Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПісля вбивства Нємцова другий день поспіль думаю про своїх російських друзів, колег і партнерів, які вимушені у сьогоднішньому царстві тьми Путіна вибирати між статусом “прєдателя.ру” і еміграцією. Якщо не зовнішньою, так внутрішньою. Бо поки Путін нав”язував з віслячою впертістю і з садистською насолодою громадянську війну у Донбасі, ненароком створив грунт для громадянської війни у себе під носом. У самій Росії.\
Вбивство Нємцова підтвердило не тільки те, що такі люди в Росії ризикують своїм життя, але і те, що й режим ризикує, маючи таких людей. Не фізично, щоправда, політично. Але для диктаторів, які вчасно не вміють зупинитись, це часом виявляється одне і те ж.
Питання про те, що робити і як далі працювати з російською аудиторією, мені дошкуляло, починаючи з анексії Криму. Не з тією аудиторією, звичайно, яка останнім часом покращила на 300% статистику продажів самогонних апаратів у Росії, і вважає себе спеціалістами в українських питаннях тільки тому, що дивиться щодня російське телебачення. А з тією, що може критично мислити. З моїми російськими колегами – експертами, аналітиками, журналістами – зокрема. З тими, яким доводилось мені пояснювати, в чому суть історії про два раба чи про замахи на снігурів, бо вони про подібні речі ніколи в Росії не чули. Російського телебачення не слухають, спілкуються з адекватними людьми.
Зізнаюсь: спочатку спілкування з росіянами загалом здавалось мені безглуздою затією. Бо про що говорити з людьми, які нездатні вплинути на прийняття рішень, і самі охоче визнають: у Росії не існує сьогодні експертної спільноти, існує тільки ескортна спільнота. Тобто експерти, які і будь-які розумні люди, потрібні не перед прийняттям рішень, а після того, як рішення прийняті – для їхньої аргументації. Крім того, феномен російського лібералізму, який закінчується там, де починається українське питання, ніхто не скасовував.
Але потім зрозуміла: спілкуватись треба. Тому що навіть ті, скажімо, 10-13% росіян, які не піддались масовому психозу – це, на хвилинку, більше десяти мільйонів людей. Це населення середньої європейської країни, більшої, ніж Швеція чи Австрія, яке може бути нашим союзником й за правильних обставин спричинити серйозну корозію режиму. Бо навряд чи хтось може бути таким же переконливим для росіян, як самі росіяни.
Тим більше, що і в російському суспільстві уже цікаві тренди спостерігаються. Так, запит на Росію як “великую державу” зашкалює, але мені б хотілось звернути увагу на якось несправедливо непомічене в Україні останнє опитування Інституту соціології Російської академії наук. Йдеться про те, що саме сьогодні вкладають росіяни у поняття “великой державы”. Виявляється, чи то потріпані економічною кризою чи просто втомою від війни в Україні, але 58% росіян вкладають у це поняття “розвинуту економіку”, тільки вже для 13% це означати Росію як центр світового впливу і лише для 8% – контроль над колишньою територією СРСР. При тому, що для Путіна особисто пріоритети в цьому питанні явно трохи інші.
За останній рік мені багато доводилось спілкуватись з правильними і не дуже росіянами на різних міжнародних заходах. Справжнім інтелектуальним викликом стали закриті дводенні круглі столи, які наш Інститут організовує в грузинських горах разом з Кавказьким домом (організація з Тбілісі) та за підтримки Посольства Британії в Україні.
Які висновки можу зробити? Незважаючи на монолітну картинку зовні, розкол в експертних російських колах розпочався відразу після анексії Криму. Деякі колеги просто перестали один з одним розмовляти. Україна в Росії сьогодні – це вже тест не на російський лібералізм, це тест на здоровий глузд і на порядність. Один впливовий російський експерт якось розповів мені, що коли він в неформальних розмовах говорить представникам російських міністерств і відомств, що Росія порушила в Україні всі можливі міжнародні договори, ще жодного разу йому ніхто не заперечив.
Ті, хто не може залишити Росію і не здатен йти проти режиму відкрито, намагаються дистанціюватись від української теми повністю. Навіть люди, які за своїм фахом вимушені були якимось чином займатись Україною, сьогодні шукають всіх можливих способів уникнути контакту з українською темою. “Говорити про Україну те, що вимають в Кремлі, не дозволяє совість, а говорити те, що насправді думаєш, не дозволяє страх за життя своє і своїх рідних”, – сказав мені недавно один відомий російський науковець.
Вперше оцінити весь маразм ситуації, який відбувається, я встигла ще майже рік тому, коли ми запросили до Києва на навчальний візит разом з європейськими експертами і кількох відомих російських експертів. До програми візиту входили і зустрічі з представниками уряду. Щоб побачили на власні очі, як виглядає “хунта”. Ніхто з тих, які мешкають і працюють у Росії, не погодився приїхати. І тільки потім один з них пояснив: якщо ми поїдемо до Києва і ще у зустрінемось з кимось із влади, на наступний день у нас в офісі буде ФСБ. Одним словом, хочеш потрапити на радар спецслужб – їдь до Києва. Власне, саме тому ми наш діалог з росіянами організовуємо на нейтральній території – в Грузії.
Наші головні і доступні союзники в Росії – це ті, до кого найбільше пильно сьогодні приглядається і режим. А саме, як стверджують мої російські співрозмовники – це люди, які мають доступ до медіа або викладають в університетах. Мої російські колеги пояснюють, що в Кремлі сьогодні особливо переймаються тим, що саме вкладають у вуха студентській молоді.
Хоча, за моїм спотереженням, молоде покоління росіян не завжди означає більш прогресивні і більш антипутінські погляди. Досить часто буває і навпаки. Це люди, які сформувались як особистості чи фахівці вже за Путіна. В атмосфері, просякнутій зверхністю і майже переконанням, що поки Росія встає з колін, всі інші мають стати на коліна перед Росією. Це люди, які сформувались в умовах, де геополітика прийшла на зміну комунізму. Стала одночасно і іделогією і якщо так піде й далі – то стане і новою релігією. Натомість старше покоління, яке добре пам”ятає Радянський Союз з його потоками пропагандистської брехні, має сьогодні відверте відчуття дежавю.
Проте, не треба забувати, що навіть з найбільш прогресивними росіянами нас сьогодні роз”єднують деякі речі. Це, наприклад, питання членства України в НАТО. Вони абсолютно не розуміють сенсу України інтегруватись туди.
Роз”єднує і те, що вони не вірять в швидкі зміни у Росії навіть після того, як Путіна не стане в Кремлі. На їхню думку, маховик настільки запущений, що навіть будь-якому наступному президенту принаймні під час першої каденції не вдасться зробити якихось радикальних рухів. Одним словом, рівень зневіри у майбутньому не може навіть зрівнятись з тим рівнем, який у нас панував в останні місяці перед Євромайданом, коли здавалось, що Янукович назавжди і режим сильний, як ніколи. Путін примусив росіян масово повірити у велич їхнього минулого. Найбільш непередбачуваного минулого у світі, як каже Джеймс Шерр. Революція гідності дала нам шанс повірити у теж непередбачуване, але все ж майбутнє. І якщо ми щось можемо експортувати до Росії, то це віра в те, що навіть найпотужніший режим не вічний.
Так чи інакше, сьогодні Росія ділиться на тих, хто здатний визнати помилки своєї країни і на тих, хто не здатний. І ті, хто здатні визнати, заслуговують на діалог.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.