Новини

Латвійська екс-президент Вайра Віке-Фрейберга провела у президентському кріслі вісім років. У новочасній європейській політиці ще довше на найвищій державній посаді з-поміж жінок-лідерів перебувала тільки президент Фінляндії Тар’я Галонен – 12 років. Можливо, перевершити рекорди латвійського й фінського президентів удасться чинному німецькому канцлеру Ангелі Меркель, що перебуває при владі сьомий рік поспіль.Спільне між цими жінками-політика не лише тривалість обіймання найвищих посад, але і реальний вплив на сучасний загальноєвропейський політичний ландшафт. За президентства Вайри Віке-Фрейберги Латвія вступила до ЄС та НАТО, зберегла й утвердила, попри опір численної російськомовної меншини, латиську як єдину державну мову. Твердість позиції і рішень стала визначальною рисою політичного стилю латвійського президента-жінки. Інститут світової політики провів відеоконференцією з пані Віке-Фрейбергою в рамках проекту «Глобальний віртуальний форум жінок-лідерів», що реалізується за підтримки Інтерньюз. \
Нижче наводимо стенограму нашої розмови.

Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики:

Пані Президент, я від імени Інституту світової політики вітаю вас на нашому відеомості. Шкода, що не можемо знову побачитись особисто. Зізнаюся чесно, ми в Інституті за вами вже трохи засумували – минуло майже 2 роки відтоді, як ви відвідували нас. Але сьогоднішній захід ми влаштували ще й по іншій причині. ІСП запустив проект, який називаєтся “Глобальний віртуальний форум жінок-лідерів” для того, щоб активніше обговорювати в Україні тему ролі жінки в політиці й у суспільному житті. Цей проект реалізується спільно з Інтерньюз, за що ми їм вдячні.

Ви, як жінка, що справді довела свою ефективність, самобутність у політиці, звичайно, є для нас дуже цінним спікером. Ми дуже вдячні, що сьогодні маємо змогу вас побачити й почути. Для того, щоб почати дискусію, я хотіла б поставити вам таке запитання. Свого часу мені дуже сподобалися ваші слова про те, чим відрізняється пострадянська людина від людини західної. Ви сказали, що західна людина – це передусім ввічлива людина. Пострадянська людина – це груба людина. Чим, на ваш погляд, відрізняється західний політик від пострадяньского? І, далі, чим передусім відрізняється західна жінка-політик від пострадяньскої жінки-політика?

Доктор Вайра Віке-Фрейберга, екс-президент Латвії (1999-2007):

Ідеться насамперед про відмінність між тоталітарною чи авторитарною системою і демократичною системою. Вони відрізняються між собою мірою відповідальності політиків перед людьми, перед медіями. Це не відповідальність за те, як ти виглядаєш перед камерами, а за свої справжні дії, за переконання, за ті цілі, яких політики прагнуть. Ось це почуття відповідальності контрастує з підходом, властивим тоталітарній системі, його можна сформулювати коротко так: “Я буду робити те, що забажаю”. Ця відмінність стосується як чоловіків, так і жінок. Щодо ролі жінок у будь-якому суспільстві – від найтрадиційніших до найбільш по-феміністськи налаштованих, – то лише там, де століттями існувала демократія, досягнуто якогось прогресу щодо забезпечення ґендерного балансу. Але навіть там жінки ще не мають таких самих можливостей у своїй політичній кар’єрі, як і чоловіки. Статистика це підтверджує. Водночас мені приємно відзначити, що жінки стають лідерами в сучасному світі, і я долучилася до них, коли мене обрали президентом Латвії в 1999 році. Кількість таких жінок у політиці зросла, тобто прогрес спостерігається, але ще довгий шлях перед нами.

Альона Гетьманчук: Тобто, коли ви бачите пострадянську жінку-політика та західну жінку-політика, ви її не можете відрізнити з першого погляду?

Вайра Віке-Фрейберга: Ні, я скажу, що головний прояв відмінності – це саме ставлення до роботи, до посади, до авторитету, який обумовлений посадовими обов’язками й почуттям відповідальності перед людьми та перед історією. Я завжди відчувала, що дію не лише на потребу дня, а перегортаю сторінки історії моєї країни. Отже, це велика відповідальність. Вона полягає не в тому, щоб збагатитися якомога швидше або отримати якомога більший зиск від своєї посади. Таке трапляється й в демократичній системі, там теж виникають скандали. Але боротьба з корупцією, з безвідповідальністю, зі зловживанням владою є дуже успішною в країнах західної демократії. Така боротьба свідчить про те, що ми не виграли цієї битви за чесність назавжди.

Альона Гетьманчук: Дякую. Я б хотіла нагадати учасникам нашого відеомосту в Києві, що Вайра Віке-Фрейберга була тим президентом Латвії, за якого ця країна приєдналася до Європейського Союзу та до НАТО, і за якого Латвії довелося вирішувати також багато дуже дражливих питаннь, які сьогодні хвилюють і Україну, зокрема питання, пов’язані з правами російськомовного населення, питання мови. Я хотіла б надати слово для запитаннь журналістам і експертам, щоб ми могли також обговорити, як жінка-політик може вирішувати такі складні та делікатні питання в країні, де дуже високий відсоток населення спілкується російською мовою. Тим не менше, пані Фрейберга обійняла посаду президента, коли не спілкувалася російською мовою.

Богдана Костюк, радіо «Свобода»:

Доброго дня, пані Президенте. Власне, Альона порушила вже тему чутливості мовного питання. Я як журналіст висвітлювала перебіг референдуму у Латвії. На вашу думку, який досвід здобули всі громадяни вашої країни, незалежно від національності, внаслідок нього? І моє друге запитання стосується відносин України та ЄС. Наскільки, на вашу думку, відкатилась Україна від демократії, чи можливі якісь санкції, про які сьогодні говорять? Дякую.

Вайра Віке-Фрейберга: Два дуже різні запитання. Почну з мовного. Коли я стала президентом, то парламент 66 голосами зі ста вніс зміни до закону про мову на користь всебічного використання латиської мови. Деякі європейські інституції вважали, що це було втручання держави у приватну сферу. Нам було сказанно, що закон є дуже суворим до російськомовної меншини й треба вносити до нього зміни. Після того, як я стала президентом, у мене був тижденнь для того, щоб вирішити, чи підписувати цей закон, чи поставити під загрозу вступ Латвії до Європейського Союзу. Згідно з нашою Конституцією, 66 членів парламенту можуть прийняти рішення, що президент їх не влаштовує, навіть якщо він був щойно обраний. В парламентській системі президента можна викинути просто на вулицю, у нас президент не захищенний від будь-яких рішень.Тобто одразу ж після того, як я стала до робити, могла втратити свій шанс.

До того я працювала директором Інституту Латвії (державна інституція, що відповідає за формування іміджу Латвії в світі. – Ред.), брала участь у багатьох конференціях, зустрічах із міжнародними експертами, які прибували до Латвії, щоб аналізувати мовну ситуацію. Ми дійшли такої спільної думки: Латвія – це єдине місце у світі, де більшість громадян може розмовляти латиською мовою. Латвійська спільнота у кількісному відношенні невелика. Для того, щоб зберегти латиську мову, їй потрібно було мати статус єдиної національної. У перші дні, місяці президентства до мене приходили журналісти й запитували, як ви можете підтримувати демократію і водночас виступати проти запровадежння російської як другої державної, наводили приклад двомовності в Канаді. Я відповідала, що саме мій канадійський досвід навчив мене того, що потрібно виступати за права латиської мови.

Провінція Квебек, де проживає майже вісім мільйонів людей, за Конституцією є двомовною. Більшість населення там франкомовне. Ці люди розглядали французьку як єдину мову свого спілкування в усіх сферах. Двомовність по всій країні гарантує держава. Приміром, у провінції Альберта, де люди розмовляють англійською, всі діти вчать у школах французьку. Оце і є канадійська двомовність.

Латвія після початку радянської окупації під час Другої світової русифікувалася. Я чітко говорила саме про русифікацію наших громадян. У раянські часи треба було обов’язково вивчати російську, і сьогодні наші російськомовні громадяни не мають з нею проблем. Навіть сьогодні багато громадян вільно спілкуються російською мовою, але при цьому вивчають також і англійську, і французьку. Хотіла б зауважити, що політично ми надали латиській статус єдиної державної мови, але на практиці так складається, що в міських радах, крамницях, бізнесі російська мова функціонує постійно. У багатьох місцях під загрозою не російська, а латиська.

Наведу ще один приклад. У Латвії учні та студенти вийшли на демонстрації проти змін до законодавства, які зачіпали російсьмовні школи. У нашій країні насправді можна ходити до російськомовної школи, хоч російська не має статусу державної, але і там деякі предмети мають вивчатися латиською мовою. Прийнятий закон збільшував кількість таких предметів. До мене прийшла студентська делегація, яка пояснювала, чому студенти виходять на вулиці. Вони казали, що вивчення певних предметів державною мовою могло спричинити надто велику напругу й викликати неврози у дітей. Я розповіла цій делегації, що сама поліглот, тому якби вивчання багатьох мов так загрожувало здоров’ю, то я вже давно була б у психіатричній лікарні. У школах Монреаля проводилися дослідження, яке виявило, що діти, які розмовляють двома мовами – англійською та французькою – мають у середньому на 10 пунктів вищий інтелект, ніж ті, які спілкуються лише англійською. Вивчення нової мови покращує функціонуання вашого мозку, і немає фактів, що підтверджували б негативний вплив цього процесу на здоров’я.

А щодо другого вашого запитання, то у відносинах України та ЄС є два важливі аспекти. По-перше, сьогодні не найкращий час для розширення Європейського Союзу, він не готовий це робити. Було віконце можливостей, в яке Латвія протиснулись , ми довго та наполегливо для цього працювали. У нас було величезне бажання, і це був наш вибір. Тепер у світі панує криза, у Європі панує криза, єврозону лихоманить. ЄС потрібно розбиратися зі своїми проблемами вдома, запровадужвати реформи як фінансові, економічні, так і політичні. Винятком є такі країни, як Хорватія, де є прогрес, де лише кілька питаннь залишилося для вирішення. Першого липня наступного року Хорватія приєднається до ЄС, триватимуть перемовини з Туреччиною.

Україна ж може розраховувати на різноманітну співпрацю, що буде плюсом як для неї, так і для Європи. Звісно, Латвія, Польша, Литва, Естонія, ми, всі ваші сусіди, симпатизуємо прагненню українського народу повернутися в Європу. Багато років поспіль ми підтримуємо вас на різних європейських майданчиках. Робитимемо це далі. Але Україна має виказати добру політичну волю в діалозі з Європейським Союзом. Вона не повинна ігнорувати коментарі, зауваження від високопосадовців ЄС, зокрема критику щодо системи правосуддя й справи колишнього прем’єра Юлії Тимошенко. Якщо Україна не буде зважати на все це, то діалог між двома сторонами далі ускладнюватиметься.

Альона Гетьманчук: Дякую, пані президенте. Я би хотіла надати слово жінці-політику, народному депутату, яка є ідейним натхненником обговорення проблеми забезпечення ґендерної рівності в українському парламенті, очоливши парламентське міжфракційне об’єднання «Рівні можливості» – Ірині Геращенко.

Ірина Геращенко: Доброго дня, пані Президенте. Щиро дякую, що ви знайшли час для зустрічі з українською аудиторією. Хотіла б поставити вам два запитання. Перше стосується мовної тематики, яку ми зараз обговорюємо в Україні. Так сталося, що я знаю особисто багатьох депутатів від Латвії в Європейському Парламенті. Свого часу мене вразило, що саме латвійська група в Європарламенті має найбільший, з-поміж груп інших країн останньої хвилі розширення ЄС, відсоток політиків, які демонструють проросійські настрої. Але при тому, що ці депутати так проросійськи налаштовані, під час різних заходів у Європейському Парламенті вони не дозволяють собі аж так одверто демонструвати ці свої установки. Чи то в Європі не модно так чинити, чи то вам вдалося досягти загальнолатвійського консенсусу – назовні говорити однією мовою, яку б партію політик не представляв: праві, ліві, проєвропейські, про російські. Як вам вдалося політиків змусити хоча б назовні говорити однією мовою? У чім секрет?

Моє друге питання стосується ґендерних стереотипів. Україна дожила до того моменту, що жінка змогла стати прем’єр-міністром, але, на жаль, програла президентські вибори, тобто Україна ментально готова до жінки-лідера. Але на практиці в українському парламенті можна нарахувати лише вісім відсотків жінок, у наступному скликанні буде ще менше. По спискам, можливо, збережеться відсоток, по мажоритарці ні, тому що в округах балотуються здебільшого чоловіки, як володіють відповідними фінансовими ресурсами. У Латвії, здається, ситуація схожа, але жінок у вашому парламенті більше. Чи в латвійській політиці теж існують ґендерні стереотипи відносно жінки, тобто чи так само, як в Україні одну жінку, таку, як ви, яскраву сприймають і дозволяють їй стати президентом, а решті пробитися вкрай складно? Якщо так, то як ви з цим боролися? Дякую.

Вайра Віке-Фрейберга: Ваше перше запитання було про наше представництво в Європейському Парламенті. Але тут треба усвідомлювати, що в національному законодавчому органі більшість місць належить якраз не проросійським партіям, які сформували коаліцію: партії «Єдність», політичному об’єднанню «Все для Латвії!/ Вітчизні й свободі/ДННЛ» та Партії реформ Залтерса. Депутати від «Центру злагоди», які представляють російськомовну частину населення Латвії, не погодили на спільну програму з іншими фракціями, тому перебувають в опозиції з часів здобуття незалежності. Вони мали шанс сформувати коаліцію з іншими політсилами, але не змогли. Ці політики виступають зі своїх позицій, мають право це робити, як і повинно бути в демократії.

Те саме й з нашими депутатами в Європарламенті. Ми маленька країна, тому маємо небагато депутатів у цьому європейському законодавчому органі. І вони між собою поділені на два табори, нібито мають два різні голоси: один проєвропейський, а інший проросійський. У мене складається враження, що місія виразників останнього не представляти Латвію та її інтереси, а робити все, що вони можуть, щоб запровадити російську мову як офіційну в Європейському Союзі. Вони сподіваються це досягнути, звісно, за допомогою друзів, які їх охоче підримують. Якщо російська стане державною мовою в Латвії, то і в структурах ЄС має здійснюватися переклад всіх документів російською. Люди мають право висловлювати свою думку, але, на щастя, для нас вони залишаються в меншості. Навіть в ЄС є комуністи, деякі лорди в Англії вважають, що їх треба підтримувати. Але це демократія, у нас є ті, хто просуває проросійський вектор, співчуває йому, але, на щастя, вони мають не настільки велику підтримку, щоб змінювати статус державної мови або геополітичну орієнтацію нашої країни.

Що стосується жінок у політиці, то в нас ситуація складається непогано. За показниками ґендерної рівності ми приблизно посередині. Відмінним цей стан не можна назвати. Я обіймала позицію президента 8 років, найдовше з-поміж жінок-президентів, які були при владі в різних країнах. У нашому парламенті є жінки, вони становлять 20 %, це вдвічі більше, ніж у вас, спікером Сейму є жінка Солвіта Аболтиня, але в нас ще не було жінки прем’єр-міністра. Я б хотіла, щоб у парламенті жінок стало більше.

Я нещодавно відвідувала Берлін, де зустрічалася з групою жінок, активісток, представниць бізнесу. Вони започаткували рух за квоту в Бундестазі для того, щоб збільшити чисельність жінок. Німецькі активістки лобіюють квоти для жінок у правлінні директорів компаній. Я вважаю, що це революційний рух за запровадження квот, за краще представництво жінок, бо спливають роки, десятиліття, але навіть у демократичних країнах у правліннях приватних компаній жінок скандально мала кількість. У скандинавських країнах ситуація краща, в Шведції та Норвегії майже 50 % на 50 %, проте в інших країнах такої рівності немає.

Леонід Літра, заступник директора Інституту розвитку та соціальних ініціатив “Viitorul” (Молдова):

Дякуємо вам за Вашу точку зору щодо квот для жінок. Однак щораз, коли говорять про ґендерну рівність і про квоти в парламенті, постає питання, навіщо їх потрібно запроваджувати, якщо жінки можуть проявити себе як лідери та професіонали і так?

Вайра Віке-Фрейберга: Якщо чесно, то я особисто ніколи не була прихильницею будь-яких квот. Але, з іншого боку, лише в ідеальному світі всіх оцінюють за їхніми заслугами. Людям треба давати шанс, щоб вони могли показати, чого варті. Таким чином робляться кроки вперед. Я стала професором в університеті Монреалю, коли жінки становили лише дев’ять відсотків викладацького складу. Це аж ніяк не ґендерна рівність, але, звісно, нині ситуація покращилася, тобто можна і без квот збільшити представництво жінок. Якщо ви одна з тих дев’яти відсотків, то можна сказати, що це ваша особиста заслуга: «Я боролася, все переборола і перемогла». І це вимагає певних жертв. Багато жінок не готові підніматися на найвищі сходинки у політиці та науці через те, що це забирає багато часу, треба чимось жертвувати.

Жінка може це зробити лише тоді, коли вона готова поступитися сімейним життям, дітьми. У цій справі потрібна підтримка партнера. Коли я випускалася з Університету Макгілла, то жінка-професор мені сказала, що якщо я хочу зробити академічну кар’еру, то маю забути про народження дітей, чоловіка. Можливо, з чоловіком якось можна впоратись, але з дітьми аж ніяк через те, що всю себе треба присвятити кар’єрі. Суспільство має усвідомлювати: чоловіки не народжують дітей. Це біологічний факт. Отже, якщо ми хочемо, щоб наша раса жила далі, то треба визнати, що тільки ми можемо продовжувати рід і таким чином зберегти людство. Тобто не лише партнери мають підтримувати своїх жінок, але і суспільство має визнати цей факт.

Жінки-політики потребують допомоги. Приміром, у Швеції створені такі умови, що навіть жінка з немовлям на руках може бути обраною до парламенту. При ньому функціонує садочок, де депутатка може залишити дитину, або спальна дитяча кімната. Таку підтримку жінці має надавати держава, щоб жінка у дітородному віці мала різні можливості.
А нерівність між статями – це факт. Треба його визнати. Після чого усвідомити, що не можна покладати всю відповідальність за сім’ю та дітей на плечі жінок, коли чоловік, родичі чи суспільство в цілому їй не допомагають. Вони мають її підтримувати, це те, до чого треба йти. Інакше навіть квоти не спрацюють, бо у вас не буде політиків-жінок дітородного віку. Мене обрали президентом після того, як я вийшла на пенсію, тобто після роботи в університеті, коли мої діти вже виросли. Але коли я займалася науковою кар’єрою, то виховувала паралельно малих дітей. Я навіть втратила дитину, тому що декретної відпустки не було, а склалася критична ситуація. З цим треба боротися, не кожна жінка готова йти на жертви, але, можливо, їх і не треба вимагати.

Альона Гетьманчук: Пані президенте, з вашого дозволу я дещо зміню тему. Мене цікавить питаннтя, наскільки потужним і вагомим є фактор жіночої солідарності у міжнародній політиці. Скажімо, у відомої жінки-політика виникають проблему такого штибу, з якими стикнулася Юлія Тимошенко, чи це означає автоматично, що інші жінки-лідери будуть її підтримувати саме тому, що вона жінка, незважаючи на те, чи вона є винною в тій чи іншій ситуації. Тобто, наскільки цей фактор жіночої солідарности є потужним інструментом в міжнародній політиці? І якщо це так, то чи могли б ви назвати конкретні приклади, коли це спрацьовувало. Дякую.

Вайра Віке-Фрейберга: Якщо когось звинувачують в скоєнні злочину, і відбувається судовий процес, то, звісно, було б неправильно будь-кому втручатися у нього незалежно від того, чи це стосується політика у власній країні, чи за кордоном. Але коли суд виявляється несправедливим, і людину притягують до кримінальної відповідальності з політичних мотивів, міжнародна спільнота реагує відповідно. Однак хочу ще раз наголосити, що це не пов’язано з тим, що Юлія Тимошенко жінка. Просто вона людина, яку притягли до кримінальної відповідальності в спосіб, в якому за міжнародними стандартами є ознаки політичної вмотивованості, є ознаки того, що суд був несправедливим і також політично вмотивованим. Це схоже на справу Михайла Ходорковського в Росії: як тільки він відсидів свій перший строк, висуваються нові обвинувачення. Виглядає це так: робиться все, щоб людина залишилася за ґратами назавжди. Це не вигладає як справедлива правова система.
Щодо жіночої солідарності, то це просто солідарність з людиною, її гідністю. Зараз багато жінок та чоловіків у всіх куточках світу занепоєні, навіть шоковані тим, як поводяться з Тимошенко.

Жанна Безп’ятчук, аналітик Інституту світової політики:

Пані президенте, доброго дня. Я би хотіла повернутися до мовного питання. У ньому є ще один аспект, який цікаво було б проаналізувати з точки зору латвійського досвіду. Наскільки я знаю, зараз у Латвії дискутується питання того, чи треба надавати російській мові статус регіональної в східних регіонах країни. Як ви ставитеся до цього, чи це є апріорі спробою русифікації, чи тут може йтися про європейські стандарти двомовності на регіональному рівні? Що це значить, на вашу думку, і як це варто оцінювати? Тому що в українському випадку наразі йдеться про надання російській мові статусу регіональної в певних областях, де 10 % населення 10 більше розмовляє російською. Тому для нас це дуже актуальне питання.

Вайра Віке-Фрейберга: Коли мене обрали президентом, я заглибилася у всі соціальні, політичні, правові аспекти мовного законодавства у різних країнах світу. Можу сказати, що немає єдино правильного рецепту, немає єдиного вирішення. Є певні універсальні демократичні принципи, як-от права меншин. Але коли ви намагаєтеся вирішити мовне питання в своїй країні, питання кількості офіційних мов, то відповідь перш за все така, що треба думати про демографічні характеристики країни, розглядати соціальний, історичний контекст. Без нього ви не можете справедливо вирішити питання мови.

Приміром, у Латвії ми брали до уваги те, що російськомовне населення приїхало в країну в часи радянської окупації, що здійснювалася в період Другої світової війни. Станом 17 червня 1940 року у нас жило 9 % російськомовного населення. Ми автоматично поновлювали їм громадянство після того, як Латвія стала незалежною в 1991 році. Ті, хто з 1939 року перебували в країні, отримали громадянство. На карті Латвії ми бачимо, що в східних регіонах країни зосереджено російськомовне населенення. Але ми дуже маленька країна, тому не можемо фрагментувати свою територію через мову. В Іспанії довга історія автомної області Кастилії та Леону, автомної обсласті Каталонія, яка має власну каталонську мову. В інших країнах є провінції з власною мовою, як-от провінція Квебек у Канаді. Все це залежить від конкретної ситуації, від історичного розвитку країни.
В Україні не можна ігнорувати той факт, що під час радянського періоду відбулася її сувора русифікація. Є також регіони у вашій країні, які були російськомовними довший час. Справедливе рішення в таких ситуаціях можє бути різним. У Латвії ні польська, ні російська не є офіційними. На сході Латвії є міста, де мер може володіти трьома мовами – латиською, російською, польською. Громадяни можуть отримувати відповіді на свої звернення всіма цими мовами. Але єдиною державною мовою залишається латиська. Податкові декларації потрібно заповнювати саме нею.

Альона Гетьманчук: Ми вже наближаємося до кінця нашої відеоконференції. Наостанок хотіла б у вас, пані Президенте, уточнити, чи є у вас якийсь рецепт, як зберегти рідну мову, щоб при цьому зберегти єдність усередині країни? Можливо, ви для себе винайшли в Латвії такий рецепт, який був би цінним і для України?

Вайра Віке-Фрейберга: На мою думку, Латвія припустилася помилки, коли на зорі незалежності запровадила російськомовні школи і також школи, де викладання основних предметів здійснювалося іншими мовами. Латиську мову в таких школах вивчали як іноземну. Це був перший період незалежності, це було демократично. У 1991 році російськомовних громадян було набагато більше, ніж сьогодні. Мені здається, що нам треба сьогодні намагатися об’єднувати дітей із різних мовних середовищ. Російськомовні діти мають вивчати російську, а також і англійську з раннього віку, але основною мовою викладання має бути латиська. У нас є естонські, польські, українські, белоруські школи. Усі мають здобути змогу вивчати рідну мову. Ось у нас і ромську мову вивчали, був такий предмет, але настільки мало було набралося дітей, що їх не змогли сформувати клас. Під час свого президенства я постійно відвідувала школи, щоб пересвідчитися, що директори, керівництво шкід створює умови для забезпечення двомовності дітей. Коли є добра воля керівників та батьків, то все можна вирішити. Діти мене вітали і відмінною латиською, й англійською. Багатомовність цим дітям допоможе, посприяє їх кар’єрам. Це питання комунікації, емоційного ставлення, доброї волі педагогів і батьків та політичної волі.

Альона Гетьманчук: Дуже дякую, пані Президенте, за те, що ви відповіли на наші питання. Для нас ваш досвід дійсно дуже цікавий. Я б хотіла також подякувати Ризькій бізнес-школі, що надали нам технічну можливість організувати в Латвії цей відеоміст, Посольству США у Латвії за сприяння в цьому процесі. Сподіваємось побачити найбличжим часом вас у Києві, поспілкуватися на ці теми більш детально. Ми завжди раді вас вітати в нашому Інституті, бажаємо вам успіху у всьому, чим наразі ви займаєтеся. Ще раз дякую за вашу участь.

Вайра Віке-Фрейберга: Дозвольте вам подякувати. Насправді дуже приємно спілкуватися з вами, незважаючи на відстань. Я пам’ятаю, як відвідувала ваш Інститут. Вам бажаю успіхів. Ви – майбутнє вашої нації, вашого народу. Молодь України має забезпечити правильний курс країни.

{6}
Вайра Віке-Фрейберга, екс-президент Латвії (1999-2007).
{1}
Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики
{2}
{3}
Ірина Геращенко, народний депутат України
{4}
Леонід Літра, заступник директора Інституту розвитку й соціальних ініціатив «Viitorul»
{5}
Богдана Костюк, “Радіо Свобода”
Фото Наталії Сагалатої