Архіви: Публікації

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукЦе перший пост, який я пишу у статусі майже іноземного агента. “Майже”, поки Янукович офіційно не підвердив, що поставив підпис під прийнятим учора законом, який, поміж іншого, зобов”язує всі громадські організації, що отримують хоча б якийсь захудалий міні-грант хоча б з якогось закордонного фонду, називатись путінським терміном “іноземний агент”. Впевнена, що через років п”ять про клеймо іноземного агента буде так само смішно згадувати мені й моїм колегам, як, наприклад, сьогодні смішно згадувати про список Фюле чи дворічну дискусію, підпише Україна Угоду з ЄС без звільнення Тимошенко чи ні, коли ми обговорюємо події ще піврічної давності.\
Звісно, для мене особисто й організації, в якій я працюю, як і для багатьох моїх колег та їхніх організацій є вибір – покінчити з їхніми громадськими дітищами, повісити замок на двері та попрощатись з іноземними донорами, чи нести на собі клеймо “іноземного агента”, аби тільки робити те, що ти все ще наївно і дещо романтично вважаєш своєю місією – хоча б на якусь крихту добитись змін в цій країні.

Зізнаюсь відверто: ніде в Україні ще не зустрічала стільки відданих своїй справі, стільки орієнтованих на результат, а не процес, стільки динамічних, креативнх й відкритих світу людей, як у середовищі тих, кого сьогодні намагаються перекваліфікувати у “іноземні агенти”. Сказати, що це перша образлива характеристика не можна – були ще “грантоїди”, і навіть “грантожери”. І як на мене, “грантожери” звучить значно образливіше, ніж “іноземний агент”. Але навіть будучи ненависними для когось “грантожерами” ми змогли налагодити прекрасні контакти з тими, на кого наша діяльність, власне, і спрямована. На українців, які можуть навіть не цікавитись політикою і тим більше геополітикою, але охоче послухають відповіді на питання, чому, наприклад, наші батьки повинні померти як мінімум на 10 років раніше, ніж батьки наших ровесників у країнах ЄС; чому наші діти навіть при найбільшому бажанні навчатись в одному з 200 найкращих університетів світу саме в Україні не зможуть цього зробити, бо жоден з українських університетів не входить до 200 найкращих у світі, і чому кожен, хто кров”ю і потом заробив в цій країні якусь копійку, повинен купувати корейські “Хюндаї” за ціною німецького “Мерседеса” (при всій повазі до Південної Кореї, з якою у мене пов”язаний п”ятирічний період життя), бо в Україні найдорожчі автомобілі в Європі. Чому наші друзі та знайомі у цивілізованих країнах планують починати нове життя після зміни роботи чи помешкання, а ми – після нових виборів і з приходом нового президента?

Навіть будучи “грантожерами” ми з нашою організацією, наприклад, змогли примусити приймати й поважати нас у регіонах України, де розуміння слова “Інститут” обов”язково означає кафедри та студентів і апріорі виключає поняття “аналітичний центр”, а експерти та громадські активісти, які з послами ЄС їдуть говорити на вулицях про євроінтеграцію виглядають у кращому вигляді авантюристами, в гіршому – потенційними пацієнтами дурки. Повірте, так само як неформальне визначення “грантожерів” не зупинило тих, хто хто вважає свою особисту місію в цій країні незавершеною, не зупинить й формальне визначення “іноземний агент”.

Хоча, якщо серйозно, потрібно ще розібратись, хто, власне, більше заслуговує на характеристику “іноземного агента” – громадські організації, які отримують гранти від міжнародних фондів чи урядів на конкретні проекти, кожна копійка з яких відзвітована так, що фінансові директори потім готові вивісити таблички на своїх дверях “все, окрім грантів”, чи президент, якого взяв на утримання президент іноземної держави на нікому незрозумілих умовах? Що страшніше – отримати грант і на додачу європейського (американського) аудитора над однією організацією чи отримати кредит і разом з ним отримати російського наглядача над всією країною? Що страшніше – отримати грант, щоб хоч в якомусь регіоні і хоч в якійсь одній сфері збурити позитивні зміни, чи отримати сумнівний кредит, щоб лише підкормлювати ненажерливогого пострадянського гібрида? Що страшніше – бути агентом змін чи агентом совка? Агентом змін чи агентом Кремля? Як на мене, агент змін – звучить значно крутіше, ніж агент 007 і всі мислимі в історії агенти. І всі громадські організації, з якими мені особисто доводилось співпрацювати (за всіх розписуватись не буду) – це якраз агенти змін.

Не буду приховувати: ніколи американські (європейські) гранти не були мрією ні моєю особистою, ні нашого аналітичного центру. Не знаю, як було в “ліхіх 90-х”, але впродовж останніх років гранти стали справою складною і часом дуже невдячною. Кожному, хто закипає від злості від одного лише слова “грантоїди”, залюбки б порекомендувала створити повноцінну громадську організацію (з нормальним офісом, штатом) й спробувати вижити виключно на гранти хоча б один рік. Ми з колегами завжди були прихильниками того, щоб українські громадські організації та незалежні аналітичні центри, як, наприклад, організація, в якій я працюю, мали б замовлення на якісний аналітичний продукт і від уряду, як це відбувається не лише у найбільш розвинених країнах світу, але й тій же Чехії, Польщі чи Литві. І ми навіть спокійно ставились, коли деякі українські органи влади, презентуючи свою діяльність у Брюсселі чи Москві, шматками цитували без жодних посилань наші дослідження (будь ласка, аби в інтересах держави), чи навіть намагались шантажувати з їх допомогою непоступливих російських переговірників.

Ми були б готові працювати і з українським бізнесом. Впевнена, що деякі українські олігархи могли б з таким же успіхом сприяти аналітичній дільяності не лише деяких аналітичних центрів у Вашингтоні, а на виході отримали б не гірші аналітичні продукти.

Янукович і Ко, приймаючи настільки принизливі, передусім для себе, закони, не врахували кількох речей: після Євромайдану в Україні громадянське суспільство – це вже не монополія громадських організацій, це вже реально суспільство, яке представляє сотні тисяч окремих громадян, які жодного відношення до громадських організацій чи рухів не мають і в багатьох випадках навіть смутно собі уявляють, що це таке.

Крім того, громадські організації, яких запроноповановано перейменувати у “іноземних агентів” – це не найрадикальніша частина суспільства. Це навіть не частина, яка стовідсотково підтримує опозицію. Більше того, частина цих організацій готові були співпрацювати з нинішньою владою, якби вона пішла європейським курсом. Або ж курсом змін, а не деградації і переходу на повне утримання ВВП. Так само далеко не всі ті, кого сьогодні хочуть називати “іноземними агентами”, були впевнені з приводу ефективності запровадження санкцій в українській ситуації, і на відповідне питання міжнародних партнерів прямо висловлювали сумніви з цього приводу.

Поки що зрозуміло одне: з такими законами Україна ще довго не буде країною для життя. Вона буде країною для боротьби. Питання тільки в тому, хто з нас захоче бути на передовій, а хто вирішить відсидітись у тилу чи просто покине лінію фронту, тихо емігруючи. І навряд чи ми матимемо право називати таких людей дезертирами.

Стаття першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого на «Главкомі»Евромайдан для Януковича – это и проклятие, и шанс. Воюя с протестующими, устраивая провокации против евромайданцев, он ослабляет свои же позиции. И не столько внутри страны, сколько на международной арене. Московские соглашения 17 декабря могут показаться для президента цветочками уже через полгода.\
На Западе не прощают, когда их разводят, как котят
Нет ничего ценнее доверия в международных отношениях. Украине больше не верят западные лидеры: они попросту устали от регулярных внешнеполитических разворотов страны. Украине не верят и в Москве: специально набросили газовую и финансовую удавку. На тот случай, если украинские лидеры вдруг надумают развернуться в западном направлении.

То, что лидеры ЕС и США довольно вяло влияли на ситуацию в Украине, можно, несомненно, объяснить отсутствием каких-либо инструментов. Однако в равной степени можно говорить и о том, что западные правительства не испытывали особого желания искать подобные инструменты.

Достаточно сравнить реакцию мира на Евромайдан с событиями 2004 года. Девять лет назад ЕС и США действовали оперативно, слаженно – одного непризнания выборов было достаточно для того, чтобы загнать в угол власть. Такое непризнание полностью лишало легитимности президента Виктора Януковича. Даже если бы не было третьего тура, даже если бы Майдан случайно разошелся, Виктор Федорович был бы просто гражданином Януковичем, который по непонятным причинам называл бы себя президентом. За примерами ходить далеко не надо. В 2011 году Александр Лукашенко в сердцах назвал президента Еврокомиссии козлом. Как отреагировали в ЕС? Да никак. «Мы не признаем его демократически избранным президентом Беларуси. В Еврокомиссии нет практики комментировать заявления обычных граждан», – сообщил источник в Еврокомиссии.

В 2013 году в ЕС и США особо не пытались искать пути повлиять на ситуацию в Украине. Хотя, очевидно, в Киеве на это рассчитывали. Надеялась та часть украинцев, которая ставила свои подписи под петицией к американскому президенту о введении санкций против руководителей Украины. Не прочь заручиться поддержкой западных лидеров были и в оппозиции – оппоненты власти понимали ограниченность своих рычагов переломить ситуацию. Конечно, на поддержку Запада рассчитывали и в правящих кругах. Как известно, украинское правительство надеялось получить финансовую поддержку от МВФ.

Почему Запад в итоге отказался от любого вмешательства? Почему западные политики ограничились фотосессиями на Майдане? Звучат разные версии. Первая (по поводу санкций): санкции на Западе боялись вводить, поскольку это может подтолкнуть Януковича к России. По крайней мере, такую версию высказывали представители Госдепа до московских договоренностей 17 декабря. Последние, однако, показали, что Янукович подтолкнул себя к России и без американских санкций. Второе объяснение (по поводу кредитов МВФ): дать кредит – значит просто профинансировать переизбрание Януковича, все равно деньги проедят, разворуют, никакие реформы вновь сделаны не будут. Запад продолжает бездействовать, кризис внутри страны углубляется, влияние Москвы на украинские события максимальное (больше, наверное, было только в советские времена). Версий, конечно, много, но их все равно объединяет одно – недоверие. Даже санкций не вводят, полагая, что непрогнозируемая власть среагирует неадекватно.

Как запад амнистировал Януковича
Виктору Януковичу уже неоднократно удавалось получать авансы доверия со стороны Запада. Он не раз подпадал под негласное политическое амнистирование со стороны западных правительств. В 2010 году все смирились с его избранием на президентских выборах, начав сотрудничество с чистого листа. На Западе решили не вспоминать плохого – а именно, причастности Виктора Януковича к фальсификациям на выборах 2004 года (раз в Украине об этом забыли, то с чего вдруг западным правительствам переживать?).

Виктор Янукович, к слову, время от времени пыталась сгладить свою вину; доказать свою нужность Западу. Одно из доказательств – отказ украинского правительства от обогащенного урана в 2010 году. Стоит признать, что это решение помогло Виктору Януковичу несколько раз встретиться с Бараком Обамой. Но без особой пользы для страны. Подобные встречи, может, и подыгрывали самолюбию Виктора Федоровича; порой даже помогали опровергать слухи об изоляции украинского президента. Однако даже уран не мог спасти президента Украины от новых и новых разочарований со стороны Запада.

Харьковские соглашения, расширение президентских полномочий, подкуп и запугивание депутатов, преследование оппозиционных политиков, нарушения и обман избирателей на парламентских выборах в 2012 году… Чистый лист, с которого Запад начал работать с Виктором Януковичем в 2010 году, наполнялся новыми и новыми просчетами. США, Германия, Польша, Литва, Швеция – каждая страна по-своему и с разной интенсивностью пытались помочь Украине. Три года они искали пути взаимодействия с украинским руководством. Вначале Запад решил вообще не критиковать публично Виктора Януковича – давая разумные советы за закрытыми дверьми. Позже, когда уже стало понятно, что президент страны игнорирует самые благожелательные рекомендации, западные политики перешли к публичной критике. Дошло до открытой конфронтации – отказ лидеров Центральной Европы принять участие в саммите в Ялте в 2012 году; отказ лидеров ЕС приехать на Евро-2012. Политика кнута, однако, также не возымела эффекта. Евросоюз активизировал диалог с Киевом для подписания Соглашения об ассоциации, надеясь, что она воспользуется хоть этим шансом, чтобы трансформировать себя; чтобы провести необходимые реформы; чтобы усилить свои позиции в регионе; чтобы стать более прогнозируемым партнером; чтобы позволить людям почувствовать себя европейцами не только с точки зрения географии.

Вильнюс стал последней каплей. Президент Украины не осознал, что даже не все украинцы готовы прощать, когда их, по выражению видного регионала, разводят, как котят. А что уж говорить о таких снобах международных отношений, как Германия, Великобритания, Франция…

Виктор Янукович не учел ошибок своих предшественников. Да, Запад можно обмануть, а потом задобрить, подкупить – либо отправкой войск в Ирак, либо отказом от обогащенного урана; но завоевать доверие, настоящее доверие невозможно никакими взятками. Подкуп – это вынужденный диалог; профанация доверия.

Леонид Кучма знает, что означает обмануть западного политика – особенно американского. Это случилось в 2000 году. Советник президента Буша Кондолизза Райс срочно летит в Киев – уговорить украинского президента прекратить поставки оружия в Македонию. Президент пообещал. А через несколько дней в Македонию отправился военный груз. Кучма потерял доверие. Он оказался в глубочайшей изоляции, которая прекратилась только после отправки миротворцев в Кувейт, а затем в Ирак.

Евромайдан – спасение Януковича
Евромайдан – это в равной степени и наказание, и шанс Виктора Януковича. Массовые протесты – единственный аргумент, который позволяет Виктору Федоровичу полностью не капитулировать перед Россией. Чтобы в МИДе Украины не говорили о том, что Евромайдан ослабил внешнеполитические позиции страны – это неправда. С властями вынуждены общаться западные политики, поскольку украинский вопрос не сходит с первых полос мировых медиа. Общался ли бы сегодня кто-то с украинскими правящими элитами не будь Евромайдана? После предательства в Вильнюсе? Что мог бы противопоставить Янукович требованию Кремля присоединиться к Таможенному союзу? Ничего. Только Евромайдан. Путин, который боится революций, как огня, должен был с пониманием отнестись к коллеге.

Потому Януковичу и его компании надо бы не думать, как очернить Евромайдан, какую новую провокацию устроить против Евромайдана, как «развести всех, как котят», а о том, как вернуть вместе утраченное доверие. Проигрыш Евромайдана – это не только проигрыш тех, кто принимал участие в акциях, но проигрыш лично Януковича, всей Украины. Или Виктор Федорович забыл, как ему приходилось унизительно часами ждать аудиенции у Владимира Владимировича? Или он думает, что временная милость Путина не сменится более сильным давление уже спустя четыре-пять месяцев – как только в России окончательно поймут, что Украина потеряла возможность подписать Соглашение об ассоциации?

Конечно, Виктор Янукович может надеяться, что ситуация сама рассосется. Что он сможет и дальше балансировать, как балансировали все его предшественники. Заниматься самообманом, что некий украинский третий путь – единственно правильный, забывая о том, что этот путь уже привел к тому, что Украина – одна из самых коррумпированных в Европе; что смертность в Украине одна из самых высоких в Европе; что хуже экономические показатели на континенте только у Республики Молдова; с Украиной – одним из крупнейших государств на континенте вследствие постоянных поисков «третьего пути» уже никто не считается. Каждый день промедления, каждая новая провокация (разгон мирного протеста, Антимайдан, побитые евромайдановцы, круглые столы для отвода глаз) – это угроза не Евромайдану, а угроза всей стране и лично Януковичу.

Простого рецепта для выхода в данной ситуации быть не может. Слишком сложную задачку готовили в течение 22 лет все вместе взятые политические лидеры страны. Очевидно одно – Украину ждут либо радикальные перемены, либо глубочайший кризис с реальной потери государственности. Евромайдан при этом может стать поводом для такой перезагрузки. Способность договориться, способность выбираться вместе из постсоветских завалов – залог успеха Украины. Только он и вернет Украине доверие. Только он и спасет нас от унизительного отношения России к Украине. Вопрос только в одном – готова ли к этому нынешняя власть? Боится ли Янукович превращения в Лукашенко так, как большинство украинцев боится превращения своей страны в Беларусь?

Стаття першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого в газеті “День”Днями угорська журналістка в мене запитала, а чому у вас називають сьогоднішні події на Майдані «революцією». Масові протести – це ще не революція. Навіть якщо зміниться ім’я високопосадовців унаслідок цих протестів –це не революція. Революція перезавантажує систему, приносить новий порядок денний.\
В українському контексті події на Майдані можна називати революцією авансом. Революцією, яка має принести наскрізну європеїзацію – і в питанні політичної відповідальності, і в питанні захисту гідності людини, і в питанні економічної інтеграції.

Виходить, що українська революція може стати європейською революцією. Унікальність подій сьогоднішньої України полягає в тому, що вона повертає до переосмислення ролі місії самих європейців. Ми повертаємо їх до віри, яку вони почали потроху втрачати. Віри в їхні ж цінності. Не секрет, що фінансова криза, яка грянула в 2008 році, почала розширювати коло євроскептиків: легко любити Європу, коли вона тебе спроможна підкупити. Молоді французи, італійці, греки дуже часто нарікають на Євросоюз – а що він нам дає?! І забувають про головне: він дав мир, якого Європа не знала століттями; він приніс захищеність кожному громадянину; він дав рівні можливості. Те, що є в них; те, чого немає у нас, у більшої частини людства.

До хорошого швидко звикаєш. Громадяни ЄС сприймають як належне те, за що іншим доводиться ще боротися. Українці нагадали всій Європі, в чому її цінність. Україна надала додатковий аргумент «за об’єднану Європу» високим євробюрократам, французьким, німецьким чи іспанським політикам, пересічному поляку, фіну, португальцю.

Але зараз важливо, аби ЄС не зупинився на цього самолюбуванні власного значення. Тепер потрібна допомога і українцям. І зовсім не на рівні декларацій, похвали за європейський вибір.

Ситуація в Україні з кожним днем стає дедалі більш непередбачуваною і неконтрольованою. Європейська революція може стати кривавою. І не факт, що переможемо в цьому кровопролитті ми, самі українці. Не факт, що переможуть європейці.

Майдан в Україні – це місце перетину інтересів глобальних акторів, це платформа, на якій непомітно грають стратегічні партнери країни. Дуже важливо, аби в боротьбі світла і тьми всередині України не перемогла тьма ззовні країни. Звісно, я не маю на увазі західні держави.

В Україні – патова ситуація. Ситуація підійшла до крайньої межі – або вони нас, або ми їх. Можливо, настав час для «старих» і «нових» європейців показати вищий клас і мудрість власної дипломатії для «найновіших» європейців. Почати переговори можна з того, що можна вирішити швидко: незалежне розслідування подій ночі 30 листопада з обов’язковим покаранням винуватих; припинення переслідування усіх, хто уже потрапив під каток репресій за участь у протестах; ширші переговори сторін конфлікту за посередництва представників ЄС, підсумком цього круглого столу має стати підписання Угоди про асоціацію.

Радикальний сценарій виглядає наразі безальтернативним. Влада, м’яко кажучи, наламала дров. Безперечно, саме їй належало б зробити перший крок. Проте при закликах до позаполітичного вирішення кризи варто пам’ятати, що часто той, хто починає терор, сам і потопає в крові. Робесп’єр, обличчя Французької революції, навряд чи міг підозрювати, що лишень за чотири роки він сам стане жертвою машини терору, за яку ж спочатку виступав. Роками пізніше історики будуть писати: Франція досягла б своїх демократичних цілей і без кровопролиття. Французька революція стала символом усього світу. Український Майдан стає символом новітньої Європи. Від того, які рішення ми (кожен із нас, пересічних українців; українські політики всіх кольорів; урядовці США і ЄС) прийматимемо в наступні дні, залежить, яким він стане для історії – втраченим шансом чи ключовою віхою. Моє рішення – бути, безперечно, з Майданом, куди зараз після написання і вирушаю.

Фото: dpa

Газета “День” про шосте засідання Стратегічного дискусійного клубуЦе можливо, збіг, але підсумкове засідання Стратегічного дискусійного клубу на тему «Пост-Вільнюс: діагностика національної (не)безпеки», відбулося в революційну ситуацію і більше того, напередодні візиту президента України Віктора Януковича до Москви, де, очікується підписання низки угод та меморандумів про співпрацю між двома країнами. І як відзначив у своєму вступному слові Віктор ШЛІНЧАК, голова Наглядової Ради Інституту світової політики, який проводив шосте засідання цього клубу, у нас немає тривоги з приводу підписання угоди про асоціацію, побоювання чи часом президент не привезе шпаргалки, яка розірве Україну, як це було в 2004 році, коли російські політтехнологи привезли сценарії розколу країни на три сорти.\
І тому головне питання для експертів, учасників стратегічного клубу, у якому брали участь представники влади, зазначив Шлінчак, у якому напрямку буде розвиватися Україна після розв’язання кризи.

Випереджаючи запитання щодо наслідків підписання угод у Москві, заступник міністра закордонних справ України Андрій Олефіров сказав, що якби бачив загрозу європейській інтеграції, то звільнився би. Дипломат зазначив, що він бачив проекти угод і меморандумів — вони не стосуються вступу до Митного союзу, а економічних напрямків, мобільності, розвитку прикордонних пунктів. «Найбільша загроза, зазначив Олефіров, це надмірні очікування і потім розчарування».

Тим часом голова Литовської держави (1990—1992), депутат Європейського парламенту Вітаутас ЛАНДСБЕРГІС розповів, що його країна будувала суверенітет фактично в оточенні ворожої держави і домоглася успіху завдяки тому, що у нас існував демократичний рух за демократичну і незалежну державу, який мав широку підтримку серед народу.

«Для нас було головне вийти на новий рівень, а проблеми з’явились пізніше, коли ми почали реалізувати цей курс. В Україні це вийшло дещо половинчасто. Можливо це пояснюється світоглядом, адже у нас була пам’ять про незалежність до Другої світової війни і опір радянській владі тривав 10 років», — сказав ЛАНДСБЕРГІС.

Голова Представництва Європейського Союзу в Україні Ян ТОМБІНСЬКІ пояснив, що ідея Асоціації з ЄС полягала в тому, як вирішити у суверенний спосіб модернізацію щоб Україна стала сильнішою як всередині, так і зовні.

І досить дивно, зазначив він, коли кожного разу питання газу ставало питанням національної безпеки. «І тому питання полягає в тому, як знайти для України ліки, аби вона стала стійкою, оскільки, як виявилось, 20-річна модель функціонування була неспроможною забезпечити безпеку країни. А ЄС за 50 років акумулював досвід вирішення різних криз, у тому числі як позбутися залежності в енергетичній галузі. Окрім того, асоціація з ЄС — це гарантії для тих, хто хоче інвестувати в країну», — сказав Томбінські.

Директор дослідницької програми зі Східного партнерства ЄС і Росії, Фінський інститут міжнародних відносин, Аркадій МОШЕС звернув увагу на те, що Росія знає слабкі сторони України і саме головне як їх використати на свою користь. Разом з тим фінський експерт зазначив, що більшість росіян не розуміють, що відбувається в на Майдані в Україні, і який вплив це матиме на Росію. За його словами, нинішня криза в Україні відбувається на тлі погіршення економічної ситуації в Росії. Що характерно, зазначив Мошес, падіння товарообігу відбувається також між Росією і Білоруссю, членом Митного союзу.

«І навіть якщо хтось у Росії мав за мету підкорити Україну, то в Москві прорахувалися, що після провалу Вільнюського саміту не буде протестів. Росія також не зацікавлена в банкрутстві України, бо розвиток відносин з нею має важливе значення особливо в енергетичній сфері. Окрім того, росіяни зрозуміли, українці не можуть платити на газ. Тому Кремль готовий переписати угоду і зберегти існуючу систему. А масові субсидії України не будуть популярні в Росії», — сказав Мошес. На його думку, обидві сторони розуміють слабкість України, і можливо це буде використано для виборах 2015, але це не допоможе країні в довгостроковому плані.

Науковий співробітник, Програма з питань Росії та Євразії, лондонський Королівський інститут міжнародних відносин Джеймс ШЕРР зізнався, що він не знає, як завершиться нинішня криза в Україні. На його думку, нинішня влада зацікавлена у «ленінському компромісі, тобто нечесному компромісі і це зрозуміли в ЄС. Британський експерт зазначив, що останні 20 років Захід давав багато порад, якою має бути Україна, але ніхто не сказав, як змінити країну, якщо багато інституцій стали депрофесійними, деморалізованими.

Голова комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції Григорій НЕМИРЯ вважає, що зараз головна загроза, як ліквідувати розрив між урядом, якому не потрібні європейські цінності, а гроші, та Майданом, якому не треба грошей, а європейські цінності.

Голова Служби безпеки України (2003 2005) Ігор СМЕШКО вважає, що головною проблемою України є слабкість демократичних інституцій та відсутність ментальної єдності України. І ключем до виходу з кризи, на його думку, має стати демократія, верховенство права і євроінтеграція, при поверненні до парламентсько-президентської республіки і виборами з відкритими списками, обмеження влади з боку громадянського суспільства.

Перший заступник Міністра закордонних справ України (2003—2004), державний секретар МЗС України з питань євроінтеграції (2001—2003) Олександр ЧАЛИЙ вважає, що влада змарнувала шанс у Вільнюсі, коли була можливість підписати угоду і мобілізувати суспільство на її імплементацію аби витримати російський тиск.

Шерр нагадав, що фундаментом радянської системи була політика розділяти опонентів і направляти їх один проти одного, тому він вважає, що зараз важливо зберегти мирний дух Євромайдану, спрямований на європейські цінності.

Досить цікавим була пропозиція старшого наукового співробітника, Норвезький центр оборонних досліджень Тора БУККВОЛЛА, який вважає, що в 2015 році українська еліта повинна зібратися і обговорити правила, як їм жити за правилами зокрема верховенства права.

Для директора Офіс зв’язку НАТО в Україні Марчіна КОЖІЕЛЯ, події в Києві нагадали 1980—1981 рік у Польщі. Він вважає, що попри все Україна рано чи пізно буде європейською державою.

Колонка директора ІСП Альони Гетьманчук в “Kyiv Post”Вільнюський саміт таки став переломним для України. Непідписання Угоди про асоціацію вже в першу добу після саміту продемонструвало, наскільки близько над прірвою в диктатуру зависне Україна, якщо її керівництво не буде зв”язане жодними зобов”язаннями перед Євросоюзом. \
Звичайно, сьогодні завданням номер 1 для кожного з нас є захистити не європейський вибір, а людей, які цей вибір відстоювали і проти яких вже почались або можуть початись переслідування.

Проте, не менш важливо зробити так, щоб європейський важіль впливу на українське керівництво залишався. Знаю, лицемірну гру в перегляд вже парафованої Угоди про асоціацію, яку зараз намагається нав”язати ЄС українська сторона, багато європейських політиків та дипломатів сприйняли як черговий ляпас. Проте, якщо українській стороні вказати на двері з усіма їхніми пропозиціями нових консультацій, то євроінтеграція може офіційно стати ворогом номер 1 правлячого режиму. А кожен, хто підтримуватиме європейський вибір і промотуватиме його, сприйматиметься як головна загроза, яку потрібно негайно знешкодити.

Тримати українську владу на хоча б дуже тонкому європейському поводку потрібно не для того, щоб знову з нею потоваришувати. Це потрібно для того, щоб у європейської ідеї залишилось хоча б крихітне вікно дістатись до тих українців, які ще не готові цю ідею захищати ні в колі друзів, ні в соціальних мережах, ні, тим більше, на Євромайданах. У статусі головного ворога режиму шансів на завоювання в неї набагато менше, ніж у статусі дозволеного принаймні на рівні риторики офіційного курсу.

Як зробити так, щоб відносини між Україною та ЄС утримувати в тонусі до того моменту, поки президент України (очевидно, вже новий) буде готовий підписати Угоду й докласти всіх зусиль для її імплементації?

Рецепти є, і вони не є таємницею. Потрібно у короткі терміни добиватись безвізового режиму з ЄС, бо прямий зв”язок між кількістю візитів до ЄС і рівнем підтримки членства України в Євросоюзі доказаний і не однією соціологічною компанією. Потрібно розвивати максимальну кількість партнерств між Україною та країнами-членами ЄС на рівні університетів, місцевих громад, громадських організацій та рухів. Багато з них вже існує, але потрібен серйозний аудит.
Потрібно мотивувати українських студентів брати участь у програмах студентського обміну та навчатись у Євросоюзі, адже на сьогодні головна проблема, чому лише 3% українців їде до ЄС з освітньою метою – це брак мотивації. Коли я з колегами їздила регіонами України з кампанією за ЄС, то навчанням в країнах Євросоюзу в основному цікавились не студенти, а їхні батьки (“щоб дитина десь поїхала, повчилась”). ЄС може також розглянути можливість запровадити для українців студентські стипендії за зразком програми “Відкрита Європа” для білоруської молоді.
Потрібно максимально збільшити кількість прес-турів та програм стажування для українських журналістів (передусім регіональних) у медіа країн-членів ЄС. Потрібно створювати мережі для комунікації молодих професіоналів, які працють в урядових структурах, обласних та райадміністраціях, з їхніми колегами з ЄС. З власного досвіду скажу, що соціалізація може бути найефективнішим сьогодні способом європеїзації.

Жодним чином непотрібно припиняти інформаційну кампанію в регіонах, яка б пояснювала, що європейський вибір – це не якась висока політика, а речі, як стосуються повсякденного життя: можливість захистити своє право у суді, чисте повітря й вода, яку не страшно пити, достойна інфрактруктура, відсутність необхідності давати на кожному кроці хабар. Саме тому, такі речі, як кампанія ЄС “Сильніші разом” має продовжуватись, залучаючи якомога більше спікерів з країн ЄС ( крім послів, активних депутатів Європарламенту, відомих відставних політиків, журналістів провідних медіа). З акцентом, звичайно, на ті регіони, де Євромайдани збирали найменше прихильників.

Інше питання, хто це буде робити і як саме це робити? Після Вільнюса вже зрозуміло, що головний рушій європейської ідеї в Україні – це громадянське суспільство. Незважаючи на те, що воно в Україні є значно потужнішим, ніж в деяких інших країнах регіону, воно все одно не є усталеним та потребує постійної мотивації і підтримки. Зокрема з боку європейських партнерів, оскільки досі багато проектів на підтримку європейської інтеграції підтримувались американськими фондами. Очевидно, що сьогодні всі громадські організації та think-tanks, незалежно від свого основного профіля, мають створити потужну європейську коаліцію. А в плануванні своєї діяльності на наступні кілька років просто зобов”язані дати відповідь лише на одне питання “А що ти можеш зробити для європейської інтеграції країни?”.
Завдяки все більш усвідомленому європейському вибору, сьогодні наступив момент, коли ми або суттєво посилимо громадянське суспільство за рахунок небайдужих та критично мислячих громадян, або помітно маргіналізуємо його, як це в свій час відбулось у Білорусі. Зокрема, й вчасно не розставивши крапки над “і” у співпраці з політичною опозицією. Немає нічого поганого в тому, коли громадянське суспільство здатне виконувати роль конструктивної опозиції, але нічого доброго, коли політична опозиція на фоні громадянського суспільства виглядатиме значно конструктивніше.

Європейський Союз, за бажання, сьогодні здатен допомогти громадянському суспільству в Україні стати не лише більш помітним, але й більш системним та впливовим гравцем. Для цього, з одного боку, він має далі наполягати на залучення урядом представників громадянського суспільства до розробки важливих державних рішень та надання уряду фінансування лише на ті проекти, які будуть втілюватись у співпраці з громадянським суспільством. З іншого боку, ЄС мають зробити акцент на підтримці тих організацій, які спроможні вибудувати відносини та надихнути європейською ідеєю пересічних громадян не гірше, ніж своїх міжнародних партнерів чи донорів.

Лише потужне громадянське суспільство сьогодні може виконувати критичну роль і в тому, що стосується лібералізації візового режиму, постійно здійснюючи публічний тиск на Верховну Раду з вимогою прийняти необхідне законодаство й апелюючи до успіху Молдови, яка може перейти на безвізовий режим з ЄС вже в наступному році. І в тому, шо, наприклад, стосується підписання та імплементації Угоди “Відкрите небо”, яка здатна посилити мобільність українських громадян завдяки низьким цінам на авіаквитки. І в тому, щоб просто розповісти про можливості нової програми ЄС “Erasmus plus”.

Якщо закотивши рукава попрацювати у наступному році, то зможемо сформувати критичну масу тих, для кого “європейський вибір” стане усвідомленою необхідністю, а не політичним гаслом. Відповідно, у 2015 році ми матимемо ситуацію, коли президентом не зможе стати людина, яка не здатна реалізувати європейський курс. Чи, принаймні, не здатна підписати Угоду про асоціацію.

Україна не раз намагалась проводити європейську інтеграцію без європеїзації. Сьогодні ми змушені здійснювати європеїзацію без євроінтеграції, щоб в один прекрасний день знову почати євроінтеграцію. Але вже з європеїзованим суспільством.

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукЯкби Віктор Янукович не зірвав Асоціацію і не вляпався в криваву історію з розгоном Майдану, його нинішні консульсії на міжнародній арені у пошуках грошей- такий соб фандрейзинг тур Москва-Вільнюс-Пекін-Москва – могли б навіть викликати співчуття. Мовляв, бідний “батя” дійсно місця собі не знаходить, щоб, цитуючи, єнакієвського мера, не “прєдать своіх дєтєй” – тобто, не дати принаймні своєму електорату відчути суттєве схуднення гаманця напередодні президентських виборів 2015.\
Але є одна проблема. Весь фандрейзинг тур Януковича відбувається за однією формулою: максимум грошей за мінімум зобов`язань. Тобто, як багато хто вже здогадався, проблема не в тому, що Януковичу не дають грошей, проблема в тому, шо він хоче, щоб його взяли на утримання за просто так. Не підписуючи Угоду й не модернізуючи країну. Не вступаючи у Митний Союз. Не списуючи китайцям в оренду землю цілими областями. І не піднімаючи ціни на газ для населення, як того жорстко вимагає МВФ.

Вже навіть фанат багатовекторності Кучма зрозумів, що багатовекторність сьогодні не працює і закликає визначитись на користь євроінтеграції. Чому? Багатовекторність не працює, бо не приносить грошей. Для того, щоб отримати гроші, треба, умовно кажучи, мати клубну картку – чи на Заході, чи на Сході, а в президента поки що спостерігається лише Сімейний абонемент.

Янукович, не підписавши Угоду, сам же позбавив себе прекрасного аргументу для виправдання всіх бід в Україні. Тепер Янукович не зможе “списати” на Угоду колапс в економіці, який цілком можливий, враховуючи третє місце в світі за ймовірністю дефолту. Тепер йому буде важче пояснити, чому суттєво не покращуються відносини з Росією, а вони не покращаться, поки Янукович не скаже рішуче “да” Митному Союзу. Останні заяви віце-прем`єра Шувалова – красномовні тому підтвердження:

“Ми не можемо просто так рятувати Україну… Звичайно, Україна розуміє, що, підписавши зобов`язання з Митного союзу, може отримати іншу ціну на газ”. Або: “Ми могли б дати Україні кредит, але допомагати без будь-яких зобов`язань з її боку не будемо”. Як бачите всюди одне ключове слово “зобов`язання”.

У сухому залишку Янукович дожився до того, що особисто позбавив режим двох своїх головних фішок: покращення та стабільності. Погодьтесь, підписання Угоди навіть в кризовій ситуації в економіці ніколи б не спровокувало таку нестабільність, як спровокувало її непідписання… І це явно не кінець.

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукВчора увечері, коли вилітала з Вільнюса до Києва, було відчуття, що повертатись доведеться в іншу країну. Саме так: ще у середу вилетіла з однієї, а повертатимусь в іншу. З майже з асоційованої з ЄС – з асоційованою з Білоруссю. З якої-не якої демократії, в демократуру, що не по дням, а по годинам скочується в диктатуру: зі спробою (хоч і невдалою) взяти під контроль першу кнопку на ТВ і – досі не віриться – насильницьким розгоном мирного зібрання.\
Ще вчора увечері здавалось, що ніщо не здатне на якийсь час перебити емоції після фіналу вільнюської епопеї. Тягуче, як вільнюська мряка, очікування закінчення переговорів між Януковичем та його європейськими візаві (нехай не лукавлять ті, хто сьогодні розповідають, що вже давно були на 100% впевнені, що ніякої Угоди не буде). Наш з колегами вільнюський євромайдан по маршруту слідування кортежу Януковича на офіційну вечерю саміту з одним ключовим месиджем: “Янукович – підпиши”. Здивовані обличчя європейських лідерів, які майже звертали собі шиї, завбачивши зі своїх кортежів українсько-євросоюзівську символіку й чувши вигуки “Україна- це Європа” на під”їзді до саміту. Вирок одного з європейських міністрів, який в ніч саміту прямо на вулиці обронив: “Ваш президент вирішив залишитись з Росією”. Обурення європейців від того, як зухвало, за свідченням очевидців, Янукович скаржився на вечері про те, який це жахливий документ – Угода між Україною та ЄС, як вона зруйнує Україну і так далі тому подібне. І як він взагалі видважився приїхати до Вільнюса просити гроші й підмоги у питанні кредиту МВФ без підписання Угоди і жодних зобов”язань (а це була його істинна ціль візиту, якщо ще когось цікавить, чому він туди їздив). Слова одного з єропейських лідерів, сказані після вечері своїм колегам про Януковича: “Він з іншої цивілізації”.

Ці картинки з вільнюської епопеї миттєво витиснули кадри з кривавого Майдану. Після цих кадрів навіть у найбільш цинічних колег зникла ухмилка при слові “репресії”, яким у Вільнюсі направо й наліво оперував Тягнибок. Дехто навіть почав нав”язливо жартувати у телефонних розмовах з рідними у Києві: “Вже вилітаю в Україну, якщо, звичайно, мене туди пустять”. У мене особисто з”явилась впевненість, що все-таки недаремно позавчора намагались донести деяким європейським лідерам, що, в першу чергу, сьогодні потрібно захистити тих, хто вийшли на Євромайдани. Але хто ж знав, що той, хто так “аплодував” всім захисникам європейської мрії допустить, щоб на цих захисників піднялась дубинка “Беркуту”…

Кривавим Євромайданом влада поставила крапку в дискусії: стоїть цей Майдан за євроінтеграцію, чи проти режиму. Вона призупинила євроінтеграцію до кращих часів, чи свідомо пішла на зміну курсу. Вона сама примусила опозиційні течії, які протікали у суспільстві кожна окремо – від опозиції політичної та парламентської до опозиції моральної, інтелектуальної та ідеологічної – злитись до однієї річки, чи навіть моря. Вона сама намагалась демонструвати майстер-клас на міжнародній арені, як не можна принижувати українського президента, але чому ми тоді не можемо показати майстер-клас у своїй країні, як не можна принижувати мільйони українців і тих, хто відстоював інтереси цих мільйонів у холодну ніч на 30 листопада?

Скажу відверто – я дуже боялась вчора увечері по прильоту до України, що побачу там Білорусь. Але потрапила на Михайлівську площу, і побачила там все ще Україну. Причому, в її найкращій формі. Готову чинити опір, готову боротись за свої права і за своє майбутнє. Я побачила там достойних представників покоління Є – покоління європейців. І переконалась, що це покоління дійно є.

І ці українці – головна запорука, щоб Україна не стала Білоруссю. Так, у них теж є страх. Але він поки що лише блідий привід на фоні культу страху, який існує сьогодні в Білорусі. Навіть попри те, що 30% українців, як каже соціологія, бояться виходити на акції протесту через страх репресій.

Лукашенками не народжуються. Лукашенками їх роблять ті ті, хто перетворюють страх на культ і терпляче ковтають приниження. Саме тому побачимось вже дуже швидко біля пам”ятника Шевченка.

Стаття першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого в газеті “День”Сьогодні рівно тиждень, як було організовано перший Євромайдан. Спонтанно. Тільки за закликом у соціальних мережах. Зібралося кількасот людей. Потім тисячі. Згодом — понад сто тисяч. Цього ніхто не передбачав. Жоден політолог, жоден соціолог. Був лише скепсис, апатія. Але українці зібралися. Не лише в Києві. Не лише в Україні, але й по всьому світу. Що євромайданівці досягнули? Насамперед, показали, що українці — сила, і їх — сила-силенна. Можна скільки завгодно просторікувати, що саме по собі зібрання ще нічого не означає, оскільки потрібні конкретні досягнення. Можна критикувати євромайданівців за те, що вони наївні, а політики — як опозиційні, так і провладні — їх все одно використають. Проте за цим усім не видно головного — нових смислів нового Майдану. Українці вийшли, нарешті, не за конкретного політика. Не за конкретний інтерес. (Хоча, без сумніву, частина мітингувальників виходила і з таких міркувань.) Однак, в основному це — люди, котрі виступають за докорінні зміни всього і всіх, за тотальну європеїзацію, за окультурення й осуспільнення всього, що за останні десятиліття стрімко деградувало.
Євромайдан концептуально відрізняється від Помаранчевого майдану. Люди усвідомили те, що кожен із нас МАЄ ЗНАЧЕННЯ. А головне, — що держава міняється, починаючи зі змін кожного з нас. У 2004 році майданівці обирали політичну команду, а зараз вони стали командою самі. «Та які ми європейці?! Подивіться на це безкультур’я. Азіати ми. Совки». Чи доводилося вам чути таке самоприниження від українців? Мені доводилося. І часто. У цьому році з колегами з Інституту світової політики ми об’їздили майже двадцять українських міст. Знаєте, яке питання ставили найчастіше? «А навіщо ми ТАКІ Європі?». Нам доводилося на цих міні-євромайданчиках по всій Україні розповідати, чому ми варті Європи; чому ми можемо стати першими серед європейців.
Зараз змінився кардинально дискурс. Знаєте, про що говорять на Євромайдані? «Ой, хотіла щойно сказати міцне слівце на адресу влади. Але втримаюся. Я ж європейка». «А чому ти з такою агресією говориш про це? Ти ж європеєць!». Почався процес суспільної європеїзації. З’явився стандарт на виріст.
Що буде далі? Чим закінчиться Євромайдан? Можливо, євромайданівцям так і не вдасться добитися своєї мети — підпису Угоди про асоціацію у Вільнюсі. Можливо, Євромайдан закінчиться якимось контрмайданом. І передумов для цього достатньо.

Невгомонні критикани продовжують не помічати головного, а далі зосереджуються на побічному. Спершу критикували Євромайдани за те, що їх — два, за розкіл у євромайданівському русі. Євромайданівці об’єдналися. Здавалося б, що зараз не так? І тут критикани знайшлися. «Усе це технології Банкової — було два майдани, масштаб, а став один, який монополізують політики». «Тимошенко перехитрила всіх політиків. Вона перехитрить і українців». Це із найпристойнішого.
Гадаю, допоки вийде цей коментар, то ви ще почуєте із десяток інших «технологій» і «сценаріїв». Конспірологія — непереможна. Нехай говорять. А караван іде далі. І навіть якщо європеїзація не почнеться згори, ми повинні починати її знизу. Кожен із себе. І спершу — повірити, що це можливо. Для того, щоб збулася мрія, потрібно, щоб ця мрія спершу з’явилася. В українців нарешті вона з’явилася. Тепер до роботи!
Фото: AFP

Стаття заступника директора ІСП Катерини Зарембо в “Українській правді”Слава Богу, що в Україні дуже багато людей розуміє, що Україна – це Європа.Слава Богу, що ці люди вийшли на майдани по всій країні і продовжують там стояти, вимагаючи підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Але правда також і в тому, що дуже багато людей в Україні не розуміють переваг Угоди та сенсу європейської інтеграції загалом.
У відповідь на масивну антиєвропейську атаку “Українського вибору”, яка по своїй суті є відвертою публічною брехнею, жодна українська політична сила не провела належну антикампанію.
Частково цьому є пояснення. Довгострокові наслідки підписання Угоди про асоціацію майже неможливо підрахувати у конкретних цифрах та фактах.
Ці наслідки розгортатимуться впродовж мінімум десяти років і залежать вони передусім від українців.
Яким чином українці скористаються прозорими та конкурентними правилами гри, які будуть запроваджені завдяки Угоді на українському правовому полі.
Угода – це вудочка, а не риба.
Зараз справа кожного з нас – говорити з нашими знайомими, колегами, сусідами, щоб з кожним днем прихильників європейського – цивілізаційного! – вибору ставало все більше.
У відповідь на євроскептичні запитання можна навести кілька аргументів, які є беззаперечними.
“Ви що, дійсно думаєте, що Янукович буде виконувати положення Угоди?”.
Ні. Але Угода про Асоціацію укладається з державою, а не особисто з президентом, а зміна законодавства передбачена впродовж десяти років. Впроваджувати Угоду будуть його наступники.
“Навіщо нам взагалі кудись інтегруватися? Україна має бути самодостатньою державою!”.
Так, має. Але поки що вона такою не є. Сьогодні Україна є слабкою державою, яка не здатна забезпечити ані економічну, ані військову, ані особисту безпеку власних громадян.
Міжнародні рейтинги платоспроможності держави знижуються. Витрати на армію становлять менше 1% ВВП – рівень, за якого військові сили деградують. За рівнем особистої безпеки Україна посідає 107 місце зі 142 країн.
Для того, щоб вижити, Україні потрібні – що гріха таїти – гроші. У випадку інтеграції до Митного Союзу гроші даватиме Росія. Відсоткові ставки або їхній політичний еквівалент – необмежені. Гарантій – жодних.
У випадку європейської інтеграції гроші даватимуть ЄС, США, МВФ, європейські фінансові установи. Відсоткові ставки – конкретні та передбачувані. Вимоги у правовому полі – прозорі. Як-то кажуть, the choice is yours.
“Що з цього буде конкретно мені?”.
Тільки один з прикладів, окрім грамотного законодавства, – зниження цін на імпортовані з ЄС товари за рахунок зменшення мит до 0%. Детальніше про це та інші переваги – інфографіка на УП.
Дозволю собі також зробити таке припущення. Іще одним пряником, про який в Угоді не йдеться, але на який сміливо можна розраховувати у разі ефективної імплементації Угоди, є європейська освіта для нас та наших дітей.
Не секрет, що в ЄС діє схема студентської мобільності Erasmus, яка передбачає обмін тисячами студентів між країнами-членами ЄС, країнами-кандидатами на вступ та країнами Європейської асоціації вільної торгівлі.
Так, у 2011/2012 роках майже 12 000 студентів з Туреччини взяли участь у програмі Erasmus. В Україні ж 329 студентів взяли участь у магістерській програмі Erasmus Mundus, відкритій для України, за 10 (!!!) років.
Звісно, для участі у програмі Erasmus Україна має бути здатною не тільки відсилати, але й приймати європейських студентів. Проте, якщо держава скористається УА і для модернізації освітньої сфери – про відкриття Erasmus для України сміливо можна буде вести мову.
Ну і про одностатеві шлюби, куди ж без них.
По-перше, ЄС не вимагає легалізації, пропаганди чи будь-якої іншої підтримки одностатевих шлюбів. Одностатеві шлюби на законодавчому рівні дозволені у 8 державах-членах ЄС з 28.
У інших державах одностатеві шлюби не визнаються, у деяких (наприклад, у Польщі) – на конституційному рівні.
По-друге, Україна вже зобов’язалася прийняти антидискримінаційне законодавство, яке безпосередньо стосується протидії дискримінації на підставі сексуальної орієнтації, зокрема, у трудових відносинах.
Ці зобов’язання вона взяла на себе не на підставі Угоди про Асоціацію, а в рамках Плану дій щодо лібералізації візового режиму з ЄС, який Україна отримала у 2010 році.
По-третє, Україна є однією з 94 держав, які у 2011 році приєдналися до декларації ООН про сексуальну орієнтацію.