Публікації

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для веб-досьє німецького Фонду Гайнріха Бьолля.У Європейського Союзу було чимало шансів стати затребуваним на просторі, який за інерцією називають пострадянським. Проте, за останні два роки ці шанси явно збільшились. І на це було чимало причин.\
Війна в Грузії примусила уважно подивитись на Схід від Євросоюзу навіть тих поважних європейських політиків, котрі раніше спрямовували свої погляди переважно на Південь. Найкращим підтвердженням такого коригування погляду став, безумовно, запуск «Східного партнерства».

Визнання Південної Осетії та Абхазії не лише створило прецедент порушення територіальної цілісності на території колишнього Радянського Союзу, а й автоматично пробудило інтерес і до інших заморожених конфліктів у цьому регіоні – зокрема Придністров’я, де ЄС є одним з учасників переговорного процесу у форматі «5+2».

Невдала спроба України та Грузії суттєво просунутись на шляху до членства в НАТО вивела у деяких столицях Євросоюзу нову формулу для країн-східних сусідів, відому як «більше ЄС, менше НАТО». А прихід до влади в Україні нового політичного керівництва змусив Київ взагалі направити всі зусилля виключно в бік ЄС, а інтеграцію з НАТО замінити виключно на партнерство. Такого формату вимагає нещодавно закріплений у відповідному Законі позаблоковий статус України. Виключно євро інтеграційний курс декларує і нове керівництво Молдови. Навіть якщо назва нинішньої коаліції «За європейську інтеграцію» є швидше фасадною, аніж реальною.

Крім того, посиленню ролі Європейського Союзу на території країн колишніх членів СРСР сприяє відхід нинішньої адміністрації США від активного залучення до справ регіону. Фактично, паралельно працює ще одна формула – «більше ЄС, менше США». Нинішній американській адміністрації як ніколи легко передати справи у «пострадянському просторі» самому Євросоюзу. І не лише тому, що тема, яка їх за попередньої адміністрації Буша найбільше об’єднувала з такими країнами, як Україна та Грузія, – інтеграція в НАТО – фактично знята з порядку денного. Але й тому, що основні пункти політики Вашингтону сьогодні майже нічим не відрізняються від політики, котру проводить Брюссель: невизнання жодних привілейованих зон інтересів Росії, територіальна цілісність Грузії, виведення російських військових баз з Молдови. Єдина різниця полягає хіба в підборі слів: складно уявити, аби канцлер Німеччини так впевнено вживала б слово «окупація» щодо Росії в Південній Осетії та Абхазії, як це робила під час нещодавнього візиту до Тбілісі держсекретар США Хілларі Клінтон.

Чи зможе Євросоюз повністю скористатись цими можливостями, аби стати повноцінним політичним гравцем у країнах свого «східного сусідства»? Зокрема й тому, що стосується вирішення принаймні найбільш важливих для його безпеки заморожених конфліктів?

Очевидно, багато залежить від того, наскільки Європейський Союз розглядається пріоритетним партнером для тих чи інших країн на Сході від ЄС. Відтак – наскільки країни того ж «Східного партнерства» готові йти назустріч тим чи іншим ініціативам Брюсселя й бути зацікавленими в посиленні його ролі у регіоні. Зрозуміло, що країни, які неодноразово декларували курс на членство в Євросоюзі – на кшталт України, Грузії чи Молдови – потенційно мають більший запас лояльності до заангажування Брюсселя.

Проте, не все так однозначно. Особливо у випадку з лідером «Східного партнерства» – Україною. В Україні, наприклад, питання членства в ЄС вже не стоїть на порядку денному настільки принципово, як за попередньої влади. Для Євросоюзу це означає інший тренд: Україна все більше намагатиметься грати в діалозі з ЄС не з позиції потенційного кандидата, а з позиції рівноправного ділового партнера. Бо якщо за президента Ющенка ЄС подавався в Україні як певний цивілізаційний вибір, то за нинішньої досить прагматичної влади, швидше як потенційне джерело різних фінансових надходжень. Отож, питання роздратованих євросоюзівських бюрократів на кшталт «хто до кого хоче приєднатись?» не матимуть жодної магічної сили. Не складно здогадатись, що за нинішнього керівництва Євросоюзу буде важче проводити й такі ініціативи у придністровському врегулюванні, від яких нова українська влада, тісно пов’язана на всіх рівнях з бізнесом (зокрема, який має справу і з придністровським регіоном) не матиме зиску. Чи навпаки – зазнаватиме втрат.

Натомість, іншим важелем впливу для Євросоюзу може стати новий пріоритет нинішньої української адміністрації на шляху євроінтеграції: скасування візового режиму з ЄС. Для українського президента це важливий електоральний момент: якщо візи були б скасовані до парламентських виборів 2012 року (а заодно й до футбольного чемпіонату Євро-2012), Янукович міг би спокійно пояснити виборцям, чим його євроінтеграція на ділі відрізняється від євроінтеграції на словах попереднього президента Віктора Ющенка.

Загалом в Україні (як і в деяких інших країнах «Східного партнерства») Євросоюз продовжує розглядатись як щось досить аморфне і вкрай вразливе на реакцію Росії. Відповідно, постійно виникає питання: для чого про щось домовлятись з Євросоюзом, якщо потім Росія зможе про все з ним передомовитись завдяки дружбі з Німеччиною та Францією?

Не складно спрогнозувати, що європейська інтеграція України за нинішнього керівництва – дійсно вразливого на реакцію Росії, все частіше буде синхронізуватись з діями російської влади в напрямку ЄС. Євросоюз має повною мірою скористатись тим, що принаймні до моменту запровадження безвізового режиму для обох країн, інтеграція України в ЄС не буде перешкодою для Москви.

Інший новий та важливий нюанс, нова українська влада навряд чи буде звертати стільки уваги на те, яким чином Україну ідентифікують в Європейському Союзі, як це робили попередні українські адміністрації.

Не секрет, скажімо, що в один час справжній шквал критики в Києві викликала Європейська політика сусідства. «Ми не сусіди Європи, ми сусіди Євросоюзу», – обурено пояснювали тоді в Києві. Пізніше українські дипломати та експерти здивовано знизували плечима, коли дізнались, що Німеччина наполягла класифікувати Україну «європейською країною» замість «європейської держави» два роки тому на саміті Україна-ЄС в Парижі. Тобто, надала перевагу ні до чого не зобов’язуючому географічному терміну перед політичним. Нарешті, перед запуском «Східного партнерства» українські дипломати активно проводили роботу в столицях Європейського Союзу, аби ця ініціатива мала назву «Східноєвропейського партнерства». Мовляв, «Східне партнерство» може з таким же успіхом включати не лише Україну, а й Туркменістан чи навіть Китай.

Незважаючи на всі спроби попередньої української влади нав’язати українському населенню, що Європа- це теж ми, в загальному українському дискурсі Європа нерозривно ототожнюється з Європейським Союзом. Якоюсь мірою ЄС можна привітати – його монополія на назву «Європа» все більше стає фактом навіть на території тих країн, де еліти продовжують доказувати всьому світу європейськість своїх країн. При тому, що якою б політично некоректною здавалась назва «пострадянський простір», вона все ще найбільш чітко відображає реальний стан справ, який панує у більшості країн на Сході ЄС. Зокрема і в Україні.

Враховуючи те, що інші країни «Східного партнерства» ніколи так запекло, як Україна, не виступали не лише за право мати «перспективу членства», а й взагалі фігурувати у документах ЄС як «європейська держава», можна передбачити, що «Східне партнерство» легше буде переорієнтувати на вирішення конкретних питань. Це стосується і розв’язання придністровського конфлікту – найбільш близького територіально і для Києва, і для Брюсселя.

Україна завжди виступала за більше посилення ролі Європейського Союзу у придністровському регіоні. Для Києва це принципово важливо, тому що це єдиний заморожений конфлікт, який знаходиться безпосередньо на її кордоні. Це також єдиний конфлікт, де вона безпосередньо виступає у роді посередника та гаранта врегулювання. Крім того, у Придністров’ї мешкають близько 100 тисяч громадян України (а це фактично третина мешканців всієї невизнаної республіки). Тобто, якщо б в Києві користувались логікою Москви, до під час будь-якої дестабілізації в регіоні, Україна могла б втрутитись у ситуацію для захисту своїх співвітчизників – те, що зробила Росії у Південній Осетії. Крім того, Придністров’я – єдина територія в світі, де українська мова є офіційною поруч з молдовською та російською.

Не дивно, що у свій час українські дипломати доклали максимальних зусиль для розширення формату з врегулювання конфлікту за рахунок Євросоюзу і США. Якби не підтримка України, Євросоюзу не вдалось здійснити й перший реальний його проект на території Молдови – EUBAM.

Україна двома руками підтримує зусилля ЄС зі зміцнення довіри між двома берегами Дністра, бо це повністю відповідає її баченню того, як має розв’язатись конфлікт – за допомогою «європеїзації» не лише безпосередньо Республіки Молдова, але й безпосередньо Придністров’я. Причому, в Києві виступають за те, щоб заходи зі зміцнення довіри мали місце незалежно від того, чи відбуваються переговори у форматі 5+2.

Позитивним кроком з боку Євросоюзу буде направлення до Придністров’я прямої, а не через Кишинів, допомоги ЄС. Це важливо для того, аби придністровці переконались, що увага до Придністров’я та його мешканців не обмежується 15 американськими доларами щомісячної надбавки, які який рік поспіль надає Росія жителям республіки до їхніх зарплат та пенсій. Похвальними виглядають і нинішні спроби Євросоюзу налагодити залізничне сполучення між столицею Придністров’я Тирасполем і українським портовим містом Одеса, яке було припинене ще в 2006 році. Результатом такого припинення сполучення стало те, що дорога в 80 кілометрів почала займати для тих, хто хоче потрапити з України до Придністров’я у літній період до семи годин.

У той же час, займаючись впритул зміцненням заходів довіри, ЄС має тримати руку і на пульсі політичного врегулювання конфлікту. Впродовж останнього року тут також з’явились деякі нові акценти. Це пов’язано як із зміною влади у Молдові, так і в Україні.

Перманентна політична нестабільність, пов’язана з неможливістю обрати нового президента в Молдові, відклала в шухляду реалізацію російського плану мирного врегулювання – так званого Плану Козака-2, який передбачає федералізацію Молдови, де Придністров’я є рівноправним суб’ єктом. Хоча на момент відходу від влади колишнього президента Молдови Вороніна, Росія була досить близькою, аби формат 5+2 трансформувати в 2+1 (Молдова, Придністров’я і Росія) і саме в ньому досягти згоди з приводу російського сценарію врегулювання. Важливим моментом тут є те, що після визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії Росія серйозно націлена продемонструвати всьому світу, що вона здібна вирішувати заморожені конфлікти не лише з допомогою танків, але й столу переговорів. Хоча те, що вона насправді продемонструвала – це подвійні стандарти у вирішенні заморожених конфліктів в її «ближньому зарубіжжі», що, звісно, не викликало особливого захоплення у Придністров’ї.

Що має врахувати сьогодні Європейський Союз? По-перше, що для Росії вирішення придністровського конфлікту можливе лише на підставі її власного плану. Будь-які інші миротворчі ініціативи є неприйнятними для Москви апріорі. Для того, щоб весь світ переконався, наскільки виграшно російський варіант виглядає на фоні інших можливих сценаріїв розвитку ситуації в Придністров’ї, у пресу та експертне середовище закидаються версії про приєднання Молдови до Румунії та відхід Придністров’я до України.

Реальна перешкода, котра сьогодні існує для того, аби російський план був схвалений, знаходиться у Республіці Молдова, нове керівництво якої виявилось не дуже готовим втілювати російські миротворчі ініціативи у де-факто запущеному в минулому році Росією форматі 2+1 (Молдова, Придністров’я та Росія). Проте, не виключено, що після президентських і парламентських виборів у РМ Росія намагатиметься підібрати правильний ключ і до нового президента Молдови. Також зрозуміло, що заради того, аби не повторити ситуацію 2003 року (коли Меморандум Козака готувався в кулуарному режимі і на останній стадії не був прийнятий), Росія спробує залучити до процесу Євросоюз або Україну (фактично створити формат 2+2). Або навіть ЄС та Україну разом. З останньою домовитись буде особливо легко, враховуючи лояльність українського президента до російських міжнародних ініціатив.

Варто зауважити, що Україна вже, незважаючи на життєвий інтерес до Придністров’я, фактично вийшла з гри. Посада спеціального представника України з придністровського врегулювання вперше за багато років скасована. Цими питаннями, швидше за все, буде займатись в МЗС України посол з особливих доручень – тобто дипломат значно нижчий рангом.

Складно уявити і те, аби Київ за нинішньої влади чітко виступав проти збереження російської військової присутності у Придністров’ї після того, як Віктор Янукович продовжив перебування Чорноморського Флоту РФ в Криму до 2042 року. Тепер виконання «стамбульських домовленостей» 1999 року має наполегливо вимагати від Росії Європейський Союз. І зокрема Німеччина, несподіване бажання якої активно залучитись до вирішення придністровського конфлікту, викликало чимале здивування в українських експертних колах.

По-друге, Євросоюз має врахувати і той момент, що Росія у вирішенні конфлікту в Придністров’ї є далеко не всемогутньою. Її згода на той чи інший варіант врегулювання зовсім не означає, що реінтеграція Молдови відбудеться без особливих проблем. Потрібно враховувати також наявність локального рівня проблеми: зацікавленість у статус-кво чималої кількості політико-бізнесових груп, що мають прямий зиск з не врегулювання конфлікту.

По-третє, Євросоюз має серйозно попрацювати над розвитком свого бренду в Придністров’ї. Його деякі лідери досі плутають Європейський Союз з Радою Європи, а багато мешканців регіону сприймають Євросоюз не інакше як спів організатора «економічної блокади» регіону (так в Придністров’ї та Росії називали запровадження нових митних правил перетину українського-молдовського кордону чотири роки тому). Брендування Євросоюзу потрібне й в інших сепаратистських регіонах на «пострадянському просторі», а також в такому потенційно небезпечному регіоні України як Крим. Інформаційні центри ЄС були б тут дуже доречними. Як і різноманітні освітні програми для студентів, молодих науковців та опініонмейкерів з цих регіонів.

Нарешті, Євросоюзу потрібно подбати про те, аби у країнах «Східного партнерства» не посилювалось враження, що вони цікаві для ЄС лише тоді, коли на їхніх територіях відбуваються конфлікти. І щоб викликати справжню увагу Євросоюзу потрібно, щоб такі конфлікти мали місце: неважливо чи це газова війна між Україною та Росією, чи події на зразок тих, що мали місце в Грузії.

Версія статті німецькою мовою