Архіви: Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукНедільний вечір провела у компанії керівництва голландської політичної сили D66 – єдиної політичної партії у Нідерландах, яка офіційно та відкрито підтримує на референдумі Угоду про Асоціацію України з ЄС, а отже й Україну. Німецький Фонд Науманна зробив неймовірну корисну справу: запросив представників цієї партії до України, щоб вони могли підзарядитись тут не тільки емоціями, але й фактами та аргументами напередодні референдуму щодо Угоди 6 квітня.\
До рефередуму залишається мало часу, найзапекліша боротьба матиме місце в останні 3 тижні. Поки що ситуація залишається не на користь України: грубо кажучи 60% проти Угоди, 40% – за. Однак, 33% досі не визначились. І якщо противники Угоди ще кілька місяців тому вважали, що “ні Угоді” у них вже в кишені, наразі вони не настільки впевнені і динаміка спостерігається на користь України.

Тим, що прихильників Угоди стало більше, Україна має завдячувати передусім тому факту, що вдалось серйозно послабити аргумент про Угоду як перший крок до членства України в ЄС. Так, деякі голандські політики все ще пишуть листи до Юнкера, щоб він особисто гарантував, що Угода – це не про членство, але в дискурсі ця секретна зброя для євроскептиків вже не домінує настільки очевидно.

Натомість, вдалось посилити інший аргумент. А саме про те, що Угода про асоціацію – це, передусім, про економіку та бізнес. І бізнес, зокрема й голандський, який так само матиме змогу скористатись перевагами Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Так, розумію, це несправедливо: заради позитивного результату референдуму в Нідерландах ми маємо сховати подалі своє бажання стати в майбутньому членом ЄС. Фактично, грати в приховану інтеграцію вже не тільки в НАТО, але і в ЄС. Але що робити, якщо для повноцінної інтеграції в ЄС ми маємо привести себе в порядок, а привести себе в порядок з Угодою про асоціацію буде ефективніше та швидше? Так чи інакше, навіть якщо вільний вибір за Україною залишають, вільно декларувати його стає все складніше.

Щоб зберегти динаміку, важливо зібратись, скоординуватись і не стріляти самим собі в ногу, що ми, безумовно, вміємо робити. Не стріляти собі у ногу – означає, не в останню чергу, не займатись самодіяльністю і не бомбити голандців месиджами, які видаються нам найбільш ефективними, а насправді можуть зіграти проти нас.

Так, ми стояли три зимові місяці на Майдані, виборюючи достойне, європейське майбутнє. Так, ми втратили людські життя. Так, багато з нас вважає, що вже тільки за це жодна країна в ЄС не має права сумніватись, чи заслуговає Україна на Угоду про асоціацію, безвізовий режим чи перспективу членства в ЄС. Так, багато з нас думає, що референдум в Нідерландах явно грає на руку Путіну (хоча, насправді, грає тільки негативний результат). Ми можемо безкінечно розповідати голандцям про те, як ми важко боролись за Угоду, як важливо отримати від них позитивний сигнал, і чому Угода про асоціацію важлива для реформ в Україні, але насправді нам достатньо просто поставити себе на місце забезпеченого і в цілому забезпечного життям голандця і відповісти лише на одне питання: чому я, громадянин Нідерландів, маю їхати на дільницю та голосувати “так” за Угоду з далекою країною десь на Сході, в якій, як пишуть у газетах, війна, корупція і повний безлад? У чому мій інтерес? У чому моя вигода? Для чого мені робити цю країну ближчою до Європи, коли, можливо, варто було б її навпаки ще більше ізолювати, щоб не загрожувала і нас заразити усіма своїми болячками? Це і є те базове питання, від відповіді на яке по суті залежатиме результат референдуму.

Але є ще й низка дрібніших питань, які ставились і вчора на зустрічі, і раніше в спілкуванні з голандськими співрозмовниками. І на ці питання нам теж треба допомогти голандським колегам з переконливими відповідями всім в Україні, хто буде зустрічатись з голандськими делегаціями. Зокрема:

– Які конкретно реформи в Україні не можна зробити без Угоди про асоціацію?

– Як саме Угода про асоціацію може допомогти побороти корупцію, яка стала завдяки референдуму добре відомим феноменом вже і в Нідерландах (“красується” на рекламних постерах противників Асоціації)?

– Де гарантія, що завтра Україна не понесе заявку на членство в ЄС?

– Якою буде відповідь Путіна на голандське “так”? Хто може запевнити, що це ще більше не спровокує його на ексалацію в Європі?

– Хто може гарантувати, що Зона вільної торгівлі з ЄС відкриє можливості для “нормального” голандського бізнесу, а не тільки для українських олігархів та міжнародних корпорацій (недаремно ж Сорос підтримує фінансово кампанію за Угоду в Нідерландах)

– Наскільки Угода підтримується самими українцями? Якщо не підтримуться, то чому її мають підтримувати голландці?

Важливо не тільки, що відповідати, але й хто відповідає. Голландці (навіть тамтешні політики) рекомендують, щоб з мешканцями Нідерландів спілкувались і до Нідерландів впродовж кампанії їздили якомога більше “нормальні люди” з України – а це означає будь-хто, аби не урядовці та не політики. Останнім пересічні голандці не довіряють. І, до речі, одна з причин, чому був програний у 2005 році референдум щодо Європейської конституції у Нідерландах – це якраз тому, що уряд аж занадто заангажувався у цю справу. Будь-що, що йде від уряду чи політиків викликає недовіру і сприймається як форма тиску.

Інша причина тодішнього провалу – це те, що в кампанії “так” було сформульовано аж занадто багато месиджів, і головні сигнали просто розчинились, а люди розгубились. Важливо не допустити подібного і зараз. Знаю: голандський референдум викликає надзвичайно жваву зацікавленість в Україні, створюються різні ініціативи, планується багато різних візитів та поїздок до Нідерландів. Це все добре. Однак дуже важливо перед кожним таким візитом спробувати протестувати ті чи інші месиджі або продукти з голандськими партнерами та колегами, які так само працюють на наше спільне “так”.

Однак, підсумовуючи, для початку варто пам”ятати про три “священні корови”. По-перше, сам рефередум як такий. Голландці мають право висловити свою думку та захистити свій вибір, як українці захищали свій на Майдані. І тут важливо пояснювати нашим партнерам, що Угода про асоціацію – це не щось, нав”язане з Брюсселя, а щось, чого прагнули і чого добились саме пересічні українці. Право голландців висловити свою позицію треба поважати, і жодним чином не висловлювати сумнів щодо того, що їх голос зрештою буде проігноровано. По-друге, голландці не люблять навіть найменших проявів тиску. Тому будь-які спроби тиснути на вибір голандців з допомогою звинувачень у підігруванні Путіну чи чомусь подібному матимуть зворотній ефект. Пан Юнкер зі своєю апокаліптичною заявою про референдум як катастрофу для Європи це довів. По-третє, голландці в переважній більшості хочуть менше Європи, а не більше Європи. Тому слова “європейський” і “Євросоюз” мають бути винятком, а не правилом у дискурсі щодо України та Угоди. Їх мають витіснити слова “бізнес” та “права людини”.

Загалом, добре і важливо, щоб голландці позбулись страху від України (що ніхто нікуди не вступає), але ще важливіше викликати інтерес та бажання підтримати Україну. Але це вже план максимум, звісно.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукЄвросоюз – не істина в останній інстанції, і йому теж властиво помилятись, зокрема й щодо України. Він слабкий в геополітичних іграх, але сильний в компромісах. Однак, те, що з Євросоюзом намагається провернути у питанні безвізового режиму вже добрий проміжок часу добра частина українського політикуму, не можна назвати спробою знайти компроміс. Це схоже на спробу пошити європейців у дурні. Бо, як ми гарно знаємо, компроміс у пострадянському світі є синонімом слабкості.\
Що мав би робити посол ЄС, коли відчув, що улюблене гасло української влади “а може пронесе” (чи “авось пронесет” мовою, якою спількуються побуті багато наших можновладців) не тільки стане нормою у безвізовому діалозі, а згодом ще й трансформується у гру “поший Євросоюз у дурні” – підготуй один законопроект, а потім проголосуй за інший, який не матиме нічого спільного з вимогами ЄС?

Він міг зробити порятунок безвізового режиму справою виключно України, закрити очі на антикорупційне законодавство, і зберегти прекрасні стосунки з усіма на Банковій та Грушевського, де сидять головні адресанти дзвінків й повідомлень від посла ЄС. Не ЄС же веде діалог про безвізові подорожі до України? І не Томбінському та його дітям доведеться далі мешкати в просоченій схемами та відкатами країні.

Або ж – як інший варіант – публічно вказувати на всі спроби української сторони пошити ЄС в дурні, але опинитись перед ризиком перетворитись у Жозе Мануеля Пінту Тейшейру. Пам”ятаєте, був такий посол за Януковича, який під кінець свого головування став серйозним джерелом роздратування, а зрештою і просто несприйняття для колишніх керманичів, незважаючи на дружбу з молодих років з самим головою Єврокомісії Баррозу? Томбінські вибрав другий варіант. Є підстави вважати, що вибір дався йому дуже важко. І він до останнього явно не хотів стояти зі словесною нагайкою та вказувати на всі законотворчі безвізові трюки українських колег у публічній площині. Однак, йому не залишили вибору. Бо, виявилось, що українські політики краще за посла ЄС знають, який закон насправді потрібен Євросоюзу. І краще за посла знаються на директивах ЄС.

Варто, очевидно, нагадати: безвізовий діалог – це вже давно не тільки про те, будуть їздити українці до ЄС без віз чи ні. Рано чи пізно будуть. Це про те, зможемо ми отримати безвізовий у пакеті з запуском реальної, а не віртуальної, боротьби з корупцією, чи ні. Адже навряд чи у найближчому майбутньому з”явиться ще один настільки ж потужний зовнішній мотиватор, щоб перевести актикорупційні зусилля у більш-менш практичні рамки. А внутрішній мотиватор – людські жертви на Майдані – якби не було прикро і соромно це сьогодні визнавати, на жаль, не спрацював.

Впродовж останніх днів могло скластись враження, що Томбінські найбільше з офіційних осіб бажає безвізового для України. Думаю, Порошенко бажає його так само сильно. Але відмінність між ними полягає якраз в тому, що перший бажає його безвідносно до того, чи буде запущена боротьба з корупцією (інакше депутати його фракції не калічили б законодавство на користь корупціонерів), а інший все ж таки в комплекті з антикорупцією.

Томбінського разом з ЄС звинувачують на Печерських пагорбах в тому, що він висуває все нові й нові побажання, а насправді парламент і так вже багато й достатньо зробив для безвізового. Ніхто не сперечається – парламент дійсно багато зробив. Але це якраз той випадок, коли побажання ЄС працюють на Україну, потрібні Україні, і рано чи пізно їй все одно потрібно було б розгрібати ці авгієві конюшні. Ці побажання принаймні на рівні законодавства зроблять багато речей незворотніми. Так, це мало б відбуватись натурально, а не з під нагайки. Але у нас нема часу знову чекати слушного моменту. Закони міняти швидше, ніж світогляд та старі практики. Погодьтесь. І це якраз той випадок, коли спроби пошити ЄС в дурні – це насправді пошити в дурні себе.

Отож, не знаю, як у кабінетах влади, але пересічні українці мають точно бути вдячні Томбінському. У випадку з реформами й особливо антикорупційною (на відміну від виконання Мінських домовленостей) пересічні українці якраз “за” тиск Євросоюзу. І це не припущення. Це результати замовленого нами соціологічного опитування, в якому “політичний тиск на уряд” був названий першим видом допомоги, який ЄС має надати Україні.

Томбінський свою роботу зробив. Далі – справа рук депутатів та їх партійних лідерів. Передусім, Петра Олексійовича. І не примушуйте Томбінського почуватись в Україні Тейшейрою.

Рубрика:
Політика

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукОтже, рік з моменту фіксування других сумнозвісних Мінських домовленостей. Що можемо констатувати?\
Мінськ не приніс великого миру, але й не приніс великої війни. Точніше, Мінськ приніс більше миру на Донбас, але Мінськ приніс і більше війни до Києва. Доблесна владна верхівка зробила все можливе, щоб відповідь на питання “А якби не було війни з Росією, коаліція та уряд з президентом ще б досі тримались якої не якої купи?”, звучала як риторична. Якщо Путін хотів з допомогою Мінська поляризувати решту України – йому до певної міри це вдалось.

За рік Росію не вдалось зробити повноцінною стороною конфлікту, але їй так само не вдалось зробити донецьких та луганських маріонеток рівноправною стороною на переговорах, а самій гордо записатись у миротворці.

Майже рік ми насолоджувались дебатами на тему “Які погані мінські домовленості”. І добре, що хоч зараз пробиваються паростки дискусії на тему: “Що з цими поганими мінськими домовленостями робити чи не робити далі?”. Незважаючи на багато справедливої критики, фактично не з”явилось якісних та реалістичних альтернатив мирного врегулювання: а що, власне, замість Мінська? Не політичних та популістичних декларацій, а саме професійних та реалістичних рекомендацій. Повернутись до Женевського формату? А американці точно готові за це братись? А Могеріні замість Меркель вас влаштує? Піти на заморозку конфлікту? Але тоді треба готуватись до найбільшої чорної діри в регіоні і нового покоління народжених в “ДНР” і вихованих в ненависті до Києва (хоча як тимчасове рішення, заморозка не виглядала б найстрашнішим варіантом, проблема, як забезпечити заморозку). Гримнути дверима та гучно вийти з Мінська? Підписатись під міжнародним вироком, що Україна проти мирного врегулювання, і втратити довіру як мінімум тих на Заході, хто інвестував свій авторитет, час і політичну вагу в Мінський процес. Створити нову міжнародну коаліцію? Але крім Польщі ніхто особливо не висловлював бажання до неї вступати. І де гарантія, що новий Мінськ буде суттєво кращим для України за попередній?

Всі уже давно змирились з тим, що Мінські домовленості не про те, хто їх виконає. І навіть не про те, хто їх не виконає. Вони про те, кого міжнародна спільнота визнає винним за зрив. Як на мене, певним переломним моментом у цьому плані став Париж, де, по суті, відбувся Мінськ 2.5. Президент України в його традиційному стилі набрав ще й усних зобов”язань, виконання яких від нього тепер вимагають в комплекті до Мінська. Саме тому, коли у європейських столицях дискутуєш з профільними людьми про Мінськ, співрозмовники неодмінно нагадують: “Мінськ-Мінськом, але є ще Париж”.

Ресурси, які сьогодні витрачаються на те, щоб довести, що Мінськ зірвала Росія, неспівмірні з ресурсами, які витрачаються Росією на те, аби довести, що Мінськ зриває Україна. Росіяни знають, що роблять: санкції щодо Росії, як би не прикро було це визнавати, утримуються сьогодні в ЄС меншістю. Крихкою меншістю. Нам просто пощастило, що в меншості Німеччина (пардон, Меркель). І що з позиції лідера на задньому сидінні їй допомагають американці втихомирювати тих, хто або дуже вже розуміє Росію, або добре знає, як свою згоду на санкції можна обміняти на щось корисне для країни у Брюсселі чи, точніше, у Берліні.

Що далі? Очевидно, що Україні далі треба зображати в Мінському процесі конструктивного партнера, як нам радять наші друзі. Очевидно, що якщо ми з”їжджаємо з Конституції, маємо запропонувати щось рівноцінне взамін – а-ля підготовку до виборів на окупованих територіях. І, мабуть, не треба дивуватись, якщо завтра Петро Олексійович полетить до Мюнхена з проектом закону про вибори. Хоча світовий досвід свідчить, що в молодих демократіях з моменту припинення вогню і до моменту виборів має пройти не менше 2 років, інакше це призводить до поновлення збройного протистояння. А у нас, перепрошую, ще й припинення вогню толком немає. А припинення вогню не завжди означає перемир”я.

Очевидно, що треба далі добиватись згоди на миротворчу місію. І конкретно – поліцейську місію ОБСЄ, оскільки інші варіанти наразі нереалістичні. І навіть мандат на місію ОБСЄ теж ще невідомо, як отримати, враховуючи, що росіяни вже тривалий час блокують навіть збільшення кількості обсєшних спостерігачів до 1000 осіб. Тут знову важлива місія припадає на Німеччину, яка головує в ОБСЄ (у наступному році головуватиме більш лояльна до Росії Австрія).

Очевидно, треба активніше добиватись від наших європейських партнерів тиску на Росію, щоб не постачалось нове озброєння. Як тільки воно не постачається, відразу стає тихо, як це було продемонстровано останнім часом на лінії розмежування з “ЛНР”. Очевидно, що треба тиснути на європейців, аби допомогли нам зі звільненням заручників: права людини для РФ – абстрактна матерія, а для Заходу – цілком зрозуміла, і на ній треба акцентувати увагу на кожному кроці, створюючи правильний міжнародний дискурс.

… Мінськ від початку був приречений на поразку, оскільки Україна та Росія переслідують в ньому діаметрально протилежні цілі: Росії треба закріпитись в Україні, Україні треба, щоб Росія пішла. Перефразовуючи одне старе мудре висловлювання, Україні треба лише такий Мінський процес, щоб Росія залишилась поза Україною, Європа з Німеччиною, а Америка в Європі. Росію влаштовує принципово інший сценарій: Росія в Україні, Німеччина під Європою, а Америка поза Європою.

Так, Мінські домовленості – це політичне, а не юридичне зобов”язання. Таке ж політичне, як і Будапештський меморандум. Жодних юридичиних гарантій. Б”ють по репутації, але пояснити, чому не можуть бути виконані, завжди можна. Інша справа, що Україна – не США, і навіть не Британія. Буде страшно, якщо ми втратимо підтримку Заходу через Мінськ. Але буде значно страшніше, якщо ми втратимо підтримку через Київ.

Бо якщо вже зовсім по-чесному, то Президенту Порошенку має бути вигідно, щоб Мінськ продовжувався й надалі: поки є Мінськ, є інтерес до його персони, і його прийматимуть у головних кабінетах якщо не світу, то Європи. Прийматимуть, як приймали впродовж останніх півтора роки – завдяки Путіну, як жертву російської агресії. Без Мінська він буде цікавий лише як президент країни, яка продемонструвала дива реформування за умов зовнішньої агресії. Але з цим поки що все дуже погано. Так що, наразі все-таки річниця, а не роковини.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукСьогодні пані Меркель пояснить Петру Олексійовичу, що в Мінських домовленостей є чіткий дедлайн, і що тактика штучно затягувати час – не працює і не спрацює. Крайній дедлайн – червень місяць, коли, власне, має прийматись рішення по санкціях ЄС щодо Росії – продовжувати, чи скасовувати. Якщо продовжувати, то які саме.\
Тактика затягування часу в тренді серед багатьох нинішніх лідерів країн. Справжній майстер-клас по ній продемонстрував президент Обама в питанні Сирії. Та й щодо України ця тактика теж простежувалась. Але є різниця між країнами, які можуть собі довзволити продукувати час, і тими, хто можуть собі дозволити його лише купувати. Україна належить до країн, які саме спробували купувати час, вважаючи, що він на нашому боці. У Берліні вважають по-іншому. Там переконані, що чим далі, тим виконати мінські домовленості буде складніше.

Використання Порошенком в питанні конституційних змін старого кучмівського методу “я ж тільки за, але ж депутати” теж суттєво не здатне врятувати ситуацію. Назвався Путіним, коли взяв на себе зобов”язання в рамках Мінських домовленостей і до певного моменту їх стабільно підтверджувавав, не треба грати в усталену демократію.

Звісно, кампанія, яку розгорнув Київ, з переконання німецьких колег, чому не можна зараз прийняти конституційні зміни, похвальна. Похвальна, але запізніла. Аргументи української сторони, судячи з моїх розмов з німецькими інсайдерами, надаються і вони достатньо зрозумілі. Є велика різниця між тим, чи аргументи розуміють, і між тим, чи аргументи приймають. У випадку з Німеччиною сьогодні аргументи розуміють, але не завжди приймають.

Найцікавіше в цій історії, що німці дійсно вважають, що роблять добру справу для України. “Ми на стороні України, і не треба в цьому сумніватись” – цей вислів доводилось мені чути впродовж останніх півроку чимало разів від різних німецьких інсайдерів. Благо для України, з їхньої точки зору, полягає в тому, що повне виконання Мінських домовленостей веде до відновлення територіальної цілісності на Сході України через повернення кордону України.

Очевидно, розмова для Порошенка сьогодні в Берліні буде не з легких. Але й у нього є питання, які не роблять дуже легким життя наших західних друзів. Наприклад:

-Де гарантія, що якщо Україна проголосує конституційні зміни, Росія виведе звідти війська й військову техніку і допустить ОБСЄ до кордону? Тобто, виконає 10 пункт Мінських домовленостей перед тим, як виконати пукт 11?

-Де гарантія, що якщо Україна проголосує конституційні дослідження, а Росія далі в основному коситиме під дурника, санкції все одно будуть переглянуті на користь Москви? Тобто, чи не станеться так, що Мінські домовленості будуть виконані за рахунок України, і Україна де-факто має допомогти Росії зняти санкції?

І ці питання можна продовжувати. До Порошенка теж є давнє, але, як на мене, важливе питання у німецькому контексті:

– Чи дійсно він, на питання Меркель, якою є його стратегія щодо Донбасу – реінтеграція чи тимчасове заморожування, віповідав, що якнайшвидша реінтеграція. Якщо так, то питань, в принципі, бути не може, чому Берлін так завзято проштовхує реінтеграцію. Хоча є підстави вважати, що далеко не всі в Берліні від початку вважали тимчасову заморозку найгіршим сценарієм для України, хоча вголос, звичайно, про це ніхто не скаже.

PS Як відобразиться невиконання Мінських домовленостей на відносинах України-Німеччини вже 9 лютого будемо обговорювати на публічних дебатах та презентації нашого дослідження “Україна-Німеччина. Як ситуативне партнерство перетворити на пріоритетне”. Це буде перший аналіз а рамках нашого масштабного проекту “Аудит зовнішньої політики України”.