Архіви: Публікації

Стаття Катерини Зарембо для тижневика “Дзеркало тижня”

6 квітня 2017 р. безвізовий режим став на крок ближчим для українців — за проект відповідної законодавчої резолюції проголосував 521 депутат Європарламенту. Вітати одне одного з остаточним завершенням безвізової епопеї, що триває з 2010 р., ще зарано: попереду залишається голосування на Комітеті постійних представників країн-членів ЄС та у Раді ЄС. Якщо ці кроки відбудуться за графіком, тобто у квітні і травні відповідно, тоді українці зможуть подорожувати до ЄС без віз уже цього літа. Результати голосування в Європарламенті були очікуваними, — зрештою, ЄП традиційно найбільш дружня до України інституція ЄС. Але й на міжурядовому рівні сюрпризів не передбачається: у ЄС є консенсус щодо якнайшвидшого ухвалення рішення про безвіз для України. Ті, хто пильно стежить за євросоюзівським дискурсом, могли помітити: в ЄС уже близько півроку дотримуються неформального правила — хвалити Україну. Так, наприклад, спостерігачів, обізнаних із зазвичай стриманою лексикою офіційних документів ЄС, могла здивувати піднесена риторика звіту щодо виконання Україною Порядку денного Асоціації, опублікованого Європейською комісією та Офісом Високого Представника з питань закордонних справ та політики безпеки у грудні 2016 р. А деякі представники Європейського Союзу у своїх високих оцінках українських реформ подекуди здавалися більшими адвокатами України, ніж самі українці. Мета цього підходу, як пояснили автору співрозмовники у Брюсселі, — спростування “негативного наративу” щодо України, визнання тих позитивних перетворень, які справді відбулися, та переконування скептиків серед держав-членів, що Україну потрібно підтримувати. Принаймні довгоочікуваним ухваленням безвізового режиму. Дебати в Європейському парламенті напередодні голосування за рішення про безвіз показали, що євродепутати цілком усвідомлюють ціннісне значення безвізу для українців, називаючи його і підтримкою реформ, і символом приналежності України до європейської родини, і жестом підтримки України у боротьбі з російською агресією. Це, однак, не означає, що в ЄС заплющуватимуть очі на відкат у реформах в Україні. Під час дебатів у Європейському парламенті навіть прибічники безвізу для України неодноразово критикували зміни до закону про електронне декларування. У ЄС наголошують, що принцип conditionality, тобто нагорода в обмін на реформи, у питанні безвізу залишатиметься в силі навіть після його запровадження. Саме з цією метою у лютому нинішнього року Євросоюз ухвалив механізм призупинення безвізу, який може запускати у разі порушень з боку країни-партнера. Тим часом лібералізація безвізового режиму для України може стати і позитивним шоком для Європейського Союзу: тоді як відкат у реформах — об’єктивна загроза в Україні, більшість інших страхів, до яких апелювали противники надання Україні безвізу, цілком напевно виявляться необґрунтованими. Так, наприклад, експерти не очікують масової нелегальної трудової міграції з України до ЄС після запровадження безвізу: у 2015 р. дослідження компанії GfK виявило, що динаміка неофіційного працевлаштування громадян України за кордоном від’ємна і зменшилася з 328 тис. у 2006 р. до 209 тис. у 2015-му. Не очікується й масового напливу шукачів притулку з України: за кількістю шукачів притулку в ЄС Україна, за даними 2016 р., перебуває аж на 18-й сходинці. Крім того, кількість шукачів зменшилася майже вдвічі, порівняно з 2015 р. (з 20,8 тис. до 11,1 тис.). Серед більшості громадян України теж побутують страхи й стереотипи стосовно правил та процедур безвізового режиму. Важливо, однак, те, що розібратися з новими візовими правилами значно простіше, ніж із правилами подання документів на Шенгенську візу. Одне слово, всі наслідки впровадження безвізового режиму, а також застосування механізму призупинення — реально чи як постійний гіпотетичний “батіг”, — наразі передбачити складно: Україна із Грузією є першими країнами, яким безвіз надається після запровадження механізму призупинення. Неважко, однак, передбачити ту мікрозміну, яка відбуватиметься на рівні кожного громадянина України, що подорожуватиме до Шенгенської зони: відчуття власної гідності при перетині кордону з ЄС.

Блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони Гетьманчук

Українсько-польські відносини стали в минулому році для багатьох в Україні справжнім холодним душем. Холодним історичним душем, як що точніше. Після поїздки до Варшави, де відбувалось засідання Українсько-польської групи діалогу, я поділилась деякими думками на цю тему в останньому номері “Дзеркала тижня”. Для тих, хто у нашому твітеризованому світі відучився від long read, вирішила розставити деякі важливі, як на мене, акценти і дещо доповнити тут, у блозі.

– Відносини дещо стабілізувались. Однак, є підстави вважати, що під кожну важливу та чутливу для двосторонніх відносин історичну дату є ризик чергової ескалації. Якщо раніше найгарячіше у відносинах зазвичай було у липні, під річницю Волинської трагедії, то в цьому році є ще 70-річниця акції “Вісла” та 75-річниця створення УПА.

– Все ще є спроба з польського боку перетворити українсько-польське партнерство на партнерство за передумови. Таке собі conditional partnership. Спроба ця відбувається з ініціативи керівника партії “Право і Справедливість”, Ярослава Качиньського, який начебто не хоче (як він навіть дав зрозуміти на зустрічі з Порошенком) повторити помилок свого брата з боку історичної політики України. Але тут важливо зауважити, що не всі в польському уряді поділяють цю позицію. Деякі польські колеги навіть просять не ототожнювати позицію польського уряду та позицію керівництва партії щодо того, чи варто настільки жорстко ув”язувати героїзацію Бандери та УПА в Україні з майбутнім співробітництвом і підтримкою Польщі в ЄС.

– Ні формула Києва “історією мають займатись історики”, ні позиція окремих політичних діячів у Варшаві “прийміть польську позицію і будемо дружити далі” поки що не мають шансів на успішне втілення. Двосторонні відносини буде трясти, допоки Київ та Варшава не розроблять довгострокове бачення примирення і не погодять, хто це бачення буде імплементувати на ПОСТІЙНІЙ основі, а не від однієї історичної дати до іншої. Такий собі своєрідний план дій з примирення міг би запропонувати і президент України, а втіленням його мала б передусім зайнятись спільна, аполітична структура, для якої процес українсько-польського примирення був би щоденним завданням. Україна сама могла б запропонувати бачення такої структури, а якщо такого бачення бракує, то щонайменше не відкидати ідею створення Українсько-польського центру добросусідства, запропоновану колегами з польського уряду. Створення окремої структури в інтересах України, оскільки дозволяє де-факто зробити серйозний апгрейд нашої позиції з деполітизації історичного діалогу – дозволити питаннями історії та примирення займатись незалежним експертам, а урядам сфокусуватись на практичній співпраці.

– Попри спроби окремих польських політичних діячів узалежнити партнерство від історичного діалогу, жоден проект на двосторонньому рівні не був заблокований через історію. Отож, не треба використовувати історію як привід не розвивати співпрацю на інших треках: зокрема, інфраструктурному, енергетичному, оборонному. І тут важливо й з боку України не словами, а діями продемонструвати бажання до конкретної співпраці. Для початку хоча б ефективно використати 100 млн. євро, наданих Польщею на розбудову прикордонної інфраструктури. У контексті майбутнього безвізового режиму нам дуже потрібні нові прикордонні переходи, але якщо ми не можемо елементарно облаштувати навіть ті вісім, які існують (до деяких просто не існує нормального під”їзду), то як ми зможемо далі наполягати на відкритті ще хоча б такої ж кількості?

– Дискурс, який сьогодні потрохи нав”язується в Україні, що взагалі-то Польща нам сьогодні не дуже вже й потрібна, зокрема з огляду на послаблення її позицій в ЄС, потрібно максимально дозувати. Такий підхід може мати обмежений ефект у діалозі з тими польськими діячами, які підтримку Польщею України в ЄС відверто роблять заручником позиції Києва з історичних питань, адже маргіналізуючись у Брюсселі, вони втрачають важіль впливу і в діалозі з Україною на тему “ви не героїзуєте Бандеру, ми підтримуємо вас в ЄС”. Однак, головне в цій грі не переграти самих себе. По-перше, активна позиція Польщі залишається важливою з низки критично важливих для України питань (зокрема збереження санкцій). По-друге, це сьогодні українські керівники можуть літати в Берлін, не зупиняючись у Варшаві, а що буде завтра – невідомо. Те, чого потребують обидві країни сьогодні – це партнерства, без патронату з боку Варшави з розряду “адвокат України в ЄС та НАТО” і месіанства з боку України в стилі “ми вас захищаємо від Росії”. Тільки так ми можемо наповнити новим сенсом відомий слоган “Київ-Варшава – спільна справа”.

Коментар директорки ІСП Альони Гетьманчук газеті “День”.

Повний текст статті доступний тут.

Позавчора Верховна Рада 232 голосами «за» ухвалила резолюцію-звернення до американського Конгресу з проханням надати Україні статус основного союзника США — не члена НАТО. «Відповідно до духу і букви Будапештського меморандуму, а також на розвиток стратегічного партнерства між нашими державами звертаємося до США з проханням розглянути питання щодо укладення з Україною оборонної угоди та надання Україні статусу Основного союзника поза НАТО», — наголошується у документі.

Директор Інституту світової політики Альона ГЕТЬМАНЧУК скептично ставиться до можливості отримати статус основного союзника США поза НАТО (MNNA) на даному етапі, так і до його суттєвої доданої вартості для нинішніх безпекових потреб України. «Сподіваюсь, що парламентарі, які ініціювали звернення, детально аналізували переваги такого статусу та тестували ґрунт у новій адміністрації США щодо подібних закликів з боку України, оскільки за Адмінстрації Обами подібна пропозиція Києва на переговорах не викликала нічого іншого, як роздратування у Вашингтоні», — сказала вона в коментарі «Дню».

На її думку, таке звернення має сенс, якщо визнання України як основного союзника поза НАТО потрібне як стартова переговорна позиція для дискусії на тему майбутньої безпекової співпраці. «Якщо йдеться про спробу отримати безпекові гарантії від США, то MNNA навіть в разі його отримання їх забезпечити не може. Він потрібен швидше як: а) символічний жест союзництва із США; б) спосіб орендувати або придбати на пільгових умовах надлишки американської військової техніки й реалізовувати спільні проекти», — акцентувала вона.

За її словами, після початку агресії Росії Україна через існуючі безпекові програми отримує більше допомоги з боку США, ніж частина країн із статусом MNNA. «Крім того, сьогодні навіть ті країни, які є союзниками США по НАТО, мають двосторонні безпекові угоди (Японія, Південна Корея, Філіппіни) і на території яких розміщені військові бази США, не впевнені до кінця у дієвості американських гарантій безпеки і шукають додаткові шляхи посилення безпеки. Годі вже говорити про статус MNNA», — наголосила пані Гетьманчук.+

Вона вважає, що Україні зараз варто сконцентруватись на продовженні і посиленні діючих безпекових програм із США — військові інструктори, спільні військові навчання, військова техніка та обладнання etc — для максимальної модернізації української армії. «На статус союзника MNNA можна чекати довго і безперспективно, а посилювати армію треба вже зараз. Символів вже достатньо, особливо якщо вони не дуже досяжні», — резюмувала директор Інституту світової політики.