Архіви: Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукУ Берліні, з якого я за годину відлітаю до Києва, суцільне свято футболу і заодно й патріотизму. Стільки німецьких прапорів на машинах, будинках й ресторанах я ще тут не бачила ніколи. Крім німецьких прапорців – маса іншої символіки: бразильської, хорватської, аргентинської. Це може звучати як параноя, але дуже хотілось побачити там бодай якусь символіку і українську, хоч наша збірна і не в Бразилії. Скажу більше: коли я побачила у спеціальному меню кількох німецьких закладів страви бразильської кухні, наївно уявила, як було б добре, щоб там з”явились і страви українські. Уявляєте, заходить якийсь руссо турісто у ресторан в Берліні, а його з усіх боків атакує українська символіка: там прапорець, там страва українська в спеціальному меню, там дитина прогулюється у футболці з українським прапором, як зараз прогулюються дітки у футболках з бразильськими кольорами. І не треба нічого говорити, все зрозуміло без слів. Але чим більше перебуваєш у Берліні, тим більше розумієш, шо тотальна відсутність українського – до певної міри символічна.\
Бразильці поставляють німцям свято та безтурботність, ми поставляємо їм війну та стрес. Їх не дуже цікавить, що ця війна насправді “made in Russia”. Кому хочеться вникати, коли навіть в найзадрипанішому турецькому барі показують на великому екрані футбол, на носі чергова, запланована чорт-зна коли відпустка в якусь південнішу країну Європи, і прекрасному вечору може завадити лише надто повільна подача пива через перезанаватеженість офіціантів.

“Ви можете собі дозволити вболівати тільки за свою футбольну команду, ми поки що вимушені вболівати за свою країну – в тому-то і різниця,” – кажу своєму німецькому колезі, коли повз нас промчало чергове авто, густо прикрашене німецькими прапорцями. Насправді, це навіть не різниця- це пропасть, яка сьогодні розділяє нас. Вони не можуть – і, головне, не хочуть усвідомити, що в 21 столітті на європейському континенті можуть вбивати, ми не можемо усвідомити, як вони можуть спокійно спостерігати за тим, що у 21 столітті на європейському континенті так безжалісно вбивають.

А насправді вони спостерігають за цим майже так, як ми спостерігаємо за футболом: це лише емоційна телекартинка, в якій хтось перемагає, а хтось програє. Хтось після перегляду загне пару матюків, хтось може випити зайвого і поспівчувати стороні, яка несправедливо програла, але на наступний день в їхньому житті нічого від цього не зміниться. “Ви в посольство Росії?”, – запитує мене таксист, коли ми наближаємось до вказаної мною адреси. “Під посольство”, – кажу йому, в голові прокручуючи короткий урок політінформації – “протестувати проти дій Росії в Україні”. “А, зрозуміло”, – байдуже відповідає він і протястягує мені здачу.

Мої німецькі колеги, які представляють тих, кого американці коротко називають влучним терміном opinion makers (ті, хто формує громадську думку) втішають: “ти знаєш, ситуація вирівнялась, це раніше росіяни заправляли в інформаційному полі, зараз більш-менш всім, хто цікавиться ситуацією, зрозуміло, що це Росія мутить воду.” Інший, німецький журналіст зізнається: “вам легше, ви знаєте, що таке російська пропаганда, а ми ніколи не думали, що ТАК можуть робитись новини”. Найбільш об”єктивно висвітлює преса, за винятком хіба економічної “Handesblatt”, яка явно на боці переляканого втратою російського ринку бізнесу.

А найбільш російські вуха стирчать на Інтернет-форумах. Ну і телебачення явно дрейфує (чи, швидше, дрейфувало) вбік Росії: як тільки яке загострення, російський посол просто не злазив з каналів, а експерт Александер Рар, подейкують, інколи починав формувати інформаційну картину дня вже о 8 ранку. Зрозуміло, в який бік. І зрозуміло, що далеко не всі читали “Spiegel”, який доступно пояснив, “ху із містер Рар” для Росії. Як, до речі, і колишній мер Гамбурга (що звучить дуже круто для теленовин, а те, які в нього зв”язки з Росією ніхто ж не буде в ефірі пояснювати). “Мені було б набагато приємніше побачити там посла України”, – каже мені за кавою далеко не останній депутат Бундестагу. Просять мене поцікавитись у пана Клімкіна, скільки разів його запрошували на німецьке телебачення. ☺ Взагалі, в один голос стверджують мої знайомі німці, критично не вистачає німецькомовних спікерів, які б симпатизували Україні. Нам конче потрібен в Німеччині свій Рар, умовно кажучи.

Тут, у Берліні, особливо гостро розумієш всі недоліки війни, яка затягнулась. Коли війна триває вже кілька місяців її вже не сприймають як новину номер 1, він перетврюється на щось буденне. Україні терміново треба думати, як утримувати увагу. Це, в принципі, головне послання, яке насьогодні є не тільки у німецьких симпатиків Києва, але й усіх інших. І це зрозуміло: з одного боку, футбольний чемпіонат і старт сезону відпусток, з іншого – загострення ситуації в Іраку, який не злазить з головних сюжетів міжнародних новин. Про те, що Україна втратила увагу, прекрасно розуміють не тільки в Берліні, але й у Москві…

І от на цьому фоні я наважуюсь говорити в Берліні про третю фазу санкцій проти Росії. “Ми їх запровадимо, а Путін не зупиниться, і далі що?”- дістають мене поважні німецькі співрозмовники. Третя фаза для багатьох з них – це як ядерна зброя для Росії: як бабахне, то відрубає всі кінці раз і назавжди.

Та й сам Путін, видно, добре вивчив німецьку специфіку, потягуючи своє улюблене темне пивко під час кегебешного відрядження у Дрездені. А саме: він не дає німцям достатнього, на їхній погляд, приводу для того, щоб запровадити нову хвилю санкцій. “А що особливо змінилось чи суттєве трапилось, щоб переходити до третього етапу?”, – так приблизно формується логіка німців. “Путін же не ввів ввійська в Україну?”, – скажуть одні. “І навіть Порошенка президентом визнав, гутарить з ним про щось по телефону по ночам”, – скажуть більш поінформовані. У Берліні нав”язується думка, що серйозних підстав для третьої хвилі санкцій ще не з”явилось. Тактика розмитих червоних ліній, яку вибрали європейські країни щодо Росії, гармонійно поєдналась з тактикою напівкроків, яку хитро впроваджує Путін, щоб приспати пильність тих, хто погрожував йому санкціями. Хоча для мене очевидно: з трьох умов, які були пред”явлені Путіну в Нормандії – відвід військ, визнання Порошенка президентом і деескалація ситуації на Сході України, він виконав лише другу. З натяжкою можна сказати про першу, хоча танки, які перетнули кордон, виконання і цього пункту ставлять під питання.

Міжнародне лідерське змагання “Хто поганого Путіна перетворить на хорошого Путіна? ” все ще триває. Кожен з амбітних лідерів – незалежно, де він базувався б – у Вашинтогні, Берліні, Римі чи Токіо – вважає за потрібне зіграти потішити своє самолюбство й зіграти хоча раз у цю захоплюючу гру. Деякі вже вийшли з цієї гри. Наприклад, німецький міністр Штайнмайєр, кажуть, був якраз тим, хто щиро вважав, що Путіна можна переробити. Зараз вже ніби так не думає. Меркель – ще один приклад. Україні до певної міри пощастило, що вона більше не збирається у канцлери і може більш спокійно реагувати на думку свого електорату й зробити щось справді корисне для України. Якщо не передумає, звісно. І якщо Україна надихне її не тільки образом російської жертви, але й потенційного переможця. Потенційного переможця над корумпованою системою, наприклад. Німці, як і французи, розуміють, що війна та реформи – справи малосумісні, але новій українській владі треба терміново продемонструвати, що вона здатна запустити хоч одну серйозну реформу. Під заріз потрібна хоча б одна “історія успіху”, яку можна буде гучно “продати” у Берліні, Парижі, де завгодно. І таким чином довести, що за Україну варто боротись, бо це вже дійсно якісно інша Україна.

Тільки так ми зможемо забезпечити, щоб принаймні головою Німеччина була з нами, навіть якщо тіло ще якийсь час тянутиметься у бік Росії. І це природньо після стількох років накачування німецьких м”язів ефективними російськими гормонами.

Інтерв’ю першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого «Радио Свобода» (текст доступний російською мовою)Президент Украины Петр Порошенко внес в Верховную Раду предложение освободить от должности исполняющего обязанности министра иностранных дел страны Андрея Дещицу. Глава государства предложил назначить на этот пост министра Павла Климкина, нынешнего посла Украины в Германии. \
Информация о том, что представление Климкина уже подписано, появилась еще до инцидента в минувшую субботу с участием Дещицы во время акции протеста у здания российского посольства в Киеве. Разговаривая с демонстрантами, он позволил себе нецензурную реплику в адрес российского президента Владимира Путина. Москва выразила бурное возмущение поступком украинского министра, в Киеве к действиям Дещицы отнеслись спокойно. Об итогах четырехмесячного пребывания Андрея Дещицы на посту министра иностранных дел Украины в беседе с Радио Свобода размышляет киевский внешнеполитический эксперт, заместитель директора Института мировой политики Сергей Солодкий.

– Конечно, есть быть перфекционистом-максималистом, можно упрекнуть главу МИД Дешицу в том, что он приложил недостаточно усилий для сохранения территориальной целостности Украины, убеждения международных партнеров Киева применять более весомые аргументы в адрес России, чтобы она не дестабилизировала ситуацию на востоке Украины. Но в то же время мы понимаем, что министр действовал так, как позволяли ему политические ресурсы: исходя из разрухи в украинской армии, неспособной отстоять целостность страны, исходя из того, что Российская Федерация вела дискредитационную кампанию в отношении новых украинских властей, исходя из того, что во многих государственных институциях было много людей, не лояльных к новой власти, которые подыгрывали дестабилизирующим факторам. Это все сужало возможности главы МИДа. Глава внешнеполитического ведомства не может действовать вне зависимости от внутриполитической конъюнктуры. Надо смотреть на ситуацию объективно, большего Дещица не мог сделать. В конце концов, демократические страны мира изначально поддерживали Украину и поддерживают до сих пор, несмотря на все усилия Российской Федерации и по дискредитации Киева, и несмотря на подкуп политиков, политологов в западных государствах.

– Если Дещица так хорош, почему же тогда президент Порошенко его отзывает, почему у него обнаружился свой кандидат?

– Не думаю, что Дещицу меняют, потому что у президента есть к нему какие-то претензии. Вероятнее всего, Порошенко лично приглянулся посол Украины в Германии Павел Климкин, очень опытный дипломат, который известен работой на евроинтеграционном поле – он раньше возглавлял соответствующий департамент в МИДе, был замминистра по этому направлению и, в конце концов, представлял страну в ключевом государстве Европейского союза. Климкин – успешный посол: мы видели, как себя Германия вела последние месяцы, Берлин поддерживал Украину, хотя раньше украинская дипломатия частенько упрекала Германию в том, что она занимала более пророссийскую позицию, чем проукраинскую. Несмотря на все усилия России показать, что конфликт на востоке Украины – внутриукраинский, в Евросоюзе и в США есть очевидное понимание того, что без России, без поставок оружия, без проникновения боевиков ситуацию давно уже можно было стабилизировать. Возможно, кому-то на посту министра больше нравится Дещица, но это дело симпатий. По профессиональным качествам оба они – дипломаты сильные.

– В последние дни своего пребывания на посту Дещица попал в неприятную дипломатическую ситуацию, связанную с его словами в адрес Владимира Путина. В Киеве находят достаточно причин, объясняющих поведение Дещицы, с другой стороны, очевидно формальное нарушение дипломатических конвенций с проведением акции у российского посольства в Киеве и обычных норм приличия. Так или иначе, Климкин – если будет назначен сейчас – очевидно, должен будет каким-то образом эмоциональный фон отношений с Москвой изменять. С чего он будет начинать?

– Главный министр иностранных дел Украины – Петр Порошенко. Он в свое время уже возглавлял международное ведомство, поэтому и по функциональным обязанностям (поскольку министр подотчетен президенту), и потому, что Порошенко профессионально уверенно чувствует себя во внешнеполитической среде, Климкину придется прислушиваться к президенту. Главный фокус политики Порошенко – диалог и переговоры с Российской Федерацией. Мы знаем, что несколько раз Порошенко уже проводил телефонные переговоры с российским президентом. Порошенко сразу же после инаугурации запустил переговорный трехсторонний процесс при участии посла Российской Федерации в Украине, при участии того же Климкина и при участии представительницы ОБСЕ. Так что Климкин, в принципе, с первых дней президентства Порошенко включен в переговорный процесс. Переговоры – это то, на что рассчитывает новый президент. Климкин будет исходить из этих позиций: переговоры с Россией, попытка урегулировать ситуацию мирным путем. Если этого не удастся, Киеву придется задействовать другие механизмы, в том числе обращение к западным партнерам с требованием применять против России так называемый третий пакет санкций.

– С приходом новых президента и министра внешняя политика Украины изменится принципиально?

– Я думаю, что перемен особых не может быть, потому тон в двусторонних отношениях задает Россия. Какой был ни был – самый лояльный пророссийский дипломат – президентом Украины, он все равно будет исходить из того, что Россия нарушила территориальную целостность его страны. Пока Россия не сделает шаги навстречу Украине, невозможно будет повернуть вспять двусторонние отношения в тот дружественный формат, который был раньше между Украиной и Россией. Любой министр иностранных дел, любой президент Украины должны исходить из того, что со стороны России сейчас исходит серьезнейшая угроза для безопасности и территориальной целостности Украины. И, естественно, это будет диктовать дипломатические решения.

Мы видели, что парламент Украины уже принял решение о демаркации границы с Российской Федерацией в одностороннем порядке. Будут предприняты усилия по реформированию украинских вооруженных сил, поскольку все 23 года независимости Украины мы наблюдали тотальный развал и коррумпированность национальной военной системы. Самоуспокоенность руководства Украины – дескать, нам ничто и никто не угрожает – дорого обошлась стране; сейчас угроза обрела четкие контуры, и нам надо из этого исходить. Попытки работать с Россией будут, мы соседи, от этого никуда не денешься, но во многом климат отношений будет зависеть от российской стороны. Но рано или поздно в России придет к власти другое руководство, рано или поздно российские граждане поймут, какие ошибки были совершены Кремлем, рано или поздно мы увидим своего рода Вилли Брандта в Российской Федерации, который попросит прощения у Украины за то, что было сделано в последние месяцы. И чем раньше российское руководство и российские граждане одумаются, тем быстрее мы вернемся в конструктивное, стабильное русло сотрудничества.

– В дипломатии многое зависит от тональности диалога. С чего Порошенко и Климкину стоило бы начинать сейчас? С извинений за неуклюжие заявления Дещицы? С обозначения более напористой и агрессивной позиции? С закрытых кулуарных переговоров? Какой верный тон нужно выбрать в этой ситуации?

– Я думаю что этот тон уже выбран – абсолютно миролюбивый и мирный. Те, кто видел видеоролик о событиях возле посольства России в Украине, понимают, что слова Дещицы не были заявлением в том виде, как это подается в российских массмедиа, а были скорее попыткой урезонить протестующих, чтобы они не применяли агрессивные меры в отношении имущества диппредставительства Российской Федерации. Я бы даже не сказал, что министр проявил излишние эмоции – он просто пытался собравшихся урезонить: “Говорите что угодно, можете как угодно протестовать, но только не применяйте силу, не применяйте “коктейли Молотова” в отношении диппредставительства”. Поэтому российское руководство, думаю, наоборот, должно было быть признательно за то, что министр иностранных дел, несмотря на выходной день, приехал к диппредставительству и попытался его защитить. Ну, получилась такая небольшая осечка, которая привела к глобальному обсуждению в массмедиа. Но я не вижу оснований для того, чтобы новый руководитель и президент Украины приносили извинения за эту реплику.

– Не потому, что я поддерживаю политику Путина, а просто из общих соображений замечу, что я с вами не согласен. На мой взгляд, министр иностранных дел произнес неудачные, непозволительные слова в неудачном месте. Заниматься обеспечением безопасности дипломатического представительства – дело милиции, нечего там делать министру иностранных дел.

– Я вашу точку зрения понимаю, но позволю себе не согласиться. К посольству приехали и министр внутренних дел, и министр иностранных дел. Это скорее говорит в пользу Дещицы – он публичный человек, никогда не закрывается от общения и с журналистами, и с другими дипломатами, и с общественными деятелями. Может быть, эта его открытость и готовность помогать не в изолированном дипломатическом пространстве, а в открытом общественном сыграла с ним такую злую шутку. С точки зрения этики дипломатии я могу с вами согласиться: нецензурной лексики нельзя допускать в принципе. Но все же обращу внимание на то, в какой ситуации это происходило.

На этом я поставил бы точку и сказал бы о том, что теперь нужно делать новому министру и президенту. По сути – то же самое, что Порошенко делал и прежде. Он начинал с мирных посланий, диалог продолжается, мы знаем, что и вчера состоялись телефонные переговоры между президентом Украины и Путиным. Мы знаем об усилиях Порошенко очертить мирный план по урегулированию ситуации. Но в данной ситуации мало что зависит от Украины. Украина может сколько угодно посылать миролюбивые сигналы, но если Россия по-прежнему будет пользоваться дырами на границе, о каких переговорах может идти речь? Украина может сколько угодно посылать миролюбивые сигналы, но если не будет готовности реагировать на это миролюбие со стороны России, мы придем к тому, что Киев в очередной раз проиграет. Так уже было в ситуации с Крымом: Украину призывали не поддаваться на провокации, на провокации украинское руководство не поддавалось, и в итоге мы потеряли часть своей территории, – напоминает киевский внешнеполитический эксперт Сергей Солодкий.
Фото: Радіо Свобода

Директор ІСП Альона Гетьманчук для “Europe’s World” .Публікація доступна лише анлгійською мовою.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукВідверто кажучи, не зовсім зрозуміла новину, що новообраний президент не виключає можливості провести круглий стіл у Донецьку за участі тих сторін конфлікту, які підтримують мирний план вирішення конфлікту. Не знаю, які саме сторони конфлікту мав на увазі Порошенко, і чи дійсно йшлось і про сепаратистів, як випливає із заяви, але хочу застерегти, що будь-які переговори офіційної влади з сепаратистами – це офіційна перепустка до створення Придністров’я на Донбасі.\
Це, власне, те, чого добивається Росія: перетворити конфлікт між Москвою і Києвом у конфлікт між Києвом та Донецьком (чи Луганськом). Як тільки Київ вступить у прямі переговори з сепаратистами, це означатиме, що він визнає російський підхід до справи – це українська криза і Росія в ній, хто завгодно, але не безпосередня сторона конфлікту. Більше того, якщо події розвиватимуться по такому сценарію, то Росія ще й претендуватиме на посередника в переговорному процесі, гаранта політичного врегулювання і миротворця, нав’язуючи свої миротворчі сили під тим чи іншим соусом. А, як свідчить досвід Придністров’я, російські миротворчі сили дуже сильні в тому, щоб не мир гарантувати, а розвивати державне утворення в місці своєї дислокації. Бо у всьому світі успіх миротворчої місії вимірюється тим, наскільки швидко вона виконає своє завдання і залишить країну базування, а в російської мироворчої місії успіх – наскільки довго вона залишиться в іншій країні. Росія також дуже сильна у тому, щоб потім руками місцевих сепаратистів валити всі міжнародні переговори, націлені на врегулювання конфлікту, як це відбувається вже десятиліття у випадку з Придністров’ям: мовляв, ми тільки за, але ж ми повинні враховувати думку Тирасполя (Донецька, Луганська і тп.тд).

Якщо чесно, я вже горло зірвала, пояснюючи закордонним делегаціям аналітиків, політиків, дипломатів і журналістів, що некректно писати про українську кризу. Треба писати про війну Росії проти України чи про російську агресію, про що завгодно, але не внутрішню українську кризу. Якщо ми запустимо переговори з сепаратистами – ми будемо грати під російську дудку: мовляв, “таки-да”, криза українська.

Думаю, що президент це прекрасно розуміє, але попередити, вважаю, ніколи не зайвим. Тим більше, коли з’являються не зовсім чіткі заяви.

Коментар першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для газети “День”Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Інституту світової політики, Київ:\
Зовнішня політика — це продовження політики внутрішньої. Чи всі це розуміли в Україні? На жаль, досі між зовнішньою та внутрішньою політикою була така ж дистанція, як між двома різними галактиками. Українські дипломати завжди мали стратегічний погляд, знали секрет успіху України, розуміли справжні загрози держави. Говорячи метафорично: МЗС було хранителем знань, таким собі відкритим лицарським орденом, проте до українських політиків ці знання рідко потрапляли. Можливо, саме тому дипломати були першими і єдиними з держслужбовців 2004 року, хто заявив про свою громадянську позицію. Можливо, саме тому українські дипломати (значна їх частина) не стояли осторонь і подій на Євромайдані.
Сьогодні дистанція між зовнішньою та внутрішньою політиками максимально скоротилася. Кожен дипломат став політиком, а політик — дипломатом. Важливо, що в політику прийшли люди, які раніше працювали в МЗС, — прем’єр-міністр Яценюк 2007 року очолював зовнішньополітичне відомство, новий президент Порошенко — теж із колишніх міністрів закордонних справ (2009 — 2010 рр.). Це не може не вселяти надії. «Зовнішньо-внутрішня» гармонізація, хоч і зі значним запізненням і ціною великих втрат, але сталася.
Сто днів уряду, із зовнішньополітичного погляду, були настільки успішними, наскільки дозволяла ситуація — новій владі доводилося гасити пожежу голими руками. Для того, щоб поставити уряду «відмінно» чи «двійку», варто виходити з двох можливих сценаріїв того, як могла б розвиватися ситуація в останні три місяці, й співвіднести їх з реаліями.
Отож оптимістичний сценарій — Крим залишився б у складі України; Україна отримала б перспективу членства в ЄС і НАТО; українські громадяни повністю підтримали б такий зовнішньополітичний вектор; Росія змирилася б із вибором України і не чинила б жодного опору. І песимістичний сценарій — український уряд не зміг би взагалі взяти ситуацію під контроль; президентські вибори було б зірвано; відбувалася б подальша делегітимізація української влади на міжнародній арені; утворювався б ще більший інституційний вакуум в регіонах; Захід відмовлявся б від підтримки; територіальні апетити Росії розросталися б ще інтенсивніше.
Із цієї моделі ми зрозуміємо, що Україні не вдалося досягнути оптимістичного сценарію, але вдалося уникнути песимістичного.
Із конкретних досягнень.
Перше: українській дипломатії вдалося добитися підписання бодай політичної частини Угоди про асоціацію (а ми знаємо, що в ЄС були проти цього; хотіли підписувати її тільки після виборів).
Друге: українському урядові вдалося заручитися одностайною підтримкою західних демократій у війні з Росією (варто усвідомлювати, що не в усіх країнах виборці підтримують жорстку політику своїх урядів щодо Кремля).
Третє: українській владі нарешті вдалося завершити першу фазу лібералізації візового режиму з ЄС (безвізовий режим 2015 року тепер не виглядає зовсім неможливим).
Четверте досягнення, чи не найголовніше, — український уряд зумів провести вибори, заручившись міжнародним визнанням. Уряд задав правильну траєкторію — і важливо, якщо й змінювати її, то ще більше — в європейському, демократичному напрямі.

Стаття директора ІСП Альони Гетьманчук для газети “The Moscow Times”Матеріал доступний тільки англійською мовою

Стаття першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для “Главкома”.Останні навколобрюссельські перипетії показали не найбільш привабливу сторону Європи – розбрат, схильність частини європейців до дешевого популізму. Чи потрібно Україні інтегруватися в організацію, яка сама, здається, зазнає дезінтеграційних процесів? Відповідь однозначна – так, варто. По-перше, не слід сприймати ситуацію в ЄС так спрощено. По-друге, євроскептицизм – справді хвороба європейських суспільств, але вона має свої ліки. І Україна – якщо дуже постарається – може допомогти ЄС вилікуватися.\
Діагноз хвороби

Перемога крайніх лівих і крайніх правих на виборах до Європарламенту зовсім не випадкова. І хоч її назвали коментатори «землетрусом», цей землетрус був абсолютно очікуваним. Рівень євроскептицизму почав бити рекорди в ЄС, починаючи з 2008 року, коли світ накрила економічна криза. Ще десять років тому євроскептицизм вважали хворобою суто британською, останні ж соцопитування показували, що бацила євронедовіри вдарила фактично по всіх країнах ЄС. Так, від початку кризи довіра до ЄС впала від «+10%» до «-22%» у Франції; від «+20%» до «-29%» у Німеччині; від «+30%» до «-22%» у Італії; від «+50%» до «+6%» у Польщі, від «-13%» до «-49%» у Великій Британії. На цьому грунті було б дуже дивним, якби не з’явилися політичні пройдисвіти, котрі б спробували скористатися відчаєм європейців.

Причини євроскептицизму досить прозаїчні, про них чули не раз і українці, яких останні роки пакували відповідною інформацією (зумисне перебільшеною, спеціально перекрученою) вірні медведчуківці і інші апологети Митного союзу. Серед головних причин, на які вказують самі євроскептики, – економічна криза, безробіття, розчарування в політичних елітах, дефіцит демократії, корумпованість політичних еліт (стосується південних європейців), наплив трудових мігрантів (західні європейці з обережністю ставляться до конкуренції з центрально-європейськими колегами), капіталісти, які наживаються на широких євроринках (останнє, звісно, непокоїть переважно різного пошиву ліваків).

Євроскептики – люди доволі емоційні, ірраціональні, часом діють за відомим принципом – назло мамі відморожу вуха. Якщо грек опинився без роботи, то винуваті чомусь не місцеві політики-корупціонери, і не місцевий уряд, який витрачав бюджетні кошти не по кишені на Олімпіаду-2004, а – Євросоюз. Отож, що робити в цій ситуації пересічному грекові? Гадаєте, вимагати від політиків адекватних стратегій розвитку? Навіщо, якщо є простіше рішення: можна проголосувати, приміром, за місцевих нацистів з «Золотого світанку». Чи допоможе це врятувати економіку?! Ясно, що ні, але тут включається ірраціональне правило про відморожені вуха.

Відносність природи євроскептицизму демонструє соцопитування «Євробарометру» за грудень минулого року – жителі 28 країн ЄС відповідали, наскільки вони задоволені станом справ в своїй країні. У середньому 80% жителів скандинавських країн – задоволені; натомість серед південних європейців найвищий рівень незадоволення (у Греції цей показник сягає 98%). Здавалося, якби у всіх бідах був винен Брюссель, то вони мали б стосуватися усього Євросоюзу. Але ці біди чомусь «зосередилися» на південних просторах – за дивним збігом саме там виборці дозволяють своїм урядам бути надто неощадливими (як у Греції), саме там на виборах голосують за політиків, яким місце точно не на державних посадах (як в Італії). Можливо, грекам чи італійцям варто свій євроскептицизм поміняти на греко/італо-скептицизм?

Виходить, що євроскептицизм – це швидше колективна критика нинішнього стану речей, послання до політичний еліт: міняйтеся, дійте! Євроскептицизм не зовсім заслужено має перший корінь «євро», оскільки часто під євроскептицизмом йдеться просто про протестний настрій і не обов’язково, спрямований проти ЄС. Для наглядності: перемогу крайніх правих і лівих на останніх виборах до Європарламенту можна пояснити тими ж причинами, за яких відбулося стрімке входження до Верховної Ради партії «Свобода» на виборах-2012. Чимала кількість виборців цієї партії висловлювала не стільки симпатію ідеям Тягнибока, скільки антипатію порядкам Януковича (зник Янукович – впала і підтримка «Свободи»). Приблизно в цьому ж секрет успіху Олега Ляшка – типового європейського популіста (виходить, що українці опинилися в мейнстрімі, загальноєвропейському тренді, хоча в цьому випадку це не варто сприймати як комплімент).

А причому тут Україна?

«Чому ви витягнули європейський прапор тоді, коли самі європейці його давно заховали», – із таким запитанням до мене звернувся один британський професор, типовий євроскептик, лівак (таких у Британії в унверситетських колах – хоч греблю гати). «Коли Майдан розпочався, то всі в нас сміялися іронічно. Ну, скажи: нащо вам Європа, якщо ми хочемо з неї виходити», – це думка грецького марксиста, з яким мав бесіду після виборів до Європарламенту (Греція історично багата на ліваків різного роду).

Перебільшувати значення цих слів не варто. Поки що носії подібних поглядів все одно в меншості. Більше того, уряди країн-членів ЄС наразі послідовно підтримують українців. Подеколи, можливо, навіть ціною свого рейтингу. У тій же Німеччині, приміром, населення не підтримує жорсткої політики щодо Росії, побоюючись за власні гаманці, однак ані канцлер Ангела Меркель, яку досі підозрювали в небайдужості до Росії, ані міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмайєр, якого теж підозрювали в проросійськості (не в останню чергу через дружбу з високооплачуваним співробітником «Газпрому» Герхардом Шредером) не відійшли від підтримки України і критики Кремля. Ризик, утім, полягає в тому, що така підтримка може виявитися не вічною, особливо через євроскептичну динаміку.

У випадку з Україною євроскептицизм страшний тим, що він до певної міри пов’язаний із україноскептицизмом. Виразники євроненависницьких настроїв у ЄС – приміром, Марін Ле Пен з Франції чи британець Найджел Фарадж – у відкриту висловлювали своє захоплення політикою Владіміра Путіна. Вони грають на антиамериканських емоціях багатьох європейців: розрахунок простий – ми маємо бути пліч-о-пліч із Росією, бо вона протистоїть Америці; ворог нашого ворога – наш друг. Така примітивна логіка (щира вона? чи все-таки має фінансову підпитку з Москви?) до певної міри грає Україні і єдиній Європі на руку – прихильники євроскептиків мають бачити нерозбірливість своїх фаворитів у контактах. Путін, можливо, і проти Америки, але це ще не робить йому честі, бо він так само і проти цінностей, проти демократії, за які так натхненно виступають і крайні праві, і крайні ліві Європи.

Аби дурість кожного було видно, погляньте на лютневу заяву грецької неонацистської партії «Золотий світанок» (на виборах 2012 року отримала 31 місце в грецькому парламенті): «Американці, німці і сіоністи, які завдають удару по націоналізму народів у кожному куточку Європи, зараз напряму співпрацюють з нацистською партією в Україні, тому що це відповідає їхнім геостратегічним цілям». Більш-менш критичного європейця мав би як мінімум насторожити алогізм: чому ж це грецькі нацисти виступають проти підтримки нібито нацистів в Україні? Вони б, певно, мали навпаки радіти цьому факту? Чи, можливо, в Україні немає ніяких нацистів? Чи, можливо, у «Золотого світанка» є золоті покровителі з ФСБ, яким байдуже з ким співпрацювати – лишень би проти Європи і лишень би проти України?

Євроскептичні настрої поки не мають карколомного впливу на конфігурацію політичних впливів у Європарламенті. Європейська народна партія (втративши 61 депутата – з 274 до 213) та «Соціалісти і демократи» (190 депутатів, на 9 менше, ніж раніше) залишаються найбільшими фракціями. Але все-таки ігнорувати факт поширення євро/україноскептичних настроїв не варто. І особливо Україні слід зважати на Південь Європи, де бракувало і бракує правдивої інформації про Україною і де Russia Today – улюблене джерело інформації.

Власне, сама громадська думка європейців теж далеко не одноманітна і не зовсім «про-скептична». Більшість європейців усе одно вірять у сильну і інтегрованішу Європу. Так, нинішні проблеми їх лякають, але європейці все одно лишаються оптимістами. Ось такий непростий шпагат поглядів уміщається в головах багатьох європеців – євроскептик-єврооптиміст. Так, згідно з січневим опитуванням «Євробарометру», більшість європейцв вважають, що ЄС буде більш впливовим у 2020 році, ніж інші світові потуги (за винятком Китаю і США). 59% європеців вважають, що ЄС буде сильнішим від Бразилії, 56% – від Індії. Більшість так само бачить ЄС сильнішим від Росії (47% проти 35%) і Японії (44% проти 41%). І найголовніше – 51% європейців оптимістичні щодо майбутнього Євросоюзу. Можливо, це небагато, але в тому суть справжньої демократії – і цей показник від країни до країни відрізняється (в одних він набагато вищий, в інших нижчий). Скептицизм – це до певної міри підживлення для розвитку сильнішого і стійкішого Євросоюзу.

Україна так само може посприяти зменшенню числа євроскептиків. Самим своїм існуванням, подальшими перетвореннями. Під час подій Євромайдану нормативна сила Євросоюзу уже заявила про себе на повну потужність – українці виявилися готовими не лише масово відстоювати нову європейську якість внутрішнього розвитку, вони поклали за це свої життя. Україна надала Євросоюзу шанс подивитися на себе зі сторони, відчути свою привабливість, історичну необхідність. Приклад України якраз мав показати євроскептикам, для чого потрібен Євросоюз — для того, аби політики були підзвітними, аби велася тотальна боротьба з корупцією, аби люди могли вільно протестувати. Фактично, Україна дала шанс європейським скептикам усвідомити, що в інших країнах за ту якість життя, яку мають вони завдяки членству в ЄС, люди готові пролити кров. І якщо євроскептики цього досі не зрозуміли, то лише тому, що до них цієї думки поки не донесли – натомість фесбешних казок про нацистів вони встигли наслухатися… Це недопрацювання, утім, не лише України, але і Євросоюзу.

Україна наразі ключова країна на величезному євразійському просторі, від вектору розвитку якої залежить успіх не просто ще п’яти країн Східного партнерства, але без перебільшень усієї Європи. Власне, із цим пов’язані титанічні зусилля керівництва РФ щодо недопущення європеїзації (читай — демократизації) України. Власне, тому Кремль так заграє «із йоббіками-золотими світанками-національними фронтами» від Угорщини до Франції. Найстрашніше в євроскептицизмі те, що він починає ототожнюватися з путінофілією. Європейцям сьогодні потрібно максимально солідаризуватися, аби не дати змоги поширюватися цьому тренду.

Наостанок трохи оптимізму. Репліка від грецького євроскептика, про якого вже згадав вище: «Не хвилюйтеся. Не вся Європа – пропутінська. Лише праві екстремісти і деякі ліваки. І Греція. Решта – нормальні».

Стаття заступника директора ІСП Катерини Зарембо в EUobserverТекст публікації доступний лише англійською мовою.

Стаття заступника директора ІСП Катерини Зарембо в EUObserverТекст публікації доступний лише англійською мовою.

Стаття директора ІСП Альони Гетьманчук для газети “День”.Коли розпочалась агресія Росії проти України, багато з нас були майже впевнені: Європа такого безумства біля своїх кордонів не потерпить. Уява малювала різноманітні звернення європейських інтелектуалів, де вони б закликали своїх лідерів покарати Путіна по самий «Газпром». Європейських аналітиків, які будуть невтомно організовувати публічні дискусії, запрошуючи адекватних українських спікерів, а не російських лобістів. Відомих на Заході публіцистів, які бомбардуватимуть світові видання своїми авторськими колонками на тему, як зараз важливо захистити Україну. Уявляли європейських телевізійників, які запрошуватимуть на свої рейтингові ток-шоу послів України хоча б так само часто, як послів Росії, і критичних до дій Кремля політиків так само, як закоханих у Росію совєтологів чи інфікованих участю у Валдайському клубі при Путіні аналітиків.\
Багато з нас були майже переконані, що якщо і буде слабка ланка, то це будуть лідери тих самих країн ЄС, які у свій час блокували План дій щодо членства України в НАТО. Мовляв, вони все життя ганяються за російським журавлем у небі, ніяк не збагнувши, що інколи набагато важливіше отримати українську синицю в руці. І тоді й за журавлем не доведеться ганятись, він сам прийде.

Що бачимо насправді? Бачимо, що якраз європейські лідери, включно з Меркель та Олландом, на подив багатьом в Україні виявились значно готовішими вказати на міжнародному рівні «хто є хто» в українсько-російському конфлікті. Так, йдеться, на жаль, не про всіх керівників. Один маленький, але дуже показовий приклад: коли посол однієї з південноєвропейських країн ЄС у Києві порадив своєму міністру більш активно налагоджувати контакт із новопризначеним на той момент українським урядом, останній відповів щось на кшталт: «Так вони ж там всі фашисти». Відповів серйозно, без жартів. І якщо міністр дозволяє собі таке сказати, що ми можемо вимагати від пересічного іспанця, кіпріота чи грека?

А саме на нижчих щаблях — на рівні громадської думки в країнах ЄС — маємо сьогодні найнесподіваніші проблеми. Соціологічні опитування, котрі в якийсь момент демонстрували, що понад 60% німців виступали проти санкцій щодо Росії — тому показник. Звісно, є нюанси: бути проти санкцій — не означає схвалювати дії Росії. Бо якщо для багатьох в Україні санкції Заходу проти Росії — це давно самоціль, то для багатьох європейців це все ще один з інструментів. Причому, у мене складається враження, поки немає консенсусу, наскільки цей інструмент дієвий. І якщо й дієвий, то на якому етапі: погроз чи запровадження? Цілком можливо, що Росія — той виняток із правил, коли санкції страшніші, як уже запроваджуються, а не коли ними лякають.

Що заважає відкрити очі? Брак інформації чи брак бажання чути правду? Очевидно, брак інформації через брак бажання чути правду. Бо правда — страшна і некомфортна. Правда заважає насолоджуватись спокійно келихом прохолодного вина на терасі у Провансі. Вона заважає з відкритими обіймами обслуговувати натовпи російських туристів у дорогих бутиках Мілана та в агентствах нерухомості Лондона.

Бо правда полягатиме у тому, що європейці своїми ж руками вигодували у своєму сусідстві монстра, і тепер або повинні набратись мужності й загнати його в капкан, або робити вигляд, що їх це не особливо стосується, чекаючи, коли він набереться сил й дозріє до того, щоб перелізти через євросоюзівський паркан.

Майже три дні я провела в компанії 20 представників провідних аналітичних центрів Європи — таких, як Chatham House у Британії, чи IFRI у Франції. Вони перебували у Києві на запрошення Інституту світової політики та нашого партнера з Іспанії — центру CIDOB. Ми запросили їх для того, щоб вони на власні очі побачили, що відбувається в Україні. Щоб відчули атмосферу, познайомились ближче зі своїми колегами-експертами з Києва та інших регіонів України, зустрілись із представниками уряду.

Спілкування з європейськими аналітиками з абсолютно різних країн ЄС, як і постійні бесіди з європейськими міністрами та дипломатами, допомагають зрозуміти, де наші найбільш вразливі місця у сприйнятті України і всього того, що відбувається на сході країни. Достатньо лише підсумувати питання та ремарки, які перекочовували з однієї робочої зустрічі на іншу. І зробити з них певні висновки, щоб розуміти, де потрібно посилити наші зусилля. А висновки, зокрема, наступні:

— Європейці все ще — свідомо чи навмисно — плутаються у дефініціях. Вони все ще допитуються, чи йде війна Росії з Україною, чи те, що відбувається сьогодні на сході та сталось у Криму, потрібно називати якось інакше. Відповідь «гібридна війна» влаштовує не всіх. Не тому що «гібридна», тому що «війна». Більшість із них не розуміють: якщо сьогодні не називати це війною у сучасному розумінні цього слова та відповідно реагувати, то завтра цілком ймовірно доведеться реагувати на війну у традиційному розумінні цього слова.

— Інше питання: «Чому ви їх (тих, хто орудує на сході. — Авт.) називаєте терористами? І як ви відрізняєте «сепаратистів» та «терористів»?». Тут, як на мене, дуже доречно пожартував після детальних роз’яснень європейцям про зброю, захоплення заручників, тортури і живі щити секретар РНБО Андрій Парубій: «Ми могли б назвати їх ще піратами, але моря там нема». До речі, він навіть був не проти, щоб європейці запропонували краще визначення, проте його не знайшлось.

— Наступний мій висновок: Європа все ще не відчуває реальної загрози з боку Росії для себе. Багато європейців різного рівня мені зізнавались, що лише від українських колег чули про те, що Росія почала війну не проти України, а проти західної цивілізації, і російські танки точно так само можуть опинитись де-небудь під Ригою. Вони явно вважають це перебільшенням і навіть такою собі інтелектуальною провокацією з боку України. Лише поодинокі уми розуміють: нинішня криза — це не російсько-українська криза. Це виключно російська криза, яка, на жаль, знайшла відображення саме в Україні. А завтра може знайти відображення у Молдові. Чи в Сербії. Чи ще десь. Це як із різко ослабленим імунітетом: ніколи не знаєш, на яких саме органах чи функціях організму він наступного разу проявиться.

— Сприйняття нинішньої ситуації ледве не як внутрішньої проблеми України частково пов’язане з тим, що європейцям бракує жорстких доказів (hard evidence) причетності до ситуації на сході ОФІЦІЙНОЇ Росії. Частково тому, що є відверте нерозуміння, наскільки донбаські сепаратисти-терористи породжені Кремлем, а наскільки — Януковичем (Сім’єю) чи ще кимось з українським паспортом. Тобто, кому належить копірайт — Путіну і Ко чи все ж Януковичу і Ко. Офіційній Росії чи неофіційній Україні? Історія про «Стрєлка» як офіцера російських спецслужб європейців не дуже переконує. Інших жорстких доказів, які б вели напряму до Кремля, на їхню думку, відверто бракує. Фактично, Україна опинилась у досить парадоксальній ситуації: ми все життя страждали від образу жертви. Сьогодні образ жертви у світі (зокрема, жертви Путіна) нам би не завадив, але нас нею визнати не поспішають. Тому що визнати Україну жертвою Кремля сьогодні — значить зробити все для того, щоб завтра жертвою став Кремль. Занадто ризикована для ослабленого Євросоюзу затія…

— Європейцям дуже важко розібратись, яким чином українська влада гарантує безпеку на сході України. Справжній хіт і, можливо, найбільша несподіванка для мене та колег з Інституту — це постійне питання про те, як можна волонтерам, людям без нормальної професійної підготовки, видавати зброю і кидати на передову. Доводиться постійно роз’яснювати, що ці волонтери не діють самостійно, а лише в рамках законодавства і в межах законних угрупувань. І спецоперацій їх ніхто не примушує виконувати, переважно — охороняти блокпости, для чого достатньо і місячної підготовки.

Це лише деякі зі спостережень. Питань у Європи набагато більше. Щоб їх розвіяти потрібен зовсім інший рівень комунікації — і з боку уряду, і з боку незалежних експертів та активістів, і з боку наших реальних та потенційних прихильників у ЄС. Потрібні зусилля українських олігархів для масштабної піар-кампанії України, а не себе коханих в Україні. Потрібно запустити наш, український Валдай-клуб при уряді, щоб колишні совєтологи поступово трансформувались у українофілів. Потрібно замінити послів у тих країнах ЄС, де в урядах все ще вважають, що фашисти у Києві, а не в Москві. Потрібно припинити перебільшувати роль Брюсселя і більше сконцентруватись в опорних столицях країн-членів ЄС (зокрема, додати присутності у чотирикутнику Берлін — Париж — Рим — Мадрид). Потрібно не просто доносити інформацію: потрібно заохотити європейців чути правду, бо правда, як не крути, на нашому боці.