Архіви: Публікації

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукВернулась из Донецка. Вернулась с совершенно другой картинкой, которая была в моей голове до этой поездки. По дороге туда казалось, что город пылает и горит. На месте все оказалось по-другому: удерживающие в балаклавах обладминистрацию и сочувствующие им прогуливающие рядом “колорады” выглядят маргинально и искусственно. Если бы это увидел человек, заброшенный из какого-то другого континента и не знающий контекста, явно бы подумал, что это постановка какого-то аматорского театра: настолько все это кажется искусственно и диссонирующе с происходящим вокруг. А вокруг город живет своей жизнью. Люди пьют вино и курят кальян на открывшихся летних площадках в каких-то сотнях метров от захваченной администрации, раздают рекламные листовки и поют в караоке. Кто-то напуган происходящим. Кто-то слегка обескуражен. Кто-то с любопытством наблюдают (мол, ну-ну, посмотрим, чем это закончится). Но и те, и другие, и третьи старательно создают вид, что ничего особенного не происходит.\
Сепаратистов здесь не принято называть сепаратистами. “Да, какие из них сепаратисты!”, – в один голос говорят мои знакомые дончане. “80-90% вышли на эмоциях, просто не хотят жить так, как они живут сегодня”, – объясняет далеко не сочувствующий всем этим раскольническим движениям собеседник во время нашей дискуссии в Донецке. Местные сепаратисты – явно не такие страшные для обычных горожан, как абстрактные фашисты и бандеровцы. Об этом говорят и местные социологи в лице Донецкого института социальных исследований: 60% дончан боятся “бандеровцев”, 47% – не поверите – центральную власть, еще 38% – вмешательства американских и европейских политиков (хорошо, что три приглашенных нами в Донецк европейских посла – Австрии, Швеции и Норвегии, об этом не знали ). А вот местных радикально настроенных жителей Донецка боятся только 11%, граждан России, которые работают заводилами на митингах в городе – 21%. Что ж, раньше доминировал подход “бандиты, но наши бандиты” – теперь, похоже, будет “сепаратисты, но наши сепаратисты”.

Донбасс не восстал, он просто обижен. Обижен тем, что хозяин (в смысле Киев) больше не назначил его любимой женой. Он хочет, чтобы его слышали, но говорит не то, что на самом деле хочет сказать. Он хочет сказать, что ему надо кормить свои семьи, а говорит о каких-то сложных материях вроде “федерализации”. Он хочет стукнуть шахтерской каской по асфальту, а одевает балаклаву. Он искренен в протесте, но он искусственен в своих требованиях. Он хочет больше власти в Донецке, чем в Киеве, не понимая в то же время, кому эту власть в Донецке можно доверить.

Да, большинство жителей Донецка явно не в восторге от всех этих сепаратистских телодвижений, но это же большинство вряд ли что-то будет предпринимать, если зайдет Россия. “В Россию, так в Россию”, – скажут они, дальше покуривая кальян на летней площадке где-нибудь в кафешке на Артема. Партизанская война – отнюдь не донбасская фишка. Донецк сегодня – город наблюдателей, а не участников.

Это при том, что в Донецке людей по большому счету заботят те же проблемы, что и в любом другом городе Украины: разгул коррупции, беспредел прокуратуры, американские горки, которые устраивает доллар и евро, поднимая тем самым цены на лекарства и бензин.

В Донецке, как и в целом по Украине, сегодня модно обвинять во всех бедах недальновидную политику Киева в течение 23 лет независимости. Мол, это его, центральной власти, результат правления во всей красе дал о себе знать в Крыму, и сегодня дает о себе знать на Донбассе. Да, никто не отрицает: ошибок было сделано немеряно. Но у нас есть два выхода: либо и дальше заниматься самобичеванием и наказывать себя потерей новых частей государства, либо признать: каждая страна имеет право на свои собственные ошибки. И имеет полное право на то, чтобы самостоятельно эти ошибки исправить. Без диверсантов из соседней страны.

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукЭтот текст я писала для русской аудитории и честно постаралась разместить его именно на русском ресурсе, разослав ряду тамошних изданий. Однако, не получила ни привета-ни ответа. Очевидно, не формат. В принципе, ничего необычного: если мы готовы в Украине выслушать, опубликовать, включить в прямой эфир едва ли не каждый голос из России, то в России критический голос из Украины, в лучшем случае, будет транслирован нашими немногочисленными друзьями в РФ на ограниченных в своем воздействии на массы ресурсах. Так или иначе, печатаю этот текст в своем блоге с надеждой, что добрые люди распространят его и среди тех, кого недавно принято было именовать “братьями”. \
До недавних пор среди украинцев очень популярной была позиция: “мы против Путина, но мы ничего не имеем против обычных русских”. Мол, это все он – ВВП – мутит воду, тужась со всех сил восстановить империю за счет Украины. Это он качает на весь мир истерику каждый раз, когда слышит про малейшее телодвижение Украины в сторону ЕС, или, не дай Бог, НАТО. Это он чуть ли не лично закручивает газовый кран за непослушание и рассказывает своим западным партнерам на саммитах и в телефонных разговорах о том, что Украина – это даже не совсем страна. Это он спит и видит, как бы побыстрее оттяпать кусок Украины, а желательно – проглотить и всю целиком в виде федерализированного пирога.

О простых россиянах большинство моих знакомых, друзей в жизни и социальных сетях и просто случайных собеседников были другого мнения: мол, этот ж, как ни крути, братский народ, он хоть и ностальгирует в массе своей по былому величию, но уже почти смирился с мыслью, что Украина – суверенное независимое государство, с которым можно дружить, можно ссориться, но жить придется под разными крышами. Да, нам очень не нравилось, когда нас называли хохлами-нахлебниками, которых Россия якобы с барского плеча содержит, хотя мы годами платили за российский газ одну из самых высоких цен в Европе, а богатая РФ – одну из самых низких цен за его транзит и смешную по мировым расценкам цену за аренду Черноморского Флота РФ в Севастополе. Но мы списывали это на остатки синдрома старшего брата, от которого рано или поздно наши соседи избавятся. Мы даже подыгрывали этому синдрому: в решающие моменты внешнеполитического выбора Украины, многие мои сограждане неизменно вопрошали: “А как отреагирует на это Россия? Не обидится ли братский народ? Не поссоримся ли мы с ним навсегда?”.

Опросы общественного мнения в России, которые продемонстрировали ошеломляющую поддержку деятельности Путина после аннексии Крыма (82%) – стали для одних украинцев самым красноречивым доказательством их правоты в том, что главная угроза для суверенитета Украины – это Россия, а для других (и их явное большинство) – самым настоящим культурным шоком. Оказалось, что Крым – это каприз не только Путина, это его очередная взятка собственному народу. Чтобы радовался, ликовал и горя не знал.

Ничего, что 81% украинцев (опрос социологической группы “Рейтинг”) не поддерживают российскую кампанию по защите русскоязычного населения. Большинство граждан (54%), независимо от региона и социальной группы, расценивают действия России не иначе как вторжение и оккупацию. 85% украинцев почему-то, в отличие от Путина, не чувствуют, что на них осуществляется какое-либо давление или угрозы в связи с общением на русском языке. Один из самых популярных сегодня и один из наиболее точно передающих отношение украинцев к русской защите анекдотов звучит так:

Встречаются Абрам и Изя на набережной в Одессе. Изя спрашивает:

– Абрам, а что это вы стали говорить на украинском? Вы боитесь, что вас побьют “бандеровцы”?

– Нет, что вы! Я боюсь, что меня придут спасать русские!

Мы все больше осознаем – это не война Путина с Украиной, это война России с Украиной. И эта война стала точкой невозврата в наших отношениях, поскольку главные бои сегодня происходят на мировоззренческом, а не военном, дипломатическом или информационном фронте. Украина – с Крымом или без Крыма – обречена идти путем, который не имеет ничего общего с евразийскими проектами Путина. Путин дал право даже самым осторожным украинцам не оглядываться на Россию, когда они голосуют за Европейский Союз или НАТО. Те 52% украинцев, которые уже сегодня бы проголосовали за членство в ЕС – это результат его работы. И этому большинству не помешало сформироваться ни накопившееся за последние месяцы разочарование украинцев в ЕС как организации, у которой лучше всего получается “выражать свое глубокое беспокойство”, а вот с действиями хуже; ни информационная кампания, которую в течение последних года-полтора проводили друзья Путина в Украине, скупив уличные рекламные площади по всей стране и фактически приравняв Соглашение об ассоциации к гей-бракам; ни понимание того, что ни завтра, ни послезавтра Евросоюз не заключит Украину в свои объятия как нового полноценного члена.

И то, что Таможенный Союз сейчас поддерживает меньше украинцев, чем членство в НАТО (28% против 34%) – тоже его, Путина, работа.

Как бы там ни было, чем дальше, тем больше у нас, украинцев, появляется вопросов не только к Путину, но и в целом к российским “братьям”.

– У вас главный запрос – возрождение “великой державы”. У нас главный запрос – на комфортную и современную страну. Нам не нужны ракеты, ядерное оружие и чужие территории, если наши родители будут жить в среднем лет на пятнадцать меньше, чем живут их одногодки в странах Евросоюза; если самым лучшим способом экономии времени при решении любой бытовой проблемы является взятка; если вместо независимого телевидения – “зомбоящик”, который не дает ответ на вопрос, что происходит в мире, зато прекрасно дает ответ на вопрос, кого сейчас надо ненавидеть.

– Если мы, как вы оскорбительно говорите, “хохлы” – нахлебники, бездельники, предатели и местами даже “фашисты” – зачем вы нас так параноидально добиваетесь? Методом шантажа и угроз пытаетесь включить в свои альянсы и интеграционные проекты? Зачем такой балласт для возрождения вашего величия?

-Вы постоянно обвиняете нас в невозможности договориться, а как, простите, договориться с вами, если у ва срыв любого международного соглашения объясняется потом как не проделками пьяного Хрущева (как передача Крыма), то вынужденным шагом больного Ельцина (как решение ОБСЕ от 1999 года вывести войска из Приднестровья).

– Вы так заигрались в слово “фашизм”, что не заметили, как сделали фашистом каждого гражданина Украины, который не готов стать гражданином России. Ну подумайте логично, кто больше претендует называться “фашистом” – страна, в которой 0,9% населения поддерживает кандидата в президенты – столь обожаемого российским телевидением лидера радикального “Правого сектора” Дмитрия Яроша, или страна, в которой 80% фактически одобряет аннексию и оккупацию части независимого суверенного государства?

– Вы считаете, что встаете с колен, когда вас начинает презирать весь цивилизованный мир, когда против вас вводят санкции (мол, вот как испугались возрождения России), а мы считаем, то встаем с колен, когда чувствуем, что способны поставить на место зарвавшегося гаишника, министра или даже, как демонстрирует опыт последних месяцев, президента. Да, возможно, Майдан не лучшее место, чтобы это делать. И заблуждаются те, кто думают, что нам бы только ничего не делать, лишь бы устраивать революции. Что это такое народной хобби – на Майдан ходить. Это не так. На самом деле, я знаю многих украинцев, которые искренне предпочли бы решать свои проблемы через справедливые суды, милицию, честные выборы, а не с помощью трехмесячного хождения на Майдан, рискуя своим здоровьем и, как оказалось позже, даже жизнью. И сегодня многие искренне надеются, что больше на Майдан идти не придется – на этот раз мы действительно сумеем изменить (или хотя бы подкорректировать) систему, а не лица. И вот почему Юлия Тимошенко – олицетворение как раз той, старой системы – вызывает, к вашему огромному удивлению, не больше каких-то 10-12% среди нас, украинцев.

– Мы способны публично критиковать и осуждать тех политиков, которые мешают нашему движению вперед и подыгрывают вашей пропаганде (“Свобода” и “Правый сектор” – любимая сейчас мишень для критики не только вашего “зомбоящика”, но и многих прогрессивных участников Евромайдана). Вы, в свою очередь, пытаетесь оправдать любой бред ваших рупоров пропаганды.

– Вы готовы терпеть экономические трудности (“в нищете, но с великой мечтой”) ради того, чтобы вернуться в прошлое, мы готовы терпеть трудности ради того, чтобы наконец-то – после 23 лет проб, ощибок и оглядок по сторонам – сделать рывок в будущее. И если вы думаете, что Евромайдан ударил по карманам только представителей той системы, против которой он стоял, вы глубоко ошибаетесь: потеряли и продолжают терять многие из его сторонников. Но этот тот случай, когда без потерь не будет и приобретений.

– Вы хотите особого пути для России. Мы же, в свою очередь, все больше убеждаемся, что аргументы о “славянских особенностях”, “особых православных ценностях” – это просто очередной повод законсервировать ситуацию, не менять дряхлые институции, отказаться от реформ и волком смотреть на весь мир. Ну или дружить с теми, кто готов по разным причинам поддержать любое ваше безумие. Хотя, согласитесь, быть в компании самых развитых стран мира намного приятнее, чем в компании – при всем уважении- Судана, Зимбабве, Северной Кореи, Никарагуа, Венесуэлы, которые поддержали вас в Генассамблее ООН.

– Мы очень рады, что у вас сейчас появилось столько гордости за свою страну. Но мы часто искренне удивляемся, почему вы так гордо расхаживая в куртках “Сочи 2014” на отдыхе в австрийских Альпах или Ницце, напрочь не желаете ехать отдыхать, собственно, в Сочи? И почему, когда телеведущему Киселеву закрывают въезд в ЕС и он тщательно пытается получить визу в Норвегию, то это вызывает жалость, а когда запрещают въезд в Россию МакКейну и он пишет в Твиттере “Похоже, мои канулы в Сибири этой весной сорваны”, это звучит, забавно.

– Вы продолжаете из года в год праздновать “великую победу”, а у нас человек, который носит “георгиевскую ленточку” сегодня – звучит уже не гордо, звучит угрожающе. И все чаще в шутку – но явно без симпатии – называется не иначе как колорадом.

Конечно, в Украине еще достаточно тех, кто идеализирует Россию Путина больше, чем, наверно, самые верные путинцы в России. Многие из них (если не большинство) – ни разу не выезжали даже за пределы своей области. Для них Россия, к которой они так хотят каким-то образом примкнуть, это либо Россия советская, либо Россия “киношная”: где у всех шикарные квартиры, люди на выходных мотаются в Лондон и море-море нефтегазовых долларов, которые позволят Путину взять на содержание каждого нуждающегося русского за пределами России. Ну и, конечно, взамен ничего не придется ни менять, ни делать. Кто-то скажет, что по поводу Евросоюза у украинцев тоже немало иллюзий. Но вот незадача: среди украинцев, которые посещают Евросоюз, неизменно прибавляется желание там жить, а вот у тех, кто ездит в Россию (и любая социология подтвердит), дополнительного настроя быть с ней или туда переезжать не не наблюдается. Вот на чем надо работать, братья вы наши бывшие.

Стаття голови Наглядової Ради ІСП Віктора Шлінчака для “Главкому”Донецком движет страх. У каждого он свой. Ахметов боится быть растоптанным и униженным. Чиновники администрации – быть насильно “украинизированными”. Таксисты – потерять работу. Стоящие перед ОДА боятся стать пушечным мясом “Правого сектора”. Патриотично настроенные активисты боятся быть разогнанными, как только соберутся с желто-синими флагами. Хотя исключения есть:)Страх – он разный. Как и его природа. И реакция на страх тоже разная – от агрессии до истерики (как в случае с Леной Бондаренко). Наверное, впервые это ощущение превалирует над всеми остальными. Момент такой.

Впрочем, здесь всегда приклонялись перед силой. Они чувствуют и понимают только язык сильных. Такого ощущения нет ни в Харькове, ни в Одессе, ни в Днепре. И пускай даже сегодня центральная власть не настолько сильна, ожидание “силового применения” и неизвестность их тяготит. Мол, а вдруг, у кого-то завтра снесет крышу и она (власть) как закрутит гайки…

Еще одно ощущение, которое сейчас проявилось, это чувство стыда. Даже позора. О стыде вслух говорить не принято. Тем не менее, многие вдруг прозрели, как они своими же руками выпестовали и усадили на трон Виктора Януковича. Еще несколько месяцев назад он был для многих из них “своим парнем”, эталоном для подражания, человеком, которому еще не так давно они были готовы руки целовать. Когда спрашиваешь донетчан о Януковиче, они опускают глаза. Они не знают, что ответить на вопрос, почему при нем они не требовали федерализации и официального русского? Боялись, что врежет? Так чего теперь вы требуете от “не своих”?

Это вообще феномен донецких реалий, когда они мысленно проводят линию деления на “своих” и “чужих”. “Свои” – это те, кто умеет прислуживать. До конца. “Чужих” принято было игнорировать, а по возможности истреблять. Это когда ПР была у власти со своим “сильным, как никогда” президентом.

Сегодня в Донецке еще не определили, кто им “больше свой”. И “свой” ли губернатор Тарута? И кто более “своим” может оказаться по итогам выборов – Тимошенко или Порошенко. А на вопрос, кого у вас можно считать моральный авторитетом, к мнению которого прислушиваются, стыдливо пожимают плечами. “Моральный авторитет? Нет! У нас есть Ахметов. Но он просто авторитет”. Почему так? Может, просто регион привык мыслить куском в данную секунду оторванного мяса (каждый на своем уровне), а не ценностными критериями или идеологией? может, именно поэтому сейчас под ОДА – 500 человек (которых, допускаю, могли проплатить), а не десятки или сотни тысяч? и кто им наконец-то объяснит разницу между федерализацией и децентрализацией? Ну, а постановочность картинки (чтоб было точно так, как у них, на Майдане) просто умиляет.
Два дня, проведенные в Донецке, я искал ответ на простой, казалось бы, вопрос: если Ахметов контролирует ситуацию и ему не выгодно быть съеденным на завтрак Путиным (если Донецкая область примкнет к России), то чего он не решил вопрос с захватами админзданий еще на начальной стадии? Или у него нету желания ввязываться не в свою войну, а в войну, финансово подкрепляемую сыновьями Януковича? Или он все же не контролирует здесь ничего – раз результата нет. И миф про влиятельность Ахметова – это просто надутый мыльный пузырь, который вот-вот лопнет…

Таким же мыльным пузырем ныне выглядит и Партия Регионов, которая вот-вот треснет от своей важности в одной, отдельно взятой области. В ее рядах – такие же трусы, как и на улице. И они так же не уверены, что завтра могут оказаться не у дел. Но эти хотя бы начинают “надувать щеки”. “Мы начинаем подниматься с колен”, – пафосно заявил на съезде Николай Левченко, которому Ахметов собирается отдать партию в управление. А новая звезда регионалов (затмившая по своему популизму даже уже упомянутую всуе Бондаренко) Неля Штепа напророчила, что “партия возродится, как феникс”. Вполне возможно, в ПР хотят провернуть тот же финт, что и в 2005-м, когда к власти пришел Ющенко. И когда они сначала точно также сбегали за памперсами, а потом увидели, что Ющенко слаб – и его можно “валить”. И поэтому сейчас их задание – поддержать на выборах президента именно слабого. Чтоб потом предъявить ему все, чего душа пожелает.
Но этот сценарий крайне зыбкий. Они, кажется, не понимают, что их поезд постепенно уходит в загон. Ведь теперь “дружить с Россией”, как было на избирательных кампаниях прежних лет, некомильфо. А значит – избиратель будет искать себе других защитников…

И по-прежнему радуют молодые донеччане. Вы бы видели, как в “Старгороде” на Артема без стеснения и предрассудков они исполняют “Червону руту”! “Совок” и предрассудки они оставили далеко за дверью.

Фото – ИА ОстроВ

Стаття заступника директора ІСП Катерини Зарембо в Euobserver (доступна лише англійською мовою)

Cтаття аналітика ІСП Гайдай Дарії для «Главкома»Боротьба з масштабною корупцією була однією з головних вимог мільйонів українців, які вийшли на Євромайдани по всій території України. Одразу після трагічних подій 18-20 лютого та втечі Януковича, соцмережі заполонили пости про те, що українці ціною власної крові вибороли собі шанс стати європейською правовою державою. З’явилися демотиватори: «Не забуваймо, від сьогодні хабарів не даємо!», «Як братимеш чи даватимеш хабар — відчуй кров Небесної сотні на своїх руках» і подібні. Ні в кого не виникало сумніву, що саме всепроникна корупція перетворила державний апарат, правоохоронні та судові органи в обслугу «Сім’ї». Знайдений у «Межигір’ї», «золотий батон» став уособлення режиму Януковича, за якого Україна отримала принизливе звання найкорумпованішої держави Європи.\
Уже майже півтора місяця ми живемо в Україні без Януковича – час підбивати перші підсумки і формулювати завдання на майбутнє. Під час революції українці неодноразово повторювали, що більше не хочуть обирати «вождя», що розуміють необхідність постійного контролю над владою та активної громадянської позиції. В умовах передвиборчої кампанії збереження цих настанов особливе актуальне, зважаючи на бажання всіх кандидатів заробити собі на питанні корупції електоральний капітал. Отже, щоб не перетворитися з того, хто веде, у того, кого ведуть, нам слід пам’ятати, що боротьба з корупцією – це не стільки боротьба з корупціонерами, як створення чесних та прозорих правил гри.

Боротьбу з корупцією включили в число своїх пріоритетів всі кандидати на вищий державний пост. А Юлія Тимошенко навіть заявила, що вже внесла у Верховну Раду законопроект, який дасть громадянам «імперативний інструмент» для боротьби з корупцією. Таким інструментом має стати законодавчо закріплене право громадян проводити приватне кримінальне розслідування, фіксувати корупційні дії чиновників на аудіо та відео пристрої, а потім з цими доказами напряму звертатися до суду. Загалом, ініціатива похвальна і потрібна, однак лише як складова широкої державної програми по боротьбі з корупцією. В іншому разі ми маємо справу з черговою популістською ініціативою.

За півтора місяця Верховна Рада зробила лише два важливі кроки у боротьбі з корупцією: це законопроект №2207 про закупівлі державними підприємствами та законопроект № 0947 про доступ до публічної інформації. Астрономічний масштаб, якого досягла корупція за режиму Януковича, і теперішній жалюгідний стан української економіки схоже переконали народних обранців, що далі так грабувати державу через держзакупівлі просто не можна. Лише за приблизними підрахунками щороку через непрозорі закупівлі держбюджет втрачав від 35 до 53 млрд грн. Проголосовані зміни мають покласти край низці корупційних схем, завдяки яким щороку держчиновники «розпилювали» сотні мільярдів гривень за закритими дверима. Депутати забов’язали держпідприємства оприлюднювати дані за скільки, в кого і що вони купують, а чиновники більше не зможуть приховувати інформацію від громадськості, посилаючися на її конфіденційність.

Набагато важче далося українським парламентарям рішення відкрити ЗМІ широкий доступ до інформації, пов’язаної з діяльністю влади. І не дивно. Серед багатьох нововведень законопроект № 0947 включає обов’язкове оприлюднення декларацій вищих державних службовців та доступ до протоколів та рішень органів місцевої влади, в тому числі земельних. Однак до створення прозорої системи використання коштів платників податків нам ще дуже далеко. Для прикладу у Канаді організації, що перебувають на державному фінансуванні, оприлюднюють інформацію про всіх своїх співробіників, які отримують більше ніж $100 000 на рік. Це не лише чиновники, а й університетські професори, працівники шкіл, судді, лікарі.

Тепер про те, що досі не було проголосовано. Це законопроект N3378 про відкриття держреєстру прав на нерухоме майно. Сьогодні чиновники, судді, прокурори з офіційною зарплатою у декілька тисяч гривень живуть у розкішних палацах, які невідомо на кого зареєстровані. Оскільки самі вони відмовляються пояснювати розбіжності між своїми офіційними деклараціями та фактичним статками, громадськість вимагає зробити держреєстр публічним. Прийняття цього закону вивело б боротьбу з корупцією на принципово новий рівень, своєрідний тест на готовність народних депутатів кардинально змінити систему. Вони цей тест провалили. Крім того, Антикорупційне бюро та Люстраційний комітет досі перебувають у стадії створення. І якщо стосовно першого існує хоч якась ясність (у ВРУ позитивно оцінили законопроект «Про створення Національного бюро антикорупційних розслідувань»), то що робити з другим влада не знає. Люстрація виявилася занадто болісним питанням, щоб віддавати її в руки громадськості. Тим часом чиновники продовжують брати хабарі, єдина істотна постреволюційна зміна – зниження корупційних тарифів.

Однак, критикуючи недостатньо рішучі кроки влади у боротьбі з корупцією, слід пам’ятати, що відповідальність несе не лише той, хто бере, а й той, хто дає. Чи готове українське суспільство жити і працювати без хабарів? Частина так. У рамках проекту «Нова європейська політика» Інститут світової політики організовує публічні дискусії у південно-східних регіонах, присвячені першочерговим крокам з реформування України: судовій реформі та боротьбі з корупцією. Фактично, ми не лише підсумували напрацювання, які є в експертній спільноті з цього приводу й візуально їх зобразили за допомогою відповідної інфографіки, але й ділимось історіями успіху країн Євросоюзу, запрошуючи до регіонів послів країн ЄС, яким є що сказати з цього приводу. Такі дискусії вже відбулись у Дніпропетровську та Одесі. Місцеві експерти та громадські діячі висловлюють готовність та бажання практично долучитися до цієї кампанії, однак, на жаль, наразі їм доводиться наодинці вести боротьбу з корупціонерами. Збереження старого чиновницького апарату на місцях та відсутність люстрації у судовій системі ставить під сумнів ефективну реалізацію будь-яких антикорупційних ініціатив.

У 2013 році 41,2% українців засудили хабарництво, а 53% заявили, що свідомо відмовилися сплатити хабар. Однак мало просто не давати хабарі, українське суспільство має подолати «менталітет мовчання». Минулорічне опитування показало, що 74% українців не повідомляють про корупцію, вважаючи, що це нічого не змінить. Для порівняння 90% жителів Норвегії, Данії, Великобританії готові повідомити про корупційні факти. Неможливо подолати корупцію, якщо громадяни не братимуть активної участі у розкритті та попередженні подібних злочинів. Не лише доходи високопосадовців мають бути предметом публічного інтересу, а й статки чиновників середньої ланки. «Zero tolerance for corruption», чи то нуль толерантності до корупції має стати принципом не лише високопосадовців, а й кожного з нас.

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукЯкби сьогодні було 29 листопада 2013 року і Вільнюський саміт, келих хорошого шампанського був би логічним завершенням дня. Але сьогодні – 21 березня, анексований Крим, а Донецьк, Луганськ й Харків вже, кажуть, фігурують у прогнозі погоди на території Росії.\
Сьогодні ми підписуємо не ту Угоду і не з тим Євросоюзом. Якщо тоді це мав бути повноцінний шлюбний контракт, сьогодні більше нагадує заявку в ЗАГС – наче вже й обручені, до весілля справа може й не дійти: гарант від несповзання в євразійське болото у всіх розуміннях цього слова – Зона вільної торгівлі – до підписання виявилась неготова.

І проблема навіть не в тому, що ця Угода не підписується повністю, у необхідності чого ми з колегами активно переконували європейських партнерів й українські офіційні особи впродовж останніх тижнів. Проблема в тому, що ніхто – ні з керівників ні ЄС, ні України – не вважав за необхідне пояснити, чому саме так відбувається.

На минулому тижні, модеруючи публічну дискусію з офіційними представниками як ЄС, так і України, мені довелось просто кліщами витягувати відповідь, тричі повторюючи одне і те ж питання іншими словами. Відповів посол ЄС Томбінські. Його відповідь зводилась до “юридичної певності”. Мовляв, Угода має бути підписана так, щоб комар і носа не підточив з точки зору її легітимності.

Ну і не з тим ЄС підписуємо Угоду, тому що замість омріяного клубу заможних й справедливих – маємо клуб розгублених і вічно стурбованих. Вони звикли бігати марафони, а їм сказали терміново взяти золото на короткій дистанції.

Тоді, перед Вільнюсом, ми мали справу з ЄС, якого з Києва просили гроші, а ЄС наполягав на збереженні цінностей. Тепер у Києві просять ЄС захистити і не зраджувати цінності, ЄС дає гроші. Причому, даючи гроші Україні, явно думає як не втратити їх з Росією.

Сьогодні зрозуміло: Росія окуповала, анексувала й приєднала до себе Крим ДО того, як була підписана навіть політична частина Угода. Цим самим ще раз підтвердила: Крим – це плата не за бажання України бути з Євросоюзом. Крим – це плата за бажання України не бути Росією. І правильно мене поправив на минулому тижні Ян Томбінські: Україна після Євромайдану повернулась не на “євроінтеграційний” трек, вона повернулась на “український” трек. Питання стояло не в тому, чи підпише Україна Угоду, питання стояло в тому, чи буде мати Україна в майбутньому право взагалі підписати будь-який міжнародний документ.

Я впевнена: у майбутньому імплементація Угоди про ЄС змінить на краще і об”єднає Україну. Але на момент підписання якраз у України є шанс змінити на краще й об”єднати Євросоюз. Дякуючи Україні милий та приємний євросоюзівський бейбі-фейс вже обріс зубами, але для боротьби з Росією йому потрібно наростити ще й клики.

Євросоюз став каталізатором змін і очищення в Україні. Якщо виконуватиметься Угода, можна буде цей процес змін та очищення запустити на повну потужність. Але сьогодні Україна має всі шанси стати каталізатором змін та очищення в самому Євросоюзі. Європейські лідери або поставлять на місце тих, хто звик жити за негласним правилом “Росія – наш спонсор”, або підвердити, що вся історія ЄС у XXI столітті – це одна велика оборудка з Росією. Вони або пояснять країнам на кшталт Болгарії, що зараз не час торгуватись в обмін на згоду санкцій проти Росії, або Болгарія буде змушена мати серйозні проблеми вже з Брюсселем (чи Берліном, наприклад). Вони або наступлять на горло власному бізнесу, або почнуть готуватись до зустрічі російських танків на кордоні з Латвією.

І нарешті трохи позитиву. Угода з ЄС, а точніше її виконання, – це можливість перевести країну на інші рельси. Це і є та зміна системи, а не облич, за яку боровся Майдан. Бо якщо Україна виконає Угоду, то абсолютно неважливо, хто буде президентом. “Совків”, корупціонерів, “рєшал” й володарів судів система відкидатиме сама. Є до чого прагнути, одним словом. Поки що маємо лише перший підпис і констатуємо перший приємний факт: Україна таки буде з ЄС, і Україна таки залишиться Україною.

Газета “Урядовий кур’єр” про дискусію «Вікно можливостей: що очікує ЄС від України та Україна від ЄС?»Перезавантаження на стару матрицю Зовнішня агресія, чи то пак весняне загострення, найближчого сусіда таки об’єднало нашу країну краще за будь-які потуги політиків. Той, у кого на тлі розпочатого в Криму «примусу до миру» власний рейтинг зріс на п’ять відсотків, уже допоміг українцям отримати результат, на досягнення якого новій вітчизняній владі за менш екстремальних умов могло знадобитися значно більше часу. Соціологія після вільнюського кульбіту Януковича переконливо свідчила: українці стали більш зацікавлені в євроінтеграції і менш орієнтовані на Росію. Однак свіже опитування, проведене 9 березня одним з українських телеканалів, перевершило сподівання: вступ України до ЄС підтримало 77%, вступ до НАТО — 70%. Схоже, ми отримали черговий шанс позбутися радянського минулого, і є надія, що цього разу остаточно.

Утім, на цьому оптимісти мають зупинитися. Далі треба прагматично визнати: поки що йдеться лише про асоційоване членство України в ЄС. До того ж лише про політичну частину угоди, що у багатьох викликає подив. Мовляв, як так? У листопаді заявляли, що на столі лежить унікальна угода зі всеосяжною зоною вільної торгівлі й готові були підписати її з попередньою владою без додаткових умов, а тепер виникли застереження.

Завищити очікування неможливо

Суспільству нелегко розібратися у таких тонкощах дипломатії, тож мусимо звернутися до експертів. Днями означені запитання і журналісти, і громадські активісти адресували представникам дипломатичного корпусу, акредитованого в Україні, й нинішньому і колишньому керівництву вітчизняного зовнішньополітичного відомства. Дискусія «Вікно можливостей: що очікує ЄС від України та Україна від ЄС?», організована Інститутом світової політики за підтримки міжнародних організацій, відбулася на сотий день після Вільнюського саміту.

Їй передувала офіційна презентація аналітичної записки «Заклик до ЄС — час вступати в гру». Ця публікація є спробою підсумувати головні ідеї й очікування представників українського громадянського суспільства щодо ЄС у цей критичний період розвитку України.

Загалом очікування нашої країни від ЄС можна умовно поділити на чотири категорії: якнайшвидше підписання Угоди про асоціацію, скасування візового режиму, надання фінансової допомоги та надання чіткої перспективи членства. Події Євромайдану та російське вторгнення до України додали до цього списку ще одне специфічне, проте важливе: запровадження ЄС точкових санкцій — спочатку проти українського керівництва, а з моменту агресії Росії — також проти російського істеблішменту.

Автори дослідження наголошують, що виконання хоча б частини цих пунктів розглядається в українському публічному дискурсі як певний моральний обов’язок Євросоюзу перед мільйонами українців. Нерішучість ЄС уже призвела до величезного розчарування та зростання ізоляціоністських настроїв в українському суспільстві. Для їх подолання потрібні не лише позитивні сигнали (як підписання політичної частини угоди), а й більш налагоджена комунікація з українським суспільством з боку ЄС.

Наші співвітчизники вбачають у євроінтеграції можливість назавжди позбутися «совка». Фото УНIAН
Наші співвітчизники вбачають у євроінтеграції можливість назавжди позбутися «совка». Фото УНIAН

Крим як камінь спотикання

Утім, посол Великої Британії в Україні Саймон Сміт наголосив, що не слід недооцінювати рішучість Євросоюзу. За його словами, зокрема в ситуації з Кримом ЄС чітко дав зрозуміти Росії, що порушення міжнародного права та подальша ескалація конфлікту матиме для неї далекосяжні негативні наслідки.

А посол Франції Ален Ремі заявив: сьогодні країни Європейського Союзу очікують від української влади децентралізації державного управління та поліпшення інвестиційного клімату.

«Усі регіони, всі партії, суспільні групи мають бути представлені у керівних органах держави. Те, що ми спостерігаємо в Криму, частково є результатом того, що жителі півострова не почувалися частиною України (принаймні так вони говорять). Гадаю, жителі багатьох східних регіонів України також хочуть бути більш залученими», — заявив пан Ремі.

Дипломат підсумував, що українська влада має бути відкритою і представляти інтереси всіх груп. Досягнути цього, за його словами, можна через децентралізацію влади, тобто передачу частини повноважень місцевим органам влади.

Україна має потенціал, щоб робити внесок у світову економіку і не бути лише отримувачем міжнародної допомоги, переконаний голова Представництва Євросоюзу в Україні Ян Томбінський. За його словами, Україна повинна посилити власний суверенітет і краще використовувати власний потенціал.

«Ми бачимо, яким чином непідписання Угоди про асоціацію з ЄС вплинуло на український суверенітет. Це ціна бездіяльності, яка зараз очевидна, ціна бездіяльності попереднього уряду та президента України», — заявив дипломат.

Посол наголошує, що Європейський Союз має великий досвід того, як рятувати різні країни із кризових ситуацій.

«Потрібно шукати рішення, які є прийнятними, перевіреними і які дають результати в певних обставинах. Потрібно покласти кінець короткостроковим стратегіям, мікроменеджментовим проблемам. Україні не вистачало довготермінової перспективи, довготермінової стратегії», — переконаний Ян Томбінський. Він пояснив: у такий спосіб Україна насправді стає не на європейський шлях, а на український.

Громадянське суспільство контролюватиме жорстко

Рішення Брюсселя поділити Угоду про асоціацію на політичну і економічну частини та підписати лише першу викликає чимало запитань, переконаний науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Олександр Сушко. Він закликав ЄС пояснити українській громадськості доцільність і механізм реалізації такого кроку і наголосив на потребі якнайшвидшого підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Водночас експерт попередив, що українська влада не повинна відкладати проведення реформ, посилаючись на важку ситуацію в Криму.

«Ми (громадянське суспільство) повинні дати сигнал нашому уряду, що не погоджуватимемося із трактуваннями, які виправдовуватимуть збереження тих практик, які призвели до виникнення Майдану, чи будь-яких інших істотних розбіжностей між діями влади та очікуваннями суспільства», — заявив він.

Як експерти висловили свої очікування і вітчизняні міністри закордонних справ різних років Борис Тарасюк та Володимир Огризко.

Перший зокрема зазначив: Україна заслужила на політичне рішення про скасування візового режиму. Адже не секрет, що дискусія про те, кому першому давати поступ на цьому шляху — Росії чи Україні, — тривала навіть останні три місяці, під час протестів в Україні. Нині, напевне, сусіди самі відповіли на це запитання.

Володимир Огризко закликає подивитися на Україну по-новому і побачити, що нині саме Україна відстоює європейські цінності.

ЄС має концептуально змінити відносини з Росією або знову наступати на ті самі граблі. Виходити з того, що допомога Україні — це допомога Заходу самому собі.

Адже, програвши сьогодні Україну, завтра Захід програє Прибалтику, Польщу і далі за списком. Тож не потрібно соромитися і варто сказати, що Україна БУДЕ членом ЄС.

Водночас допомагаючи Україні, ЄС має ввести найжорсткіший моніторинг за використанням наданих коштів і не закладати «відкати» в інвестиції, що йтимуть в Україну.

— Намір поділити Угоду про асоціацію з ЄС на дві частини та підписати її політичну складову якнайшвидше — це сигнал світові та РФ, що Україна більше не входить у зону привілейованих інтересів Росії, а перебуває в асоціативному зв’язку з Європейським Союзом, — зазначив у коментарі представник Громадянської ініціативи «Третя Українська Республіка» Володимир Горбач.

Підписання політичної частини Угоди може стимулювати західних інвесторів до співпраці з Україною.

«Політична складова Угоди про асоціацію з ЄС — це не лише політичний вектор на євроінтеграцію, а й проведення внутрішніх реформ у судовій сфері та сфері права, наближення їх до європейських стандартів», — вважає він.

Водночас представник «Третьої Української Республіки» зазначив, що підписана угода набере чинності лише після її ратифікації Верховною Радою України та парламентами країн—членів Євросоюзу. Однак пришвидшення підписання угоди — це вже важливий політичний крок, який на символічному рівні свідчить, що Європа — з Україною.

Наступним кроком у процесі євроінтеграції, на думку Володимира Горбача, має стати підписання економічної частини угоди після президентських виборів в Україні.

«У другій, економічній, частині Угоди про асоціацію Євросоюз хоче піти на одностороннє її застосування зі свого боку. Тобто Україна на окремі товари зможе користуватися безмитним доступом до ринків ЄС, а внутрішній ринок для товарів з Євросоюзу поки що не відкривати. Це розглядається як певна форма економічної допомоги, як можливість українським підприємствам заробити трохи більше грошей, ніж зазвичай. За наявних уже сьогодні обсягів імпорту українських товарів до ЄС такий крок оцінюється приблизно у 500 мільйонів євро на рік».

Насамкінець. Масові протести в Україні зі знаковою назвою «Євромайдан» розпочалися внаслідок відмови українського керівництва від курсу на євроінтеграцію і завершилися реанімацією євроінтеграційного напряму. 13 березня відповідне рішення ухвалила і Верховна Рада. Постанову «Про підтвердження курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу та першочергові заходи у цьому напрямі» проголосували 252 із 345 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі. Не голосували комуністи і регіонали, за винятком двох.

Стаття директора ІСП Альони Гетьманчук та першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для газети “День”.Євромайдан відчинив перед Україною нове вікно можливостей у відносинах з ЄС. Росія своїми провокаціями в Криму намагається його зачинити. Від українців і усієї європейської сім’ї залежить, щоб не лише вказати на вихід непроханим гостям, але й зробити інтеграцію України в ЄС незворотною.\
Підписання шматками Угоди про асоціацію викликає чимало питань. Більше того, ЄС вже не має морального права прикриватися старими відмовками, не надаючи Україні перспективи членства. Українці показали свою відданість європейським цінностям, прийшла черга для решти європейців показати готовність не зрадити українців.

♦ Коли перші десятки тисяч українців вийшли на вулиці у знак незгоди з рішенням уряду відкласти підписання Угоди про асоціацію, вони розуміли: непідписання документа означає відсутність реформ й подальше скочування до диктатури за іншим — російським або білоруським — сценарієм. Такі побоювання підтвердились вже у першу ніч після саміту Східного партнерства у Вільнюсі, коли «Беркут» розігнав Майдан. До саміту Східного партнерства у Вільнюсі більшість українців (55%) очікували підписання Угоди з ЄС до кінця 2013 року. Після силового розгону Євромайдану підписання Угоди про асоціацію перестало бути головною вимогою протестувальників — на перший план вийшла відставка українського керівництва. Однак, навіть на третій місяць протестів небажання влади України підписати з ЄС Угоду про асоціацію фігурувало у трійці основних мотивів, чому люди залишались на Майдані.

♦ Очевидно, Угода про асоціацію вже не має того шарму для прихильників євроінтеграції України, який вона мала до початку Євромайдану. Оскільки зникла одна з ключових мотивацій, чому Україна має підписати таку Угоду. А саме — Угода як жорсткий механізм контролю за українським урядом і превентивний засіб від свавілля влади. Нерішучість запровадження санкцій із боку ЄС під час кризи примусила засумніватись, що ЄС може бути таким гарантом. Мовляв, занадто м’якотілий і занадто повільно реагує. Відповідно, настрої серед скептично налаштованих українців щодо підписання Угоди можна змалювати так: одна частина не хоче підписувати ТАКУ Угоду з ЄС, інша — не бажає підписувати Угоду з ТАКИМ ЄС. На фоні агресії з Росією, очевидно, додадуться ще й ті, хто не хоче підписувати Угоду у ТАКИЙ час.

Серед прихильників підписання, у свою чергу, сьогодні існує консенсус, що Угода має бути підписана якомога швидше та бажано без надмірного анонсування та паблісіті. Розходження існують хіба з приводу того, чи є сенс підписувати лише політичну частину Угоди. З одного боку, добре, що ЄС навчився реагувати оперативно і враховує власні помилки, з другого — існує нерозуміння, чому неможливо раніше підписати частину про Зону вільної торгівлі теж, адже час відверто грає проти підписання цього документа у майбутньому? Росія постійно дорікає: ЄС не хоче підписувати Угоду, а отже — українська влада не легітимна. До речі, саме Євросоюз під час переговорного процесу по Угоді виступав категорично проти розподілу документа.

♦ Так чи інакше, експерти та громадське суспільство сьогодні мають вимагати якнайшвидше підписання ЦІЛОГО документа, щоб, поміж іншого, вибити у Росії ключову мотивацію тиску на Україну. Адже що робить сьогодні Росія? Вона всім своїм озлобленим виглядом демонструє: підпишете Угоду — втратите частину території. Це штучна ціна, яку нам нав’язують заплатити не за право рухатись у бік ЄС, а за право залишатись собою. За право залишатись Україною, хоч як би пафосно це звучало.

♦ Якщо ж існує серйозна аргументація на захист підписання саме політичної частини Угоди, то її має бути озвучено. На сьогодні ні українська влада, ні ЄС не визнали за необхідне пояснити українському суспільству, у чому додана вартість такого розділення Угоди.

Очевидно, що й сам ЄС має бути зацікавлений у тому, щоб закрити питання Угоди підписом з двох боків і тим самим унеможливити дискусію про перегляд документа з чіткою фіксацією перспективи членства. А така дискусія, на наш погляд, цілком має право на існування. Досі про перспективу членства України в ЄС традиційно говорили найближчі партнери офіційного Києва в Євросоюзі (зокрема, Литва та Польща) або окремі депутати Європарламенту.

♦ Очевидно, що Євромайдан з головних вулиць України тепер має перекочувати до головних офісів в ЄС: революція має відбутись і в головах європейських керівників. Україні дуже важливо не допустити повторення у відносинах з ЄС історії постпомаранчевого періоду, коли шанс на стрімке зближення з Європейським Союзом був упущений і в Києві, й у Брюсселі.

♦ В Україні добре відомі аргументи ЄС щодо «втоми» від розширення Європейського Союзу, щодо росту євроскептичних настроїв серед населення країн-членів та необхідності фокусуватись на боротьбі з наслідками фінансово-економічної кризи. Проте, якщо ми будуємо дійсно партнерські відносини між Україною та ЄС, останній повинен рахуватися не лише із внутрішніми реаліями у своїх країнах, а й враховувати реалії в країнах-партнерах. В Україні існує власне потужне антиєвропейське лобі, головний аргумент якого базується на банальному, але переконливому твердженні: «Нас там все одно не чекають». Від цього багато скепсису існує і з приводу підписання Угоди про асоціацію.

ЄС має усвідомлювати ризик, що чим далі бюрократична машина в країнах-членах буде чинити опір наданню перспективи членства, тим сильнішими будуть голоси євроскептиків, прихильників «білорусизації» в Україні. Це означатиме, що набуватимуть популярності ті сили, які підтримуватимуть ідеологію «сильної руки», згортання свобод і прав людини, втягуватимуть Україну до Митного чи Євразійського Союзу. Полісімейкери в ЄС мають враховувати, що для багатьох українців поняття ЄС і демократія тотожні, а тому розчарування в ЄС може завдати удар і по продемократичних силах у державі.

Провал демократії в Україні означатиме провал усієї східної політики ЄС.

♦ Україна наразі ключова країна на величезному євразійському просторі, від вектору розвитку якої залежить успіх не просто ще п’яти країн Східного партнерства, але й самої Росії та країн Центральної Азії. Власне із цим пов’язані титанічні зусилля керівництва РФ щодо недопущення європеїзації (читай — демократизації) України. У Кремлі вбачають у цьому головну небезпеку не лише для експансіоністської і місіонерської позиції Росії в регіоні, але й чималі ризики для власної безпеки правлячої верхівки в країні. Тому ЄС має бути занепокоєний не лише євроскептицизмом у своїх країнах, але й поширенням євроскептицизму на своїх східних кордонах.

♦ Окрім того, Євросоюзу не варто переоцінювати можливість зростання рівня євроскептицизму на території країн-членів через можливе надання перспективи членства Україні. По-перше, масштабні дослідження в самому ЄС із цього приводу ніхто не проводив. Показове опитування було здійснено в грудні 2013 року німецьким телеканалом ARD. Відповідно до його результатів, більшість німців висловилися за вступ України до ЄС — понад 60%. Розділилися лише думки щодо строків такого членства. Так, 40% висловлюються за приєднання впродовж найближчих десяти років, а 24% опитаних бачать вступ України до ЄС протягом наступних 10—20 років, ще 9% вважають, що має пройти щонайменше 20 або більше років. Лише 20% опитаних не бачать Україну у складі ЄС. Це дозволяє припустити, що в деяких країнах ЄС панує україноскептицизм не на громадському рівні, але на рівні політиків та дипломатів, які бояться проводити більш активну політику на східному напрямі.

♦ Європейський Союз і Україна сьогодні отримали історичний шанс на розбудову відносин нового зразка. Перспектива членства може надати серйозного поштовху для встановлення довіри. Наразі 50% українців вірять у приєднання України до Євросоюзу, ще 13% не визначились. 4% вірять, що це відбудеться у найближчі рік-два, 12% — у найближчі 3—5 років, 18% — у найближчі 5—10 років, а 23% думають, що це далека перспектива.

♦ Вибираючи наразі між пряниками та батогами для офіційного Києва, перспектива членства все ще виглядає найбільш дієвим інструментом впливу. Рік тому Брюссель зміг пересвідчитися у дієвості перспективи підписання Угоди про асоціацію, коли українська влада готова була йти на чималі поступки, аби лише добитися згоди на підписання цього документа з боку Брюсселя (навіть якщо така згода використовувалась Віктором Януковичем лише як елемент торгу з Росією). Можна з упевненістю стверджувати, що ефект перспективи членства буде ще сильнішим, особливо якщо врахувати, що постреволюційні політики прийшли до влади на проєвропейських лозунгах.

♦ Політика умовності (conditionality) показала свою дієвість на прикладі країн Центральної Європи, а тому має всі шанси виправдати себе і в випадку з Україною. І якщо ми хочемо, аби нарешті в Україні по-справжньому почали боротися з корупцією, аби судова реформа стала дійсно реформою, а не профанацією, то більш ефективного інструменту не вигадати. Концепція «більше за більше» (moreformore), яка нині є домінуючою в політиці сусідства ЄС, надто розмита, а тому не може розраховувати на реальну віддачу. Вона звучить надто аморфно й загально: ви щось робіть, а ми, можливо, якось допоможемо. Натомість концепція «перспективи членства» передбачає перевірені механізми допомоги, контролю і впливу.

♦ Історія успіху України стане історією успіху всього Європейського Союзу. Процес об’єднання Європи без України буде свідченням не лише слабкості українських еліт, але і стратегічного боягузтва і недалекоглядності тих, хто приймає рішення в ЄС. Під час подій Євромайдану нормативна сила Євросоюзу заявила про себе на повну потужність — українці виявилися готовими не лише масово відстоювати нову європейську якість внутрішнього розвитку, вони поклали за це свої життя. Україна наддала Євросоюзу шанс подивитися на себе зі сторони, відчути свою привабливість та історичну необхідність. Приклад України якраз мав показати євроскептикам у самому ЄС, для чого потрібен Євросоюз — для того, аби політики були підзвітними, аби велася тотальна боротьба з корупцією, аби люди могли вільно протестувати. Фактично, Україна дала шанс європейським скептикам усвідомити, що в інших країнах за ту якість життя, яку мають вони завдяки членству в ЄС, люди готові пролити кров. Таким чином, український приклад — це не стільки аргумент для поглиблення євроскептицизму у ЄС, скільки навпаки — контраргумент, чому євроскептики неправі.

Стаття заступника директора ІСП Катерини Зарембо в Euobserver (доступна лише англійською мовою)