Архіви: Публікації

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукЩе місяць тому Янукович був в унікальній ситуації. Він мав у ситуативних союзниках найпрогресивнішу частину суспільства – фактично, мізки нації знаходились якщо не в його розпорядженні, то на його боці. Найпрогресивніша і найактивніша частина суспільства була готова йому пробачити справи “сімейні”, рейдерську атаку загальнонаціонального масштабу, ув’язнену Тимошенко і ще багато інших вибриків, аби він тільки вів Україну до Євросоюзу. Фактично, у частини України з’явився чітко виражений стокгольмський синдром – синдром заручників, які під впливом євроінтеграційної ідеї почали прихильно ставитись до зловмисника. Янукович не купив їх, і вони навряд чи проголосували б за нього у 2015, але він забезпечив собі їхню лояльність.\
Вчора вночі ці “заручники” були вимушені вийти на Євромайдан. У нікого з нас не було ілюзій з приводу свідомого вибору Януковича на користь ЄС. Багато з нас розуміли: євроінтеграційний на словах Віктор Янукович та частина його оточення – насправді більші совки за своїм складом розуму та поведінки і більш некомфортно почуваються в середовищі західних партнерів, ніж совково-євразійський за своєю риторикою Путін та його оточення. Багато з нас були готові заплющити очі на те, що в бік Європейського Союзу він збирався вести Україну не зовсім європейськими методами: жорстким адмінресурсом і страхом тисяч чинуш, десятків губернаторів і депутатів, які не бажали собі долю Маркова. Це був той унікальний випадок, коли страх до Януковича міг зіграти на користь євроінтеграції, тому що тільки цей страх міг приборкати армію латентних євразистів, якими переповнений бюрократичний український апарат, якому, власне б, і довелось імплементувати Угоду. Янукович фактично організував такі собі євромайдани в головах своїх власних прихильників. Він переконав значну частину свого електорату, що ЄС – це краще, ніж МС. Як результат – 47% виборців Партії регіонів (результати останнього соцопитування GFK) підтримують Угоду з ЄС, а деякі аналітики вже навіть вигадали нове визначення для українців, які за Євросоюз на Сході України – “східноукраїнський європеїзм”.

Тепер зрозуміло, що всі ті, в кого Євромайдан відбувся в голові, мають вийти на Євромайдан на площі. Непотрібно сприймати це як нову, вже синьо-жовту, а не помаранчеву революцію. Непотрібно думати про те, чи вийдуть інші. Непотрібно зважати, хто це організовує. Просто треба вийти сьогодні, завтра і особливо в неділю самому. Вийти не для того, щоб викрикувати гасла “Банду геть”, якими люблять оперувати з трибун наші опозиціонери, а для того, щоб сказати – “Україні потрібен ЄС”. Якщо не відстоємо свій вибір зараз, не матимемо вибору і в 2015-му.

Процеси євроінтеграції у всіх країнах, які вже є членами ЄС, супроводжувались двома почуттями: надією та страхом. Дуже часто вони йшли в тандемі. Надія завжди перемагала. Ми не маємо права дозволити, щоб в Україні переміг страх.
Фото: АР

Інтернет-видання “Главком” про Форум Україна-НАТОЩе кілька років тому, здається, чи не кожен продавець квітів знав, що таке ПДЧ і мав свою особливу точку зору щодо стосунків України з НАТО. Але після того, як Україна в 2010 році обрала позаблоковий статус, і вщухли всі політичні чвари, тема НАТО була стрімко витіснена з переліку тих, які підіймають політики, та які хвилюють пересічних українців. Проте колись вона може знову гостро постати перед країною. І у разі підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, це може статися набагато швидше.\
14 листопада Інститутом світової політики за підтримки Центру інформації та документації НАТО в був проведений форум Україна – НАТО. Обговорити виклики безпеки в XXI столітті та перспективи співпраці Північноатлантичного альянсу і країни в контексті позаблокового статусу зібрались провідні експерти з питань безпеки та міжнародних відносин Чехії, Литви, Польщі та України. «Безпека у співпраці: можливості розвитку» – такою стала тема заходу.

Позаблоковість України – лише пауза?

На початку форуму гостей привітав голова Наглядової Ради Інституту світової політики Віктор Шлінчак. «Кілька років тому довкола відносин України і НАТО було немало пристрастей. Але нинішній період характеризується відносним спокоєм: менше емоцій – більше роботи. Україна перебуває в пошуку. Позаблоковість – це лише пауза, відпочинок», – зазначив він і запропонував спрогнозувати, якими будуть відносини нашої країни з Північноатлантичним альянсом через п’ять та більше років.
Аналогічні сподівання висловила і директор Центру інформації та документації НАТО в Україні Наталія Немилівська. За її словами, незважаючи на те, що Україна відмовилась від прагнення вступу, співпраця триває, і для її продовження в Україні є вагомий фундамент.

Заступник міністра закордонних справ України Андрій Олефіров, який нещодавно повернувся із штаб-квартири НАТО, також стверджує, що позаблоковість жодним чином не позначилася на наших відносинах з НАТО. Він назвав ті приоритетні напрямки, за якими НАТО здійснює своє сприяння. Йдеться про внутрішні реформи, економічні, політичні, правові, військові. Україна, яка є єдиною країною – не членом, яка бере участь фактично у всіх миротворчих заходах альянсу, за його словами, налаштована на таку участь і в подальшому.

Після цих коротких виступів на форумі відбулось пряме включення зі штаб-квартири НАТО в Брюсселі. Про основну функцію НАТО та розширення партнерської сфери розповів заступник помічника Генерального секретаря НАТО з питань нових викликів безпеці Джеймі Шей. «НАТО – це організація військової безпеки, але ми думаємо і про безпеку на політичному рівні. Ми хочемо допомогти іншим краще розв’язувати свої проблеми з безпекою і розуміємо, що військове втручання – не найкраще розв’язання кризи», – зазначив він. Таке партнерство необхідно країнам саме заради миру.

Тим паче, що рік за роком з’являються все нові і нові виклики безпеки. «Неможливо знайти країну в світі, яка не була б задіяна в кібератаках. Нові виклики – це глобальне питання. Якщо раніше ми могли збудувати на своїй землі стіну від сусідів, то зараз весь світ став простором боротьби, весь світ – новий плацдарм для цих загроз. Якщо гарні хлопці не об’єднаються, вони не зможуть подолати поганих хлопців. Так, у поганих хлопців менше бюрократії, немає парламентів, у нас все трохи складніше, але роботу треба вести», – став на бік лише тимчасової позаблоковості України Джеймі Шей.

Нові виклики для Альянсу

Перша панельна дискусія форуму була присвячена співпраці НАТО та України в позаблоковому контексті. Директор департаменту військової політики та стратегічного планування Міноборони Олександр Затинайко розповів про напрямки співробітництва НАТО з Україною в оборонній сфері. «Завдання співпраці охоплює такі напрями: підтримання воєнно-політичного діалогу, сприяння розвитку Збройних сил України, підтримання миру та оборонно-технічне співробітництво», – наголосив він.

Перерахувавши ряд проектів, в яких Україна співпрацює з НАТО, він розповів, як Альянс допомагає українським військовим в професійній перепідготовці, організації курсів та ярмарку вакансій в багатьох регіонах країни. Під час розповіді про «розумну оборону», оборонну-технічну співпрацю та будівництво корабля класу «корвет», не втримався екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. «Ти ж так всі таємниці розкажеш», – трошки розрядив він серйозну «військову» атмосферу. Завершив Затинайко меседжем про те, що «наше співробітництво з Альянсом у сфері безпеки і оборони – це наші потреби, пов’язані з прагненням України стати членом ЄС, можливість покращення міжнародного іміджу та наблизитись до міжнародних сучасних стандартів».

«За» повернення до ідеї членства України в НАТО виступила і член парламенту, колишній міністр оборони Литовської республіки Раса Юкнявічене. «Членство в НАТО і членство в ЄС є важливими для безпеки і політичної гарантії державності. Неможна недооцінювати і те, і інше. Ціле – важливіше за суму складових», – зазначила вона. За її словами, певні сумніви стосовно європейської стежки у Литви теж були, але зараз опитування показує, що 80% населення переконані, що це було на користь. Україну Раса Юкнявічене окреслила як партнера НАТО хоч і позаблокового, але дуже активного: «Україна і Зборйні сили готові до вступу в НАТО, якщо на те буде волевиявлення».

Директор Відділу оборонної політики та стратегії Чеської Республіки Ян Гавранек торкнувся питань стратегічної оцінки роботи НАТО в 2013-2014 роках. Наступний рік для Альянсу має стати поворотним – через згортання операції в Афганістані. Тому доведеться «знайти новий баланс».

Колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко в своїх поглядах залишився незмінним. «Позаблоковість – статус, який має бути лише паузою в русі до повного членства в НАТО. Позаблоковість – це зовнішня політична сірість, те, що позбавляє Україну власного обличчя. Бо так ми потрапляємо в зону нестабільності, із суб’єкта перетворюємося в об’єкт і втрачаємо те, що називається незалежністю держави», – зробив невеселий висновок політик. За його переконанням, говорячи про НАТО, ми маємо думати про ЄС, і навпаки. Причиною малої підтримки співробітництва з Альянсом він вбачає в поганому інформуванні суспільства: «Сьогодні 20% українців за НАТО. Це хороший майданчик. При правильній постановці цифру можна підняти до 30-40%. Але відповідна атмосфера не створюється, суспільство не включається в цей процес. І я би хотів, щоб успіх в Вільнюсі стимулював нас на більшу роботу в контексті НАТО».

Від оборони до безпеки

Друга панель заходу була присвячена співпраці НАТО та України поза рамками основної діяльності. Учасники тут вже виявилися не такими одноголосними в своїх поглядах. Колишній міністр оборони Польщі Януш Онишкевич, говорячи про ключову функцію НАТО, зазначив, що багато десятиріч – то була спільна оборона. Але список розширився до «керування кризою, створення певних зон співпраці, стабільності безпеки, вибудованих на прозорості та довірі, а не на балансі сил чи страху взаємного знищення». За його словами, треба розуміти, що НАТО – не просто система безпеки, це система спільної оборони. «В спільних системах безпеки організація така, що якщо одна країна атакована, інші мають об’єднатися проти агресора. В спільній обороні ви думаєте про те, що агресія може прийти лише ззовні. В системі безпеки ви не будете ділитися військовими таємницями, бо не знаєте, хто саме може атакувати. В системі оборони ви можете мати спільне командуванні і вести обмін таємницями», – висловив він думку.

Але вражає екс-міністра оборони те, що Україна повністю відсутня у дебатах по важливих європейських питаннях. «Та ж протиракетна оборона. Якщо буде ракетний удар по Європі, то ракети будуть летіти над Україною», – наглядно пояснив він свою позицію.

Науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко зазначив, що тема НАТО, дійсно, зникла зі стрічки новин в Україні, поступившись іншим. «Ключова позиція урядовців – деполітизація питання НАТО, позаблоковість дали змогу зосередитись на багатьох прагматичних питаннях. І ключовим внеском НАТО в український розвиток стало привнесення принципово нового типу стратегії і організації культури», – зазначив він. За словами експерта, після колапсу Радянського Союзу і його моделі військової, безпекової складової, треба було відповісти на питання: «а що ж прийде на заміну?». «І в цьому сенс присутності НАТО», – виніс він свій вердикт.

Свої мрії протилежного характеру – про перехід від позаблоковості до нейтралітету – висловив колишній заступник Міністра закордонних справ Олександр Чалий. «В головний бізнес НАТО ми ніколи не були і найближчим часом не будемо долучені. В найближчі часи ми також будемо бачити трансформаційні процеси в Альянсі – з блоку оборони в блок безпеки. Бо всі три геополітичні підстави створення НАТО – вже в минулому», – зазначив він. Також за його словами, говорити про європейську безпеку без рівної участі Росії в цих процесах – обманювати себе. «Я відчув, що після 2015 року, чи пізніше, ми зможемо змінити парадигму позаблоковості на парадигму інтеграції, і це буде помилка, яку українська еліта зробить. Бо саме позаблоковість дозволила реально підсилити співпрацю з НАТО. Як тільки ми повернемося до концепції членства, все повториться, ми знову отримаємо ризик на межі розколу країни. До того ж, це нічого не змінить з точки зору реального членства. Бо цей пазл в нас ще років 20-30 не складеться», – зробив висновок експерт. Незважаючи на доводи опонентів, він залишився впевненим, що до 2020 року НАТО сформує більш широку концепцію, в якій питання самооборони увійде в архів, і в цій ситуації найкраща позиція для України – залишатись позаблоковою, а ще краще – нейтральною державою.

Директор інформаційно-консалтингової компанії Defense Express, керівник наукових програм Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Сергій Згурець наостанок панелі спробував довести тезу, що для виживання української оборонної промисловості, Україні потрібні нові орієнтири, стратегії і партнери. І вони знаходяться саме серед європейських і «натівських» країн. «Експорт в оборонці Україна веде в межах одного мільярда доларів, при тому що сам ринок розвивається як гумова куля – в 2012 році він становив 75 мільярдів. Найстрашніше, що наші показники не мають темпів зростання. При тому, що динаміку демонструє навіть Туреччина, яка двадцять років не мала оборонної промисловості», – розповів він. За його переконанням, Україна потребує модернізації в оборонному сегменті, і «очікування Угоди про асоціацію має забезпечити певне підґрунтя для розширення співпраці оборонних компаній України з іншими державами».

Результат форуму випало підсумувати директору Інституту світової політики Альоні Гетьманчук. «Навіть якщо ми будемо зберігати позаблоковість чи поглибимо нейтралітет, рано чи пізно нам доведеться робити вибір. Ми все одно маємо визначити, яке озброєння нам закуповувати, з ким ділитись інформацією, з ким ні, якою буде комунікація, чи будемо ми кандидатами в члени НАТО чи ні. Це питання, які сьогодні не бажають обговорювати, але вони будуть виникати», – висловила вона свою думку. Нинішню позаблоковість України окреслила як «позаблоковість з євроатлантичним нахилом». Але відзначила, що «багато проектів відбувається більше по інерції, аніж через те, що є багато драйву і ентузіазму». І у зв’язку з цим висловила сподівання, що «якщо ми підемо шляхом європейської інтеграції, цей драйв додасться. Важно уявити країну, яка буде економічно і політично інтегрована з ЄС, але безпеку залишить в євразійській зоні стандартів».

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукВчорашнє прийняття з нагоди національного свята Польщі могло б стати чимось на зразок передсвяткової вечірки на честь підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Такої собі pre-party, як люблять казати наші англомовні друзі. Враховуючи, звичайно, роль Польщі та її громадян у всьому цьому виснажливому процесі притягнення України за вуха до ЄС – від пана Квасьнєвського до зірки польської дипломатії, посла ЄС в Україні Яна Томбінського.\
Не сталось. Не треба було бути володіти особливими телепатичними здібностями, щоб вичислити кодове слово, яке витало в залі одного з найдорожчих готелей Києва під час цього прийняття. Це було слово “Вільнюс”, звичайно. Якби євроінтеграція мала свою світську хроніку, то один з найяскравіших кадрів вечора, мабуть, точно б дістався спілкуванню за кулісами (тобто за межами основного залу прийняття) посла ЄС Томбінського з послом США Паєттом, а потім ще й долученими до них послом Польші Літвіним та Петром Порошенком. Їхні напруження обличчя абсолютно не вписувались в зазвичай розслаблену атмосферу подібних дипломатичних заходів з жартами та обміном ні до чого не зобов”язуючих реплік за келихом вина.

Ще ніколи раніше мені не доводилось відчувати такого співпереживання до України. З боку не лише європейців, але й, наприклад, дипломатів з країн Східного партнерства. Ще ніколи не доводилось бачити такими недипломатичними європейських дипломатів. І такими по-людяному щирими. Причому, не лише з традиційно дружніх до України країн.

Один з послів поважної країни-члена ЄС вже визначив для себе, що він буде робити 29 листопада 2013 року. Він закриється у себе в резиденції, відімкне всі телефони і дуже сильно нап”ється. Або від дуже сильної радості (якщо Угоду підпишуть), або від дуже сильного розчарування (якщо Угоду не підпишуть). Інший посол пообіцяв після провалу у Вільнюсі зателефонувати начальнику кадрів у своє міністерство та попросити понизити його рейтинг й відправити послом десь, наприклад, на Трінідад і Тобаго.

Багато європейців жалкують, що настільки жорстко ув”язали Угоду зі справою Тимошенко. Це дійсно була одна велика їхня помилка. Але вона тьмяніє перед двома великими помилками Януковича. Перша помилка зрозуміло – посадити Юлю, а друга – понад рік робити вигляд, що він розуміє завдання “вирішити питання Тимошенко” так, як розуміють його на Заході. Тобто, відпустити відому ув”язнену принаймні на лікування. Тоді, коли насправді для нього поняття “вирішення питання Тимошенко” полягало в тому, щоб усіма можливими способами утримати її в тюрмі. Або, в найгіршому варіанті, перенести цю тюрму в красиву німецьку клініку “Шаріте”.

Більше того, за останній тиждень Янукович зруйнував навіть мінімальну надію на те, що Угода може бути підписана без Юлі. Адже одна справа, коли український президент не хоче вирішити питання Тимошенко, але хоче підписання Угоди, інша – коли президент не хоче вирішення питання Тимошенко в західному розумінні і не хоче підписання Угоди. А саме таке небажання демонструє його поведінка та риторика його “говорящіх голів” останніми днями. Є країни в Євросоюзі, які готові підписати без Юлі, але нема країн, які готові підписати без бажання з українського боку.

Чи можливо диво у Вільнюсі без вирішення питання Юлі? Навряд чи. Чи будуть найбільш віддані європейські партнери України добиватись дива без вирішення питання Тимошенко? Теоретично так. Але для цього потрібні принаймні дві заяви: одна заява Януковича про те, що пріоритетом номер 1 для нього залишається підписання Угоди з ЄС і ні про яку зміну курсу не може бути й мови, а друга заява – Юлії Тимошенко про те, що вона згідна перебувати у Харкові, а не Берліні, але просить Угоду підписати.

Загалом, маю зізнатись, чим ближче до поїздки у Вільнюс, тим більше охоплює дежавю – опановують абсолютно ті ж самі відчуття, які були напередодні поїздки до Бухаресту п”ять років тому на саміт НАТО. Незважаючи на те, що ПДЧ в НАТО і Асоціація з ЄС – це зовсім інший масштаб. Є лише одна, але дуже суттєва відмінність: Бухарест був провалений з вини закордонного партнера України, Вільнюс буде провалений з вини президента власної країни. Виключно з вини президента України станеться те, що вчора один мій дуже поважний європейський співрозмовник вже охрестив “історичною катастрофою”.

Стаття голови Наглядової Ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака на «Главкомі»Блеф является одним из главных инструментов политики. Не только украинской. Посмотрите сериал «Карточный домик» с Кевином Спэйси – и вы поймете, что «разводки котят» по Чечетову – это еще цветочки, когда речь идет о системах власти. Недаром слово «блеф» было позаимствовано из карточных игр. Игорные профи ничем не уступают «политическим шуллерам», ввязавшимся в рисковую авантюру.\
Игра вокруг подписания Украиной Ассоциации с ЕС вполне могла бы стать одним из разделов книги по «политическому блефу». По обе стороны переговорного стола сидят опытные «картежники». В харьковской больнице находится еще один, зависимый игрок, время от времени на расстоянии достающий джокеры из общей колоды. И есть еще одна сторона, не без интереса наблюдащая за игрой. Она все время норовит выбить кресло из-под игрока в желто-синей тенниске, при этом отпуская в адрес игроков самые едкие комментарии.

Упрощенная модель общения украинских и европейских политиков, комментарии российских чиновников и экспертов, заявления Тимошенко из больницы – все это растворяется в тоннах «полуправды». И обывателю уже практически невозможно понять – где и кто именно лжет, а кто говорит серьезно. Политики часто идут ва-банк, ставя на кон свою репутацию и карьеру.

Нынешняя модель поведения игроков продиктована очень простыми вещами, лежащими на поверхности:

Во-первых, европейцы исправили ошибку двухлетней давности и поменяли подход к Януковичу, осознав, что на него давить бессмысленно, в противном случае он становится «в позу». Поэтому иногда комплиментарное расположение к Януковичу не надо воспринимать как поддержку украинского лидера.

Во-вторых, Янукович понял как тянуть время, если решения нет. Говоря неопределенное «мы подумаем», можно тормозить процесс даже не на месяцы – на годы. Проще говоря, завуалированные фразы всегда можно списать на непрофессионализм переводчиков.

В-третьих, опять-таки европейцы уяснили, что можно писать любой список требований – украинская власть все равно выберет то, что считает нужным. Ибо, в-четвертых, у Януковича убеждены, что Украина нужнее Европе, нежели Европа нам. В Европе с этим не спорят, очевидно, вспоминая пункт первый.

В-пятых, европейцы, одновременно заговорив о помиловании Тимошенко, а отдельные – о ее возможном участии в президентской кампании 2015-го, предоставили Януковичу повод искать любой путь, чтобы Тимошенко осталась сидеть. Данные заявления, мягко говоря, затормозили процесс взаимопонимания.

В-шестых, Тимошенко, соглашаясь на принятие законопроекта, позволяющего ее лечение за границей, дала понять, что для нее главное – выехать, а там – кто сказал, что данное слово обязательно держать, если ты изначально понимаешь, что играешь с шуллерами? Но кто позволит выехать из страны, если гарантии не получены? И чьих гарантий нужно добиваться? Кокса, Квасьневского, Меркель или Обамы? Они что, ее сами должны доставить из Шарите?

В-седьмых, сегодня и европейцам, и Януковичу, и Тимошенко не выгодно выглядеть стороной срыва Ассоциации. Януковичу – потому что он надеется на кредит от МВФ, Европе – потому что она завершает некий геополитический цикл с новой группой постсоветских стран, Тимошенко – потому что таким образом она может продемонстрировать свою жертовность (не отбрасывая, конечно же, возврата в активную политику). При этом каждый из них уже подсознательно имеет «план Б» – как обвинить другого в затягивании процесса…

Проснувшись в одно прекрасное утро все три стороны могут оказаться у разбитого корыта. И на выходе будет понятно, что Янукович не отпустит Тимошенко, а Европейский Союз перенесет рассмотрение вопроса об Ассоциации на 2014-й, 2015-й… а там, гляди, и дальше… Вопрос на засыпку: тогда зачем были все эти игры? Во имя чего, собственно?

P.S. «Последний срок – это 18 ноября, когда пройдет заседание Совета министров иностранных дел ЕС. Времени для блефа у нас нет. Время активно действовать», – предупредил Министр иностранных дел Польши Радослав Сикорский.
Фото: газета “Сегодня”.

Пост в блог на “Корреспонденті” заступника директора ІСП Сергія СолодкогоПощастило побувати в Вільнюсі за місяць до саміту «Східного партнерства». Литва живе в передчутті великої події. Литовці щойно дізнаються, що я з Києва – починають цікавитися: Україна нарешті теж вирішила піти до Євросоюзу? І одразу ж починають давати напутні слова: хтось радить подалі вириватися від Росії; хтось, щоправда, бажав «бути жорсткішими» на переговорах із європейцями. Але все зводиться до одного – Литва в передчутті великої події. Литовці розуміють, що в їхній країні невдовзі творитиметься історія. Розуміють, можливо, навіть більше, ніж самі українці, яких безпосередньо ця історія і стосується.\
Це якщо говорити про публічний вимір. На рівні експертів, політиків, дипломатів – ентузіазм ще більший, але присутнє і певне нервування. Перша і найзначніша причина: а чи не зазнає краху саміт у Вільнюсі? До події лишилося не так багато часу; до прийняття рішення про підписання Угоди про асоціацію ще менше, а український президент продовжує зволікати… Алгоритм прийняття рішення давно відомий: Юля – на волі (на лікуванні), Угода – підписана. «Відмазатися», що у всьому, мовляв, винувата опозиція, юридична база, Путін чи ще хтось-щось не вдасться. Друга причина стурбованості Вільнюса: литовці розуміють, чому стільки уваги зосереджено навколо справи Тимошенко і навколо проблеми підписання, але їх непокоїть не менше, а що буде після саміту. І тут навіть не йдеться про так званий «план Б» (коли угоду не підпишуть), а про «план А» – підпишуть і що далі; чи готова Україна виконувати свої зобов’язання; чи не розслабиться наступного ж дня після підписання?

У Вільнюсі пильно стежать за перипетіями всередині України. Їм, звісно, не може не лестити те, що українці сприймають Литву ледве не як центр європейського політичного всесвіту. Але для литовців Угода про асоціацію – не самоціль. Вони звертають увагу на те, що в Україні взагалі ніхто не говорить про післявільнюський період. Не оприлюднено жодних програм дій, жодних планів, вряди-годи лунають загальні слова про реформи, але чи не стануть українські обіцянки такою порожньою риторикою, якою вони вже ставали, коли українська влада обіцяла проводити демократичні вибори, а, натомість, вишукувала нові способи обману своїх громадян; коли влада щиросердно клялася боротися з корупцією, а потім заплющувала очі на хабарництво на всіх рівнях.

Чому в Литві (і, певно, не тільки) бояться, що Україна лінуватиметься виконувати взяті зобов’язання в рамках Угоди про асоціацію? Перше: українська влада звикла обіцяти і нічого робити. Так, український уряд в останній рік справді рахувався з порадами, які лунали з ЄС. Але ж усе це відбувалося переважно тому, що існувала зв’язка – якщо Україна виконуватиме умови, то буде підписано Угоду. За відсутності такої зв’язки, обумовленості (conditionality) – Україні нічого не заважатиме забути про свою відданість європеїзації. Друге: українська влада не відважиться рубати гілку, на якій сама сидить. Чи буде можновладець боротися з корупцією, якщо сам завдяки ній процвітає? Чи зацікавлена влада у незалежності судів, якщо можновладці ризикують вмить опинитися на лаві підсудних? Третє: гостра боротьба в період президентської виборчої кампанії. Чи захоче влада концентруватися на нудних реформах, які дадуть плоди зовсім не наступного дня? Брудна кампанія, у свою чергу, може відкинути Україну знову з орбіти інтересу ЄС. Четверте: російський чинник. Ніхто не скаже, як вестиме Кремль себе після Вільнюса; очевидно одне – на політику невтручання розраховувати не слід. І це може створювати додаткові проблеми для провадження угоди.

Чи означає все це, що на Україні поставили хрест? Зовсім ні. Навпаки, всі сьогодні зацікавлені в тому, аби Україна не втратила свій шанс. Литовські політики вже готуються створювати так звану «групу друзів» для подальшої ратифікації Угоди про асоціацію в країнах-членах ЄС. Очевидно, що першими її ратифікують – поляки і литовці. Хто наступний? Литовські політики готові лобіювати український інтерес на переговорах з французькими, данськими чи іспанськими колегами. Литовський сейм готовий до інтенсивної політичної дипломатії. Єдине, чого очікують литовці від України – «дайте нам аргументи, якими ми б переконували своїх колег із інших країн ЄС».

Лишається поки сподіватися на одне, що українська верхівка справді усвідомлює, як висловлюються зараз у Вільнюсі, «історичність моменту». А також на те, що гіпотеза про те, що Янукович як ніхто інший зацікавлений у тому, аби показати переваги євроінтеграції, не позбавлена здорового глузду. Як висловився один литовський політолог: у Вільнюсі велика гра не закінчується, вона лише починається.

Газета “День” про проект “Вуличний євроуніверситет”«Відкрите спілкування безпосередньо на вулиці з людьми, яких не потрібно було запрошувати, які просто проходили повз — це блискуча ідея». Такими словами Посол Великої Британії в Україні Саймон СМІТ оцінив кампанію «Вуличні євроуніверситети» започатковану Інститутом Світової Політики.\
Учора у стінах ІСП було підбито підсумки шестимісячної кампанії, яка полягала в проведенні лекцій просто неба на тему євроінтеграції та тематичної виставки карикатур.

Разом зі співробітниками ІСП українськими містами подорожували Посол Великої Британії Саймон Сміт, Посол Чеської Республіки Іван Почух, Франції — Ален Ремі, Посол ЄС — Ян Томбінський, дипломати з інших посольств, українські експерти і політологи. Під час презентації результатів проекту організатори нагородили грамотами лекторів, а також мас-медіа. Зокрема, почесним дипломом за «активну інформаційну підтримку проекту «Вуличний євроуніверситет» було нагороджено і газету «День».

Заходи Інституту світової політики відвідало 35 тис. українців. Команда ІСП подолала зі своїм проектом понад 9 тис. км (відстань від Києва до Джакарти чи Кейптауна), побувавши у 13 областях України та АР Крим.

«Ми зіштовхнулися з проблемою: перед тим, як проводити інформаційну кампанію щодо євроінтеграції серед українського населення — в першу чергу, треба було провести таку ж просвітницьку кампанію серед українського чиновництва», — розповів голова Наглядової Ради Інституту світової політики Віктор Шлінчак. Зокрема, під час організації акцій іноді виникали складнощі з отриманням дозволу від влади міста. Так, у Харкові заборонили лекції ІСП. У Запоріжжі — спочатку відмовили, але зрештою, дали дозвіл. А ось у Кіровограді влада взагалі дистанціювалася — мовляв, проводьте свою акцію, але надавати вам підтримку, охорону тощо, ми не будемо. Не можна оминути і Київ, де під час святкування Дня Європи міська влада заборонила ІСП виставити свою виставку карикатур «Є краща сторона Європи!» поблизу європейського містечка. Натомість, малюнки демонструвалися на Михайлівській площі…

А ось «три проєвропейських міста», як відзначали директор ІСП Альона Гетьманчук та її заступник Сергій Солодкий — це Ніжин, Кривий Ріг та Суми. Коли до ніжинців приїхав заступник Посла Великої Британії Мартін Дей, вони навіть здивувалися: до нас приїхав такий дипломат! Але де ж його охорона? А ось заступник ніжинського мера Олег Баранков навіть сказав, що після акції ІСП у Ніжині з’явилися прапори ЄС, які тепер вивішуватимуть на урочисті події.

Своєрідним «рекордсменом» серед дипломатів став заступник Посла Швеції Мортен ЕНБЕРГ, який побував з лекціями аж у чотирьох містах: Черкасах, Житомирі, Миколаєві та Херсоні. У коментарі «Дню» пан Мортен відзначив, що більше всього його вразила кількість людей, які були на акціях. «Українці приходили не тільки подивитися на карикатури, але і з нормальними, конкретними питаннями стосовно деталей Угоди про асоціацію», — поділився він з «Днем».

У свою чергу, перший заступник директора ІСП Сергій СОЛОДКИЙ відзначив: під час кампанії з’ясувалося, що українці мають запит на подібні заходи. «Їм бракує спілкування з людьми, які приймають рішення. На жаль, наші політики з’являються лише під час виборів і то зі сцени… Ми якраз хотіли зруйнувати цей бар’єр і навести мости між простими людьми та чиновниками. До того ж, ми відчули, що на цю інформацію є запит і ми намагалися його задовольнити», — розповів Сергій Солодкий.

До речі, за словами Альони Гетьманчук, досвідом ІСП щодо проведення «вуличних євроуніверситетів» уже зацікавилися організації у Болгарії, Молдові, Грузії, Вірменії, Сербії та Македонії. «Людей також цікавить що далі? У нас відбудеться «клонування «вуличних євроуніверситетів» — ми виготовляємо копії карикатур, які будуть надіслані центрам європейської інформації у багатьох містах України та будуть експонуватися в університетах і бібліотеках», — додала пані Альона.

Між тим, Інституту світової політики днями довелося зіткнутися зі спробою «Українського вибору» пікетувати офіс ІСП. Альона Гетьманчук таким чином прокоментувала цю акцію: «Я можу погодитися з Валерієм П’ятницьким, який на нашому медіа клубі сказав, що все, що вони роблять — це спам. Я їх сприймаю як «спамерів», які є дуже небезпечними для українців, які не вміють критично аналізувати ситуацію. Для людей, які хоча би намагаються мислити критично, аналізувати ситуацію та отримувати інформацію з кількох джерел — такі люди не є небезпечними». Дуже легко і просто проводити інформаційну кампанію, коли ти маєш можливості розвісити свої абсолютно маніпулятивні меседжі на біллбордах по всій країні, а не виходити в люди, спілкуватися з ними, доводити і аргументувати свою позицію, так як робимо ми у випадку інформаційної кампанії з ЄС».

Стаття директора ІСП Альони Гетьманчук в “Дзеркалі тижня”Ще років п’ять тому важко було й уявити, що в Європейського Союзу можуть виникнути проблеми з його привабливістю в Україні. Що доведеться запускати інформаційні кампанії на підтримку ЄС, а європейські посли спільно з експертами та громадськими активістами курсуватимуть Україною, аби повернути Євросоюзу втрачений шарм. \
Хоча, здавалося б, у країні, де показниками якості та достойного життя став загадковий для європейців “євроремонт”, іміджевих питань до Євросоюзу не може виникнути апріорі. Проте вони виникають. І не тільки з огляду на деякі процеси, що відбуваються в самому ЄС чи в кількох країнах-членах, а й завдяки протидії тих, для кого європейський вибір України — це лише короткочасна забаганка нинішнього президента, яка жодним чином не має спиратися на масштабну громадську підтримку. Адже одна річ — воювати проти нав’язаної (чи, як кажуть наші друзі-росіяни, насильницької) євроінтеграції, а інша — проти євроінтеграції усвідомленої. Одна річ, коли ця тема перебуває у мейнстрімі, як тепер, а інша — коли вона є фішкою лише поодиноких політиків та інтелектуалів і дрейфує на межі маргінесу.

Найкращий приклад того, як у громадському сприйнятті з привабливого та потужного Європейського Союзу зробити страшного й понівеченого монстра, — це Білорусь. Ще у 2002 р. 60% білорусів були готові проголосувати за членство Білорусі в ЄС, якби на той момент відбувся відповідний референдум. У 2010-му — лише 36%. Тобто майже вдвічі менше. З моменту, коли Євросоюз впритул наблизився до кордонів із Білоруссю, було залучено всі доступні інформаційні ресурси, аби довести пересічному мешканцеві країни: модель держави, яку вибудував Лукашенко, значно ефективніша, ніж та, яку під дахом ЄС будують литовці та поляки. Результат не забарився — через півтора-два роки проєвропейські настрої в Білорусі помітно ослабли, а проросійські — посилились.

В Україні проблеми з позиціюванням ЄС виникли лише тоді, коли європейський вибір перестав бути чимось абстрактним і суто теоретичним. Коли стало питання руба про практичну євроінтеграцію. Адже Угода про асоціацію — саме і є початок такої практичної євроінтеграції. Стало більше конкретики — і більше домислів. Більше домислів — і більше страхів. Більше страхів — і більше вагань.

Мені з колегами з Інституту світової політики за останні кілька місяців вдалось об’їхати майже 20 міст України з так званими “вуличними євроуніверситетами” — спілкуванням на тему євроінтеграції з пересічними людьми просто неба на головних площах та вулицях разом із запрошеними послами ЄС (за підтримки Фонду “Відродження”, UNITER/PACT, Шведського Інституту та Global Reporting, посольств Швеції і Великобританії).

Головний висновок цих євроуніверситетів — людям справді бракує об’єктивної, і головне — доступної інформації про те, що таке “євроінтеграція в дії”. Це саме той випадок, коли нам — експертам, журналістам, дипломатам — потрібно бути не так розумними і красивими, як зрозумілими і доступними. Зрозумілими, щоб, пояснюючи переваги євроінтеграції, не маніпулювати, але й зайвий раз не відлякати. Скажімо, не обов’язково бити себе кулаками в груди й розповідати, що в ЄС немає корупції, набагато краще пояснити, що в Євросоюзі корупція — це вибір, у нас — необхідність. Чи навести лише один факт: перші місця у світі за рівнем сприйняття корупції посідають країни-члени ЄС, Україна — на 144-му поруч із Сирією, Камеруном та Республікою Конго.

Доступними потрібно бути тому, що багатьох українців у регіонах часто вражає не так те, що саме сказав той або інший посол ЄС, а те, що він, наприклад, говорить українською мовою (у Миколаєві саме це обговорювали в натовпі місцеві мешканці після виступу посла ЄС Яна Томбінського). Чи те, що він вийшов поспілкуватись із людьми на головну площу якогось обласного центру, а не в актову залу із зігнаною аудиторією напередодні чергових виборів та з черговим набором агітації. І вийшов без будь-якої охорони. Так, дуже важливо, коли чиновники починають вголос говорити про європейські цінності та моделі поведінки. Але ще важливіше — не девальвувати ці цінності, виїжджаючи в народ поговорити про Євросоюз із міні-кортежем охорони та ручканням із “народом” рівно на два фотокадри. Занадто вже різко починають дисонувати в таких випадках вербальна — європейська та візуальна — пострадянська картинка. Не дивно, що лише у двох містах представники місцевої влади на рівні заступників мерів не побоялися вийти на вулицю й поговорити з людьми на євроінтеграційну тематику, — це Кременчук на Полтавщині та Ніжин на Чернігівщині.

Занурення з євроінтеграційною тематикою у люди — справа невдячна, проте захоплива. У кожному місті чекає новий сюрприз. Зазвичай пов’язаний із місцевою владою або з прихильниками Комуністичної партії. Десь місцева влада показово дистанціюється від будь-якої співпраці, зате в день акції, як гриби після дощу, з’являються намети Комуністичної партії з листівками за Митний союз. Так було в Кіровограді. Там представники міської ради наполегливо не рекомендують їхати до них, оскільки в них “усе місто за Митний союз”, і вони не можуть гарантувати безпеку. Так було в Запоріжжі, в яке ми потрапили з другої спроби, після двох депутатських запитів та в компанії з послом Британії Саймоном Смітом. Виявилося, що за Митний союз далеко не все місто.

Там вочевидь накручені комуністичною пропагандою пенсіонери накидаються на європейських дипломатів із грізними попередженнями, що “мы всегда были и будем с Россией, а ты пошел вон отсюда”. Не переставало дошкуляти питання: чому в жодному регіоні не вдається зустріти агресивного, хамовитого й демонстративно нетолерантного прихильника Європейського Союзу? Зате накачаних неповагою любителів Митного союзу вистачить на цілу армію.

Ходіння в народ під знаком Євросоюзу сьогодні в Україні ускладнене ще й тим, що з’явилися нові болючі теми, про які країни Центрально-Східної Європи на етапі своєї асоціації навіть не замислювались. Наприклад, коли Литва була кандидатом на членство в ЄС, основним контраргументом звучало те, що молодь масово виїде з країни. Таких тем, як “Євросоюз розвалюється” (популярний аргумент після кризи в єврозоні), чи штучно роздуте питання одностатевих шлюбів, яке наразі неактуальне навіть для більшості країн ЄС, взагалі не фігурувало.

Інша відмінність — якщо в наших західних сусідів початок ходи до ЄС мав чітко виражений культурно-історичний акцент, то в нас початок євроінтеграції відразу набув якогось прагматично-цинічного відтінку: а що, кому і скільки за це буде? Тобто замість благородної мети “повернення до Європи” в українському варіанті часто вимальовується інше — інтрижка з Європою. Інтрижка, яка може перерости у серйозний роман і навіть шлюб, а може й нічим не закінчитись. Чи закінчитись поверненням уже не до Європи, а назад до Євразії.

У кожному регіоні, звісно, свої аргументи “за” і “проти”. Однак є речі, типові для переважної частини України. І всі вони, так чи інакше, зводяться до протистояння двох ключових понять: стабільності та змін. Так сталося, що євроінтеграцію потрібно розпочинати в країні, більшість населення якої (52%, за даними соціологічної служби “Рейтинг”) вважає, що наразі для України важливіша стабільність, а не будь-які зміни.

І все ж лякають людей не тільки зміни. Запитання, яке найчастіше звучало у різних містах України, — “Для чого ми Європі?”. У різних варіаціях — від “Кому ми там потрібні?” до “А вони хіба нас не бояться?”. Запитання, на яке досить складно відповісти, оскільки аргументи на кшталт “їм потрібен безпечний та заможний сусід” у такому спілкуванні не зовсім працюють, а аргументи з приводу людського потенціалу та можливостей для інвестицій провокують інтерпретації: “Ми так і знали, що будуть скуповувати нашу землю, а до нас ставитимуться як до рабів”. Це запитання складне ще й тому, що досить легко робити промоушен європейським цінностям або європейським стандартам. Але як, підкажіть, промоутувати звичайну людську гідність? Як промоутувати елементарну самоповагу? І чи це також має входити в інформаційну кампанію за ЄС?

Інша спільна риса для багатьох регіонів — це те, що бажання бути з Росією не означає бути як Росія. Для них справжньою моделлю для відтворення в себе є… Білорусь. Ледь чи не в кожному місті доводилося чути, як чисто там на вулицях, які там чудові дороги, яке прекрасне там соціальне забезпечення, як безперебійно працюють там підприємства. Тобто Білорусь стала своєрідною альтернативою Євросоюзу для тих українців, які все ще ностальгують за Радянським Союзом і для яких такі речі як “демократія” та “права людини” є якимись незрозумілими західними викрутасами, а “сильна рука” — цілком конкретним інструментом на шляху до стабільності та добробуту. Власне, під час поїздок була нагода вкотре переконатися, що не лише Хілларі Клінтон вчасно розгледіла у Митному союзі таку собі апгрейд версію Радянського Союзу, а й прихильники МС вперто хочуть туди, марячи єдиним — повернути хоч крихти радянського. Ті ж, хто ще за життя в СРСР зненавидів комунізм більшовицького штибу й тишком налаштовував приймачі на радіохвилі вільних країн, — двома руками саме за ЄС. Причому незалежно від віку та регіону.

Найбільш абсурдний аргумент, який теж кочує з одного регіону в інший, — це те, що після запровадження зони вільної торгівлі з ЄС “менш якісні товари з менш розвинених європейських країн попливуть до України”. У Кривому Розі навіть виникла цікава сценка: не встиг поставити це запитання молодий хлопець-студент, як йому відразу відповів чоловік похилого віку: “А хіба є у Європейському Союзі менш розвинені, ніж Україна, країни? А те, що Україна вже закидана низькоякісною китайською продукцією, вас не хвилює?”

Проте було б краще, якби українці більше переймалися тим, що дасть євроінтеграція особисто їм та їхнім сім’ям. А так склалося враження, наче багатьох із них переважно непокоїть доля якихось абстрактних “підприємств”, які можуть втратити російський ринок, але не закріпитися на європейському. Їх, грубо кажучи, за радянською інерцією, турбує, чи зможемо ми літати в космос, а не чи зможе конкретне подружжя забезпечити своїй дитині якісне медичне обслуговування. Їх мало непокоїть якість питної води, їх не цікавить, чому в ЄС люди живуть, за найскромнішими підрахунками, на 10 років довше, ніж в Україні, що на кожен товар є, щонайменше, дворічна гарантія, що в Україні сьогодні найдорожчі авто в Європі, що суд можна виграти без грошей і телефонного дзвінка згори, а навчатись у престижному університеті в Празі чомусь виходить дешевше, ніж у Податковій академії в Ірпені. Але багатьох українців чомусь дуже турбує доля греків та болгар. “А ви подивіться на Грецію!”, “А ви знаєте, що коїться в Болгарії?”, — з жахом в очах вигукували наші співчутливі люди. Люди, більшість яких жодного разу там не бувала. І відверто дивуються, коли дізнаються, що 68% болгар позитивно ставляться до членства своєї країни в ЄС і 80% проголосували б за це членство, якби знову був референдум. А 69% греків не хочуть, аби їхня країна виходила з єврозони.

Улюблений спільний аргумент тих, хто сьогодні підтримує Європейський Союз, звучить приблизно так: “Нехай хоч наші діти поживуть нормально”. Причому цей аргумент доводилося чути як від дерслужбовців, так і від керівників підприємств, чий прибуток прямо залежить від російського ринку або ціни на російський газ. Лихі язики підказують, що цей аргумент навіть називав у своїй розмові з Дмітрієм Мєдвєдєвим Азаров як одне з пояснень, чому Україна обирає євроінтеграцію. Соціологія теж підтверджує, що навіть частина прихильників Митного союзу (кожен шостий) переконана: краще майбутнє для їхніх дітей та внуків буде в Україні, інтегрованій до Європейського Союзу, а не до Митного.

І насамкінець: зрозуміло, що за один місяць чи навіть рік переконати всю країну у безальтернативності європейського вибору не вдасться. Ефекту доміно теж не буде. Швидше, це буде ефект попкорну: одні люди, як і “зерна”, дозріватимуть до такого усвідомлення швидше, інші — повільніше. Будуть і такі, які взагалі не дозріють. Головне в цьому процесі — потрібна температура. Така, яку сьогодні утримує питання підпису під Угодою про асоціацію.

Стаття першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого в “Дзеркалі тижня””Не сподівайтеся, що Росія заспокоїться”. Ці слова були адресовані Україні. Три роки тому екс-президент Литви Валдас Адамкус так попереджав українців зі сторінок “Дзеркала тижня” (№45 від 3 грудня 2010 р.): Москва тиснутиме доти, доки ми не відмовимося від своїх спроб іти на Захід. \
В.Адамкус мав рацію, але навряд чи міг уявити масштаби мстивості Росії, яка вирішила карати й тих, хто підтримує Україну. Під роздачу потрапила, власне, Литва, яка готується через півтора місяця, 28—29 листопада, провести в себе саміт Східного партнерства. Спочатку Росія посилила контроль до литовських перевізників, внаслідок чого на кордоні утворилися довгі черги з фур. Не встигла ситуація більш-менш утрястися, як “Роспотребнадзор”, улюблений каральний інструмент Кремля, оголосив цього тижня про рішення не впускати продукцію великих молочних литовських виробників на російський ринок. То чому саме Литва? І як на це реагує Вільнюс?

У переліку мотивів, які примусили Росію піти на зовнішньополітичні крайнощі, на перший план виходить, звісно, політична активність Литви в регіоні. Один із пріоритетів Вільнюса під час головування в Європейському Союзі — підписати Угоду про асоціацію з Україною. У самому Вільнюсі усвідомлюють, що саміт 28—29 листопада — це точка неповернення, це подія, яку за важливістю можна порівняти з Біловезькою угодою. Якщо Біловежжя зафіксувало смерть СРСР тільки юридично, то Вільнюс наблизить кінець радянській спадщині і фактично. З цього погляду можна пояснити й переживання Росії, чий президент неодноразово бідкався з приводу найбільшої геополітичної катастрофи — розвалу Радянського Союзу. У цьому ж контексті зрозуміла й риторика Кремля, характерна для агонізуючого періоду холодної війни. Звісно, масштаби інші, інші й заходи. Росія давно не здатна змагатися зі світовими важковаговиками (дрібна капость із Едвардом Сноуденом чи хлоп’яцтво з сірійського питання, що видавалося за серйозну політику захисту міжнародного права, — до уваги не береться), тому й відривається по повній на тих, хто нібито не в змозі дати здачі. Але якщо така російська політика не отримує належної відсічі з боку Вірменії, Молдови чи України, то в литовському питанні Кремль ризикує жорстоко прорахуватися.

У Вільнюсі обговорюють ще, як мінімум, три причини російського тиску.

Перша причина — Росія карає Литву за незговірливість у переговорах із “Газпромом”. Торік Вільнюс подав у Стокгольмський арбітраж позов проти російського монополіста, пред’явивши концернові претензій на суму майже 1,5 млрд євро. Крім того, “Газпром” конфліктує з Литвою щодо компанії Lietuvos Dujos (у ній 37,1% акцій належать газовому гіганту РФ), яка постачає російський газ у балтійську країну. Вільнюс має намір розділити Lietuvos Dujos, як того вимагає Третій енергетичний пакет ЄС: одна й та сама компанія не може одночасно поставляти газ і володіти газовою інфраструктурою. “Газпром”, природно, виступає проти такого поділу. Крім того, у 2015 р. спливає дія нинішнього газового контракту, відповідно до якого литовці платять найвищу в Європі ціну за газ — 479 дол. за 1 тис. кубометрів (із цього приводу, нагадаю, недавно в Ялті зав’язалася суперечка між президентами Литви та України). Росія хотіла б продовжити дію контракту на своїх умовах — Литва відмовляється. Понад те, через принциповість Вільнюса Європейська Комісія ще торік розпочала розслідування з приводу перешкоджання вільній конкуренції з боку “Газпрому”. Підсумок розглядів для Росії — невтішний.

Друга причина прямо пов’язана з Вільнюським самітом: Росія тисне на промисловців, сподіваючись, що бізнес-групи, які постраждають від санкцій, примусять чинний уряд бути менш активним у питанні країн Східного партнерства. Росія — справді один із найважливіших торгових партнерів Литви у сфері як експорту, так і імпорту. Але Вільнюський саміт — надто принципове питання для литовських еліт, щоб на них могли вплинути навіть найнастирливіші голоси симпатиків Кремля.

Третя причина — Росія рятує свій внутрішній ринок від зовнішньої конкуренції. Вступ у СОТ зв’язав Москву зобов’язаннями — регулювати імпорт продукції новими митами або податками складніше, тому протекціонізм доводиться здійснювати з допомогою давнього, перевіреного способу: обвинуватити імпортера в неякісному продукті. Це версія, яка часто обговорюється в експертних колах Литви. Однак вона викликає певні сумніви: литовська молочна продукція не може бути реальною загрозою для відповідного сегмента ринку Росії (менше 1% загального обсягу). Від чого, таким чином, захищатися? Тому політичне підґрунтя, безперечно, вагоміше, тим більше що деякі великі підприємства Литви поставляли на російський ринок чи не половину своєї продукції. Поставки литовської “молочки” до Росії зростали рік у рік; у Москві добре розуміли, по якій галузі треба вдарити. Так було у випадку з мінеральною водою та винами Грузії; так сьогодні знову відбувається з молдовськими винами.

Але якщо Грузія чи Молдова не здатні адекватно відреагувати на витівки Росії, то в Литви поле для маневру ширше. І річ не тільки в тому, що Вільнюс призупинив дію ліцензії Першого Балтійського каналу (російського аналога в регіоні). І навіть не в тому, що Литва може заблокувати транзит у Калінінградську область, як вважають деякі російські аналітики. До речі, у самому Вільнюсі обурені пересмикуванням цитати з цього приводу міністра закордонних справ Лінаса Лінкявічуса, що підкреслив: “Ми таких методів (блокада. — Авт.) не розглядаємо і таких методів не застосовуємо, оскільки не прагнемо до конфронтації”. Усі чомусь звернули увагу лише на припущення міністра: “Теоретично, ми можемо багато що зробити”.

Литва обрала дипломатичний шлях умиротворення розгніваної Росії. І лежить він через серце Євросоюзу — Брюссель. У Вільнюсі розуміють, що Москві було б зручніше вести торгові, інформаційні війни у двосторонньому форматі. Але в такому разі надто очевидно, хто в цій нав’язаній бойні виграє. Вільнюс надасть Росії право “потягатися” з усім Євросоюзом. До речі, в ЄС уже заявили, що з литовським молоком усе в повному порядку (інакше й бути не може; стандарт якості продуктів у ЄС незрівнянно вищий, ніж на пострадянському просторі). Всю документацію про події на “торговому фронті” Вільнюс передає у Брюссель. Якщо Росія упиратиметься, то саме Єврокомісія вирішуватиме це питання. Навіть якщо справа дійде до розгляду у Світовій організації торгівлі, то, знову ж, питання вирішуватиметься у форматі ЄС—Росія.

Намагаючись показати свою силу, Москва демонструє свій страх. Страх втратити те, що вона, з якихось незрозумілих причин, вважає своїм. Страх опинитися перед необхідністю змінюватися самій. “Подобається нам це чи ні, але політичний вплив Росії на Україну найближчим часом збереже відчутну вагу. Якщо ви не згодні з такою ситуацією, потрібно з цим боротися”. Такими словами резюмував своє інтерв’ю “Дзеркалу тижня” Валдас Адамкус у 2010 р. Його слова актуальні для Литви, яка бореться і яку підтримають у боротьбі ще 27 країн ЄС. Його слова мають бути актуальними і для України, вище керівництво якої все ще здатне зробити так, аби Вільнюський саміт завершився підписанням Угоди про асоціацію. Інакше це керівництво підведе не тільки свій народ, а й ті кілька країн, які наважилися підтримати Україну навіть перед загрозою великих втрат.

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукФото: ReutersМабуть, тільки ми, українці, вміємо впадати в ейфорію від передчуття перемоги більше, ніж від самої перемоги. І в цьому, можливо, не було б нічого страшного, якби перемога була гарантованою. У випадку з підписанням Угоди про асоціацію такої гарантії нема і бути не може у НАЙКРАЩОМУ випадку до 18 листопада – останньою перед Вільнюським самітом Радою міністрів закордонних справ ЄС.

Але таке враження, що саміт відбудеться вже сьогодні увечері й на будь-які неприємні сюрпризи накладене жорстке табу.

Так, Росія, показавши зуби, діййсно зробила одну добру річ: вона згуртувала й додала нового драйву тим країнам ЄС, які впродовж кількох останніх років вперто шукали доказ, що вже сама по собі Росія зі своїм приставучим до України Мутним Союзом – серйозний привід, щоб підписати Угоду про асоціацію. Але її поведінка зробила й одну ведмежу послугу: допомогла українському керівництву погрузитись у таку зону релаксу, в якій вони не бували ні в чеських Карлових Варах, ні на грецькому Афоні. І нащо ж, мовляв, думати про звільнення Юлі, якщо європейці вже так нашугані Росією, що підпишуть Угоду й без Юлі?

Не знаю, хто саме розповідає Януковичу, що Угода буде підписана і без звільнення Юлі, і що навіть Меркель вже готова на це піти (саме на її згоду, подейкують у європейських дипломатичних кулуарах, Віктор Федорович посилався на деяких традиційно закритих двосторонках у Ялті, і робив вигляд, що вперше чує про звільнення Юлі як про обов”язкову вимогу. І не знаю, чому ці радники й консультанти так роблять: від завищеної культури страхи приносити Лідеру погані новини, чи від банальних спроб саботувати підписання. Але факт один: таких радників потрібно гнати в шию.

Так, ні для кого з інформаційної підкованої аудиторії УП не секрет, що є країни в ЄС, які ще рік тому були готові підписати з Україною Угоду незалежно від місцерозташування Юлії Володимирівни. Але є й країни, які й на сьогодні переконані: без Юлі – ніякого підписання. Для них навіть виїзд Тимошенко на лікування – це план-мінімум, а не програма-максимум. І країн, які зависли сьогодні в очікуванні вирішення питання Ю. – сьогодні не дві чи три, їх майже половина.

Так, можливо певний прогрес у розумінні стратегічної важливості і влучності історичного моменту для підписання Угоди про асоціацію відбувся з боку традиційно найвибагливішого партнера України в ЄС – Німеччини. Але сьогодні номер один перешкода у підписанні Угоди про асоціацію – це, осмілюсь заявити, не Німеччина, а Франція. Позиція французів чітка: 100% (!) виконання всіх рекомендацій Ради міністрів ЄС включно з Юлею на волі. Нема стовідсоткового виконання – нема куди поспішати. Так і кажуть: не поспішайте й не переживайте – буде Україна готова, буде підписана й Асоціація. У Києві, таке враження, не особливо й переживають з цього приводу. Маленький штрих: на цьому тижні українську столицю відвідала делегація французького МЗС. Хотіли, поміж іншого, зустрітись з головою Комітету Верховної Ради з закордонних справ Віталієм Калюжним. Калюжний, як, подейкують, часто у нього буває, не зміг, зате зміг його заступник комуніст і прекрасно розповів французьким дипломатам, чому Угоду НЕ потрібно підписувати.

Є й інші підводні камені, які на момент прийняття рішення можуть цілком перетворитись у серйозні рифи: є деякі країни ЄС на Півдні Європи, в яких слово “Росія” після різних фінансових потрясінь звучить може й не гордо, але до чогось явно зобов”язує.

Питання звільнення Тимошенко для багатьох європейських країн – це таке ж сакралізоване питання, як питання Вільнюсу для українських. Відповіді “пізніше” чи “можливо” не приймаються. Будуть тільки відповіді “так” або “ні”. “Підпишуть – не підпишуть” для України. “Відпустить – не відпустить” для ЄС.

Навіть найбільш наївні європейські партнери розкусили Януковича: мовляв, хоче і Угоду підписати, і Юлю не звільняти. І навіть найбільші симпатики України як мантру повторюють: Янукович продемонструє, що дійсно хоче підписати Угоду, як тільки Тимошенко пересіче кордон України.

Тимошенко варто поважати за те, що вона готова – навіть якщо це тимчасово – вибрати свободу замість політичної кар”єри. Януковича залишиться тільки зневажати, якщо він вибере політичну кар”єру, нехтуючи свободою цілої країни. Як би пафосно це не звучало.