Публікації

Стаття директора Інституту світової полiтики Альони ГЕТЬМАНЧУК для «ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ»Візит Віктора Януковича до Франції апріорі не обіцяв бути таким захопливим, як автопробіг з президентом Медведєвим. Але водночас він не передбачав розбору польотів, як нещодавня поїздка українського лідера до Берлин. Париж міг по праву претендувати на місце, де Віктор Янукович продемонструє своїм опонентам, що далеко не всі у західному світі вбачають в його політиці загрозливі для демократії тренди. І далеко не всі готові оплакувати відхід українського керівництва від традиційної євроінтеграції — з розрахунком на перспективу членства.\
Посол Франції в Україні Жак Фор в одному з інтерв’ю колись зауважив, що було б недобре якби українсько-французькі відносини розвивались у форматі відомої пісні «Все хорошо, прекрасная маркиза». Посол переймався даремно: за президентства Ніколя Саркозіта Віктора Ющенка такі наспіви перебували поза українсько-французьким «хіт-парадом». У Парижі не боялись демонструвати своє роздратування тим, що відбувається в Києві.

І причина для роздратування була вагома — французька одержимість стабільністю. Причому на двох рівнях — як на внутрішньополітичному, так і на регіональному. Пригадується жарт, який ходить у німецьких дипломатичних і політичних колах про Україну та її стабільність. Це коли один німець запитує в іншого «Як справи в Україні?». Той відповідає: «Погано, але стабільно». Тоді перший резюмує: «Стабільність — це те, що нам потрібно». У випадку з Францією цей жарт набуває особливого звучання. Складно навіть порахувати, скільки разів доводилося чути від французьких політиків і дипломатів, як їм потрібна стабільність в Україні.

Така одержимість пов’язана не лише з тим, що, за словами філософа Андре Глюксмана, французи бажають спокійно смажити свій біфштекс на кухні. Вона пояснюється також і тим фактом, що для значного кола тамтешніх еліт після падіння Берлінської стіни та рекордного розширення ЄС і НАТО на Схід настав своєрідний кінець історії. Відповідно, виходить, що набагато правильніше дотримуватися нинішнього статус-кво і робити превентивні кроки, аби вкотре панові Саркозі чи комусь із його колег не довелося в терміновому порядку зупиняти російські танки за 30 кілометрів від якоїсь із європейських столиць.

Напередодні президентських виборів в Україні представники французького уряду не приховували своїх думок про ситуацію в нашій країні. А також — про її лідерів. Скажімо, до Юлії Тимошенко ставлення за інерцією зберігалося більш-менш доброзичливе, хоча вже й без листів підтримки від Саркозі зі зворушливим «Дорога Юліє», які надходили з Парижа до Києва на початку їхньої політичної дружби. Тим часом Віктор Ющенко як політик «помер» для французького президента у результаті чергового після Грузії дестабілізаційного акту регіонального масштабу — українсько-російської газової війни 2009 року. Французький президент був свято переконаний, що коли б не дивна впертість українського президента, закручування крана для низки європейських країн вдалось би уникнути. Як наслідок — Саркозі щонайменше тричі за два місяці навідріз відмовився приймати українського президента у Парижі, натомість демонстративно запросив до французької столиці прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. Це при тому що у 2008 році, напередодні Бухарестського саміту НАТО, президентові України знадобилося менш ніж два дні, аби домогтися зустрічі з французьким колегою у Парижі для обговорення євроатлантичних перспектив Києва.

Так само несподівано, як у Ющенка, поступово згасла у Парижі і «зірка» Тимошенко. Сталося це не в останню чергу через фінансову кризу в Україні та досить-таки агресивний настрій Юлії Володимирівни вплинути на рішення МВФ (точніше на його голову, француза Домініка Строс-Кана) через французьку сторону. Відповідна «обробка» французьких колег призвела до того, що наприкінці минулого року держсекретар з європейських питань Франції П’єр Леллюш під часу свого візиту до Києва влаштував в українській столиці справжнє шоу одкровень. В якийсь момент він не витримав і розповів деяким відомим в Україні колишнім урядовцям, що взагалі-то у Франції населення так само потерпає від економічної кризи, отож особливо розраховувати на допомогу ззовні не варто. Тим більше коли умови МВФ ігноруються на догоду передвиборним цілям.

Таким чином, період співпраці Франції з помаранчевою Україною закінчився зовсім не на оптимістичних нотах. На зміну захопленню помаранчевою революцією, під впливом якого на останніх президентських виборах у Франції третій за популярністю кандидат Франсуа Байру теж обрав помаранчевий колір своїм партійним, прийшло очікування швидких змін.

У процесі цього очікування серця французьких полісімейкерів відкрилися назустріч іншим українcьким політикам. Тому ж Сергію Тігіпку, котрого, як відомо, з Францією поєднала велика дружба ще в період його попереднього пришестя до влади. Дружба, за яку Сергій Леонідович навіть отримав від Жака Ширака орден «Почесного легіону». І історія, яку продовжили французькі політконсультанти, котрі працювали на Тігіпка на президентських і, за деякою інформацією, мають повернутися до нього ближче до парламентських виборів в Україні. Образ Тігіпка-реформатора, запевняють автора цих рядків французькі співрозмовники, не зблід у Парижі і після його більш ніж піврічного перебування в уряді Азарова, не особливо поміченого в стрімкому реформуванні країни.

Одне слово, градус розчарування попередньою українською владою сягнув у Парижі такої позначки, що коли в Україні переміг Віктор Янукович, Ніколя Саркозі був першим президентом, який направив українському колезі запрошення офіційно відвідати його з візитом. Принаймні саме під таким соусом подають це у Франції. Вчорашній візит до Парижа — це було друге знайомство Януковича з французьким колегою: перше відбулося на американській землі під час квітневого саміту з питань ядерної безпеки.

Париж виявився після Берліна другою європейською столицею, куди Янукович поїхав у перерві між шліфуванням українсько-російських відносин (у Брюсселя, зазначимо, дещо інший статус). Проте порівнювати два візити від самого початку було б справою не зовсім вдячною. Принаймні тому, що, на відміну від німецького канцлера, французький президент не мав наміру особливо зупинятися на питаннях демократизації загалом і свободи слова зокрема. Теми, з якої, на велике незадоволення української сторони, начебто почала переговори з Януковичем у Берліні Ангела Меркель. Мої французькі співрозмовники переконують, що це зовсім не свідчить про те, що німецький канцлер більш вболіває за розвиток демократії в Україні, аніж французький президент. Річ у тім, що відома історія з затриманням керівника представництва Фонду Аденауера в Україні Ніко Ланге значною мірою спровокувала канцлера Меркель на жорстку та відверту розмову з українським колегою.

Цей матеріал готувався до початку візиту, коли ми ще не знали, що саме говоритиме Ніколя Саркозі своєму колезі. Але нас запевнили: у Париж Янукович може спокійно летіти з відчуттям, що чергової лекції на тему згортання демократії в Україні він прослуховувати не буде. Це при тому, що буквально за кілька днів до візиту Віктора Федоровича до Парижа одна з найкращих французьких дослідниць української тематики Анн де Тенгі організувала дискусію, на яку зібрала французьких експертів з питань регіону. Головний висновок учасників був більш ніж невтішним для нової української влади: демократичний процес в Україні з моменту приходу до влади команди Віктора Януковича припинено. А те, що нині відбувається в Україні, на їхню думку, інакше ніж прихованим відкотом, який виявляється у побудові жорсткої вертикалі влади (відгомін конституційної реформи) та наступі на свободу слова, і язик не повернеться назвати.

Відносний спокій Ніколя Саркозі з приводу демократичних процесів в Україні, як, до речі, і відсутності гучно задекларованих реформ, можна пояснити принаймні трьома моментами.

По-перше, у Франції настільки тішаться тим, що українська влада досягла хоча б фасадної стабільності відразу на двох рівнях — внутрішньополітичному та регіональному, що погрішності в демократичному плані видаються надто несерйозними, аби ними опікувався такий кризовий менеджер міжнародного масштабу, як Ніколя Саркозі. Отож не дивно, що й такі суперечливі питання, як остання конституційна «реформа», були зустрінуті в офіційному Парижі без зайвих сигналів обурення.

По-друге, французький президент позиціонує себе як політик, для котрого, як кажуть американці, Christmas is Christmas, but business is business. Іншими словами — спочатку бізнес, решта потім. У цьому плані візит Януковича до Франції правильніше було б назвати відрядженням: мінімум протокольних «красивостей», максимум справи.

Яскравим прикладом такої політики Ніколя Саркозі є нинішній його підхід до Росії. Німецький Spiegel кілька місяців тому навіть порадив не менш прагматичному канцлеру Меркель брати приклад з французького президента. Мовляв, на різні гучні свята на кшталт параду на День Перемоги Саркозі не їздить, проте відвідує такі заходи, як Всесвітній економічний форум у Санкт-Петербурзі, де укладає низку важливих контрактів для найбільших компаній своєї країни. Щоправда, справжня супероборудка між Росією і Францією у вигляді продажу чотирьох вертольотоносців
«Мистраль» поки так і не відбулася. Париж і Москва все ще не можуть вирішити питання доступу до технологій — критично важливого для Росії. Є інформація, що французів відлякує також і той факт, що деякі з «Містралів» Росія почала погрожувати побудувати не у себе в Санкт-Петербурзі, як було заявлено французькій стороні на початку, а «в одній із сусідніх країн». Йшлось начебто про український Миколаїв. Якби це відбулося, для Франції як країни—члена НАТО питання пролонгації ЧФ РФ у Криму набуло б зовсім іншого відтінку.

Бізнес з Україною має зовсім інший вимір, хоча тема спільного будівництва корветів теж не перший рік фігурує на українсько-французьких переговорах. Українська сторона традиційно посилається на брак коштів. Однак президентові Франції є що захищати в Україні і без таких масштабних проектів. Хоч як дивно, економічна криза в Україні не злякала французьких інвесторів — інтерес, стверджують французькі співрозмовники, залишився на тому ж рівні. А товарообіг між двома країнами навіть зріс. Інша річ, що бізнес, як відомо, завжди орієнтується на історію успіху, а таку історію французам в Україні зробити стає дедалі важче. Особливо за нинішньої влади, коли, як твердять представники французького бізнесу, перевірки до представництв їхніх компаній почали за кількістю наближатися до числа мостів через Сену. Французькому послу в Україні вже не раз доводилося писати листи з приводу підніжок, які ставлять конкретним компаніям несподівані (та явно з корупційним душком) рішення українських судів. Завдяки таким зверненням деякі судові процеси проти французьких компаній були анульовані. Проте проблема себе не вичерпала.

По-третє, холоднокровність Франції пояснюється тим, що у Парижі все ще триває період спостереження за тим, наскільки заяви українського президента збігаються з його діями. «У нас нема підстав не вірити українському президентові, коли він заявляє, що здійснить ті чи інші реформи», — пояснив автору цих рядків поважний представник французького уряду. «Ми розуміємо, що реформи не робляться за півроку. Тому даємо йому ще час», — додав він.

Ну і нарешті, потрібно відверто визнати: рівень індиферентності до України у французьких елітах значно вищий, ніж у багатьох інших країнах Європейського Союзу. І насамперед це, за деякою інформацією, стосується МЗС Франції, очільник якого Бернар Кушнер не до кінця розуміє, в чому полягає важливість і привабливість такого регіону, як Східна Європа, для зовнішньої політики його країни. Не дивно, що на
цьому грунті його підхід до регіону загалом і України зокрема дещо розходиться з баченням більш активного в східноєвропейських питаннях Єлисейського палацу. Почасти це є заслугою зовнішньополітичного радника Ніколя Саркозі, вихідця з України, пана Левіта, а почасти і самого французького президента, який кілька разів особисто бував у Києві і не раз називав його безсумнівною «європейською столицею». Тим часом у французьких політичних колах ходять чутки, що Ніколя Саркозі, орієнтуючись на наступні президентські вибори, незабаром здійснить певне перезавантаження уряду, внаслідок якого любитель африканських і близькосхідних гуманітарних місій Бернар Кушнер залишить свою посаду. До речі, що до наступних президентських виборів у Франції: цікавим моментом для України може стати можливе балотування на них Домініка Строс-Кана. Поки він уголос не каже про це, але обізнані люди стверджують, що швидше за все глава МВФ зважиться на такий крок. Кого-кого, а його особливо знайомити з можливостями України точно буде не потрібно.

Проте не варто забігати наперед, повернімося до іншого блоку питань, які традиційно супроводжують українсько-французький діалог. Йдеться про євроінтеграцію України, яка нарешті набула форм, що мали б влаштовувати такі країни як Франція стовідсотково, оскільки не роблять наріжним каменем перспективу членства в ЄС. Утім, у Парижі очікували, що Янукович під час візиту поставить руба питання про допомогу Франції у деяких євроінтеграційних напрямах Києва, зокрема й у тому що стосується європейської перспективи і безвізового режиму. Проте справжній інтерес, який є у Франції в цьому контексті, зводиться до підписання між Україною і ЄС Угоди про асоціацію як таку. Пояснюється це тим, що президент Саркозі вважає себе автором ідеї про підписання з Україною такого документа. Справді, саме під час президентства Франції в ЄС у 2008 році таке рішення і було ухвалено. Угода про асоціацію з Україною дасть можливість французькому президентові говорити про його внесок не лише у створення Середземноморського Союзу, а й у розвиток «чужої» для Парижа східної політики ЄС.

Тим більше що по інших напрямах французи не надто охочі сьогодні промотувати Україну. Це стосується і безвізового режиму. Можливо, Франція не настільки гостро реагує на це питання, як Німеччина, проте її позиція у ньому, як підмітили українські дипломати, причетні до переговорів, не набагато відрізняється від німецької. Істотною відмінністю між Німеччиною і Францією є те, що Берлін сьогодні налаштований проти швидкого зняття безвізового режиму не лише для України, але й Росії, а Париж щодо вільного пересування росіян не має жодних серйозних зауважень. Навпаки, поряд з іншими представниками «південного флангу» ЄС — Італією та Іспанією — становить своєрідну групу лобістів безвізового режиму для Росії. Таке розходження у позиціях щодо безвізових намірів Москви і Києва пояснюється зовсім різними міграційними ризиками двох країн. «З Москви чи Санкт-Петербурга працювати до ЄС мало хто поїде, бо заробітна платня і там непогана, а з російської глибинки до Європи ніхто не доїде, бо досить далеко. А от варто відкрити кордон для України, значна частина її західного регіону може швидко переміститися в шенгенський бік», — розповідають українським колегам-переговірникам тамтешні стратеги.

Загалом, Франція завжди примудрялася подавати свою позицію щодо євроінтеграційних амбіцій України не лише досить дипломатично, а й досить креативно. Вона ніколи вголос не говорила про небажання підтримати ті чи інші кроки України в цьому напрямі. Натомість пояснювала, що у зв’язку з єесівськими планами Києва проблема полягає не в Україні, а в самому ЄС — якщо його перевантажити, він піде на дно. Це при тому, що французи самі доклалися до такого перевантаження, коли, наприклад, пролобіювали прийняття до Євросоюзу неготової для такого кроку Румунії. А що стосується особливо делікатних євроінтеграційних питань, то тут Франція традиційно використовувала інший залізобетонний аргумент — ми загалом не проти, але ж Німеччина невмолима. Ну і, нарешті, потрібно розуміти, що стосовно України у Парижа немає відчуття певної місії. Інша річ Росія: у французькій столиці свято переконані, що вони просто зобов’язані зробити так, аби нинішній етап модернізації Росії, на відміну від всіх попередніх, виявився вдалим.