Публікації – Сторінка 38

Річний звіт про діяльність Інституту світової політики за 2014 рік

Протягом 2014 року Інститут світової політики успішно реалізував / почав реалізовувати 9 проектів.

Їхньою метою є просування реформ, спрямованих на європеїзацію України, розширення співпраці із стратегічними партнерами і сусідами України, розвиток стратегічного діалогу з питань безпеки, посилення співпраці з Північноатлантичним альянсом, розроблення рекомендацій для представників української влади та партнерів України, а також навчання журналістів і регіональних лідерів громадської думки стосовно питань, пов’язаних з європейською інтеграцією.

Повний текст звіту про діяльність ІСП у можна закачати тут.

У 2014 році ІСП продовжив та розвинув два свої минулорічні проекти «Є краща сторона Європи» та «Стратегічний дискусійний клуб». Інформаційно-адвокаційна кампанія ІСП «Є краща сторона Європи», під час якої команда ІСП організувала «Вуличні євроуніверситети» у 20 містах України, виявилася вельми успішною. Свідченням чого стали не лише десяток листів подяки від різних установ і посадових осіб, а й присудження PASOS Інституту премії Think Tank Award. У 2014 році уряд Молдови попросив ІСП допомогти молдовським колегам реалізувати подібний проект у їхній країні. З травня по жовтень 2014 року Інститу розвитку та соціальних ініціатив «Viitorul» у партнерстві з ІСП організував у Молдові десяток «Вуличних євроуніверситетів».

Інтерес, який проявили громадяни та регіональні ЗМІ до питань євроінтеграції під час «Вуличних євроуніверситетів», підтвердив необхідність більш грунтовного обговорення конкретних кроків, які необхідно зробити України, щоб стати успішною європейською державою. Саме тому на початку 2014 року ІСП розпочав проект «Нова європейська політика», у рамках якого було проведено низку публічних дискусій у Києві, Дніпропетровську, Одесі та Донецьку за участі провідних експертів та послів країн-членів ЄС. Близько 100 осіб відвідали кожне із засідань, це були місцеві експерти, громадські діячі, представники органів влади. Гучний резонанс у медійному та експертному середовищі отримав рейтинг «Європейський президент», який ІСП опублікував за тиждень до президентских виборів. Вперше канадидатів в президенти перевірили на їхню відданість європейським цінностям та здатність реалізовувати реформи.

Російська агресія проти України підтвердила необхідність продовження змістовних публічних дискусій щодо забезпечення безпеки та зміцнення Української держави. Усвідомлюючи виклики, що сьогодні стоять перед Україною, ІСП ініціював проведення у східних та південних областях публічних дискусій з питань безпеки у форматі Стратегічного дискусійного клубу, шість засідань якого 2013 року відбулися у Києві. Наші партнери, Посольство Норвегії та Офіс зв’язку НАТО в Україні, високо оцінивши результати засідань СДК у Києві, висловили готовність підтримати продовження цього проекту у регіонах. Головною ціллю проекту «Стратегічний дискусійний клуб у регіонах» стало залучення регіональних еліт, які тривалий час залишалися в інтелектуальній ізоляції, до участі в дебатах стосовно стратегічного розвитку країни. З травня 2014 року команда ІСП організувала асідання СДК у Харкові, Запоріжжі та Одесі.

Паралельно, у Харкові, Запоріжжі та Києві ІСП організовував навчальні семінари для журналістів з усіх куточків України щодо висвітлення процесу європейської інтеграції. В якості спікерів для участі в цих семінарах були запрошені впливові журналісти з країн центрально-східної Європи. Цей проект, що відображено і в його назві – «Ширша інтеграція: ви формуєте майбутнє», має на меті подвійну ціль: по-перше, підвищити рівень знань працівниками регіональнх ЗМІ про європейську інтеграцію України та їхню роль у цьому процесі, а по-друге, – стимулювати внутрішню реінтеграцію та комунікацію між представниками Заходу і Сходу, Півдня і Півночі України.

Усвідомлюючи потребу зробити свій внесок у врегулювання російсько-українського конфлікту, ІСП разом Центром культурних взаємозв’язків «Кавзький дім» почав реалізовувати проект «Україна: вихід із кризи через діалог». Проект спрямований на реалізацію двох завдань: по-перше, підтримка політичних, соціальних та економічних перетворень в Україні шляхом вивчення уроків грузинських реформ; по-друге, налагодження діалогу між представниками громадськості та експертного середовища України та Росії. Наприкінці листопада 2014 року відбувся перший робочий візит українських експертів та журналістів до Грузії, що включав зустрічі із грузинськими високопосадовцями та участь у круглому столі з російськими експертами. Результати першого візиту дозволяють розраховувати на успішне продовження проекту.

У 2014 році ІСП опублікував декілька аналітичних записок, в яких з того чи іншого боку висвітлюються питання безпеки та євроінтеграції. Дослідження ІСП широко цитувалися у засобах масової інформації, на них посилалися експерти та посадові особи. Значний публічний резонанс отримав шостий випуск щорічного рейтингу ІСП «Топ-10 лобістів України в світі». Його результати не залишилися непоміченими і за межами України, доказом чого може служити лист подяки, отриманний ІСП від єврокомісара з питань розширення та європейської політики сусідства Штефана Фюле. Особливої уваги заслуговує дослідження ІСП щодо необхідності реформування миротворчої місії в Придністров’ї, опубліковане чотирьма мовами: українською, румунською, англійською та російською. Його результати були презентовані у Києві, Кишиневі та Брюсселі та отримали високу оцінку експертного середовища та посадових осіб, які безпосередньо залучені у врегулювання Придністровського конфлікту. Зокрема, українські експерти відмітили необхідність врахування досвіду Придністров’я під час пошуку вирішення конфлікту на Донбасі. Резонансність дослідження підкреслює, що МЗС Росії виступило з офіційною заявою, в якій спробувало дискредитувати зусилля експертної спільноти України, Республіки Молдова, країн Євросоюзу щодо придністровського врегулювання.

Для досягнення поставлених цілей – зокрема, інформування українців про необхідність європеїзації, про посилення безпеки – ІСП надає великої ваги візуалізації своїх коментарів, досліджень. Так, протягом 2014 року ІСП розробив інфографіку з таких питань як боротьба з корупцією, реформа правоохоронних органів, судова реформа, співпраця України з Північноатлантичним альянсом та підтримка України з боку іноземних держав, а також кілька відеороликів для промотування євроатлантичного курсу України.

У 2014 році ІСП організував кілька десятків публічних заходів, серед них міжнародні форуми і конференції, публічні дискусії в Києві та регіонах, медіа-клуби з особами, які приймають рішення, та презентації своїх досліджень і опитувань. Серед них, слід відзначити масштабний Форум Україна-НАТО за участі українських високопосадовців, іноземних та вітчизняних експертів, на якому підбили підсумки саміту НАТО в Уельсі (вересень, 2014) для України. Однак подія, яка заслуговує особливої уваги, – це організація робочої поїздки в України для майже 20 експертів з провідних європейських аналітичних центрів. Протягом кількох днів іноземні експерти мали унікальну можливість безпосередньо (за закритими дверима) поспілкуватися з українськими високопосадовцями, а отже, отримали з перших рук інформацію про реальну ситуацію в Україні та російську агресію. Ця ініціатива, реалізована ІСП у співпраці з CIDOB, отримала позитивні відгуки як усередині України, так і в країнах ЄС.

Також, слід зазначити, що низку заходів ІСП організував поза рамками проектів, зокрема медіа-клуби з визначними спікерами та прес-конференції стосовно важливих питань зовнішньої політики, які вимагали швидкої експертної оцінки.

У сфері інституціонального розвитку ІСП систематизував та поліпшив свою комунікацію та фінансовий менеджмент. Водночас, експерти і співробітники ІСП відвідали низку тренінгів по боротьбі з корупцією, комунікації, фінансовому менеджменту, стратегічному розвитку і т.д., які також допомогли суттєво покращити роботу ІСП, його стандарти та процедури. Наприкінці 2014 року ІСП оцінив виконання Стратегічного плану, складеного на 2013-2015 роки. За підсумками перегляду документа ІСП розробив Стратегічний план на 2015-2017 роки, де викладено шляхи досягнення місії та бачення аналітичного центру.

Проекти

У 2014 році Інститут світової політики отримав гранти на реалізацію таких проектів:

Створення нової миротворчої місії: передумова для вирішення Придністровського конфлікту

Стратегічний дискусійний клуб у регіонах

1-й Румунсько-український форум громадянського суспільства

Нова європейська політика

Ширша інтеграція: ви формуєте майбутнє

Україна: вихід із кризи через діалог

Партнерство має значення

Зустріч експертів аналітичних центрів Європи заради сталого демократичного розвитку України

Важливе, забуте чи непотрібне? Опитування зацікавлених сторін щодо Східного партнерства після Вільнюса

Публікації

Рейтинг “ТОП-10 лобістів України у світі”

Буклет «Є краща сторона Європи»

Аналітична записка “Заклик до ЄС — час вступати в гру”

Боротьба з корупцією: що потрібно знати кожному (Інфографіка)

Який суд, прокуратура та міліція потрібні Україні? (Інфографіка)

Аналітична записка «Реформа миротворчої місії у Придністров’ї: передумова для врегулювання конфлікту»

Рейтинг «Європейський Президент»

Аналітична записка “Україна – не одна. Як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії”

Аналітична записка “Побоювання України щодо Заходу”

Рейтинг “Топ-10 лобістів України у світі – 2014”

Інститут світової політики всьоме презентував щорічний рейтинг «ТОП–10 лобістів України у світі».У деякому сенсі рейтинг за 2014 рік, який традиційно базується на експертному опитуванні українських та закордонних експертів, унікальний. Вісім з десяти імен, які присутні у цьогорічній десятці, фігурують в ній вперше (серед двох, які втримались з попередніх рейтингів — лише Даля Грібаускайте та Карл Більдт). Постійні переможці нашого рейтингу — брати Клички, Александер Квасьнєвські, Віктор Пінчук, Штефан Фюле — у цьому році до ТОП-10 не потрапили.Попри те, що формальні критерії оцінювання залишились незмінними:
● постійне залучення до української тематики на міжнародному рівні;
● промотування України з міжнародних трибун: під час міжнародних конференцій, на шпальтах закордонної преси тощо;
● постійне сприяння європейської інтеграції України.
Однак, зважаючи на анексію Криму та війну Росії проти України на Донбасі,очевидно, з’явився ще один неформальний критерій—публічне відстоювання позицій України на міжнародній арені в дипломатичній, інформаційній та інтелектуальній війні, ініційованій Росією. І саме він став визначальним у голосуванні експертів, яке традиційно відбувалось оцінюванням за десятибальною шкалою.За результатами відповідей 45 експертів перемогла президент Литви Даля Грібаускайте, яка, можливо, найбільш однозначно і найбільш гучно заявляла про свої позиції.
Цьогорічний рейтинг унікальний тим, що до нього вперше не ввійшло жодного представника традиційного лобіста України за кордоном —Польщі. Натомість, увійшло чимало представників Сполучених Штатів і,зокрема,відразу два сенатори—Джон МакКейн та Роберт Менендес. Абсолютно виправданою, на наш погляд, є поява канцлера Німеччини Ангели Меркель. Досить несподіваним є дебют прем’єр-міністра Канади Стівена Гарпера.
Показовим також є те, що з громадян України до рейтингу потрапив лише президент Петро Порошенко. До речі, цікаво, що за нього віддали голоси переважно закордонні експерти, опитані ІСП. Вперше у нашому рейтингу також фігурують Джордж Сорос і Тімоті Снайдер, який задавав тон у протистоянні з Росією на міжнародному інтелектуальному фронті.
Дуже важливо звернути увагу на те, що фактично всі переможці нинішнього рейтингу — це особи, які не отримують винагороду за те, що промотують та відстоюють інтереси України. Саме тому в англійському варіанті рейтингу ми називаємо їх промоутерами України, а не лобістами. В українському варіанті цілком логічно було б позиціонувати їх як «безкоштовні лобісти» України. Тішить, що перелік українофілів міжнародного рівня, які відстоюють інтереси та достойне місце України в європейській спільноті, не обмежується десяткою переможців: експерти загалом назвали імена 93 осіб, які ми, безперечно, зараховуємо до міжнародної сотні України за кордоном.
Також важливо зауважити,що наш рейтинг передбачає визначення конкретних персоналій. Цілком ймовірно, що якби ми допускали голосування за колективні образи, переможцем став би свідомий українець, який жертвуючи своїм добробутом, комфортом і навіть життям робить все можливе для того, щоб Україну нарешті перестали сприймати у світі як малу Росію і дали змогу українському народу грати першу скрипку у визначенні майбутнього України.

Повний текст публікації у PDF-форматі доступний тут.

1 – Даля Грібаускайте, Президент Литви, 275 балів
2 – Карл Більдт, Міністер закордонних справ Швеції (2006-2014), член Наглядової Ради Інституту світової політики, 255 балів
3 – Джон МакКейн, сенатор, кандидат у президенти США від Республіканської партії, 216 балів
4 – Тімоті Снайдер, американський історик, професор Єльського університету,165 балів
5 – Петро Порошенко, Президент України,157 балів
6 – Ангела Меркель, Канцлер ФРН, 154 балів
7 – Джордж Сорос, засновник фундації «Відкрите суспільство», міжнародний філантроп, 150 балів
8 – Джозеф Байден, Віце-президент США, 129 бал
9 – Роберт Менендес, сенатор США, член Демократичної партії, 123 бали
10 – Стівен Гарпер, Прем’єр-міністр Канади, 107 балів

Даля Грібаускайте, Президент Литви, 275 балів
{1}
Якщо Євромайдан для українців став символом відстоювання гідності всередині країни, то Даля Грібаускайте стала для українців своєрідним символом відстоювання гідності на міжнародному рівні. Тому що одна справа, коли на місце Росію здатні поставити світові потуги, інше — маленька Литва. Завдяки Грібаускайте Литва продемонструвала, що залежність від російського газу не є геополітичним вироком. Так само вироком не є налагоджені торгівельні відносини з Росією. Це при тому, що за деякими оцінками, Литва вважається країною, яка найбільш в ЄС страждає від нинішніх санкцій з розрахунку на душу населення. Даля Грібаускайте — це такий собі симбіоз європейського політика та «сильної руки». Симбіоз, який дуже привабливий для українців. Дивним чином збіглося, що її заяви завжди кореспондуються з тим, що хочуть чути українці. Санкції ЄС? Важливі, але запізнілі та недостатні. Військово-технічна допомога? Литва готова надати. Польоти російських літаків навколо країн Балтії? Це демонстрація не потуги Росії, а дурості. Зустріч з Путіним? З ним нема про що говорити, поки Росія не змінить політику, бо поки що вона поводитися, як терорист.

Карл Більдт, Міністер закордонних справ Швеції (2006-2014), член Наглядової Ради Інституту світової політики, 255 балів
{2}
Карл Більдт не вперше в десятці лобістів України — експерти і раніше високо оцінювали його зусилля на українському напрямку. Утім, так високо — аж на другу позицію — йому піднятися не вдавалося. Вісім років, упродовж яких Більдт очолював зовнішньополітичне відомство Швеції, були відзначені радикальним підйомом інтересу Стокгольма до українських питань. За великим рахунком пріоритетність України для шведських еліт можна пояснити насамперед персональним авторитетом пана Більдта, його особистою зацікавленістю в підтримці Києва. Завдяки його старанням Швецію відносять до трійки традиційних союзників України — на рівні з Польщею та Литвою. Більдт — яскрава особистість; досить відвертий як для дипломата — давалося взнаки те, що він мав не дипломатичний, але політичний бекграунд. Більдт — справжня зірка цифрової дипломатії: був першим, хто на вищому рівні написав електронного листа тодішньому президенту США Біллу Клінтону; став найпопулярнішим міністром у Твіттері. Один його твіт по Україні на 100 з лишком знаків мав більший резонанс, ніж найдовші «глибоко стурбовані» заяви від імені всього Європейського Союзу. Попри те, що Більдт залишив торік уряд, Україна залишатиметься в його полі зору — цього разу завдяки Інституту світової політики: із грудня 2014 року екс-міністр входить до Наглядової Ради нашого аналітичного центру.

Джон МакКейн, сенатор, кандидат у президенти США від Республіканської партії, 216 балів
{3}
Події Євромайдану відкрили нове дихання у американського сенатора Джона МакКейна у боротьбі за свободу й демократію в регіоні. Після відходу від влади в Грузії Саакашвілі та приходу до влади в Україні Януковича МакКейн помітно втратив драйв й інтерес до регіону. Втома від України і розчарування політикою Києва, утім, відчувалась у розмовах експертів ІСП з МакКейном ще раніше:в останні роки президентства Ющенка, коли протиріччя між президентом та прем’єром стали хронічними і девальвували у Вашингтоні всі надії на успіх постпомаранчевої «молодої демократії». Проте, очевидно, що роки розчарування лише акумулювали у МакКейна енергію для тріумфального повернення до справ регіону. Судячи з третього місця у нашому рейтингу йому це вдалось. На фоні не завжди виразної позиції Демократичної адміністрації Білого Дому Джон МакКейн став уособлювати зразкову модель поведінки Сполучених Штатів щодо України — безапеляційну до будь-яких переговорів з Путіним. Дарма, що рівень відповідальності у Барака Обами та у Джона МакКейна зовсім різний. І дарма, що деякі кроки багаторічного сенатора (як-то виступ на Євромайдані) цілком можутьвикликати сумнів з точки зору найбільш ефективного методу підтримки України, враховуючи демонізацію США у конфлікті навколо України у багатьох країнах світу. Окрім візитів, заяв та лобіювання відповідного законодавства у Конгресі США, МакКейну належать і дуже дотепні й надзвичайно популярні реакції на ті чи інші рішення Росії. Скажімо, його твіт про те, як він жалкує, що не зможе провести відпустку у Сибіру внаслідок заборони його в’їзду до Росії. Чи характеристика Росії як країни-бензоколонки. Саме фігура МакКейна багато посприяла розвитку стереотипу, що по-справжньому подбати про інтереси України й покарати Росію у Вашингтоні спроможні тільки республіканці. Хоча навіть факт присутності у нашому рейтингу демократа Роберта Менендеса свідчить про недосконалість такого підходу.

Тімоті Снайдер, американський історик, професор Єльського університету,165 балів
{4}
Поява цього року у першій десятці — а точніше, навіть п’ятірці — професора Єльського університету,відомого історика Тімоті Снайдера стала приємною несподіванкою. Ще рік тому професор Снайдер, який є автором кількох монографій з української історії, був відомий переважно лише у вузькому колі істориків та шанувальників історичної літератури. Між тим, саме з його книжок та лекцій чимало людей на Заході черпають свої знання про Україну та її історію. Володіючи неперевершеним даром оповідача, він відкрив західній публіці «нову Україну» — велику державу з давньою та трагічною історією. Для нього українська історія є невід’ємною частиною європейської, а українці — типово європейською нацією. Його остання книга «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним», левова частка якої присвячена Україні, вже стала бестселером і перекладена 12 мовами. Багато закордонних міністрів та політиків у розмовах з експертами ІСП апелювали саме до цієї книги, розмірковуючи про ті чи інші процеси в історії України. 2014 рік продемонстрував, що Україна для професора Снайдера є не лише предметом наукового зацікавлення. Одним з перших з-поміж західних інтелектуалів він почав активну кампанію на підтримку України. Чудово орієнтуючись у внутрішньо українській ситуації, з початком російської анексії Криму Снайдер опублікував низку статей в«Нью Йорк Таймс», в яких викривав російську пропаганду та закликав світ об’єднатися для захисту демократичної України. Уже в травні професор Снайдер перейшов від слів до дій та ініціював у Києві масштабну конференцію “Україна:мислимо разом”, в якій взяли участь понад понад 30 провідних інтелектуалів з України, Росії, США, Франції, Німеччини, Польщі та інших країн. Ця зустріч, що відбувалася на фоні загрози повномасштабної російської агресії, засвідчила існування потужної інтелектуальної коаліції, яка готова допомагати українцям у їхній боротьбі за незалежність та європейське майбутнє. Професор Снайдер залишається «авторитетним голосом» України на Заході, який не дозволяє забути західним оглядачам, що у цьому геополітичному протистоянні є такий потужний гравець як український народ. Понад те, він першим чітко дав зрозуміти: війна сьогодні йде не лише на виживання України, але й на виживання Європейського Союзу, і дуже шкода, що в самому ЄС це досі багато хто не розуміє.

Петро Порошенко, Президент України,157 балів
{5}
У 2014 році Україна диктувала глобальний порядок денний. Логічно, що в цій ситуації президент був в епіцентрі світової уваги. Присутність глави держави в цьому рейтингу — нехай навіть і біля його «екватора» — свідчить, що спостерігачі оцінюють зусилля Порошенка досить високо (до попередніх рейтингів лобістів українські політики взагалі потрапляли нечасто). Важливо,проте, зауважити, що найвищі бали Президент отримував не стільки від українських, скільки від закордонних експертів. Західним спостерігачам, схоже, більше до вподоби раціональний, спокійний підхід Порошенка, аніж українцям,які прагнуть рішучості і часом навіть радикальності. Видно,що Президентові досить комфортно почуватися на зовнішньополітичній ниві — схоже, що з усіх посад, які обіймав Порошенко, йому найбільше імпонувало крісло міністра закордонних справ. Посвячені кажуть, що президент, тому, акумулює всю зовнішньополітичну діяльність в Адміністрації Президента, зводячи роль Міністерства закордонних справ до інформаційного супроводу діяльності глави держави та неофіційного куратора «мінського» процесу. Не під запис Президент любить наголосити на своїх зв’язках з найвпливовішими закордонними лідерами — канцлерку Німеччини він по-товариськи називає просто Ангелою. Він охоче купається в променях слави, користуючись увагою найсильніших цього світу — виступаючи з найвпливовіших трибун планети: як це було під час його промови в Конгресі США (американці справді дуже вибіркові в тому, кому з іноземців дозволяти виступати в своєму законотворчому органі). Навіть російська верхівка в своїх заявах виявляє іронічну-показну симпатію до Порошенка (явно, зумисна ведмежа послуга Кремля українському лідеру). Президент справді добре розуміється на міжнародних відносинах — чи не найбільше з усіх президентів України; знання англійської мови дозволяє вільніше почуватися з колегами з інших країн. Гарна інтуїція, вміння підлаштовуватися під ситуацію і підлаштовувати ситуацію під себе, домовлятися, видно, ставали йому не раз в нагоді, коли Порошенко заробляв свій перший мільйон. Бажання подобатися усім одночасно, утім, може зіграти і злий жарт — своєрідний «ефект Горбачова» (екс-президента СРСР досі люблять на Заході, але не сприймають на батьківщині). Важливо не допустити, щоб комунікація зі світовими лідерами стала пріоритетнішою, ніж комунікація з власними громадянами, особливо на Сході України.

Ангела Меркель, Канцлер ФРН, 154 балів
{6}
Ангела Меркель — одна з найбільш суперечливих міжнародних постатей в Україні. Стереотип про Меркель як представника інтересів Путіна у Європі настільки міцно закріпився в мізках не лише пересічних громадян України, але й експертів та політиків, що вони досі неохоче зізнаються — після анексії Криму та дестабілізації Росією ситуації на Донбасі Україні доводиться мати справу з іншою Меркель, ніж вона мала до того. Події навколо України стали каталізатором незадоволення й розчарування, яке накопичилось у німецького канцлера щодо політики нинішнього керівництва Росії як всередині країни, так і зовні. Про те, що переоцінка ролі Меркель у кризі навколо України в самій Україні розпочалась, свідчить сам факт її потрапляння у десятку рейтингу. Але те, що Меркель перебуває лише на шостій позиції є свідченням того, що насправді ця переоцінка знаходиться у зародковій стадії. Адже навряд чи хтось з європейських лідерів зробив стільки для того, аби санкції Євросоюзу проти Росії стали реальністю. І навряд чи хтось може зробити стільки для того, щоб ці санкції залишились в силі і після березня місяця, коли лідери ЄС мають вирішити їх подальшу долю. І навряд чи хтось з міжнародних партнерів може нанести Путіну більший удар, ніж Німеччина і особисто Меркель. І, зізнаймося, навряд чи інший європейський лідер здатен переконливо пояснити українському президенту з прем’єром, наскільки необхідна між ними єдність і наскільки важливі реформи «тут і зараз». Незважаючи на всі спекуляції з приводу готовності Німеччини заключити велику оборудку з Росією за спиною України і до болі образливу характеристику «фрау Ріббентроп», якою досить незаслужено розкидались українці ще півроку тому, орієнтуючись досить часто на вирвані з контексту чи неправильно перекладені заяви канцлера, Меркель дала чітко зрозуміти: великої оборудки не буде. Перебуваючи в Австралії, вона визнала: потрібно готуватись до затяжного конфлікту. Звучить песимістично з точки зору швидкого й сталого миру, але оптимістично з приводу того, що жодної геополітичної оборудки в стилі сучасних Молотова-Ріббентропа за спиною України не буде.

Джордж Сорос, засновник фундації «Відкрите суспільство», міжнародний філантроп, 150 балів
{7}
Джордж Сорос — із Україною давно; у нашому рейтингу — вперше. Це можна пояснити порівняноною молодістю нашого рейтингу — лише сім років, тоді як активність відомого філантропа з підтримки нашої держави випала на буремні 1990-ті. Без сумніву, якби рейтинг лобістів існував двадцять років тому, то, припускаємо, пан Сорос був би його щорічним лідером. Він почав підтримувати громадянське суспільство в Україні, коли на українських просторах про цей термін ще ніхто і не чув — із далекого 1989 року, коли він створив один із найефективніших на сьогодні Міжнародний Фонд «Відродження». У свої 84 роки він виявляє активність, якій можуть позаздрити наймолодші. Упродовж останнього року пан Сорос чотири рази відвідав Україну. Останній вояж протривав майже тиждень — меценат зізнався, що в жодній країні, де існує його фонд, він не гостював так довго. Небагато іноземців напочатку 1990-х вірили в те, що Україна — всерйоз і надовго. Джордж Сорос не тільки вірив, але і зробив все можливе, аби відбулася Нова Європейська Україна. Усередені 1990-х він пояснив свої зусилля популярною на той час тезою: «Я розумів важливість незалежної і демократичної України. Доки процвітає Україна, не може бути імперіалістичної Росії». Два десятиліття потому ця фраза лунає ще актуальніше. І вже нині відомий друг України наголошує: своїми діями в Україні Росія «кидає виклик Європі». Його ж стаття «Прокинься, Європо», передрукована провідними мас-медіа світу, претендує на те, щоб стати точкою відліку для творення нової ери у відносинах України і ЄС. За умови, що в Євросоюзу знайдеться достатньо людей рівня діячів, присутніх у цьому рейтингу, аби прислухатися до Джорджа Сороса.

Джозеф Байден, Віце-президент США, 129 бал
{8}
Віце-президент США цього року виконував роль зв’язкового між Вашингтоном та Києвом, фактично перебравши на себе ключову комунікацію з українським керівництвом. Протягом року Байден тричі відвідував Україну, незважаючи на те, що трансатлантичні перельоти є для нього далеко не найприємнішим заняттям. Крім того, мав багато телефонних перемовин з українським керівництвом. Його перший візит відбувся ще у квітні, коли за відсутності президента чимало оглядачів ставили під сумнів легітимність пост-революційного керівництва країни, і візит Байдена міг частково сприйматись як елемент легітимізації нової влади. А ще — можливість превентивного попередження: війна — війною, а реформи починати потрібно негайно. Саме Байдена українці знову побачили в урядовій ложі Верховної Ради під час інаугурації Петра Порошенка. Залучення Байдена до врегулювання українського-російського конфлікту мало не лише символічне значення. Переговорні здібності Байдена, які неодноразово виручали Білий Дім у переговорах з Конгресом, та вміння налагоджувати контакти з людьми (Байден — класичний виборний політик) перетворили віце-президента на своєрідного «кризового комунікатора» Барака Обами. У Києві віце-президент мав розставити правильні акценти у відносинах України-США, у тому числі розвіяти певні завищені очікування українців щодо допомоги США. Особливо, військово-технічної або ж можливості отримати статус союзника США поза НАТО. У 2014 році українці були частіше незадоволені, ніж задоволені позицією Адміністрації Обами, яка старанно уникала використання таких слів як «агресія» чи «вторгнення». Делікатний підхід Джо Байдена відіграв неабияку роль у згладжуванні протиріч між Києвом та Вашингтоном. 2015 рік стане надзвичайним важливим для Джо Байдена, який нещодавно зізнався, що не виключає можливості позмагатись з Хілларі Клінтон за номінацію від Демократичної партії на президентських виборах 2016 року. При такому сценарії змагання на рівні міжнародного досвіду обох політиків гарантовані теж, і фактор України може стати в якийсь момент досить доречним бонусом.

Роберт Менендес, сенатор США, член Демократичної партії, 123 бали
{9}
Сенатор Менендес не просто новачок у нашому рейтингу, а й новачок в українському публічному дискурсі. Як голова комітету Сенату із закордонних справ Роберт Менедес змушений був на початку 2014 року серйозно зайнятися українським питанням. Фактично, його знайомство з Україною розпочалося з чистого аркуша, оскільки попереднього досвіду взаємодії з цим регіоном у сенатора з Нью-Джерсі не було. Можливо, саме ця незаангажованість допомогла йому досить швидко і точно розібратися у ситуації. Слід також відзначити неабияку роль української громади США у цьому процесі, з представниками якої Менендес неодноразово зустрічався. Коли у вересні сенатор-демократ нарешті прилетів до Києва, його риторика була відчутно різкішою, ніж заяви Білого Дому. Менендес закликав посилити санкції проти Росії та надати Україні зброю, а також назвав російські дії в Україні — вторгненням (invasion). Його відмова вживати евфемізми Білого Дому стосовно подій в Україні, здобула йому повагу і в таборі політичних опонентів — республіканців. Хоча, насправді, за допомогою Менендеса демократи дуже
елегантно вибили козир з рук республіканців й позбавили їх монополії з «покарання» Росії та статус справді стратегічних партнерів України. Аргумент Менендеса насправді простий — якщо російська агресія залишиться непокараною, що тоді буде стримувати інші держави від захоплення чужих територій? Менендес став автором Акту на підтримку свободи України, який був ухвалений 11 грудня 2014 Сенатом США. І хоча на підпис до Обами документ потрапив в дещо відкоригованому вигляді (зокрема було вилучено розділ щодо надання Україні статусу союзника поза НАТО), прийняття Акту на підтримку свободи України стало справжньою перемогою проукраїнського лобі в США. Тепер починається боротьба за його реалізацію. І останні заяви сенатора Менендеса свідчать, що він має намір не збавляти темп.

Стівен Гарпер, Прем’єр-міністр Канади, 107 балів
{10}
Можливо, Стівен Гарпер і не підтримував би настільки активно Україну, якби в Канаді не існувала найбільша в світі українська громада. Причому, громада, яка повільно і поступово, але все ж таки примусила офіційну Оттаву рахуватись з її інтересами як з важливим електоральним фактором. Тому для Гарпера питання підтримки України не лише питання зовнішньої політики, але й частково внутрішньої. Але факт лишається фактом: Оттава належить до авангарду країн, які надають масштабну підтримку українцям. Канада серед перших припинила співпрацю з Росією у військовій сфері; Канада була набагато рішучішою в покаранні російського істеблішменту за агресію проти України, ніж навіть американці і тим більше європейці; обсяги допомоги Канади для України так само є взірцевими. Відвертість, яку собі дозволяв Стівен Гарпер у спілкуванні з російським президентом, може поконкурувати хіба що з ремарками американської дипломатки Вікторії Нуланд на адресу Євросозу: на саміті G20 у Австралії Гарпер особисто попросив Путіна «забратися з України» в момент потискання йому руки. Канадійське керівництво, певно, вирішило нарешті реабілітуватися за не досить інтенсивну співпрацю з Україною в останнє десятиліття. Очевидно, зробили свою справу пост помаранчевий синдром та прихід до влади Януковича. Утім, чимало українців, певно, і досі відчувають особливі сентименти до Канади за те, що вона однією з перших визнала незалежність України 2 грудня 1991 року. Причому деякі канадці досі вважають за потрібне наголосити, що Польща випередила їх у визнанні лише через різницю у часі.
Список експертів:
1. Боннер Брайан, головний редактор, «Kyiv Post»
2. Борзило Інна, виконавчий директор, “Центр UA”
3. Вайе Томас, заступник голови Правління, Фонд Віктора Пінчука
4. Возняк Тарас, головний редактор, Журнал «Ї»
5. Гащинські Єжи, редактор міжнародного відділу, «Rzeczpospolita»
6. Гетьманчук Альона, директор, Інститут світової політики
7. Гладкова Юлія, менеджер міжнародних проектів, Фонд Віктора Пінчука
8. Гончар Михайло, голова, Центр глобалістики “Стратегія ХХІ”
9. Гуменюк Наталя, журналіст, Громадське телебачення
10. Єрмоленко Володимир, директор європейських проектів, МГО Інтерньюз-Україна
11. Жовніренко Павло, голова Правління, Центр стратегічних досліджень
12. Замятін Віктор, експерт політико-правових програм, Центр Разумкова
13. Захарова Олена, директор Депратаменту зовнішньої політики, МЦПД
14. Карасьов Вадим, директор, Інститут глобальних стратегій
15. Каратницький Адріан, старший науковий співробітник, Атлантична рада США (Вашингтон)
16. Кулеба Дмитро, Посол з особливих доручень МЗС України
17. Коліушко Ігор, голова Правління, Центр політико-правових реформ
18. Конончук Войцех, голова відділу, Центр східних досліджень (OSW) (Варшава)
19. Лазарева Алла, редактор журналу «Український тиждень»
20. Луценко Анатолій, директор, GMT Group
21. Макаричєв Андрєй, професор, Університет Тарту (Естонія)
22. Маринович Мирослав, віце-ректор, Український католицький університет
23. Мінаков Михайло, президент, Фонд якісної політики
24. Мирошніченко Василь, партнер, CFC Consulting Company
25. Михальнюк Тарас, директор, Фонд «Open Ukraine»
26. Мельник Олексій, директор програм з питань зовнішньої політики та міжнародної безпеки, Центр Разумкова
27. Октисюк Анатолій, старший аналітик, МЦПД
28. Палій Олександр, політолог
29. Пєкло Ян, директор, польсько-українська фундація PAUCI (Варшава)
30. Підлуська Інна, заступник виконавчого директора, Міжнародний фонд “Відродження”
31. Портніков Віталій, журналіст, політичний аналітик
32. Портнов Андрій, редактор наукового сайту Historians.in.ua, професор Університету Гумбольдта в Берліні
33. Пушнова Тетяна, генеральний продюсер, Ukraine Today (Краків)
34. Рейхардт Адам, головний редактор, «New Eastern Europe»
35. Савін Кирило, голова, Представництво фонду ім. Генріха Бьолля
36. Сидоренко Сергій, редактор «Європейська правда»
37. Солодкий Сергій, перший заступник директора, Інститут світової політики
38. Тороп Оксана, кореспондент з міжнародних питань, “Інтерфакс-Україна”
39. Тодоров Ігор, професор, Ужгородський національний університет
40. Трюхан Вадим, експерт з європейської інтеграції, міжнародного та європейського права
41. Філіпчук Василь, голова Правління, МЦПД
42. Фесенко Володимир, голова, Центр політичних досліджень “Пента”
43. Шандра Аля, головний редактор, Євромайдан-Прес
44. Шептицькі Анджей, експерт Інституту міжнародних відносин, Варшавський університет
45. Шлінчак Віктор, голова Правління, Інститут світової політики

Революція гідності international

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукВсьоме презентували наш традиційний рейтинг лобістів. За результатами експертного опитування у ньому перемогла президент Литви Даля Грібаускайте.\
З чим пов’язана її перемога? Частково з тим, що позиції Грібаускайте по Україні впродовж минулого року були найбільш співзвучні з позиціями самих українців. Вона говорила те, що найбільш хотіли чути українці. Санкції ЄС щодо Росії? Важливі, але запізнілі й недостатні. Військово-технічна допомога? Литва готова допомогти, чим може. Перемовини з Путіним? З ним нема про що говорити, поки він поводиться, як терорист.

У людей дуже поінформованих є питання і до Далі з приводу її ролі на Вільнюському саміті. Зокрема, побутує думка, що якби не вона, і її вкрай жорстка позиція по Януковичу (мовляв, ви що не бачите, що він всіх дурить), тоді можливо було б вийти на якесь транзитне рішення – домовитись про підписання Угоди про асоціацію згодом, коли будуть зняти основні занепокоєння Києва.

Але перше місце литовського президента і своєрідне захоплення Грібаускайте я особисто пов’язую з двома факторами. По-перше, литовський президент – як, на мене, це привабливий для українців симбіоз європейського політика і “сильної руки”, яка все ще затребувана в українському суспільстві.

По-друге, революція гідності триває. Якщо всередині країни вона здобула першу важливу перемогу завдяки перемозі Євромайдану, то наша революція гідності на міжнародному рівні все ще попереду. Даля – приклад того, як навіть маленька країна, енергетично й економічно залежна від Росії, може гідно себе позиціонувати у світі. Завдяки Грібаускайте Литва продемонструвала, що залежність від російського газу не є геополітичним вироком. А торгівельні відносини з Росією не мають права зробити країну заручником агресора. Це при тому, що за деякими оцінками, Литва найбільше постраждала від російських торгівельних санкцій з розрахунку на душу населення. Що стосується України, нам потрібно відстояти своє право не на жалість з боку міжнародних партнерів, нам потрібно відстояти своє право на повагу. А для цього недостатньо бути жертвою агресії Росії.

Греція і агресія

Стаття першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для газети “День”Греція породила Європу, вона її і вб’є. Приблизно до такого висновку можна звести усі переполохані коментарі останніх парламентських виборів у цій країні. Для України навкологрецькі перипетії цікаві із ще одного погляду: чому країна, яка вигадала демократію, не підтримує країни, яка цю демократію рятує — грецькі політики і суспільство в цілому одурманені путінською пропагандою.\
«СЕРІЙНИЙ УБИВЦЯ» ПРОТИ ПОМІРКОВАНОЇ ЄВРОПИ

В Україні вкрай мало приділяли увагу південно-європейським партнерам, роблячи акцент на важковаговиках (таких, як Німеччина, Британія чи Франція). Мовляв, нащо домовлятися з тими ж греками, якщо через свою залежність від кредитування вони на короткому повідку у німецького уряду. Головна інтрига останніх виборів у Греції полягає в тому, що нова грецька влада може позбутися цього повідка. Прорив крайніх ліваків — партії Сіріза на чолі з Алексисом Ципрасом — до влади може спричинити перегляд перебування Греції в єврозоні, відмову від жорстких кредитних зобов’язань, передусім ЄС, — наслідки можуть виявитися убивчими.

Старожили кажуть, що політики в ЄС досі намагалися дотримуватися джентльменського правила — політики однієї країни ЄС не втручаються у виборчі перегони іншої. Досі їм вдавалося дотримуватися цієї негласної домовленості. Проте через зростання популярності СірізІ нерви здавали у всіх — зауваження грекам зробив президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, міністр фінансів Німеччини Вольфганг Шойбле. Сам Ципрас напівжартома зізнається, що деякі однопартійці звуть його «серійним убивцею» — тому що він вправно розчистив собі дорогу до лідерства, позбувшись тих, хто стояв у витоків створення СірізІ. Здатність ходити по трупах нової зірки європейської політики не може не лякати поміркованих і раціональних політиків «старої Європи».

Скажете, до чого тут Україна? Грецькі ліваки, можливо, і не відважаться на вихід із єврозони чи на припинення співпраці в рамках заходів із порятунку грецької фінансової системи, але вони точно можуть показати зуби в питанні продовження (чи швидше непродовження) санкцій проти Росії. Їм доведеться в найближчі місяці продемонструвати бодай мінімальні результати своєї роботи для пересічних греків, які переважно ненавидять «неоліберальний Євросоюз, який допомагає лише найбагатшим», люблять «принципову Росію, яка ставить на місце імперську політику Америки». Уже в березні лідери Євросоюзу мають продовжити санкції, запроваджені за анексію Криму. Вочевидь, ці санкції будуть подовжені, проте вони не настільки серйозні, як ті, які ЄС має продовжувати у червні та липні. Достатньо одного з 28 голосів — навіть голосу непокірної Греції, аби Росія відчула себе тріумфаторкою. На жаль, аналіз заяв Ципраса не дозволяє зарахувати його до друзів України. У травні минулого року він їздив на поклон до російських керівників, де клявся у вірності Росії, закликаючи ЄС не визнавати нового уряду України за «неонацистські елементи» в ньому.

ПРИВИД КІСЄЛЬОВА БРОДИТЬ ЄВРОПОЮ

Для непосвячених може виглядати доволі дивним, чому Греція віддає перевагу поганій компанії. Здавалося б, саме з цієї країни почався розквіт європейської цивілізації — ЄС за великим рахунком є символічним продовжувачем демократизаційної роботи, розпочатої в античні часи. Ще неймовірнішими виглядають симпатії греків до кремлівської агресії — бо Греція має свій гіркий досвід, і не такий далекий…

По-перше, греки можуть пригадати липень 1974 року, коли Туреччина окупувала фактично половину Кіпру (для греків, без сумніву, ця окупація має принципове значення). У час, коли Греція ослабла, поваливши хунту, коли кіпріоти-турки і кіпріоти-греки могли мирно будувати єдину країну, Туреччина скористалася слабкістю жертви, використала як обґрунтування інтервенції «військову хунту» — і відрубала північну частину Кіпру. Нічого не нагадує? Не варто сумніватися — ідеологи анексії Криму один в один списали і сценарій, і інтервенційну лексику, не врахували одного: якщо в Греції справді існувала військова хунта, то для України кремлівські фантазери її просто вигадали. (До слова, серед путінського оточення знавців кіпрського прецеденту достатньо: Валентина Матвієнко, під чиєю орудою Рада Федерації приймала торік рішення про інтервенцію в Україну, перебувала в свій час на посаді посла Росії в Греції, володіє грецькою мовою і саме вона приймала торік Алексіса Ципраса в Москві.)

По-друге, грекам, які пережили катастрофічну окупацію нацистів під час Другої світової, а потім десятиліття панування режиму полковників, мало би бути відомо, що таке справжній фашизм чи нацизм. Цей досвід мав би виробити бодай крихту раціональності у греків. На жаль, середньостатистичні греки купляються дуже легко на дезінформацію у місцевих мас-медіа, які черпають новини здебільшого від російських комуністів. У Греції рік тому зчинився справжній скандал — у соціальних мережах поширювався «доказ» наявності нацистів в уряді України — на змонтованому фото Арсеній Яценюк «зигував» перед натовпом на Майдані. Звісно, що спростування в кількох маловідомих ЗМІ мало допомогли. Греки настільки впевнені, що на сході України борються ополченці проти нацистів, що може видатися, нібито передачі Дмітрія Кісєльова виходять і грецькою мовою.

Греки створили для себе спрощену картину світу — і їхній досвід зіграв із ними злий жарт. Греки досі з жахом згадують доморощених фашистів (режим полковників правив країною з 1967 по 1974 рік), з якими підтримував діалог Вашингтон. Вважають, що з тих часів греки й інфікувалися американофобією. Відповідно, якщо США підтримують територіальну цілісність України, то грекам ввижається вияв американського імперіалізму — і дарма, що далі декларацій у своїй підтримці американці не йдуть. Якщо росіяни кажуть про фашистську хунту в Україні, то це цілком вкладається у грецькі уявлення.

По-третє, на відміну від більшості країн Європи, в Греції дуже сильні ліві, в тому числі радикальні лівацькі рухи — перемога СірізІ найяскравіший доказ. (Щоправда, Греція може виявитися першою в низці інших перемог ліваків: чималі перспективи на перемогу на чергових виборах у Іспанії наприкінці року має партія «Подемос».) Утім, навіть і недалекоглядним лівакам батьківщини демократії можна пояснити, де існує справжня загроза неонацизму — і це точно не Україна. У нашій державі відверті неонацисти точно не настільки популярні, як у тій же Греції — приміром, «Золотий світанок» отримав на останніх виборах майже 7%. Для ліваків, які люблять хизуватися критичним поглядом на світ, варто звернути увагу і на іншу обставину: чому погляди промарксистської СірізІ на агресію Росії проти України дивним чином збігаються з поглядами ненависного їм пронацистського «Золотого світанку»? Фактично за всіма параметрами їхні політичні погляди розходяться, а в питанні Росії — однакові! Ніхто з українського уряду не контактує з представниками неонацистських партій Євросоюзу, а російські політичні еліти не випускають із обіймів лідерів Національного Фронту Франції, Йоббіка Угорщини, Ліги Півночі Італії. Якщо в пересічних греків не виникає питань у цьому контексті, то у служб безпеки країн ЄС мали б виникнути…

Сьогодні мало хто візьметься спрогнозувати, чи виконуватиме свої передвиборчі обіцянки 40-річний Алексіс Ципрас, який так стрімко увійшов у велику політику. Спостерігачі відзначають: що очевиднішою ставала перемога СірізІ на виборах, то поміркованішими ставали і її представники. (Новітня європейська історія знає чимало прикладів, коли юні ліваки з приходом на високі посади різко правішали: класичні приклади — і екс-глава Єврокомісії Жозе Баррозу, і екс-міністр закордонних справ ФРН Йошка Фішер, і екс-генсек НАТО Хав’єр Солана.) Тим більше один із співзасновників СірізІ Алекос Фламбураріс, який стежить за політичним зростанням Ципраса з часів його студентської протестної активності початку 1990-х, зізнався в інтерв’ю «Файненшл Таймс»: «Він прагне дискусії, використовує свій талант до консенсусу для пошуку рішень… Він не буде битися головою об стіну». Можливо, інстинкт виживання підкаже грецьким лівакам, що перебування при владі потребує іншого рівня риторики й відповідальності. Це, в свою чергу, допоможе СірізІ бути обережнішою у виборі партнерів за кордоном.

ДО РЕЧІ

Під час своєї виборчої кампанії Ципрас пообіцяв збільшити мінімальну заробітну плату з 580 до 751 євро, підвищити поріг оподаткування до 12 тис. євро на рік, відновити мінімальні пенсії на рівні 700 євро, надати купони на електрику принаймні 300 тис. домогосподарствам, захистити житло мешканців від кредиторів, забезпечити вільний доступ до медичної допомоги, скасувати податок на побутове паливо, збільшити кількість страхових бенефіціарів по безробіттю. Лідер СірізУ заявив, що відновить гідність Греції, заставивши кредиторів списати половину її боргу, який становить 320 млрд євро.

Президент Бундесбанку Єнс Вайдманн висловив надію, що «новий грецький уряд не буде давати обіцянок, яких не зможе виконати і які країна не може собі дозволити».

Критики застерігають, що намагання змінити умови надання фінансового пакету допомоги Греції ЄС, ЄЦБ і МВФ можуть призвести до сценарію «Grexit» і зрештою виходу країни з єврозони.

Україна в деталях: тероризм Росії на вихідних

Блог заступника директора ІСП Катерини Зарембо в EUObserverТекст публікації доступний лише англійською мовою.

Терористи вербальні і терористи реальні

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукКілька місяців тому, під час тривалої і абсолютно неформальної розмови я запитала одного високопоставленого і дуже поінформованого західного дипломата, де тепер проходить червона лінія для Росії в Україні. Він відповів, не вагаючись: Маріуполь.\
Не знаю, чи терористичну атаку на Маріуполь вони будуть вважати початком наступу на Маріуполь, чи для цього у місті мають з”явитись і спробувати закріпитись ті, хто, власне, в нього стріляв чи напряму підтримував цю атаку? Бо Захід останнім часом не раз демонстрував, що його цілком влаштовує стратегія, яку умовно можна назвати стратегією розмитих червоних ліній. Вона наче є, але обриси її дуже невиразні.

Але справа, зрозуміло, не тільки в Заході. І не тільки в тому, що наш ворог на Сході стає дедалі абстрактнішим. Боремся з тероризмом та агресором, як з корупцією. Не називаючи імен. А з учорашнього дня додались ще й злочини проти людяності, скоєні терористами проти українських громадян.

Далеко не тільки я зауважила, що Президент у своєму суботньому зверненні говорив про ворога і навіть агресора, але жодного разу не згадав Росію чи, не дай Боже, Путіна. А у промові у Цюрихському університеті, яка стоїть на сайті Президента, Порошенко називав ДНРівців і “повстанцями”, і “бойовиками” і “терористами”. Такі собі три види ДНРівців у нас, виявляється, є. Дрібниці, чіпляюсь за слова? Можливо. Але ж ми знаємо, як багато значать і промовисто говорять у цій війні визначення.

Крім того, вже не від одного західного співрозмовника (радників перших осіб, зокрема) доводилось чути, що вони насправді не до кінця впевнені, чи знають все про зміст телефонних розмов між Порошенком і Путіним.

Добре, що РНБО учора нарешті наприймав низку цілком логічних рішень. Але є питання. По-перше, що заважало прийняти ці рішення до Волновахи та Маріуполя? Звернутись до Міжнародного кримінального суду в Гаазі (чи як його по-простому називають Гаазьким трибуналом)? Зараз це рішення виглядає як дублювання дій московського офісу Червоного Хреста, який видав на гора повідомлення, що також подав заявку про злочини, начебто скоєні на Донбасі представниками УКРАЇНИ, ще 30 грудня минулого року, а вже 13 січня з Гааги начебто надійшло повідомлення про прийняття її до розгляду. Тобто, реакція, як бачимо, досить швидка.

Що нам заважало розпочаті процес визнання ДНР та ЛНР терористичними всередині країни раніше? По ідеї, ми не мали морального права просити весь світ визнати їх терористичними організаціями, самі цього не зробивши. Бо в першу чергу терористичними організації визнають ті країни, національній безпеці та громадянам яких ці організації найбільше загрожують. Хоча з санкціями проти Росії ми це все вже успішно розіграли. Сильних світу цього змусили запровадити, а самі бідні й нещасні акуратно відморозились. І хто після цього скаже, що тільки Україну США та ЄС постійно нагинають, а ми їх не можемо?

А по-друге, перед тим, як буде подаватись заявка до Міжнародного суду в Гаазі хотілось би поцікавитись, що насправді було зроблено в плані відповідних процедур з інших наших запитів. Наприклад, по тому ж визнанню ДНР та ЛНР терористичними організаціями в ЄС? Ми ж від ЄС, мабуть, хотіли б не вербального, а легального визнання, шляхом включення у так званий автономний терористичний список ЄС? Щоб ДНР і ЛНР були визнані терористичними організаціями потрібно пройти відповідну процедуру і отримати рішення Ради ЄС (не Європарламенту). І тут – увага – питання: ми взагалі розпочали чи ініціювали таку офіційну процедуру?

Тому що процедура потрапляння у так званий автономний терористичний список ЄС, займає не багато, не мало – 12 місяців. Це крім того, що треба надати масу вагомих доказів, які доводять терористичну діяльність тієї чи іншої організації. Що ще важливо – рішення Ради Європейського Союзу з цього приводу приймається одноголосно, тобто кожна країна має право вето.

Чому в таких питаннях мають бути витримані процедури бездоганно? Хоча б тому, що потім ці організації можуть подати до Європейського суду й оскаржити рішення, посилаючись якраз на процедуру. Саме через “порушення процедурних правил” (а не через питання класифікації як терористичної організації) Європейський суд у грудні минулого року рекомендував ЄС виключити зі списку терористичних організацій ХАМАС, яка перебувала там з 2001 року.

А крім автономного списку ЄС є ще список ООН, який також визнається в ЄС. Є ще національні терористичні списки. І поки що так виглядає, що ми навіть американців не можемо переконати, що бойовики на Донбасі – це терористи, а не озброєні сепаратисти, як вважають в Держдепі. А саме він і має ініціювати в США розгляд питання про включення тієї чи іншої організації в список терористичних.

Я розумію, що визнання ДНР та ЛНР підтримують у владі не всі: це закриє шлях до переговорів і до можливого майбутнього обрання деяких з нинішніх бойовиків в органи влади. Бо з терористами не домовляються, їх знищують. Це також закриє двері до діалогу – хоч і абсолютно позбавленого вже не тільки елементарної довіри, але навіть елементарної поваги – з Росією. Але якщо ми вже почали кампанію з визнання ДНР та ЛНР і звернення до Гаазького трибуналу потрібно дійсно запустити відповідні процедури, а не тільки клонувати розпорядження. Бо вербальні терористи і реальні – це дві суттєві різниці. Зокрема і в плані тиску на Росію.

Воєнний стан – значить дефолт? Що скаже МВФ?

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони Гетьманчук.Одним з головних аргументів проти запровадження воєнного стану є те, що МВФ не дає грошей країні, яка перебуває у війні. Про це на Печерських пагорбах спочатку говорили вголос, тепер більше багатозначно роз”яснюють у неформальних розмовах. Мовляв, вибирати не доводиться: якщо війна, то тільки в компанії з дефолтом, бо МВФ грошей у випадку военного стану вже не дасть.\
Чи це дійсно так, чи ні – до кінця незрозуміло. Оскільки вже не раз якось непопулярні рішення (чи їх відсутність) списувались у кулуарах на побажання великих світу цього – як не Меркель, так Євросоюзу, як не США, так МВФ – то і питання з різкою “антивоєнною” позицією МВФ було б непогано прояснити нарешті вголос.

Тим більше, що невідомо про жодні формальні заборони МВФ надавати кредити країні, яка перебуває у стані війни (А ВОЄННИЙ СТАН, ДО РЕЧІ, НЕ ДОРІВНЮЄ ВІЙНІ), і в своїй діяльності Фонд (як і Світовий Банк) мають керуватись виключно економічними підставами. І, власне, в яких тільки критичних ситуаціях МВФ за свою історію не надавав кошти країнам. Від військових диктатур в Аргентині, Бразилії, Чілі, Таїланді та ситуацій, коли в країнах йшли громадянські війни (режим Ідріс Дебі в Чаді, Анастасіо Сомоса в Нікарагуа, Мобуту в Демократичній Республіці Конго/Заїрі чи боротьба з ісламськими сепаратистами на Мінданао у Філіпінах) і, нарешті – те, що абсолютно релевантно в нашому випадку – до міжнародних збройних конфліктів і воєн між країнами (Сирія формально у стані війни з Ізраїлем з 1973 року, у Пакистану заморожений конфлікт з Індією через Кашмір, який переростав у війну тричі, війна між Сомалі і Ефіопією, захоплення Індонезією Східного Тимору). Чи, може, Україна знову якийсь унікальний випадок, і до нас мають застосовуватись якісь свої унікальні стандарти?

Росія в Україні. Нема доказів – нема війни?

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукУ багатьох моїх друзів і знакомих просто кров закипає, коли глава МЗС РФ Лавров говорить про відсутність доказів перебування російськ військ в Україні. Мені легше: я вже не раз чула це від інших іноземних дипломатів та політиків. Причому навіть тих, хто досить прихильно ставиться до України. Мовляв – давайте нам докази (чи англійською hard evidence), і ми різко наступимо на горло російській дезінформаційній гідрі в Європі.\
Що тут приховувати? З травня минулого року ми з колегами діставали різні відомства з проханням поділитись доказами російської присутності в Україні. Не тому, що ми хоч на йоту сумнівались в присутності російських військ на Донбасі, а тому, що з такими аргументами було б значно легше закрити рот всім, які розказують про громадянську війну. Особливо після того, як заслані командири з РФ типу Гіркіна та Бородая залишили Україну.

У мене вже зібралась ціла колекція листів з цього приводу від РНБО, Міноборони та СБУ. Паралельно, накопичилась маса вражень і від спілкування з нашими урядовцями. Найбільш поширенею була ремарка у стилі: “Хто хоче вірити, що російські війська в Україні – той вірить, хто не вірить – нехай гуляє лісом”. Можливо, це й правильна позиція, але навряд чи вона додає нам балів.

І тут треба віддати належне СБУ: вони якраз двічі відповіли по суті на наші запити. З цифрами та фактами. Але, зізнаюсь, згрішила: не часто піднімалась у мене рука називати ці цифри та факти вголос під час важливих міжнародних заходів та зустрічей. Просто тому, що не вражають. Скажімо, в останньому листі від 5 грудня йшлось про 32 російські танки Т-64, 10 БТРів, 16 тентових вантажних автомобілів КамАЗ і так далі. Але справа не тільки у цифрах. Потрібна картинка. Яскрава і доказова. Щоб комар носа не підточив.

Невже і зараз, коли на нашій території накопичилось, за словами Порошенка, до 9 тисяч російських солдат, нема можливості надати таку картинку? Чи можливо нема бажання?

Якщо Лавров так нахабно говорить про “вєщдокі”, мимоволі виникає питання, а хтось взагалі у світі зацікавлений у наданні цих доказів?

Українська влада, зокрема, зацікавлена? Бо докази – це підтвердження агресії. А підтвердження агресії вимагає оголошення війни. До речі, цікаво, чи є в новітній історії ще такий випадок, коли на території суверенної країни перебували ворожі війська у кількості 9 тисяч штиків, і не було оголошено війни? Чи може ці війська керівництво держави класифікує не як ворожі? А як гібридні, терористичні чи ще якісь?

Заходу, очевидно, теж ці докази можуть бути не дуже зручними. Бо докази агресії вимагають відповідної реакції на агресію. А воювати, як ми знаємо, ніхто не збирається. Обама і так неприємно вляпався: хотів увійти в історію як президент, який закінчив всі війни Америки за кордоном, а насправді доведеться прощатись з Білим Домом під акомпанемент воскресшої “Аль-Каїди” та розгортання Ісламської держави.

НАТО теж має залізну відмовку – п”ята стаття не розповсюджується, значить не розповсюджується і захист. Тому краще проводити абстрактні дискусії про особливості гібридної війни, безпекові виклики і в крайньому випадку констатувати, що війська є.

Можливо, дійсно непотрібно ніяких доказів, і хто не вірить в російську агресію в Україні нехай гуляє лісом. Але таку позицію треба теж пояснити власним громадянам. Занадто багато людей щиро не розуміє, чому ці докази не можна надати.

P.S. МІФ РФ прохання вважати опечаткою по Фрейду

Підхід до російсько-українського конфлікту. Позиції Франції, Італії та Іспанії

Аналітична записка, підготовлена старшим аналітиком ІСП Леонідом ЛітроюЗакачати PDF-версію запискиРезюме

Російська агресія після подій Євромайдану має жахливі наслідки для України з точки зору її територіальної цілісності та економіки, але водночас формує широкий консенсус, що єдиний шлях розвитку України — це європейська інтеграція. Цей консенсус підтверджений, зокрема, і результатами парламентських виборів. Однак, на відміну від українського суспільства, деякі країни ЄС зайняли неоднозначну позицію щодо подій та результатів «революції гідності», яка відбулася в Україні. За їхнім суперечливим ставленням до української революції та мовчазною згодою з «легітимністю» російської інтервенції криїться помилкове сприйняття, якщо не невігластво, українських реалій, що накладається на інші дискусії, які ведуться сьогодні серед ключових акторів європейської політики. Країни з неоднозначним ставленням до російсько–українського конфлікту умовно називають «Russia’s understanders» («ті, що розуміють Росію»), серед них: Франція, Італія та Іспанія, яких підозрюють у поблажливому ставленні до російської поведінки в Україні. Позиція Мадрида, Парижа та Рима є дуже важливою для послідовної політики ЄС стосовно Росії, тому розуміння того, наскільки ці сумніви відповідають дійсності, і як можна змінити цю ситуацію, має першочергове значення.

Вступ
Якщо поглянути з Києва на південно-західну Європу, базуючись винятково на офіційних заявах, Францію, Італію та Іспанію можна обережно назвати друзями України. Причини, що ставлять під сумнів цю дружбу, базуються на подіях останнього року. Стосовно Італії сумніви виникають, враховуючи скептичну позицію Рима щодо запрова¬дження санкцій проти Росії через її дії в Україні . Що стосується Франції, то значне роздратування у Києві та за його межами викликає угода стосов¬но «Містралей». Тим часом у зв’язку з Іспанією в Україні не залишилося непоміченим початкове не¬бажання Мадрида карати Росію та участь іспанських громадян у конфлікті на боці проросійських повстанців . Але для того, щоб краще зрозуміти позицію Мадрида, Парижа та Рима з українського питання, необхідно поглянути на проблему з іншого боку. Загалом, можемо констатувати, що на суспільний дискурс щодо України у цих країнах влива¬ють чотири важливих фактори, а саме: історична спадщина, «легітимний інтерес», антиамериканізм і фінансовий чинник.

Витоки дружньої політики стосовно Росії

Історична спадщина
Історичні зв’язки традиційно відігравали важливу роль у розвитку відносин між Європою та Москвою. На відміну від України, яка була однією з частин Радянського Союзу, Росія як центр радянської імперії протягом десятиліть фігурувала як єдиний співрозмовник у регіоні. Навіть після занепаду Радянського Союзу мало хто розглядав інші колишні радянські республіки як незалежні держави, незважаючи на те, що частина з цих держав раніше мали власну державність, не згадуючи вже про Київську Русь — протодержаву на території України — що існувала задовго до появи самої Росії.

Традиційні зв’язки між італійською королівською династією Савойя та імперською династією Романових забезпечили хороші відносини між двома країнами, продовженням яких стали особливі відносини між Радянським Союзом та Комуністичною партією Італії, на той час най- більшою комуністичною партією Європі. В Іспанії, яка не має історичного досвіду конфлікту з Росією, пам’ять про російську підтримку легітимного уряду у його протистоянні з режи¬мом Франко є важливим аргументом на користь дружніх відносин з Москвою. У порівнянні з Римом та Мадридом, Париж має особливо багату історію відносин з Москвою, включаючи тісні альянси протягом останні декількох сторіч. Дружба між Владіміром Путіном та Сільвіо Берлусконі, як і прихильне ставлення до нього Ніколя Саркозі та короля Хуан Карлоса, у недавньому минулому також впливали на те, що уряди цих країн ставилися до Кремля цілком інакше, ніж до сусідів Росії.

Крім цього, важливе значення на формуванні відносин між цими країнами та Росією має географія: у них не існує суперництва за вплив на східноєвропейський регіон. Тому історично тісні відносини Росії з Італією, Францією та Іспанією — це одне з переконливих пояснень неспроможності цих країн ставитися до нових незалежних держав інакше ніж як до чогось дратівливого, що історично є частиною Росії.

«Легітимні інтереси»
Той факт, що протягом останніх двох десятиліть Росія зберігала величезний вплив над колишніми республіками Радянського Союзу, живив уявлення про існування у неї «легітимних інтересів» у цьому регіоні та зумів переконати у цьому багато столиць Західної Європи. Геополітичні інтереси Франції традиційно лежали у Південній Європі, країнах Магрибу, Африки та на Близькому Сході. Саме на них Париж концентрував свою дипломатичну увагу та стратегічне планування.

Іспанія — після періоду ізоляції за правління Франко — завжди фокусувалася на країнах Латинської Америки та Північної Африки, в той час як Італія вела більш скромну зовнішню політику з певними інтересами у Середземномор’ї та на Близькому Сході. До того ж жодна з цих трьох європейських країн не відчувала з боку Росії прямої чи значної загрози своїм інтересам, національній безпеці чи територіальній цілісності. Загалом відсутність інтересів та зв’язків Парижа, Мадрида та Риму з ко¬лишніми республіками Радянського Союзу призвело до того, що у них недостатньо або зовсім немає знань про цей регіон. Це правда навіть у випадку Франції, яка має довгу традицію дослідження Росії.
Понад те, події у колишніх республіках Радянського Союзу — за винятком Балтійських кра¬їн та Казахстану з його досить дружніми відносинами з Іспанією — зазвичай аналізуються через російську призму. У результаті, Париж, Мадрид та Рим приймають уявлення Росії про простір колишнього СРСР як свою правомірну сферу впливу. Громадськість цих країн, оцінюючи незаконну анексію Криму, яка також ніби-то підпадає під ці «легітимні інтереси», прийняла аргумент Кремля про те, що там завжди мешкали росіяни, проігнорувавши той факт, що жителі Криму є громадянами України, а російськомовність в Україні не обовязково означає проросійськості. Це не означає, що політична верхівка цих трьох країн ЄС підтримала анек¬сію, особливо враховуючи негативну реакцію Мадрида через загрозу сепаратизму всередині самої Іспанії (як і у випадку з визнанням Косово). Так само не йдеться про відкриту підтримку дій Росії. Швидше за все, маємо справу з мовчазним схваленням. Додатково це уявлення про «легітимні інтереси» Росії підсилює той факт, що Захід та Міхаіл Горбачов нібито досягли неформальної згоди щодо нерозширення НАТО у Східній Європі; а через експансію НАТО до російського кордону ця «обіцянка» була порушена.

Наратив про обіцяне нерозширення НАТО та апеляція до Паризької Хартії 1990 року регулярно використовуються російським керівництвом та часто повторюється у ЄС для того, щоб показати нездатність Заходу виконувати свої обіцянки та виправдати агресивну політику Росії в регіоні. Робиться це таким чином, ніби було порушено якийсь офіційно підписаний документ чи договір. Але у розсекречених американських, німецьких та радянських документах немає жодних підтверджень словам Путіна , а Горбачов нещодавно особисто заявив, що жодних обіцянок не було порушено, оскільки їх ніхто не давав .

Крім того, Росія ніколи не запитувала себе, чому взагалі країни Східної Європи захотіли вступити до НАТО. Зрештою треба врахувати, що малі країни мають власну волю, що не співпадає з «легітимними інтересами» Росії. Серед останніх прикладів врахування Україною російської доктрини «легітимних інтересів» було затвердження позаблокового статусу в 2010 році та про¬довження оренди бази ЧФ у Севастополі. Для Росії нейтральна Україна — це, де-факто, союз¬ниця Москви. Натомість позаблокова політика України дала Росії час, щоб анексувати Крим. Активна фаза цього процесу стартувала 20 лютого 2014 року, коли Янукович офіційно ще був президентом, однак підготовка до вторгнення могла розпочатись ще у 2004 році .

Антиамериканізм

Суспільства Італії, Іспанії та Франції почали відкривати для себе Україну досить нещодавно. Цей процес розпочався частково з Помаранчевої революції та поглибився з російсько-українською війною. У 2008 році аналогічний процес розпочався стосовно Грузії у зв’язку із російсько-грузинською війною, однак він протривав недовго, зважаючи на відносно короткі військові дії, розмір країни та її розташування. Оскільки ці три країни ЄС погано обізнані з колишніми радянськими республіками, українська тематика не була тут серйозним внутрішньо політичним питанням. Тому Україна не може мати того впливу на публічні дебати, який би мало питання, пов’язане з Алжиром у Франції чи питання, пов’язане з Латинською Америкою в Іс¬панії. Однак у цих країнах існують потужні антиамериканські настрої, породжені різними факторами. Так, в Італії та Франції їх продукують потужні ліві сили та більш нові ультраправі партії такі як Північна Ліга та Національний Фронт відповідно; у той час як в Іспанія, наприклад, досі добре пам’ятають втрату Куби на користь США в ХІХ ст.

Крім антиамериканізму, який в цих країнах підтримують публічні особи, лояльні до Росії, сильні антиамериканські сентименти базуються на бажанні позбутися однополярності, впливу США та покінчити із міжнародним хаосом, який начебто створила Америка. Ця полеміка має сенс, особливо у контексті операцій США в Іраку; однак включення до неї українського питання є абсолютно штучним. Досить часто, зважаючи на антиамериканський наратив Росії, опозиція до США починає асоціюватися із підтримкою дій Росії. Проте важко зрозуміти логіку, згідно з якою поведінку Росії слід толерувати, на шкоду України, тільки тому, що політика Кремля спрямована проти США. Переконання, що «ворог мого ворога — це мій друг», тут очевидне, однак це демонструє нездатність деяких західноєвропейських еліт сприйняти Євромайдан як вияв щирої незалежної реакції частини українського суспільства.

Понад те, поряд із антиамериканізмом успіх ультраправих та лівих партій також можна по¬яснити поширенням євроскептицизму, ультраконсервативних настроїв (з боку ультраправих партій) та браком лідерів серед європейських політиків на фоні сильних лідерських рис Путіна. Підтримка європейськими ультраправими партіями консервативних меседжів Путіна (націона¬лістичних, гомофобських і т.д.), та захоплення лівих партій анти-американським наративом, а також важливістю та вищістю їхніх держав, по суті, створюють сприятливий грунт для схвалення політики Росії, навіть якщо вона безпосередньо не пов’язана з Україною.

Фінансовий чинник
Фінансове питання є надзвичайно важливим для країн ЄС, які також страждають від санкцій, накладених на Росію. Хоча наразі важко підрахувати втрати, за попередніми оцінками це мі¬льярди євро: найважчий тягар падає в абсолютних показниках на Німеччину, а у перерахунку на душу населення — на Литву. Тому зрозумілим є бажання окремих країн ЄС узгодити умови зняття санкцій. Франція та Італія (і меншою мірою Іспанія) є важливими економічними партнерами Росії і навпаки. До того ж на дебати впливають особливі комерційні домовленості. Французький контракт на продаж Росії двох кораблів типу «Містраль» є вигідною бізнесовою угодою, хоч і викликає серйозну тривогу в України та деяких її партнерів по НАТО, особливо США.

Керівництво Франції відклало передачу Росії першого «Містраля», і не зрозуміло, чи призведе цей крок до скасування контракту та продажу корабля іншим країнам, наприклад, Канаді. Од¬нак на даний момент можливість скасування контракту видається малоймовірною . Не беручи до уваги моральну сторону питання, необхідність дотримуватися контракту переважно пояснюється фінансовими міркуваннями, але необов’язково йдеться про російські гроші. Досі непідписаний контракт з Індією щодо продажу ВПС Індії 126 військових винищувачів Rafale вартістю 20 млрд. дол., і потенційна участь Франції в модернізації польської армії (близько 45 млрд дол.) — це важливі речі, які потрібно враховувати, адже вони можуть призвести до непередбачуваних наслідків .

Більше того, у Кодексі поведінки ЄС щодо експорту озброєнь зазначено, що «держави-члени не видають ліцензію на експорт, якщо існує явний ризик того, що потенційний одержувач буде використовувати цей експорт в агресивних цілях проти іншої країни, або для того, щоб від¬стоювати силою територіальні претензії» . Агресія Росії проти України є саме таким ризиком. Звичайно, аргумент про те, що «Містралі» є лише транспортними кораблями, заслуговує ува¬ги, однак більш ніж сумнівно, що Росія використовуватиме їх для транспортування людей. Це чітко підтвердив російський адмірал Владімір Висоцький, заявивши, що «якби у 2008 році Росія мала такі кораблі, вона б виграла війну проти Грузії за 40 хвилин замість 26 годин» . Інша річ, яка наразі не була підтверджена публічно, але відома Інституту світової політики з власних джерел у Римі — це те, що в останні місяці «Газпром» запропонував Італії 10%-у знижку на газ та скасував принцип «бери або плати» .

Бізнес з Росією має також інший вимір. Важливе значення мають зв’язки з Росією таких по¬літичних партій як: Національний Фронт у Франції, Вперед, Італія (Forza Italia) та Північна Ліга в Італії та Об’єднані ліві та Podemos («Ми можемо») в Іспанії. Оскільки вплив цих партій у їхніх країнах зростає, зростають і їхні можливості лобіювати російські інтереси. Нещодавній скан¬дал з Національним Фронтом, який взяв кредит на 11 млн. дол.. у Першого чесько-російського банку , та підозри, що Північна Ліга Сальвіні також могла брати в борг російські гроші, поро¬джує питання щодо цілей, які переслідують ці партії. Крім того, тривогу викликає те, як деякі медіа висвітлюють російсько-українську війну. Незважаючи на те, що експерти у Франції, Іспа¬нії та Італії дають досить об’єктивну інформацію про Україну, провідні медіа, особливо в Італії, часто беруть інформацію переважно з російських інформаційних агентств на кшталт «ТАСС» та «РИА Новости», які слідують курсу Кремля. І нарешті, традиційне правило західних ЗМІ давати з певного питання принаймні два різних погляди часто веде до того, що цей «другий» погляд, який вони ретранслюють, має мало спільного з тим, що відбувається насправді. Загалом, ЗМІ та експертів, професіоналізм, яких викликає сумніви, не так багато, але оскільки вони просувають альтернативну точку зору, то вони більш помітні у західних медіа.

Питання України
Громадяни Іспанії, Італії та Франції більш симпатизують Україні, хоча Росія є для них більш знайомою. Останнє дослідження Трансатлантичних тенденцій показує, що Франція, Італія та Іспанія виступають за надання економічної та політичної підтримки Україні, навіть якщо це призведе до конфлікту з Росією (Франція 58% «Так» проти 38% «Ні»; Італія 52% проти 39% та Іспанія 48% проти 43%). Незважаючи на таке позитивне ставлення до України, громадськість цих трьох країнах ЄС порушує два важливих питання щодо подій в Україні: процедура відсто¬ронення Януковича і радикальні партії/рухи.

Досить легко сприйняти, що Янукович був відсторонений з порушенням, але факти свідчать про зворотне. Верховна Рада України прийняла постанову, згідно з якою «встановлено, що президент Янукович самоусунувся від виконання конституційних обов’язків». У постанові го¬вориться, що оскільки Янукович неконституційно припинив виконувати свої президентські обов’язки, Рада оголосила про проведення дострокових президентських виборів у рамках свого права відповідно до статті 85/7 .15 В українському законодавстві не існує положень, які б забороняли парламенту приймати таке рішення. Більше того, той факт, що Янукович утік з країни (до Росії), а Кремль розпочав операцію з анексії Криму ще до того як екс-президента юридично відсторонили, викликає більше запитань, ніж процедура, якою скористалася Вер¬ховна Рада. Ультраправі партії існують в Україні, проте їхній вплив незначний. «Правий сектор», який активно використовує Росія для проектування своєї інформації пропагандистського штибу за кордоном, отримав лише 1,8% на парламентських виборах і не потрапив до парламенту (про¬хідний бар’єр становив 5%). У порівнянні з результатом Національного Фронту у Франції або інших подібних партій в ЄС, успіхи «Правого сектора» є мізерними. Партія «Свобода», яка мала більш поміркований меседж, також не потрапила до парламенту, як і Комуністична пар¬тія ( вперше після розпаду Радянського Союзу)

Висновки

Революція гідності в Україні, анексія Криму Кремлем і російсько-українська війна створили нові лінії розколу по всьому світі. У ситуації, яка склалася сьогодні, кожна з країн, особливо в ЄС, повинна прийняти чиюсь сторону. На жаль, деякі країни почали усвідомлювати серйозність ситуації в Україні лише після такої драматичної події, як збиття «Боїнгу» рейсу MH17.
Викликом для країн-членів ЄС — Іспанії, Франції та Італії, не кажучи вже про Німеччину — є робота над вирішенням конфлікту і зупинення російської агресії. Це завдання не з легких, зважаючи на фінансовий аспект в часи кризи, але нинішній конфлікт стосується найбільш базових принципів ЄС. Тому найголовніша річ, яку Рим, Париж і Мадрид можуть зробити, щоб допомогти Україні, — це, по-перше, чітко дотримуватися курсу, узгодженого у Брюсселі.

По-друге, вони повинні мати спільну позицію та бачення того, що повинно статися, щоб санкції були зняті. Чи припинення вогню буде достатньо, чи необхідна повна імплементація Мінської угоди, в тому числі встановлення ефективного контролю української конституційної влади над російсько-українським кордоном?

По-третє,Україна відчайдушно потребує допомоги від держав-членів ЄС. Йдеться не лише про фінансову підтримку, а й про допомогу у проведенні реформ і здійснення тиску на українську владу для боротьби з корупцією та реформи судової системи.

По-четверте, три зазначені країни повинні обміркувати застосування репутаційних санкцій для росіян, які підтримують агресивну поведінку Путіна. Наприклад, це може бути відкликання рішення про нагородження Геннадія Тимченка орденом Почесного легіону, який він отримав у 2013 році.

У свою чергу, Україні слід суттєво розвинути свою комунікацію, як на формальному, так і не¬формальному рівнях, з Римом, Парижем і Мадридом у сферах, що становлять взаємний інтер¬ес. Більш того, Київ повинен не просто протестувати, а переконувати на основі взаємовигідних пропозицій. Наприклад, слід розглянути можливість залучення Париж, Рим і Мадрид до модернізації своєї армії через укладення контрактів з компаніями з цих країн, а також через розширення їхньої участі в Трастових фондах НАТО.

Боротьба України має важливе значення для інших колишніх радянських республік, а також для стабільності на кордоні ЄС. Шлях України слід розглядати у набагато ширшому контек¬сті, так як, наприклад, Французьку революцію, яка пережила довгі й болісні реформи, щоб модернізуватися. Україна зберігає свій шанс на успіх, і якщо його вдасться реалізувати, це буде позитивним прикладом для всього «Східного партнерства» і за його межами, у тому числі для Росії.

1. Italy accused of blocking tougher sanctions on Russia, July 13, 2014, http://www.ft.com/intl/cms/s/0/ad743cae-0a8a-11e4- be06-00144feabdc0.html#axzz3Kf3nt8XN 4
2. France defends sale of Mistral assault ships to Russia, June 6, 2014, http://www.bbc.com/news/world-europe-27729578
3. Divisions in Europe on sanctions mean Russia need not change Ukraine aims, April 28, 2014, http://www.theguardian.com/ world/2014/apr/28/divisions-europe-sanctions-russia-ukraine-vladimir-putin
4. Spanish civil war nostalgics join fight alongside Ukrainian rebels, August 8, 2014, http://www.reuters.com/article/2014/08/08/ us-ukraine-crisis-spaniards-idUSKBN0G81VX20140808
5. Steven Pifer, Did NATO Promise Not to Enlarge? Gorbachev Says “No”, Brookings, 6 November 2014, http://www.brookings.edu/blogs/up-front/posts/2014/11/06-nato-no-promise-enlarge Mikhail Gorbachev: I am against all walls, Russia Beyond the Headlines, 16 October 2014, http://rbth.co.uk/international/2014/10/16/mikhail_gorbachev_i_am_against_all_walls_40673.html -gorbachev-pifer
6. Mikhail Gorbachev: I am against all walls, Russia Beyond the Headlines, 16 October 2014, http://rbth.co.uk/international/2014/10/16/mikhail_gorbachev_i_am_against_all_walls_40673.html -gorbachev-pifer
7. Спікер» парламенту Севастополя Чалий зізнався у підготовці анексії Криму ще з 2004 року, 19 december 2014, http://www.unian.ua/politics/1023718-spiker-parlamentu-sevastopolya-chaliy-ziznavsya-u-pidgotovtsi-aneksiji-krimu-sche-z-2004-roku.html
8. Jim Dorschner, A Mistral for Canada, 19 September 2014,http://news.usni.org/2014/09/19/opinion-mistral-canada
9.Dimitri Halby, Sale of Mistrals to Putin May Cost France €11.3 Billion, 21 August 2014, http://oneeurope.info/by-selling-mistral-warships-to-putin-france-will-gain-12-billion-but-may-lose-upto-113-billion
10. European Union Code of Conduct on Arms Exports, http://www.consilium.europa.eu/uedocs/cmsUpload/08675r2en8.pdf
11. Mistral Blows, The Economist, 17 May 2014, http://www.economist.com/news/europe/21602291-why-france-insists-going-ahead-sellingwarships-russia-mistral-blows
12. Alyona Getmanchuk, Про що питають італійці? http://blogs.pravda.com.ua/authors/hetmanchuk/5497f9ae7c4c8/
13. French Far-Right Party Took Loan From Russian Bank, Radio Free Europe, 24 November 2014, http://www.rferl.org/content/russia-france-national-front-loan-le-pen/26707339.html
14. Transatlantic Trends 2014, German Marshal Fund of the United States, http://trends.gmfus.org/transatlantic-trends/
15. Maria Popova, Was Yanukovych removal constitutional?, PONARS, http://www.ponarseurasia.org/article/was-yanukovych’s-removal-constitutional

Ця аналітична записка була підготовлена як частина стипендіальної програми демократії ім. Ілька Кучеріва, проекту PASOS (Асоціації Аналітичних Центрів за Відкрите Суспільство). Проект реалізовується за підтримки Національного фонду в підтримку демократії.

Автор хотів би висловити подяку Кармен Клаудін (CIDOB, Іспанія) за координацію, інтерв’ю та перегляд тексту; Наталі Tоччі, Андрєю Макари¬чєву, Тетяні Кастуєвій-Жан, Ніку Попеску, Марко ді Ліддіo, Елеонорі Тривіньйо та Олені Наза¬ренко за інтерв’ю.

День Євроатлантичного партнерства

Інститут світової політики підготував публікацію за підсумками Форуму “День Євроатлантичного партнерства: підсумки саміту НАТО в Уельсі”, що відбувся 10 вересня у Києві.У брошурі зібрано ключові меседжі виступів українських та іноземних урядовців, експертів та дипломатів, які взяли участь у Форумі.Альона ГЕТЬМАНЧУК,
Директор Інституту світової політики
Вперше в історії України питання безпеки стало пріоритетом номер один у суспільстві. Понад те, це пріоритет, який є на сьогодні об‘єднавчим для різних регіонів України. Також ми бачимо суттєву зміну у ставленні до членства України в НАТО. Вперше в історії незалежної України кількість прихильників Альянсу є більшою, ніж кількість опонентів членства в ньому. Позаблоковий статус України не став страховим полісом від війни з Росією. Росія атакувала країну, яка якраз і відмовилась у свій час від НАТО, щоб не бути атакованою Росією.
Але чи війна з Росією наблизила членство України в НАТО? Потрібно бути реалістами і визнати, що навряд чи. Тому що, крім бажання інтегруватись до НАТО з боку України, має бути ще й бажання і розуміння в своєчасності такого кроку з боку самого НАТО.
Виникає й інше питання: чи маємо ми у відносинах з НАТО сьогодні обов‘язково виходити з позиції «все або нічого»? Чи, можливо, є сенс використати по максимуму всі можливості, які дає не членство, але повноцінне партнерство з НАТО? Зокрема, й у тому, що стосується реформи сектору безпеки. В історії відносин України з НАТО було занадто багато гучних декларацій, але занадто мало практичних дій. Сьогодні, очевидно, потрібно відійти від популістичних заяв та закликів і зосередитись на практичній співпраці.

Наталія НЕМИЛІВСЬКА,
Директор Центру інформації та документації НАТО в Україні
Уельський саміт був переломним моментом у євроатлантичній безпеці. Агресивні дії Росії проти України ґрунтовно змінюють бачення щодо всієї Європи — вільної та мирної. Зростаюча нестабільність від Близького Сходу до Північної Африки, а також транснаціональних і багатовимірних загроз також є викликом безпеці.
В ці бурхливі часи НАТО повинно бути готове до виконання цілого спектру місії. І НАТО вже розпочало певну роботу в цьому напрямку. Найважливіше для нас сьогодні —почути одностайну підтримку суверенітету України, її незалежності та територіальної цілісності, а також права на захист.
Країни-члени НАТО рішуче засудили незаконну і нелегітимну анексію Криму та дестабілізацію сходу України. Разом з тим, члени Альянсу підтримують зусилля українського народу, зокрема, мирний план України, розв’язати пробле му політичним шляхом. І усі 28 країн-членів, у тому числі і через НАТО, підсилюють підтримку для того, щоб Україна могла краще сама себе забезпечити і захистити свою власну безпеку.

Валерій ЧАЛИЙ,
Заступник голови Адміністрації Президента
Саме в Україні нині вирішуються питання нового реагування, нових підходів до світової безпеки. Як поводитися в умовах гібридної війни, світ ще не знає, але дуже скоро ми побачимо, яким чином країни НАТО готові реагувати на нові загрози.
Саміт продемонстрував консолідацію євроатлантичного партнерства. Це, мабуть, найкращий сигнал усім тим, хто хоче зруйнувати цілий світ, хто хоче нав’язати світу нові правила. Визнання країнами НАТО окупації Росією Автономної Республіки Крим, військової інтервенції Російської Федерації — це чітка позиція, яка має далекосяжні наслідки як для України, так і для майбутньої системи безпеки в Європі.
Україні потрібно, можливо, не членство, а все, крім членства. Пріоритетом є посилення Збройних Сил України, знаходження максимально ефективної системи безпеки як в цій частині світу, так і взагалі у світі, конкретні дії і конкретні досягнення, а не просто статуси. Очевидно, що український народ обрав свій шлях, і тепер питання євроінтеграції щільно пов’язано з питанням інтеграції у майбутньому до НАТО.

Повний текст публікації можна завантажити тут.

Публікацію було підготовлено в рамках проекту Інституту світової політики «Партнерство має значення» за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.