Публікації

Стаття заступниці директора ІСП Катерини Зарембо на “Європейській правді”Те, що від урядовців Євросоюзу прозвучала теза про створення європейської армії, є до певної міри логічним і передбачуваним.Своє мляве реагування на мілітарні кризи в ЄС досі звикли пояснювати браком спроможності. А отже, давно усвідомлювали необхідність цю спроможність збільшити.
Будь-яка криза в Європі була імпульсом для розбудови Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) Європейського союзу –
інструменту, що покликаний дати відповідь безпековим викликам, пов’язаним із застосуванням сили.
Нагадаємо, Спільна зовнішня та безпекова політика власне й була започаткована Маастрихтським договором ЄС як відповідь на розпад Югославії та жорстокі конфлікти між її республіками.
Далі був наступний крок – спільна політика безпеки та оборони (СПБО), що постала внаслідок кризи у Косові. Згодом було створено Стратегію безпеки ЄС – до цього, поміж іншого, призвели розбіжності у поглядах держав-членів та тертя між США та Європою щодо залучення європейських армій до війни в Іраку у складі НАТО.
Відповідно, російсько-українська війна також стала поштовхом для пошуку нових рішень.
Ідея щодо зменшення залежності від НАТО та від США (як рушійної сили альянсу), висловлена президентом Європейської ради Дональдом Туском, є не новою.
Фактично, кожен з кроків, спрямованих на розбудову оборонної політики ЄС, мав на меті зменшити залежність держав-членів ЄС від НАТО та США у питаннях безпеки та оборони.
Теза про “європейську армію” також не є революційною: 2012 року вона прозвучала від ініціативної групи “Майбутнє Європи”, до якої входили міністри закордонних справ 11 держав-членів ЄС – Австрії, Бельгії, Данії, Франції, Італії, Німеччини, Люксембургу, Нідерландів, Польщі, Португалії та Іспанії.
Утім, попри наміри, розбудувати власну військову спроможність ЄС не вдається.
На це є ціла низка причин, ключові з яких окреслимо нижче.
Не секрет, що розвиток безпекової та оборонної політики Європейського союзу найменше залежить від комунітарних інституцій, а найбільше – від політичної волі у столицях “Великої трійки” – Великої Британії, Німеччини та Франції.
Хоча ідея європейської армії може знайти підтримку у Парижі, якому притаманна великодержавна стратегічна культура, та у Берліні, вона має надзвичайно малі шанси на підтримку Лондона.
Причина – властивий Британії євроскептицизм та “особливі відносини” з США.
Британська газета “The Guardian” вже процитувала речника британського уряду, який підтвердив: “Наша позиція залишається абсолютно чіткою: оборона є національною, а не євросоюзівською відповідальністю. Жодної перспективи ані для зміни цієї позиції, ані для європейської армії немає”.
Нагадаємо, що у рамках Cпільної політики безпеки та оборони ЄС передбачені так звані бойові групи (БГ) швидкого реагування, чисельністю 1500 бійців, у будь-який момент готові для оперативного відрядження.
Той факт, що бойові групи, які існують з 2007 року, жодного (!) разу не були задіяні, говорить сам за себе.
За всю історію існування СЗБП не було жодного разу, коли б держави-члени мали єдину позицію щодо військового втручання.
Поява кожної потенційної інтервенції на порядку денному ЄС тільки підкреслювала розбіжності у підходах країн.
Ілюстраціями цьому слугують останні операції ЄС у Лівії 2011 року та у Малі 2013 року. У 2011 році Франція та Велика Британія, не покладаючись на СЗБП, виступили у тандемі, керуючи військовою кампанією проти Муаммара Каддафі, коли той за допомогою збройних сил придушив народне повстання у Лівії.
Велика Британія та Франція, знову ж таки, опікувалися військовою операцією у Малі у 2013 році, куди Париж, зокрема, відправив 4 000 військовослужбовців. Інші держави ЄС обмежилися тим, що заявили про власну готовність сприяти підготовці національних збройних сил Малі та інших африканських країн.
Експерти з питань СПБО піддали критиці поведінку лідерів ЄС під час кризи у Малі, коли європейські урядовці не відрядили туди бойові групи, створені саме для таких операцій.
При цьому навіть сукупних потужностей Великої Британії та Франції недостатньо, щоб забезпечити безпеку у Європі. Так, тодішній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен у 2013 році прокоментував, що без допомоги США операції у Малі та Лівії не могли б бути успішними. Під час Мюнхенської конференції безпеки він зауважив, що США були змушені надати європейцям принаймні дві спроможності: засоби розвідки та повітряні танкери для заправки літаків, та заохотив ЄС інвестувати у власні оборонні технології.
Інвестиції та матеріальне забезпечення є ще одним слабким місцем оборонної політики ЄС.
Розбудова власної військової спроможності була б для ЄС дуже коштовною ініціативою, і навіть тоді вона навряд чи могла б дорівнятися спроможностями до НАТО. Більшість європейських держав-членів НАТО і так не підтримують витрати на оборону на рівні 2% ВВП, як того вимагає Альянс.
Навіть зараз, із відкритим збройним конфліктом на своєму кордоні, ЄС не збільшує витрати на оборону: за даними консультаційної агенції з питань оборони IHS Jane, Німеччина у 2015 році скоротила оборонний бюджет до 1,09% ВВП, а Франція лишила на рівні попереднього року у номінальному вираженні.
Також відкритим залишається питання щодо того, як довести необхідність європейської армії виборцям. Опитування європейської думки “Євробарометр”, проведене у листопаді 2014 року, коли російсько-український конфлікт тривав вже дев’ять місяців, підтверджує, що військові конфлікти не входять у коло європейських страхів.
Тероризм був найменш згадуваним приводом для занепокоєння з тринадцяти можливих, а закордонні конфлікти взагалі не були включені у список можливих відповідей.
Навіть якщо за якихось фантастичних умов європейська армія таки була б створена, розраховувати на неї як на інструмент допомоги Україні було б принаймні наївно: європейська нерішучість та тиск з боку Москви грають не на користь Києва.