офіційний Київ може забезпечити увагу до своєї позиції.

Автор: Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту світової політики

Опубліковано на сайті “Главком“