Архіви: Публікації

Безперечно свій другий візит за океан в якості президента України Володимир Зеленський запам’ятає набагато більше, ніж відвідини Канади на початку липня цього року. На відміну від Торонто перебування в Нью-Йорку стало справжнім випробуванням для політика-новачка. По факту Україна виявилася втягнута в внутрішньополітичний скандал в США, який вже переріс в початок процедури імпічменту щодо Дональда Трампа.

Як наслідок, виступ на сесії Генеральної Асамблеї ООН остаточно відійшов на другий план. Всі і так від початку чекали переговорів лідерів США і України, які мали стати їх першою зустріччю наживо. Проте особливої пікантності переговорам додала стенограма телефонної розмови 25 липня між Дональдом Трампом і Володимиром Зеленським, перші повідомлення про зміст якої викликали політичне цунамі в США. Як виявилося, не лише лідер США дозволяв собі виходити за межі політичної коректності.

74 сесія Генеральної Асамблеї ООН

Традиційний для вересня початок роботи чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН став гарною можливістю для президента України нарешті потрапити в США в офіційній якості і зустрітися із лідером цієї країни. Оскільки, як влучно пожартував Володимир Зеленський під час прес-конференції із Дональдом Трампом, запрошення відвідати Білий Дім давно вже є, а от дати іще немає.

Окрім того, участь в роботі сесії Генеральної Асамблеї ООН – це можливість не лише висловити своє бачення нагальних світових проблем і способів їх вирішення із високої трибуни, але і зустрітися із своїми колегами на полях цієї організації. Часто саме ООН стає майданчиком для переговорів із лідерами тих країн, із якими не часто вдається перетнутися.

Володимир Зеленський загалом провів зустрічі із 10 лідерами держав і міжнародних організацій, що є доволі непоганим результатом. І це були зустрічі як із найбільш пріоритетними партнерами України такими як ФРН, США чи НАТО так і з лідерами Казахстану чи Єгипту, яких важко зарахувати до першочергових напрямків української зовнішньої політики. Важливою була зустріч із прем’єром Італії, де піднімалося питання санкційної політики щодо РФ і засудженого українця Віталія Марківа. Загалом же переговори Володимира Зеленського на полях Генасамблеї ООН підтвердили західноцентризм і націленість нашої зовнішньої політики на Європу, адже домінували переговори із лідерами країн саме цього континенту.

Виступ президента України Володимира Зеленського на сесії Генеральної Асамблеї ООН

Виступ на сесії Генеральної Асамблеї ООН

Промова лідера країни перед учасниками сесії Генасамблеї ООН – це чи не найкраща і по своєму дуже унікальна можливість на увесь світ заявити про своє бачення найбільш кричущих проблем людства. В цьому сенсі те, що всі 15 хвилин свого виступу Володимир Зеленський зосередив на питаннях російсько-української війни є, безперечно, правильною стратегією. Часто політики використовують відповідну трибуну ООН для політичного самопіару – така спокуса була і перед президентом України, який безперечно хотів би розказати про свої масштабні майбутні плани. Проте цього не сталося. Бойові дії на Донбасі, які тривають, як і окупація Криму є потужними доказами того, що ООН не справляється із базовими функціями, покладеними на неї. І тому зайвий раз нагадати світові про це, безперечно, варто.

До позитивів промови президента України до сесії Генеральної Асамблеї ООН можна віднести і те, що РФ була чітко названа агресором, а також була чітко заявлена ціль на повернення окупованих територій країни. Також показовим було те, як Володимир Зеленський намагався достукатися до присутніх через розповідь про оперного співака Василя Сліпака, який загинув на Донбасі в 2016 році від кулі снайпера. Президент України показав присутнім кулю калібру 12,7 мм, яку використовують снайпери. В цьому є певна спадковість в підходах із попереднім президентом України Петром Порошенком, який теж намагався посилити свою аргументацію тими чи іншими доказами присутності росіян на Донбасі. І загалом була продовжена лінія, яку Україна відстоює із 2014 року – безпека всього світу під загрозою, поки на Донбасі ідуть бойові дії, а Крим окупований.

Проте, з іншого боку, промова Володимира Зеленського була і дещо ідеалістичною. Розмови про мир не супроводжувалися якимись конкретними деталями щодо того, як його наблизити. Це все лише поглиблюватиме завищені очікування українців і міжнародної спільноти щодо якнайшвидшого досягнення миру на Донбасі.

Така ситуація разом із сильнішою переговорною позицією РФ в найближчому майбутньому поставить президента України перед вибором – грати по правилам Москви, чи чесно визнати, що поки що миру на українських умовах бути не може.

Скандальна стенограма телефонної розмови і її наслідки

Проте ситуація з поїздкою для Володимира Зеленського була далеко не такою безхмарною, як це може видатися із всього вище переліченого. Ще коли президент України навіть не вилетів до Нью-Йорку, в США почала закручуватися спіраль внутрішньополітичного скандалу, де безпосереднім фігурантом став український президент. Як стало відомо завдяки виданням The New York Times, Washington Post та The Wall Street Journal в рамках телефонної розмови лідерів США і України ще 25 липня американський лідер піднімав питання щодо розслідування діяльності Хантера і Джозефа Байденів в Україні. Ця історія вкупі з призупиненням США допомоги Україні на посилення обороноздатності, викликало підозри щодо можливості використання Дональдом Трампом своїх повноважень як президента для задоволення особистих цілей. Як наслідок – Демократична партія, яка контролює Палату представників, заявила про початок процедури імпічменту президенту 24 вересня. Можна лише уявляти, наскільки такий розвиток подій впливає на сприйняття Дональдом Трампом України – на додачу до скандалу із Полом Манафортом в серпні 2016 року тепер додалася процедура імпічменту. Проте, в даній ситуації глава Білого Дому має звинувачувати лише самого себе. Дональд Трамп дещо перебільшив завдяки Руді Джуліані значення можливої компрометуючої інформації щодо Джозефа Байдена, яку можна було б отримати в Україні і, копаючи яму іншому, потрапив в неї сам.

Проте набагато цікавішою виявилася сама стенограма розмови 25 липня, яку Білий Дім наважився опублікувати. Із відповідного документу справді видно, що більше половини розмови по суті йшлося про вигадане втручання України на користь Хілларі Клінгтон в кампанії 2016 року і про можливий компромат на Джозефа Байдена. Із одного боку ніякого прямого тиску на Володимира Зеленського немає – як і немає спроби ув’язати отримання допомоги на укріплення обороноздатності ЗСУ із отриманням цікавого для Трампа компромату. Але розмова 25 липня і справді чітко показує те, що в випадку із Україною лідера США цікавить не реалізація національних інтересів, а персональні питання.

Видання, які знаходяться в опозиції до Дональда Трампа, в унісон вже заявили про те, що оприлюднені дані лише підтверджують всю обґрунтованість початку процедури імпічменту. В той же час в Палаті представників вже є більшість, яка виступає за висунення звинувачень президенту США щодо зловживання своїм службовим становищем.

Однак, слід констатувати, що стенограма телефонної розмови в не дуже гарному світлі виставила і українського лідера. При цьому відразу в декількох аспектах.

Перш за все кидається в очі тон розмови – Зеленський часто надмірно компліментарний щодо Трампа. Не менш вражаючими є по суті критика на адресу посла України в Вашингтоні Валерія Чалого і на адресу колишнього посла США в Україні Марі Йовановіч. Врешті-решт вражаючим є те, як легко президент України погоджується із тезою Дональда Трампа про те, що Європа, в тому числі ФРН і її канцлер Ангела Меркель, недостатньо допомагають Україні. Сьогодні окремі європейські видання, такі як EU Observer, вже встигли вийти із статтями про те, що Володимир Зеленський «спалює мости із ЄС», йдучи на поводу в Дональда Трампа.

Як наслідок – не дивно, що публікація стенограми розмови 25 липня виявилася не дуже приємним сюрпризом для Володимира Зеленського. Як виявилося пізніше, Україна навіть не давала згоди на публікацію стенограми. А самому українському лідеру прийшлося виправдовуватися по суті за свої закиди в бік ЄС після переговорів із Дональдом Трампом.

Зрозуміло, що відповідні тези Володимира Зеленського не збільшать довіри в взаємодії із лідерами ФРН чи Франції, не зважаючи на те, що публічної реакції на такі українські тези із Парижу чи Берліну скоріше за все не буде.

Президент України Володимир Зеленський та президент США Дональд Трамп

Переговори із Дональдом Трампом

Саме зустріч з лідером США була найбільш очікуваною в рамках візиту до Нью-Йорку. Перед Володимиром Зеленським з одного боку стояло завдання витримати можливий тиск із боку Дональда Трампа і не бути втягнутим на його боці в президентську кампанію 2020 року. З іншого – важливо було зацікавити главу Білого Дому Україною і залучити США по максимуму по важливих для України питаннях, зокрема, і тих, які можна віднести до оборонних.

В рамках публічних ремарок до преси в присутності Дональда Трампа Володимир Зеленський чітко сказав, що Київ не збирається виступати на чиємусь боці в рамках американських президентський виборів наступного року. Також український президент цілком логічно нагадав про те, що Генеральна прокуратура є формально незалежним органом, роботою якого не може керувати глава держави. Із іншого боку важливо і те, що Володимир Зеленський чітко заявив, що ніякого тиску на нього 25 липня під час телефонної розмови не було. Тим самим він не дав можливості вже демократам використати нашу державу в боротьбі із Дональдом Трампом.

Проте найважливішою була заява президента США, що лідери України і РФ мають вирішувати конфлікт на Донбасі, що викликала на обличчі в Володимира Зеленського не особливо позитивні емоції. Раніше в Києві активно говорили про залучення США до Нормандського переговорного формату, а на сьогодні мова йде про те, щоб підключити Вашингтон, якщо саміт квартету лідерів ФРН, Франції, РФ і України не дасть результатів. Але, схоже на те, що це мало цікавить нинішнього лідера Білого Дому. Дональд Трамп воліє утримуватися від того, щоб в протистоянні Києва і Москви чітко стати на бік України. Замість цього глава Білого Дому публічно наголосив, що Європа має робити більше для миру в Україні (що, до речі, перегукується і з баченням, яке демонстрував Барак Обама).

Уроки «телефонного скандалу»

Візит до Нью-Йорку може стати гарним показовим уроком для Володимира Зеленського. Перш за все, це готовність до радикальної зміни ситуації, яка може грати проти тебе. Публікація стенограми телефонної розмови показала не лише неприємні для Дональда Трампа речі. У ній є пункти, які стосуються українського президента і викликають відверті запитання та подив.

Друге – це виваженість і обережність на майбутнє в рамках розмов з іноземними лідерами.  На цьому фоні радує одне – що офіційний Київ в рамках внутрішньополітичної кризи в США вибрав (поки що) нейтральну лінію поведінки. Щоправда, це виглядає теж дуже нестабільно. Оскільки будь-які активні рухи чи заяви можуть бути інтерпретовані як (не)підігравання  Дональду Трампу, чи його головному супротивнику на виборах Джо Байдену. Тому приводів розслаблятися поки що мало. Зеленський поставлений в патову ситуацію, коли кожен з кандидатів очікуватиме від нього знаків лояльності – а відтак від цього формуватиметься позиція щодо України. І допоки в Палаті представників буде йти процедура висунення звинувачень президенту США, увага до Києва буде зберігатися.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Фото пресслужби президента

Польща і Україна навряд чи зможуть почати з чистого аркуша

Польсько-українські відносини мають достатньо складний характер, і на це треба зважати. До того ж, останні кілька років вони наповнені спільними помилками. І це, до речі, почалося, ще за президентства Віктора Януковича, коли 148 наших народних обранців запропонували польському Сейму ухвалити резолюцію про геноцид польського населення на Волині, що викликало суттєвий подив тодішнього спікера Сейму Еви Копач. Потім була Революція Гідності, і Ярослав Качинський дійсно виголошував на Майдані слова «Слава Україні» в політичному контексті.

Навесні 2015 році вперше з трибуни українського парламенту виступив польський президент Броніслав Коморовський, а через кілька годин після цього Верховна Рада ухвалила  закон про декомунізацію, де згадуються вояки УПА і необхідність їхньої реабілітації, що в Польщі було сприйнято складно. У 2017 році буде закон про «людобойство» (геноцид) на Волині, де згадувалися всі громадяни Другої Речі Посполитої. І тут треба зазначити, що жоден депутат Сейму не проголосував проти, лише 10 утрималися.

Для польського політичного керівництва є серйозна спокуса використати недосвідченість Володимира Зеленського у власних цілях. Але, думаю, президента України все ж будуть готувати до візиту у Варшаву, і тут буде певний дещо несподіваний для поляків нюанс. Зеленський буде націлений на знайомство з президентом США – це для нього першочергова мета. Тому польська сторона буде намагатися підійти до цього питання більш творчо з огляду на власний досвід, і на те, що в Польщі в жовтні 2019 року пройдуть парламентські вибори, і Анджей Дуда прагнутиме покласти свої здобутки до скарбнички «Права і справедливості».

Які питання Україна має порушити у Варшаві: 

1. Ми маємо шукати механізми більш ефективного захисту наших трудових мігрантів, які працюють в Польщі, в тому числі на політичному рівні. 

В ідеалі, це має бути політична заява польського керівництва. Вона може прозвучати у контексті, що українські мігранти – не біженці, а саме трудові мігранти. Власне так, як кілька мільйонів поляків є трудовими мігрантами в інших європейських країнах. Бо українські трудові мігранти, приїжджаючи в Польщу, вони ж нікого не витісняють? Вони заповнюють порожнечі на ринку праці. І польське економічне зростання значною мірою має завдячувати нашим співгромадянам.

2. Політика історичної пам’яті. 

Є два важливих моменти, які проявилися в серпні. Маршалок  Сенату Станіслав Карчевський взяв участь у прощанні на Волині з українським військовим, який загинув на Донбасі. Один з керівників Польщі у такий спосіб достатньо чітко показав, що у Варшаві розуміють, хто і чому веде цю війну. І я думаю, показово, що це було саме на Волині. Також відбулася акція «Пломінь дружби», де згадували вояків УНР, які у 1920 році брали участь у «Диві над Віслою». І це теж важливий момент. Якщо в Польщі і в Україні дуже часто привертають увагу до пам’ятних дат, думаю, що якраз 2020 рік може стати хорошим приводом для виведення наших двосторонніх відносин на інший рівень і їх наповнення більшим змістом.  Зокрема, якщо приводом для зустрічі є 80-а річниця початку Другої світової війни, то варто нагадувати про роль України у безпеці сьогоднішньої Європи.

Також ми маємо розуміти, що польська політична нація, на відміну від української, сформована, і має усталені орієнтири. Для розуміння відмінностей можна проаналізувати  ставлення до Армії Крайової в Польщі  і до УПА в Україні. Є й низка інших проблем, і ми маємо розуміти, що, якщо і в Україні, і в Польщі ми будемо мірятися виключно кількістю наших мертвих, то ми будемо впевнено рухатися до тупика. Тому ми маємо все ж таки віддати історичний діалог фахівцям.

3. Газовий інтерконектор. 

Україна в ньому зацікавлена, адже це складова енергетичної безпеки. Як це зробити краще? Це питання, над яким можна дискутувати і шукати варіанти. Але нам Польща вже допомогла після Стокгольмського арбітражу, коли Росія одразу перекрила поставки газу, «Нафтогазу» польський концерн  PGNiG в прямому сенсі простягнув руку допомоги. Це позитивний сигнал, який треба розвивати.

4. Мораторій на ексгумацію і інші теми. 

Переважна більшість поляків католики і треба згадати, як виглядає католицьке кладовище 1 листопада. Для поляків пам’ять про померлих, загиблих, про тих, хто вже пішов, священна. А у нас через засилля радянської методології і ідеології даних про точну кількість загиблих від Голодомору нема і не буде, бо не було паспортів. Даних про точну кількість загиблих у Другій світовій також нема і не буде. Нам треба зрозуміти, чому для польської сторони насправді важливе питання ексгумації. Але, якщо польська сторона наполягає на відновленні ексгумації, то має почути вимогу про відновлення пам’ятників українцям, які були на території Польщі. Бо те, що пам’ятник УПА в Грушовичах став камінням для дороги в Польщі – це, як на мене, суперечить повазі до померлих.

5. В чому головна проблема польсько-українських відносин? 

Наші двосторонні відносини розвиваються фактично між двома датами: Листопадовий чин у Львові і липневі спогади про Волинську трагедію. Фактично – це дороговказ наших відносин. Так, історичне минуле було, його не можна відкидати. Але якщо ми будемо танцювати виключно навколо цього і забудемо про відомий принцип «прощаємо і просимо пробачення», то в наших двосторонніх відносинах нічого не вийде. Тобто, наші двосторонні відносини треба виводити на якісно інший рівень, розширювати коло питань, про які Варшава та Київ можуть говорити.

Євген Мгада, директор Інституту

Опубліковано на сайті «Сегодня»

Мир на умовах України можливий лише через п’ять років значних зусиль…

Востаннє прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу приїжджав до України в далекому 1999 році. Візит очільника ізраїльського уряду і справді небуденна річ – це перший міжнародний візит, який приймає Київ після обрання Володимира Зеленського президентом.

Візит Беньяміна Нетаньягу відбувся на тлі низки суперечностей, які виникли в останні роки у відносинах між двома країнами. Так офіційний Київ насторожено дивиться на кроки Ізраїлю щодо врегулювання конфлікту із Палестиною і Сирією, які йдуть у розріз із положеннями міжнародного права. Це гарно зафіксувало голосування в Раді Безпеки ООН у грудні 2016 року щодо створення ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан. Також у відносинах між Україною та Ізраїлем виникли питання щодо реалізації на практиці угоди про безвізовий режим 2011 року – в 2017-2018 роках Ізраїль не допустив на свою територію загалом 8 тис. українців. На такому тлі візит є справді унікальною подією.

У цих умовах не є дивним те, що йдеться навіть про підключення Тель-Авіва до врегулювання українсько-російського конфлікту – насамперед все щодо Донбасу. У рамках активних розмов нової влади про необхідність якомога швидше завершити із конфліктом і появи проблем із реалізацією відповідної риторики така ідея може не видаватися надто ж і фантастичною. Раніше, як відомо, команда Володимира Зеленського не виключала можливості зміни формату переговорів на основі Будапештського меморандуму із безпосереднім залученням до переговорів із РФ Великобританії та США. З іншого боку Беньямін Нетаньягу відомий своїми активними контактами з російським лідером Володимиром Путіним. То чи зможе Беньямін Нетаньягу стати тим, хто наблизить настання миру хоча б для Донбасу?

Москва-Тель-Авів – зиґзаґи взаємодії

Двосторонні відносини спочатку СРСР, а потім і РФ із державою Ізраїль, після її створення в 1948 році були спробою досягнути певної рівноваги, не вдаючись до крайнощів. СРСР підтримував процес створення держави Ізраїль і навіть через Чехословаччину допомагав новій державі військовим чином у рамках війни на незалежність. Тоді в Москві мріяли про те, що саме Тель-Авів буде фортпостом Москви на Близькому сході. Тим паче партія МАПАЙ, яку очолював перший прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон, говорила про соціалізм.

Проте вже в 1967 році СРСР після тотальної військової поразки Єгипту, Сирії та Йорданії в рамках так званої Шестиденної війни Москва розриває дипломатичні відносини із Тель-Авівом і відкликає посла. З того часу Кремль робить ставку на арабські країни і підтримує Організацію визволення Палестини. Радянська пропаганда малювала режим держави Ізраїль ледь не як нацистський.

Переломними для відносин стали роки перебудови. Саме тоді Москва, відмовившись від ідеологізації зовнішньої політики і підходу до відносин із іншими країнами через призму Холодної війни, вирішила нормалізувати відносини із Тель-Авівом. Це сталося в жовтні 1991 року. А в грудні того ж року іще посол СРСР вручав вірчі грамоти президенту Ізраїлю. У той же період радянським євреям почали дозволяти без обмежень покидати країну, що зняло ще один великий подразник у двосторонніх відносинах, який виник у 1970 роках.

РФ вирішила будувати свої взаємини із країнами Близького Сходу після краху СРСР, виходячи із принципу, що в Москви немає постійних ворогів чи друзів у регіоні, а лише відповідні інтереси. Понад те – Кремль намагається підтримувати нормальні відносини з усіма країнами регіону, не зважаючи на наявні між ними протиріччя. Нині це дозволило РФ налагодити взаємодію із такими антагоністами, як Іран чи Саудівська Аравія, Ізраїль та Іран. Як мінімум, це дозволяє Москві підтримувати імідж великої і впливової держави. Проте це вимагає від російської сторони і певної гнучкості. У відносинах із Ізраїлем це призвело до формування певних червоних ліній, які кожна сторона не воліє переходити. Або робить це дуже обережно. Так Тель-Авів припинив постачання до Грузії розвідувальних безпілотників, які стали не дуже приємним сюрпризом для росіян у 2008 році, і навіть допомагав РФ у розробці власних ударних безпілотників. Москва зі свого боку була обережною щодо постачання сучасних систем ППО середнього радіусу дії таким країнам як Сирія чи Іран – щонайменше до 2015 року.

На фоні громадянської війни в Сирії та особливо після початку російської інтервенції наприкінці вересня 2015 року Ізраїль значно активізувався на російському напрямку. Для Тель-Авіва було важливим мати можливість і далі наносити удари по іранським об’єктам у Сирії, при цьому уникаючи зіткнень із російською авіацією. Також адміністрація Беньяміна Нетаньягу розраховує, що РФ хоча б частково обмежуватиме спроби Ірану закріпитися на території Сирії у військовому плані – особливо поблизу окупованих Ізраїлем сирійських Голланських висот. Тому не дивно, що з вересня 2015-го по лютий 2019 року Беньямін Нетаньягу і Володимир Путін провели десять зустрічей.

Зокрема прем’єр-міністр Ізраїлю був поряд із лідером РФ 9 травня 2018 року – на параді на честь перемоги у Другій світовій війні, який стабільно ігнорують лідери західних країн на тлі анексії Криму і збереження російської присутності на Донбасі. Понад те в Ізраїлі 9 травня є вихідним на честь перемоги над нацистами у Другій світовій війні. Також в Ізраїлі проводяться акції на тему «Безмерный полк», які з’явилися в РФ і є елементом російської державної пропаганди. Зрозуміло, що це все робиться не лише, щоб сподобатися Володимиру Путіну – в країні із населення в 9 млн. осіб 1,4 млн. мешканців походять із країн колишнього СРСР, а тому відповідне сприйняття Другої світової війни є важливим для відповідної групи населення. Але безперечно такий підхід налаштовує сторони на відповідний рівень довіри.

Як наслідок, можна говорити про те, що справді між Беньяміном Нетаньягу і Володимиром Путіним сформувалися особливі стосунки. Частково вони ґрунтуються на довірі й повазі один до одного, а частково – на готовності враховувати інтереси один одного і не перетинати важливі червоні лінії. Тель-Авів у рамках взаємодії із Москвою вирішує насамперед свої завдання, які диктуються логікою Близькосхідної регіональної системи міжнародних відносин, підкоряючи цим розрахункам поведінку щодо сторонніх питань.

Так делегація Ізраїлю не була присутня під час голосування Генеральної Асамблеї ООН наприкінці березня 2014 року щодо підтримки територіальної цілісності України. Це спричинило несприйняття з боку Вашингтону. Також Ізраїль не приєднався до антиросійських санкцій ЄС і США. При цьому Ізраїль у 2017 році підтримав резолюцію Генасамблеї ООН по правам людини в окупованому Криму, а також резолюцію 2018 року щодо мілітаризацію Криму Росією.

А тому можна сказати, що Ізраїль намагається балансувати у своїй позиції щодо українсько-російського конфлікту, сприймаючи всі події через призму своїх інтересів. Логічними є спроби України залучити до конфлікту із РФ гравців, які безпосередньо пов’язані з безпекою в Євроатлантичному регіоні. Для Тель-Авіва ці питання є абсолютно далекими – Близький Схід живе проблемою поширення іранського впливу, триваючою громадянською війною в Сирії, загальною нестабільністю на фоні слабкості значної кількості держав регіону. Українсько-російський конфлікт є дуже далеким для держав регіону – зокрема і для Тель-Авіва. Тому не дивно, що і сам Беньямін Нетаньягу під час спілкування із журналістами скептично оцінив шанси щодо залучення Ізраїлю як  посередника до протистояння Україна – РФ.

Ізраїль – жертва чи кривдник?

Залучення Тель-Авіва до розв’язання українсько-російського конфлікту теж було б дивним, зважаючи на неоднозначну політику ізраїльської держави протягом останнього часу. Справді Ізраїль сформувався і продовжує існувати як держава, яка перебуває в постійному ворожому оточенні – навіть не зважаючи на наявність мирних договорів із Єгиптом (1979 рік) і Йорданією (1994 рік). Проте миру із Палестиною і Сирією так і не вдалося досягнути. Понад те, Тель-Авів все більше керується принципом «право сили, а не сила права» у своїй політиці насамперед щодо палестинського питання.

Нині Ізраїль продовжує створювати поселення на Західному березі річки Йордан – території, на яких відповідно до логіки «процесу Осло», започаткованого в 1990 роках, має бути створена окрема держава Палестина. Саме така діяльність була засуджена в резолюції Ради Безпеки ООН грудня 2016 року, яку підтримала й Україна. Не зважаючи на це, на початку квітня 2019 року Беньямін Нетаньягу заявив про можливість приєднання відповідних території до держави Ізраїль, що практично не залишить основи для держави Палестина.

Такій позиції сприяє і адміністрація Дональда Трампа. План врегулювання конфлікту Ізраїль – Палестина, який розробляє зять і радник президента США, швидше за все не передбачає дводержавного рішення, що було установленим із 1990 років консенсусом. Як мінімум, Джаред Кушнер у публічних заявах відмовився підтримати рішення ізраїльсько-палестинського конфлікту на основі існування двох держав. Крім цього, в грудні 2017 року Вашингтон визнав Єрусалим столицею Ізраїлю, а в травні 2018 року переніс туди посольство. Раніше американці відмовлялися йти на такий крок, адже палестинці претендують на східну частину Єрусалиму, яку вони воліли б бачити своє столицею. А в березні 2019 року США визнали окуповані сирійські Голланські висоти частиною Ізраїлю.

Звичайно, адміністрація Дональда Трампа заперечує те, що своїми кроками вона підігрує Ізраїлю, і зокрема опосередковано фактично легітимізує анексію РФ Криму. Проте приписи міжнародного права, зокрема незастосування сили і відмови від насильницької зміни кордонів, мають універсальний характер. Нехтування цими нормами в будь-якій точці планети ослаблює силу цих норм. А тому Україна не повинна визнавати Єрусалим столицею Ізраїлю до прийнятного для сторін врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту.

Бути ізраїльтянами в обороні рідної землі

У своїй інавгураційній промові Володимир Зеленський заявив зокрема про те, що українці мають бути ізраїльтянами в обороні рідної землі. Україну із 2014 року справді багато разів порівнювали із Ізраїлем – настільки, що це набридло і стало значною мірою труїзмом. Проте саме Ізраїль був чи не єдиною державою світу, яка після 1945 року в рамках міждержавних війн високої інтенсивності здобувала перемогу над супротивниками, які мали переважаючі людські й матеріальні ресурси. Україна в своєму військовому будівництві в наступні 10 років теж має виходити із необхідності готуватися до великої війни із РФ, натомість маючи менші, ніж у росіян, ресурси.

Загалом же бути, як Ізраїль, в обороні рідної землі, означає спочатку переконати противника в тому, що тебе не вдасться знищити військовим чином, а вже потім сідати за стіл переговорів на вигідних для країни умовах. Саме це зробили ізраїльтяни в рамках конфліктів 1948-1949, 1956, 1967 і 1973 років. Так само нинішня українська влада мала б чесно визнати перед народом, що мир нині можливий лише на умовах РФ, що означає свідоме обмеження суверенітету. Мир на умовах України можливий лише через п’ять років значних зусиль, які радикально посилять переговорні позиції країни і змінять у Кремлі сприйняття статус-кво на Донбасі як на загал прийнятного до неприйнятного. Саме це означає бути ізраїльтянами в обороні рідної землі. Це те, чому вчить нас ізраїльський досвід. І саме цим, а не примарними послугами посередництва, може бути корисною для нас держава Ізраїль.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Київ готовий платити США за зброю. Питання: за яку і скільки?

7 липня 2019 року тимчасовий повірений у справах посольства США в Україні Вільям Тейлор через Twitter повідомив, що офіційний Київ вперше із початку російської агресії звернуся до американського уряду із запитом на продаж озброєння. Подія і справді небуденна для наших двосторонніх взаємин. Починаючи із 2014 року США, за офіційними даними, надали допомоги на укріплення обороноздатності нашої держави на $1,5 млрд. У тому числі мова йшла про постачання озброєння. Проте все це фінансувалося за рахунок грошей американський платників податків. Тепер Україна заявила про бажання самостійно платити.

Цій новині насправді передував довгий шлях, починаючи із рішення адміністрації Дональда Трампа передати Україні протитанкові ракетні комплекси Javelin в березні 2018 року. Також минулого року почалася дискусія про те, що власне офіційний Київ міг би придбати за свої гроші в США. Проте тут не все так однозначно. Існують щонайменше два прямо протилежних підходи в цьому питанні, кожен із яких має свої «плюси» і «мінуси».

Від Javelin до Patriot

Як це не дивно звучить, але на відповідну заяву виконувача обов’язків посла США в Україні ми вийшли в тому числі завдяки процесам, які запустила дискусія щодо надання американських протитанкових комплексів (ПТРК) Javelin офіційному Києву. Адміністрація Барака Обами, попри аргументи багатьох американських експертів, не пішла на передачу Україні відповідних систем. Самі ж ПТРК Javelin за цей час стали ледь не головною темою у дискурсі про те, що є важливим у взаємодії Україна-США в сфері безпеки в умовах конфлікту із РФ. Дональд Трамп, як відомо, в липні 2016 року спровокував черговий скандал тим, що із програми Республіканської партії напередодні президентських виборів було виключено пункт про надання Україні летальних оборонних озброєнь. А тому самого нинішнього очільника Білого Дому важко було назвати прихильником відповідної ідеї постачання Україні ПТРК Javelin.

Проте радникам Трампа вдалося переконати його у правильності подібного кроку. В листопаді 2017 року стало відомо, що США готові продати Грузії ПТРК Javelin. А вже через місяць з’явилися перші повідомлення про те, що позитивне рішення прийнято і щодо України. 1 березня 2018 року Агентство із питань військово-безпекового співробітництва уряду США (DSCA) повідомило: американський уряд вирішив надати Україні омріяне протитанкове ракетне озброєння.

Однак, як виявилося пізніше, радники глави Білого Дому шукали доволі нетривіальні аргументи у питанні постачання летального оборонного озброєння. У тому числі мова йшла про те, що в перспективі Україна після постачання ПТРК Javelin за американські кошти могла б почати купляти озброєння в США вже самостійно за свій кошт. Саме про це писало видання The Washington Postу квітні 2018 року. Не виключено, що саме цей аргумент був одним із основних, який допоміг переконати Трампа піти на такий крок, знаючи його меркантильність.

Така постановка питання, певно, справила значне враження на адміністрацію Петра Порошенка. У рамках зустрічі лідерів США і України в рамках Брюссельського саміту НАТО 12 липня 2018 року мова йшла в тому числі про можливі закупівлі українською стороною американського озброєння. Начебто українська делегація привезла конкретний перелік того, що нас цікавить у частині озброєння і військової техніки. Пізніше, в серпні 2018 року, посол України в США Валерій Чалий на прес-конференції у Києві теж поставив питання про перехід Києва до закупівель американського озброєння за власні кошти. Це, на його думку, могло б укріпити двосторонні взаємини. Окрім того Чалий висловив думку про те, що Україні краще було б купляти військову техніку саме в США, які надають найбільше допомоги для укріплення обороноздатності нашої держави, ніж інші країни НАТО. Не виключено, що таким чином він намагався завуальовано розкритикувати контракт українського МВС на постачання гелікоптерів Airbus. Окрім того наш посол викликав певний фурор заявами про можливість постачання американських систем протиповітряної оборони (ППО) Patriot. Як пояснив сам Чалий, Україна і справді веде діалог щодо постачання таких систем із США. Проте це аж ніяк не означає, що було прийнято відповідне остаточне рішення.

На початку лютого 2019 року вступила в дію норма закону щодо можливості Міністерства оборони України здійснювати закупівлі озброєння і техніки закордоном без посередників. Саме роль посередників викликала багато питань у наших міжнародних партнерів і, для прикладу, не давала можливості здійснити прогрес у постачанні двох переданих США в Україну на безоплатній основі патрульних катерів класу Island. Отримання нових прав Міноборони супроводжувалися заявами урядовців, наприклад віцепрем’єра із питань європейської і євроатлантичної інтеграції, про те, що це відкриває можливості для закупівлі напряму озброєння закордоном вже в 2019 році. Тепер, на скільки можна зрозуміти із заяви Вільяма Тейлора, Київ вирішив скористатися такою можливістю. Тим паче, що відповідна новина створює непоганий фон напередодні запланованого візиту Володимира Зеленського до Вашингтону і дає непоганий аргумент в рамках майбутнього діалогу із Дональдом Трампом.

Що купляти в США?

Про те, що Україна хотіла б придбати у США із озброєнь можна буде дізнатися саме на сайті вже згаданого Агентства із питань військово-безпекового співробітництва. Проте сам розгляд української заявки може розтягнутися на декілька місяців. Та це ніяким чином не позбавляє нас можливості розглянути можливі моделі закупівлі і оцінити, яким чином вони можуть посилити українську обороноздатність, виходячи із потреби підготовки до великої війни із РФ.

Фактично можна говорити про два підходи щодо майбутніх закупівель. Один передбачає закупівлю важких систем озброєння – танки, винищувачі, системи ППО, техніка для флоту. Інший – передбачає закупівлі менш масштабних систем на кшталт ПТРК, ПЗРК, гранатомети, системи зв’язку, радіо-локаційні станції і так далі.

В чому переваги і нагальність першого підходу? На даний момент ЗСУ озброєні високотехнологічними системами, які були успадковані від СРСР. Мова йде перш за все про системи ППО (С-300ПС/ПТ, Бук М1), винищувачі (Су-27, МиГ-29). Проте, за підрахунками спеціалістів командування Повітряних сил ЗСУ, вже із 2025 року частину цих систем треба списувати через те, що вони вийдуть на граничні терміни експлуатації. Тому наша обороноздатність почне зменшуватися. При цьому на відміну від бронетехніки чи артилерії український ВПК не має потенціалу замінити саме системи ППО чи винищувачі. Тому не дивно, що наш посол в США Валерій Чалий згадував саме про системи ППО Patriot. Так само, за даними Українського мілітарного порталу, командування Повітряних сил ЗСУ вивчає можливість придбання американських винищувачів четвертого покоління. Мова, певно, йде про літаки F-16 і F/A-18. До слова, Словаччина в минулому році прийняла рішення замінити радянські МиГ-29 на американські F-16 Block 70/72. Мова йде про 14 винищувачів цього типу разом із супутнім озброєнням за $1,8 млрд. Болгарія теж для заміни власних МиГ-29 вибрала винищувачі F-16 Block 70/72.

Проте відповідний підхід окрім переваг у формі збереження і посилення нинішнього рівня спроможностей має і недоліки. Головний – ціна. На сьогодні ЗСУ витрачають на закупівлю і ремонт озброєння 17-18 млрд. гривень на рік або $650-700 млн. Даних коштів вистачає виключно для підтримання боєготовності нинішнього парку техніки, а також реалізації низки асиметричних проектів типу ракетна система Вільха або крилата ракета Нептун. Оновлення парку винищувачів ЗСУ буде коштувати в районі $10-12 млрд. Один комплект системи ППО Patriot (пускові установки, радари, командні пункти, самі ракети) коштує в районі $750 млн. Україні треба не менше чотирьох таких комплектів, що буде коштувати не менше $2 млрд. Тому без збільшення бюджету на озброєння і техніку ЗСУ в 2020-30 роках говорити про закупівлі нових винищувачів і систем ППО із США дуже важко. Загалом для системного переозброєння на наступне десятиліття необхідно додатково не менше $23-25 млрд. Без накопичення достатніх коштів говорити із американцями про закупівлі таких речей як винищувачі і системи ППО буде важко, попри те, що США хочуть розширювати масштаби програми сприяння відмові від радянсько-російського озброєння.

Проте є і принципово інший підхід – закупляти легше озброєння, яке теж може значно укріпити обороноздатність України. Слід не забувати, що і надалі продовжуватиме діяти американська програма щодо фінансування надання Україні озброєння за американські кошти. Цього року мова йде про те, щоб збільшити її бюджет із $50 млн до $100 млн на рік. У реаліях українського бюджету на озброєння це доволі немалі кошти. За цією програмою Україна могла б і далі отримувати ПТРК Javelin чи радіостанції Harris Falcon.

У той же час за свої кошти можна було б купляти ПЗРК Stinger для прикладу. Постачання даних систем у значних масштабах (400-500 пускових установок і декілька тисяч ракет до них) могло б значно посилити українську обороноздатність на випадок великої війни із РФ. Вже сьогодні ЗСУ вчаться воювати за умов домінування противника у повітрі. Це звучить страшно проте далеко не так фатально за умови отримання потужної партії ПЗРК Stinger оскільки значна частина російської штурмової, бомбардувальної авіації і немодернізованих ударних гелікоптерів і досі працюють некерованими ракетами чи бомбами. Масова присутність американських ПЗРК в ЗСУ могли б змусити російські літаки і гелікоптери підніматися вище, що значно зменшувало б ефективність нанесення ударів у випадку війни.

Окрім того не слід забувати: на противагу важкому високотехнологічному озброєнню легше озброєння набагато простіше як інтегрувати в армію так і потім його утримувати. Власне ПТРК, ПЗРК і інші подібні системи не вимагають створення нової системи матеріально-технічного забезпечення окрім гарантування базових умов зберігання. Так само бійців значно легше вчити застосовувати подібну зброю. Перехід же на нові системи ППО середнього радіусу дії чи винищувачі буде значним викликом для ЗСУ, який вимагатиме значних ресурсів на переучування операторів і персоналу обслуговування.

На сьогодні із впевненістю можна лише сказати одне в контексті можливої закупівлі в США озброєння за українські кошти – коли ми дізнаємося про те, що власне Київ попросив у Вашингтону продати із озброєння, це дозволить робити висновки: про яке власне військове будівництво в 2020-30 роках іде мова, до якого типу конфлікту готуються ЗСУ і скільки українська влада готова витрачати на оборону в майбутньому. Кожна із запропонованих моделей має свої переваги і обмеження. Проте лише політичне керівництво України на свій страх і ризик може приймати рішення щодо пріоритетів закупівель військової техніки, виходячи із наших фіскальних реалій.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Три події світу. Скандальна ПАРЄ, сегментована G-20 та завчасний Трамп

В Осаці провели саміт G-20. Трамп став першим діючим президентом США, який ступив на землю КНДР.

Невгамовний прагматизм та прагнення повернутися до business as usual з Росією у виконанні Німеччини та Франції і їх союзників спричинили повернення до ПАРЄ російської делегації на чолі з професіоналом харасменту Леонідом Слуцьким. Необрання його віце-президентом ПАРЄ – дрібничка, проте доволі показова. Російська делегація у Страсбурзі має намір діяти так, ніби намагатиметься компенсувати час своєї відсутності, і багато чого залежатиме від позицій інших європейських політиків. Маршалок польського Сейму Станіслав Карчевський анонсував спільні дії 7 країн, делегації яких здійснили демарш проти повернення російської делегації до ПАРЄ. На жаль, складно передбачити ефективну участь у цьому процесі українських представників насамперед через дочасні парламентські вибори та їх очікувані результати.

Елементом політичного торгу щодо повернення російської делегації до ПАРЄ була доля військових українських моряків, захоплених росіянами у листопаді 2018 року. Росія намагалася провернути у цьому питанні непристойний у своєму цинізмі фінт, на який адекватно  відповіло українське МЗС. Це спричинило публічне з’ясування стосунків між Володимиром Зеленським та Павлом Клімкіним, причому президента підтримав Володимир Гройсман, а міністра – Курт Волкер. Щоправда, резонанс від цього скандалу не дає підстав сподіватися на швидке формування монолітної української позиції на міжнародній арені.

У підсумку на саміті G-20 під час двосторонніх зустрічей Україну обговорювали без участі України. Такими є дипломатичні реалії на сьогодні, і шансів швидко все змінити, на жаль, не спостерігається. Дональд Трамп і Володимир Путін вже звично не поспішають оприлюднювати подробиці своєї зустрічі, Тереза Мей зуміла промовисто продемонструвати презирство до господаря Кремля, а Еммануель Макрон завчасно прийняв запрошення відвідати Москву у травні 2020-го.  На жаль, хороших звісток з Осаки для України не прозвучало.

Дональд Трамп використав візит до Осаки, щоб звідти полетіти на Корейський півострів, де провів чергову зустріч з Кім Чен Ином. Схоже, у президентській кампанії діючого президента США, який першим ступив на землю КНДР, вже визначилася «маленька переможна дипломатична дія». У всякому разі, діалог між Ином та Трампом у поєднанні з економічною ситуацією у соціалістичній частині Кореї дозволяють команді Трампа на це сподіватися.

Директор Інституту Євген Магда

Опубліковано на сайті Укрінформу

Директор Інституту Євген Магда в інтерв’ю Radio France International розповів про секрети ефективної європейської інтеграції України

Мовою оригіналу

26 июня Парламентская ассамблея Совета Европы подтвердила полномочия российской делегации. В ответ на это решение Украина впервые за всю историю членства в организации отозвала своего посла из Совета Европы для консультаций и приостановила свое участие в летней сессии ПАСЕ. Потерял ли Совет Европы в глазах Киева былой авторитет и почему голосование по России стало серьезным ударом по продвижению европейских ценностей в Украине, в интервью RFI рассказал эксперт украинского Центра общественных отношений Евгений Магда.

Вопрос возвращения России к полноценной работе Совета Европы вызвал бурные дебаты, в том числе и в украинских СМИ. Звучало множество критичных высказываний о том, что организация уступила России и даже пожертвовала собственными ценностями. Как вы оценили бы то, что произошло на последней летней сессии ПАСЕ, и что это означает для Украины?

Для самой Украины это крайне неприятная ситуация. Наверное, потому, что на протяжении пяти лет ПАСЕ для Украины была надежной площадкой успеха. Решение о возвращении российской делегации именно на таких условиях — когда Россия настаивает на том, что против нее не может быть в будущем санкций, и подчеркивает, что не собирается выполнять решения ПАСЕ, которые были приняты раньше, — выглядит для Украины оскорбительным. Поэтому украинская делегация отчаянно боролась против возвращения России права голоса. Россия сыграла очень интересную и циничную юридическую игру. С одной стороны, она воспользовалась тем, что Совету Европы 70 лет и неудобно праздновать юбилей без крупнейшего европейского государства. С другой стороны, она воспользовалась тем, что будут выборы нового генерального секретаря Совета Европы. Поэтому решили: как же без России? Украина в какой-то мере страдает из-за того, что значительная часть европейских государств привыкла, что Россия — цивилизованное государство. Отношение к ней изменилось после 2014 года, но, очевидно, не так сильно, как этого хотели бы украинцы.

Считаете ли вы, что Украина потеряла эту надежную площадку успеха в лице ПАСЕ? Если потеряла, то окончательно ли? И как ее вернуть?

Украина впервые за время своего пребывания в Совете Европы, почти за 25 лет, отозвала посла для консультаций. Это такой показательный дипломатический жест. Я являюсь противником прекращения Украиной участия в работе ПАСЕ. Россияне будут настраивать против себя даже тех, кто голосовал за их возвращение. Часть депутатов ПАСЕ проголосовала из политической целесообразности и спортивной дисциплины — они сами себя убеждали. Если украинцы не будут давать бой, то Россия будет вести себя еще нахальнее. Демарш украинцев может быть хорош только в том случае, если это будет коллективное действие. Если украинскую делегацию поддержат другие, например, поляки, грузины или прибалтийцы. Тогда в этом будет смысл. Нельзя оставлять даже гибридное поле битвы своему противнику.

Очевидно, что это историческое голосование в ПАСЕ — новый вызов для Украины. Какие у Украины есть на этом поле битвы козыри в руках?

Я не совсем согласен с тем, что Украина должна что-то доказывать. Зачастую это европейцы, в том числе с трибуны ПАСЕ, учили Украину еще со времен Кучмы. Были мониторинговые миссии, попытки ввести санкции и т. д. Я не думаю, что Украина должна в чем-то убеждать, она должна быть европейской страной, которая борется за свою независимость и отстаивает свои интересы на всех подходящих дипломатических и прочих площадках. По сравнению с 2014 годом не только были резолюции ПАСЕ, обязывающие Россию выполнить различные условия в отношении конфликта на Донбассе, в отношении украинских пленных, но было и признание российской агрессии на Донбассе со стороны НАТО (это закреплено в документах организации), были соответствующие политические позиции ЕС. Я не могу сказать, что Украина провела эти пять лет впустую.

Я только хочу отметить, что в украинском обществе многие даже не отличали ЕС от Совета Европы пять лет назад. Сегодня ситуация изменилась к лучшему, и люди понимают, что происходит.

Есть ли в Украине опасения, что снятие санкций с России в Совете Европы может стать прецедентом для Брюсселя и Вашингтона, которые ввели экономические санкции в отношении Москвы?

У меня лично это не опасения, а четкая уверенность. Россия пытается продемонстрировать, что она является цивилизованным государством, громко рассуждать о том, что она привержена демократическим ценностям, приводит разные доводы, которые, с ее точки зрения, имеют смысл. Простите за такой штамп, но оскал российского империализма все равно будет проявляться. Россия иначе не может. Это, по-моему, понимают, но не хотят видеть или делают вид, что не хотят осознавать, многие западноевропейские политики. В Центральной Европе сложилась другая ситуация, в странах Балтии тоже есть свои особенности. Ведущие страны континента… Мы знаем, что именно Германия и Франция приложили немалые усилия, чтобы России вернули право голоса в ПАСЕ.

Потерял ли Совет Европы в глазах Украины былой авторитет?

Есть не столько потеря авторитета Совета Европы, сколько угроза того, что украинские псевдополитики и российская пропаганда будут в контексте предстоящих парламентских выборов доказывать украинским гражданам, что Украина Европе не нужна и забудьте о европейской интеграции. В этом плане решение ПАСЕ выглядит показательным. Тут надо говорить не об авторитете Совета Европы, а об угрозе потери позитивной тенденции и растущего числа граждан Украины, поддерживающих вступление в ЕС. Украине в этой ситуации (как государству, так и экспертному сообществу) надо бороться за сохранение этих позитивных тенденций.

Таким образом, голосование в ПАСЕ нанесло удар по продвижению европейских ценностей в Украине.

Да. Причем достаточной осознанный удар. Я понимаю, что европейская интеграция Украины — продолжительный процесс, и его оцениваю во временной категории «10 лет +». Но я себе позволю сказать такую крамольную вещь: Украину в ЕС не ждут.

В Украине это осознают?

Часть политиков это понимает и говорит, что нужно двигаться к России. Другая часть это понимает и считает, что прежде чем говорить о вступлении в ЕС, нужно добиться изменений внутри страны. Мы как одна из самых крупных стран Европы имеем очевидные проблемы, потому что инкорпорировать такое крупное государство, с такими большими проблемами, с конфликтом на Донбассе, аннексированным Крымом, с недостаточными темпами роста экономики — это серьезная проблема, (которая) требует политической воли не только от Украины. Задача Украины в том, чтобы осуществлять реформы в контексте европейской интеграции и быть готовой в любой момент. Это как девушка, которая сильно хочет выйти замуж, купила подвенечное платье, постоянно его примеряет и держит диету, чтобы в него влезть. Нам надо постоянно быть в форме.