Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПісля того, що натворила і як себе та деякі частини України ізолювала від цивілізованого світу Росія, більш-менш зрозуміло, що про Європу від Лісабона до Владивостоку треба забути принаймні на якийсь досить тривалий час. Як, на жаль, і про Європу від Лісабона до Луганська. Бо ж справа, як ви самі розумієте, не в географії. І при всій повазі до Євросоюзу, дати йому право монополізувати назву “Європа” було б неправильно. І навіть шкідливо для нас, людей з європейськими амбіціями. Але ж якщо Європа вже не до Владивостоку, то до чого?\
Перше, що мені спало на думку – це Європа від Лісабона до Дніпропетровська. Звучить непогано, погодьтесь. Але одна річ заважала про це говорити ствердно – це діючий там олігарх – губернатор та його, м’яко кажучи, специфічні методи управління й специфічні інтереси.

Дніпропетровці праві – багато речей з Києва і Дніпропетровська виглядають інакше. Навіть візуально за кількістю людей у військовому у Дніпрі відчувається: війна не зайшла до Дніпропетровська, але Дніпропетровськ зайшов на війну. Востаннє, коли я була у Дніпрі (а це менше двох тижнів тому) буквально за лічені години звикла до того, що на питання “як ви поживаєте” (знаю, не дуже доречне під час війни) люди відповідають майже в унісон: “мы же прифронтовой город!!!”. І цим, власне, все сказано.

Дніпропетровськ змінився на краще за останні два роки, і це помітно. Навіть не віриться, що ще менше двох років тому ми з колегами з Інституту світової політики до останнього не могли домовитись з тодішньою місцевою владою про організацію нашого вуличного євроуніверситету – публічної акції, на якій розповідали про конкретні переваги Угоди про асоціацію з ЄС. Якби з нами не їхав посол ЄС Ян Томбінські – впевнена, так би і не змогли, бо питань і підозр до теми нашого заходу було дуже багато. Сьогодні ми спокійно організовуємо там публічні дискусії не лише на тему реформ, потрібних для інтеграції в ЄС, але й співпраці з НАТО. І місцева влада дуже активно намагається бути задіяною в цей процес. Хоча серед дніпропетровських політичних еліт нікуди не зникли ті риси, які у свій час досить точно підмітив у своїй книзі дослідник Поль Д’Аньєрі. А саме – ефективне використання популізму та політичних технологій, вміння маніпулювати групами з різною етнічною та культурною ідентичностями і схильність до ідеологічної мімікрії.

Ніхто не сумнівається: Коломойський дуже зробив дуже багато, щоб Дніпропетровськ залишився Україною. І на фоні військових дій у сусідніх “ДНР” та “ЛНР” для багатьох людей цього факту вже достатньо. Але рано чи пізно, впевнена, постане питання: дніпропетровцям достатньо, щоб Дніпропетровськ залишився пострадянською Україною з її пронизаною олігархічно-ієрархічною складовою, що, безумовно, Коломойський може гарантувати. Чи все ж таки вони б хотіли стати європейською Україною з верховенством права, розмежуванням бізнесу від влади й корупцією як вибором, а не вироком, за що, власне, багато дніпропетровців помирали на Майдані?

Очевидно, кожен регіон в Україні ще має пройти свій тест на європейську Україну. Для Дніпропетровська це буде тест на Коломойського. І мешканці цього регіону мають першими сказати, вони готові пройти цей тест, чи ні. І якщо так – то коли?