Архіви: Публікації

Інтерв`ю директора Інституту світової політики для “Газети.ua”Угоду про асоціацію з ЄС може бути підписано без звільнення або відправлення на лікування за кордон Тимошенко?\
Ні. Питання Тимошенко на сьогодні занадто символізоване й сакралізоване у відносинах між Україною та ЄС. Без його розв’язання на підписання угоди не погодяться окремі країни, для лідерів яких питання Тимошенко є не лише політичним, а й досить персональним. Насамперед це німецький канцлер Ангела Меркель.

Чому це питання таке особисте для Меркель?

Тут є кілька аспектів. Перший – Тимошенко для неї є політично “своєю”, адже обидві належать до Європейської народної партії. Можливо, для українських політиків така належність є більше елементом піару чи можливістю сфотографуватися з впливовими європейськими лідерами. Та для останніх це означає належність до клубу соратників та однодумців, і вони своїх зазвичай намагаються витягати зі складних ситуацій.
Інший аспект – саме офісу німецького канцлера належить ідея перевезення Тимошенко на лікування в клініку “Шаріте”, де працює сімейний лікар Меркель. Тобто, установу вибрали невипадково. Природно, що інколи з місією Кокса-Квасневського до України приїздить представник канцелярії Меркель.
Є ще один момент – в Німеччині наприкінці вересня парламентські вибори, і для Меркель непогано було би з’явитися на перших шпальтах газет із порятованою Тимошенко. Ясно, що не варто перебільшувати значення цієї справи для пересічного німецького виборця. Проте це був би певний емоційний, можливо навіть сентиментальний штрих до портрету загалом жорсткого німецького канцлера.
Але сама Меркель ніколи не була “фанатом” жодного з українських політиків, включаючи Тимошенко. Для неї всі пострадянські політичні діячі є недостатньо відповідальними перед своїми виборцями, країною та її історією. І Тимошенко навряд чи є політиком, якого Меркель хотіла би бачити на чолі України. Йдеться лише про політичного соратника, солідарність в рамках ЄНП та реалізацію власного плану з визволення Тимошенко.

Відомі симпатії Меркель до Путіна впливають на зміцнення німецької принциповості щодо України у питанні підписання Угоди про асоціацію?

Сьогодні навпаки багато розмов про те, що німецько-російські відносини перебувають у кризі й це може допомогти Україні. Частково так і є, проте загалом це перебільшення. Не варто очікувати, що Німеччина заплющить очі на гучні публічні протести Росії у зв’язку з можливим підписанням Угоди про асоціацію між ЄС та Україною. Звісно, позицію Кремля братимуть до уваги.
Проте на руку Україні грає те, що Меркель сьогодні почувається досить впевнено: і на європейській арені, і в себе вдома. Економічна ситуація в Німеччині найкраща з часів возз’єднання країни. Сприятливі обставини можуть дозволити Меркель ухвалити вольове політичне рішення, якщо вона вважатиме його доцільним і в інтересах Німеччини, а не когось іншого. Тим більше, що євроінтеграція – це не вступ до НАТО, сенсу якого відносно України німецька еліта не сприймала і не розуміла. У випадкові Угоди про асоціацію є очевидні вигоди для Німеччини: стабільність на східному кордоні ЄС, економічні переваги для її бізнесу тощо

Чи звільнення Тимошенко буде гарантією того що Німеччина дасть добро на підписання угоди навіть за недовиконання Україною інших умов ЄС?

Думаю, на 99% так. Якщо, звісно, до Вільнюського саміту не станеться щось таке, що за своїм негативом і масштабом дорівнюватиме справі Тимошенко.

Як щодо інших принципових країн, таких як Нідерланди, Швеція, Данія?Їм буде достатньо вивезення Тимошенко?

Це питання. Нідерланди мають свою принципову позицію – водночас ця держава явно обділена увагою України. У Києві існує стереотип: достатньо розв’язати питання з Німеччиною і решта країн ЄС підтримають позитивне рішення щодо асоціації. Це не так. Варто згадати, як Нідерланди блокували питання надання статусу кандидата на вступ до ЄС Сербії, а ще раніше – переговори про вступ Хорватії. Причиною було недостатнє співробітництво тих країн із Міжнародним трибуналом по колишній Югославії.
Найбільшою втратою для України є Швеція. Вона серед країн так званої “старої” Європи завжди була найбільшим прихильником не лише євроінтеграції України як процесу, але й членства її в ЄС. Київ історією з Тимошенко фактично спровокував Стокгольм до повернення відносно України до класичної зовнішньої політики Швеції з акцентом на права людини. Тут також є персональний фактор – міністра закордонних справ Карла Більдта. Він у результаті перипетій довкола Тимошенко перетворився з лобіста України в ЄС на антилобіста й жорстко виступає за підписання Угоди про асоціацію за умови виконання всіх висунутих ЄС вимог. А Більдт – людина впливова і в Євросоюзі, і в своїй країні. Отож якщо для Німеччини абсолютним пріоритетом є справа Тимошенко, то для Швеції жодного символізму вона не несе. Натомість для Стокгольма важливими є реформи, яких вимагає ЄС.

Справа Тимошенко швидше за все вирішиться позитивно?

Сигналів багато, але вони мінливі. Кілька разів питання вже виглядало близьким до вирішення – але відбувалося відкочування. Думаю, Янукович вже зрозумів, наскільки розв’язання цієї справи принципове для європейської сторони. І в цьому ситуація відрізняється від тої, яка була, скажімо, рік тому – в Києві вважали, що ЄС “проковтне” ув’язнення Тимошенко і підпише угоду за будь-яких умов.
Зараз перед Януковичем стоїть завдання не перемудрити. Як можна зрозуміти, українська сторона висуває щодо вивезення Тимошенко за кордон вимоги й побажання, які навіть напряму не пов’язані з особою Тимошенко та її майбутньою діяльністю. Для президента і його оточення сьогодні важливо відчути межу, на якій потрібно припинити торг. В принципі, це справедливо і щодо європейців.

Новий посол США Джеффрі Пайєтт заявив недавно, що головною його метою на посаді є підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС. Чи можуть США вплинути на остаточні рішення – і в Києві, і в Євросоюзі?

США завжди активно виступали за євроінтеграцію України, і в заяві нового посла нема сюрпризу. В деяких ситуаціях вони справді мають більше важелів впливу на Київ, ніж європейці. Адже команда Януковича поважає силу, а США для цих людей є уособленням такої сили. Тоді як ЄС видається чимось желеподібним, аморфним і незрозумілим. Вони досі не знають, хто там є ким і як це утворення працює. З США все значно простіше. Доводилося чути від українських урядовців, що саме через Вашингтон треба вплинути на ЄС, аби він не наполягав на вирішенні питання Тимошенко. Отже, щодо США в Києві є певний чи то страх, чи то повага. Тому Вашингтон може впливати. Водночас не впевнена, що США можуть так само впливати на позицію ЄС щодо Угоди про асоціацію з Україною. Особливо нині, враховуючи певне напруження у відносинах з тою ж Німеччиною.

Років вісім-десять тому саме США були головним чинником західного вектору української зовнішньої політики. Нині ж вони перебувають на задньому плані – вперед вийшов ЄС. Це самоусунення?

Так. Вони відійшли на другий план з власної волі – не тому, що ЄС їх витіснив. Після приходу Обами на перший термін у Білий дім у Вашингтоні українські делегації могли почути в неформальній обстановці приблизно таке: ви ж в Європі, то нехай вами займається Євросоюз. Штати свідомо пересіли з місця водія на місце пасажира поруч з водієм. Вони можуть щось підказати, взятися за кермо й вирулити в кризовій ситуації. Напряму не втручаються у відносини між ЄС та Україною, але водночас між ними та європейцями існує потужна координація. Гарною ілюстрацією цього є спільне відвідання послом ЄС Яном Томбінським і його тодішнім американським колегою Джоном Теффтом Юлії Тимошенко. Сподіваюся, це залишиться і на рівні Томбінські-Пайєтт.

Цей відхід США на другі ролі пов’язаний із відмовою України від інтеграції в НАТО?

Частково так. Адже крім відомої ядерної програми у США та України не залишилося серйозних політичних проектів. Раніше Україна становила певну додану вартість для зовнішньої політики США – сьогодні вона такою вже не є.
Та й США концентрують зовнішньополітичну увагу переважно на країнах, які містять загрозу. До речі, в американському аналітичному середовищі існує думка, що Росія свідомо підтримує ці загрози – наприклад, Сирію – аби США не могли вибратися з близькосхідного болота й знову зайнятися центральною та східною Європою.
Зрештою, подобається нам чи ні, але українсько-американські відносини завжди залежали від атмосфери у відносинах Вашингтона і Москви. Що більше не виходило в США з Росією – то краще складалося з Україною. Тому не виключено, що через рік динаміка стосунків Києва і Вашингтона зміниться. Зокрема, враховуючи нинішнє похолодання у відносинах США з Росією та наближення президентських виборів в Україні.

Сама Україна у питанні приєднання до прокремлівського Митного союзу поставила крапку – чи це три крапки і далі буде?

Україна розуміє це як крапку чи навіть знак оклику. Росія – як кому. Навіть підписання Угоди про асоціацію не стане тою жирною крапкою, після якої Москва опустить руки. Навпаки, перед нею постане ще цікавіший виклик – зупинити процес на стадії ратифікації. Отож у Януковича буде ще не одна задушевна розмова з Путіним, і всім нам треба готуватися до виснажливого марафону. Будуть інформаційні атаки, торговельні війни та інше.
Але загалом Росія у важкій ситуації. З одного боку, їй треба голосно й рішуче демонструвати свою позицію і незгоду з європейським курсом України, насамперед для чутливих європейських партнерів Росії. З боку іншого – що жорсткіше та нахабніше вона поводитиме себе щодо України, то більше відлякуватиме її від подальшої інтеграції з Митним союзом. Застосування примітивної жорсткої сили давно вже є пережитком у міжнародних відносинах, але інакше росіяни не вміють. Очевидно, будуть якісь торговельні санкції – але треба розуміти, що і участь у Митному союзі не є запобіжником від цього. Українські урядовці тісно спілкуються з білоруськими колегами і знають про методи впливу, які Росія застосовує всередині Митного союзу. В тому числі й санкції щодо деякої білоруської продукції. Тож розчарування Білорусі та Казахстану членством у Митному союзі не є секретом для Києва.

Україна надзвичайно потребує зовнішніх кредитів. Куди може підштовхнути її така потреба – до Сходу чи Заходу?

Як на мене, цей фактор несе більше ризику втягування України в якусь повзучу євразійську інтеграцію. Швидкі гроші від Росії більше ймовірні, ніж від ЄС чи США.

Чи може бути прив’язка отримання омріяного Києвом кредиту Міжнародного валютного фонду до успішного завершення історії з Угодою про асоціацію?

Я не є експертом з внутрішньої кухні МВФ, але як стверджують мої колеги – компетентні американські економічні експерти – питання суто економічно-технічного характеру й полягає у виконанні Україною умов фонду. Відповідно, політичним шляхом не вирішується.

Інтерв’ю директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для газети “День”Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук 14 років займається питаннями зовнішньої політики. Із листопада 2009 року вона очолює незалежну неурядову організацію, мета якої полягає в інформуванні та просвіті широкого загалу щодо подій і тенденцій у міжнародних відносинах і українській зовнішній політиці. Вона є щирим євроатлантистом, послідовно, аргументовано й водночас елегантно відстоює свою громадянську позицію У більш ніж двогодинному спілкуванні з журналістами «Дня» та учасниками ХІ Літньої школи Гетьманчук розповіла про вуличні євроуніверситети й те, як вона переконує європейських політиків і дипломатів у необхідності підписати Угоду про асоціацію, а також поділилася зі студентами рецептами народної дипломатії.\
«…ЦЕЙ ВІЗИТ НАГАДУВАВ АКТ ВІДЧАЮ З БОКУ РОСІЙСЬКОГО ПРЕЗИДЕНТА»

Тетяна МАЦКЕВИЧ (ЛНУ ім. І. Франка): — Приїзд Путіна в Україну та його поведінка упродовж святкування 1025-ліття Хрещення Русі ще раз підтвердили тезу щодо провалу зовнішньої політики Росії в Україні. Чи поділяєте ви цю думку? Хто виграв від свята — Україна чи Росія?

Альона ГЕТЬМАНЧУК: — Для мене цей візит нагадував акт відчаю з боку російського президента та Росії. Вони бачать, що динаміка й той зовнішньополітичний тренд, який є сьогодні в Україні, не відповідає їхнім очікуванням. Очевидно, для того, щоб його переломити, необхідно застосовувати більш дієві аргументи, ніж ті, які звучали раніше. Нещодавно це був аргумент на користь того, що Митний союз, а потім — Євразійський Союз, — це якісь просто фантастичні економічні блага для України. Ставки постійно збільшувалися, й нам обіцяли фактично рай після того, як ми вступимо в Митний союз. Але, хай як це дивно, цей аргумент не спрацював. Схоже, тоді було зроблено ставку на більш делікатну тему — православні цінності. Оскільки навіть прихильники Європейського Союзу в самій Україні давали постійно зрозуміти, що для нас важливий не кусок ковбаси, а європейські цінності, росіяни вирішили пограти на цьому полі й говорити не мовою економіки, а мовою саме цінностей. Тільки вже, на їхню думку, православних і слов’янських. Очевидно, цей візит і саме приїзд росіян в таку річницю Хрещення Русі був символічним в плані того, щоб ще раз наголосити, що нас об’єднують передусім цінності, й ці цінності — не європейські.

Що ж до російської ставки щодо тих чи інших політиків, то я можу сказати тільки те, що дуже добре товаришувати з Росією, коли ти не у владі й не ухвалюєш стратегічних для майбутнього своєї країни рішень. Бо чого не вистачає нашим політикам, так це — відчуття відповідальності. Для мене пострадянськість — феномен, який ми сьогодні досліджуємо в Інституті світової політики, — полягає передусім у відсутності двох понять — «відкритість» і «відповідальність». Типові пострадянські політики та звичайні люди є закритими й безвідповідальними. Для мене дефіцит цих двох «в» є ознакою типової пострадянськості, яка, на жаль, сьогодні присутня в критичній масі й нашого політикуму, й еліт, і населення.

Соломія ЛУКОВЕЦЬКА (КНУ ім. Т. Шевченка): — У розмові з послом ЄС в Україні Яном Томбінським ми запитували про те, чи буде Угода про асоціацію обопільно вигідна обом сторонам. На це пан Томбінський сказав, що ця Угода важлива саме для України, але не для Європи. А політолог Дмитро Видрін у одному з коментарів зазначав, що саме Європі є вигідним підписання Асоціації з Україною. Як ви можете це прокоментувати?

А. Г.: — Міф про те, що Угода більш вигідна Європі, ніж Україні, гуляє вже не перший рік. До речі, він досить дратує європейців. Є багато речей, які справді вигідні Євросоюзу в плані зближення з Україною, починаючи з геополітичних міркувань, безпекових міркувань (добре мати сусіда, який не загрожує твоєму комфорту), закінчуючи деякими економічними міркуваннями.

Але сьогодні ми просто не маємо права виходити з позиції, що вигідно Євросоюзу. Сьогодні ми повинні виходити з тих інтересів, які важливі нам і нашій державі. Можливо, багато українців не усвідомлюють, наскільки Угода про асоціацію з ЄС вигідна Україні та як вона може змінити ситуацію в нашій країні у разі її навіть часткової імплементації.

Знаю, що багато українців звикли жити за принципом «аби не було гірше» й не хочуть навіть таких змін, які позитивно відобразяться на їхньому житті. Якщо в людини немає жодної мотивації до таких змін, якщо людина не хоче більше заробляти, мати можливість подорожувати, забезпечити своїм дітям кращу освіту, оскільки це може порушити усталений спосіб життя, — то це, на мою думку, найстрашніше, що може бути для розвитку як цієї людини, так і держави. Тим більше, що коли ми в контексті європейської інтеграції говоримо про зміни, то йдеться не про якісь аморфні реформи, якими нас кормлять із року в рік, а про комфорт життя в цій країні для кожного з нас і наших сімей, і навіть про здоров’я кожного з нас. Бо, скажімо, зона вільної торгівлі з ЄС — це можливість за рахунок конкуренції й впровадження відповідних стандартів купувати якісну продукцію: молоко, яке справді схоже на молоко, а не те, що, в основному, в нас продають.

Саме тому, коли ми з колегами з Інституту світової політики їздимо регіонами України з «вуличними євроуніверситетами», то намагаємося за допомогою доступних малюнків і коментарів показати всі відмінності, які є в України та ЄС в різних сферах. Починаючи з політики й закінчуючи екологією: якістю повітря, яким ми дихаємо, і водою, яку ми п’ємо, тому що в ЄС у 28 разів вищі вимоги до якості води, ніж у нас, а це вже — здоров’я нас і наших рідних, близьких людей. І коли люди в Україні живуть у середньому на десять років менше, ніж в країнах ЄС, це теж про щось говорить. Зокрема про стан екології та про якість медичного обслуговування в цій країні.

С. Л.: — Також пан Томбінський говорив про те, що Україна не має своєї стратегії. Зараз ми бачимо, що наша влада обирає вектор, чи, можливо, вона вже його вибрала, як ви вважаєте?

А. Г.: — По-перше, я б хотіла сказати, що дискусія про вибір між ЄС та Митним союзом шкідлива й навіть некоректна, оскільки ЄС та Митний союз — це дві абсолютно різні величини. Один із них — важковаговик, а інший — легка вага. Цевсе одно, що на ринг вийдуть Віталій Кличко та Василь Ломаченко. Я дуже не люблю різних конференцій і круглих столів, де обговорюють, куди нам іти, — в ЄС чи Митний союз. Це взагалі не має бути темою для обговорення, якщо на офіційному та законодавчому рівнях ми визначилися, що йдемо до ЄС. І ми як громадські активісти, як журналісти, як експерти маємо вести дискусію в цих рамках, а не постійно нав’язувати вибір: ЄС чи Митний Союз. Варто тиснути на владу, на чиновників, пояснюючи, що в нас є законодавчо закріплений курс, і вимагати в них відповіді на запитання, що вони особисто зробили для реалізації цього курсу та для виконання тих рекомендацій, які посприяють зближенню України з ЄС. Що вони зробили для боротьби з корупцією, для легшого ведення бізнесу; що вони зробили щодо реформування прокуратури? І, власне, ми маємо таку дискусію нав’язувати. Що стосується персонально, чи хоче цього влада, чи не хоче, я, звісно, не психоаналітик, не можу оцінити бажання всіх владних акторів, але, на мій суб’єктивний погляд, який базується на спілкуванні з чималою кількістю людей, чиновників, політиків, Президент Янукович особисто схиляється все ж до підписання Угоди. Я ж особисто не повірю в щирість Президента Януковича підписати Угоду, поки пані Тимошенко не перетне кордон України.

«ВІД УКРАЇНИ НАБАГАТО БІЛЬШЕ ЗАЛЕЖИТЬ У МОДЕРНІЗАЦІЇ Й ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ РОСІЇ, НІЖ ВІД НІМЕЧЧИНИ, ЄС ЧИ США»

Микола СІРУК: — А щодо шансів підписання? З одного боку, Фюле продемонстрував сигнал — цитую: «Україна демонструє позитивну тенденцію в питанні підписання Асоціації», — буквально вчора він заявив у «Газеті Виборчій»

А. Г.: — Для мене особисто шанси підписання зависли на відмітці 50 на 50. Деколи вони коливаються. І мені приємно чути від деяких європейських послів і дипломатів останнім часом про навіть 70 % «за» підписання і 30% «проти». Очевидно, їхній оптимізм багато в чому пов’язаний з тим, що вони сподіваються на вирішення питання Тимошенко.

Щодо пана Фюле, за всієї поваги, він не є показником реальних настроїв у всьому Євросоюзі. На жаль, зараз склалася ситуація, коли в Брюсселі знаходиться копія ключів до підписання угоди, а оригінал — у Берліні. І я думаю, що до виборів в Німеччині, навіть до моменту формування коаліції, ми не почуємо остаточної позиції з німецького боку. Але я дуже сподіваюся, що це буде той випадок, коли Німеччина зробить у зовнішній політиці ставку на синицю у руці, ніж на журавля у небі, тобто вона не буде гнатися за журавлем, яким є Росія, намагаючись її модернізувати і зробити з неї надійного та передбачуваного союзника Заходу, а все ж таки вибере синицю в руці, якою є Україна. Можливо, такому гіганту як Німеччина не так престижно буде заявляти, що вона допомогла модернізувати Україну, як би це було з Росією, але, я думаю, що це той випадок, коли Німеччина повинна вибрати синицю в руці, щоб потім журавель сам прилетів. Я абсолютно переконана, що від України, насправді, набагато більше залежить у модернізації й демократизації Росії, ніж від Німеччини, ЄС чи США. І це той випадок, коли Німеччина, допомагаючи змінитися Україні, допоможе й Росії. Просто більш опосередкованим чином.

М. С.: — До речі, я знайшов висловлювання колишнього комісара ЄС з питань розширення, німецького соціал-демократа Гюнтера Ферхойгена, який сказав, що Німеччина застосовує подвійні стандарти до України. Тобто, якщо соціал-демократи прийдуть до влади в Німеччині, то буде більше шансів, що вони дивитимуться такими очима?

А. Г.: — Знаєте, коли довго працюєш і аналізуєш зовнішню політику України, то щиро дивуєшся, натрапляючи на такі заяви політиків на кшталт пана Ферхойгена, який, наскільки я пам’ятаю, у свій час заявляв, що говорити про членство України в ЄС — це те саме, що говорити про вступ Мексики до США.

Я буду дуже рада, якщо все більше й більше європейських політиків, які в свій час заявляли одне, сьогодні дійсно змінили свої погляди й переконані, що без України об’єднана Європа насправді є не до кінця об’єднаною, і що це не елемент якоїсь передвиборчої гри.

Незважаючи на всі емоції, які викликає канцлер Ангела Меркель в українських свідомих проєвропейських сил, я змушена сказати, що, можливо, це найкращий канцлер з усіх на сьогодні можливих в Німеччині, щоб підписати Угоду про асоціацію. Мені здається, що саме вона здатна зі своєю рішучістю, зі своєю політичною волею і зі своїми розчаруванням в «партнерстві заради модернізації» з Росією і навіть у такому питанні, як урегулювання Придністровського конфлікту, здатна прийняти вольове, самостійне рішення, а не рішення, сформоване під впливом зовнішнього гравця.

«ЄС СЬОГОДНІ ЙДЕ НА БАГАТО КОМПРОМІСІВ, ПОСТУПОК, ЩОБ ЦЮ УГОДУ БУЛО ПІДПИСАНО»

М. С.: — Щодо позиції зовнішнього гравця, Росії — чи може вона вплинути, запобігти або не дати підписати угоди про асоціацію?

А. Г.: — Я завжди вважала і вважаю, що можливості, ресурси й непереборне бажання у Володимира Путіна зробити все можливе, щоб цю угоду не була підписано, є чималі. Але я думаю, що Вільнюс-2013 відрізняється від Бухареста-2008 тим, що є значно більша зацікавленість і ЄС, і Німеччини в підписанні Угоди про асоціацію з Україною, ніж, скажімо, була 2008 року у тому, щоб надати Україні План дій щодо членства в НАТО. Тому що членство України в НАТО не фігурувало навіть на порядку денному в німецькій зовнішній політиці, німці просто не розуміли сенсу євроатлантичної інтеграції України. Між німецькими елітами, суспільствами, експертною спільнотою був абсолютний консенсус, що не потрібно надавати Україні План дій щодо членства в НАТО. Навіть у Франції, яка, здавалось би, завжди була емоційно більш прихильна до Росії, відомі філософи на чолі з Андре Глюксманом, підписали звернення, щоб НАТО надало Україні цей План дій. Сьогодні в Німеччині ведеться жвава дискусія, зважуються аргументи «за» і «проти» такого підписання Угоди. І я сподіваюся, що, все-таки, думки прихильників підписання переважать думки противників. Плюс — допомагає, звичайно, той фактор, що відносини між Росією і Німеччиною вже є іншими, ніж були напередодні Бухарестського саміту.

М. С.: — Хто ж тоді сьогодні може завадити?

— Тільки ми самі можемо завадити підписанню цієї угоди. Тому що ЄС, на мій погляд, сьогодні йде на багато компромісів, поступок, щоб цю Угоду було підписано. Можливо, ці поступки є не дуже видимі. ЄС не може абсолютно скасувати свої вимоги, тому що для нього це теж втрата обличчя, і ми повинні це розуміти. На мій погляд, репутаційна втрата — єдина втрата, яку може понести ЄС, підписавши Угоду про асоціацію без виконання всіх рекомендацій з боку України. Більше він нічого не втрачає, насправді. І Євросоюз має зрештою визначитися, що для нього більш небезпечно: репутаційна втрата на східному напрямку своєї зовнішньої політики чи втрата України.

Наталія ПОНЕДІЛОК, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара: — У багатьох містах України пройшов проект Інституту світової політики «Вуличний євроуніверситет». Який досвід ви отримали з цього проекту, і який результат він мав? Чи плануються схожі проекти у майбутньому?

А. Г.: — Ми провели акції в чотирьох містах, і з 15 серпня ми починаємо «Вуличні євроуніверситети» ще в десяти містах. Але, звісно, вже є перші висновки. Вони стосуються двох аспектів: влади на місцях і власне пересічних українців. Завдяки організації «вуличних євроуніверситетів» я на власні очі переконалася, що багато міських рад, зокрема в таких начебто прогресивних містах як Київ, Запоріжжя, Харків сьогодні фактично не підтримують курс на євроінтеграцію, а багато в чому його навіть саботують. Зокрема в тому, коли йдеться про проведення інформаційної кампанії на підтримку євроінтеграції, хоча є відповідна постанова Кабінету Міністрів щодо проведення інформаційної кампанії. Але як би це парадоксально не звучало, ця пасивність, і навіть саботаж регіональних еліт ще раз переконує мене в тому, що підписання Угоди про асоціацію необхідне. Угода про асоціацію — це сигнал про незворотність європейського курсу.

Сигнал незворотності європейського курсу сьогодні дуже важливий — як для влади, всього бюрократичного, чиновницького апарату, так і для пересічних мешканців, з якими ми спілкувалися в Одесі, Дніпропетровську, Вінниці, Києві. Такого рівня зневіри в майбутньому своєї країни, в своєму особистому майбутньому я, мабуть, ще ніколи не спостерігала серед молодих українців, і психологічний ефект Угоди про асоціацію не менш важливий, чим політичний чи економічний.

Якщо Угоду буде підписано, це дасть певну надію критично мислячим українцям, громадянському суспільству. Надію на те, що зміни в країні все ж можливі. Люди ніколи не виходять на вулицю, не беруть участь в громадських рухах, якщо в них нема надії. Це класика політологічного жанру. Угода про асоціацію з ЄС — це надія, що Україна може бути іншою.

Юлія ЛУЧИК: — Як би це парадоксально не звучало, зараз, фактично, Янукович і його команда за всі роки незалежності є найближчими до підписання Угоди про Асоціацію. Таким чином, Янукович є чи не найбільшим євроінтегратором України. Хоча перед тим був Ющенко, який також позиціонував себе як проєвропейський політик… Як ви оцінюєте цю точку зору і чи зможе все ж таки Янукович утримувати цей курс далі? І на кого він спирається в цьому, яке в нього експертне коло?

А. Г.: — Я думаю, коли чесно, що передусім він спирається на свою інтуїцію. Очевидно, він вислуховує всіх, дослуховується до думки декого, але остаточне рішення приймає з огляду на свою інтуїцію. Це моє суб’єктивне спостереження.

Він справді може увійти в історію України як політик, який розпочав практичну європейську інтеграцію, а не декларативну. Я думаю, що цей аргумент потрібно йому доносити, щоб він більш щиро підтримував підписання Угоди про асоціацію. Саме аргумент, що він увійде в історію… Гадаю, кожен політик досить самолюбивий для того, щоб сприйняти такий аргумент.

Проте це не тільки його заслуга, а й багато в чому його попередників, які розпочинали ці переговори, які добивалися цієї Угоди про асоціацію. Тому що не так давно в ЄС не було навіть розуміння, що Україна заслуговує на цю Угоду, яка передбачатиме політичну асоціацію та економічну інтеграцію. Не варто забувати, що до помаранчевої революції Україна для багатьох європейців взагалі була не більше як «малою Росією». На жаль, для багатьох вона залишається такою і досі. І чому нам так важливо підписати Угоду про асоціацію — бо вона здатна нас зовсім по-іншому представити світові, зовсім по-іншому брендувати — не як «малу Росію», а як перспективну Європу.

«ЖІНКИ — ЦЕ ЯКРАЗ ФАХІВЦІ В РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИКИ «М’ЯКОЇ СИЛИ»

Марія ПРОКОПЕНКО, Донецький національний університет: — Інститут світової політики підтримує проект «Глобальний віртуальний форум жінок-лідерів», який, зокрема, займається проблемами гендерної нерівності. Зараз в українському парламенті — лише 10% жінок, і це рекорд за всі роки незалежності. Чому нам потрібно більше жінок у політиці, і як цього досягнути?

А. Г.: — Якщо ми хочемо мати сучасну європейську країну, то ми маємо забезпечити рівні права, у тому числі й для жінок. У нас 60% жінок-виборців, а в парламенті — 10%, тобто не відбувається належного представлення інтересів жінок-виборців, що абсолютно не відповідає європейській демократичній практиці. Не стверджуватиму категорично, що це вина чоловіків, які не допускають жінок до вищих щаблів влади, — тут багато в чому винні й самі жінки, які просуваються лише до певного рівня і часто, ще не почавши серйозно розвивати кар’єру, готуються обірвати її, щоб займатися сім’єю та дітьми.

Крім того, якщо ми збираємось бути солідною європейською країною, то маємо зрозуміти, що «м’яка сила» сьогодні в політиці більш запитана, аніж «жорстка». Навіть чоловіки, які при владі в різних країнах, сьогодні поступово змінюють тактику своєї поведінки на більш витончений стиль управління. Жінки — це якраз фахівці в реалізації політики «м’якої сили», вони знають, як спілкуватись без пресингу, жорсткої риторики і досягати помітних результатів тощо.

І що мене сьогодні найбільше турбує в процесі нашої європеїзації, то це те, що, на жаль, саме жінки, за деякими опитуваннями, менше підтримують європейську інтеграцію та рух України до ЄС, аніж чоловіки. Також саме жінки в Україні більше виступають за «сильну руку», авторитарні методи управління, за обмеження свободи слова. І водночас, жінки на пострадянському просторі, за різними опитуваннями, найгірше почуваються у фізичному та психологічному сенсі порівняно з жінками інших країн.

Як журналістам, експертам, громадським діячам, нам слід дуже наполегливо сьогодні працювати з українськими жінками, пояснювати їм переваги тієї ж свободи слова, демократичного правління, європейської інтеграції, зокрема Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Їм треба пояснювати плюси цих змін, яких вони бояться через свою непоінформованість і консервативні погляди, а ми маємо доносити цю інформацію через доступні їм канали, а не круглі столи для фахівців та політичні ток-шоу. На тих самих «вуличних євроуніверситетах» дуже багато жінок, які вперше відкривають для себе Європейський Союз. Ми намагаємось пояснювати їм, що європейська інтеграція — це позитивні зміни для їхнього здоров’я, комфорту і добробуту їхніх сімей.

«УКРАЇНА МОЖЕ СТАТИ РЕГІОНАЛЬНИМ ЛІДЕРОМ, ТІЛЬКИ ЯКЩО ВОНА БУДЕ ДЕМОКРАТИЧНОЮ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЮ»

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, випускник Києво-Могилянської академії: — Сьогодні наша держава переважно є об’єктом у міжнародній політиці. Чи вдасться коли-небудь змінити цю ситуацію? Чи могла б Україна на якихось напрямках відігравати роль регіонального лідера? За яких умов це можливо?

А. Г.: — Я щиро підтримую ідею регіонального лідерства України. Сьогодні Україна має чергову нагоду заявити про себе як про регіонального лідера, якщо буде підписано Угоду про асоціацію у Вільнюсі. Неофіційно не раз доводилося чути від європейських політиків та дипломатів: «Якщо ми підпишемо угоду з Україною, тоді набагато легше триватиме процес і з іншими країнами Східного партнерства. Якщо не вийде з Україною, то може не вийти ні з ким».

На жаль, так уже склалося, що країни в нашому регіоні більше схильні переймати негативні практики і моделі поведінки одне одного, аніж позитивні. Але я думаю, що Угода про асоціацію — це той випадок, коли вдасться започаткувати традицію того, що країни просто вимушені будуть переймати одна в одної щось дійсно позитивне.

Для успішного регіонального лідерства Україні бракує історій успіху. Скажімо, історія успіху Грузії в боротьбі з корупцією та реформуванні системи МВС справляє набагато більше враження, аніж усі українські реформи в цій сфері. Історія успіху Молдови в електронному врядуванні більш показова, ніж українська. Таких прикладів чимало. Проте навіть у цих країнах (у Грузії, Молдові та ін.) є розуміння, що Україна — це інша величина в геополітичному сенсі, і лише вона здатна бути справжнім криголамом. Для них підписання Угоди між Україною та ЄС — це також їхній вхідний квиток до іншої системи цінностей, іншої системи моделей поведінки.

Для того щоб розвивати наше регіональне лідерство, потрібно активніше залучати й потенціал нашої «м’якої сили» в регіоні. Адже, насправді, все залежить не тільки від розміру країни, а й від її образу та привабливості. Я б хотіла наголосити на тому, що те «випромінювання», яке йде від України, на жаль, не відповідає нашому потенціалу. Тому нам необхідно працювати над позиціонуванням України в регіоні.

Я переконана, що Україна може стати регіональним лідером, тільки якщо вона буде демократичною та європейською. Така Україна справді є привабливою та цікавою для інших країн регіону, які також схиляються до думки, що європейський вибір для них більше бажаний, аніж євразійський. Європейська демократична Україна здатна бути регіональним лідером, а Україна, яка є «малою Росією», яка лише копіює Росію чи Білорусь, — вона ніколи не зможе бути регіональним лідером, вона зможе бути лише калькою Росії, «малою Росією».

Стаття директора ІСП Альони Гетьманчук для “Дзеркала тижня” Джерело: Дзеркало тижня \
Головування будь-якої країни Центрально-Східної Європи в ЄС — це більш ніж головування. Це свого роду спроба продемонструвати особливо втомленим від розширення європейським колегам, що рішення про членство зазначених країн у ЄС не було історичною помилкою. Але це ще й спроба нагадати своїм громадянам, із чим вони стояли на порозі вступу до ЄС і що отримали в результаті “повернення до Європи”.

У Литві, яка почала цього місяця головувати в ЄС, відповідальність моменту відчувається особливо. І не тільки тому, що Литва — перша з пострадянських країн, котра на шість місяців отримала можливість “покермувати” ЄС (якщо, звісно, після прийняття Лісабонського договору процес головування коректно називати так гучно). А ще й тому, що головування Литви в Євросоюзі майже збігається з 10-річним ювілеєм рекордного розширення ЄС за рахунок Центрально-Східної Європи. Тож є привід підбити деякі підсумки членства. Головний підсумок простий — ще ніколи у своїй історії Литва не жила так добре й не почувалася так безпечно, як тепер. Тобто перебуваючи в Євросоюзі.

Звісно, є й скептики. Побутує навіть думка, що якби тепер провели референдум про вступ до ЄС, то рівень підтримки був би трохи нижчим, аніж на момент реального вступу. Однак цікава деталь — навіть ті, хто не в захваті від литовського членства в ЄС, не можуть чітко сформулювати причину, чому вони, власне, проти.

Ще б пак: фонди Євросоюзу становлять, грубо кажучи, третину бюджету республіки. Середня зарплата, навіть після рекордного зниження під час кризи, коли в один момент ВВП республіки впав на 15% (практично, як в Україні) і було запроваджено заходи жорсткої економії, становить 600 євро. З часу вступу до ЄС республіці виділено майже 9 млрд євро, і, за словами євросоюзівських функціонерів, Литва – країна, котра найефективніше використовує гроші Євросоюзу. Іноземні інвестиції з часу вступу збільшилися практично втричі. На кінець минулого року майже 80% із них становили інвестиції саме з країн ЄС. Це при тому, що головним торговим партнером Литви залишається Росія (прибічники вступу нашої країни до Митного союзу так люблять згадувати про Росію як про головного торгового партнера України, пояснюючи, чому слід рухатися шляхом саме євразійської, а не європейської інтеграції)! Причому в Литві, як і в Україні, лідерство Росії як головного торгового партнера — свідчення передусім енергетичної залежності. Але саме Литва найближчими роками може стати регіональним прикладом позбавлення надто вже братніх обіймів “Газпрому”, проводячи реформи в рамках 3-го Енергетичного пакету (за відмову від нього росіяни вже запропонували 20% знижки на газ) та активно будуючи термінал скрапленого газу. Термінал наполовину готовий. Уже з 2015 р. литовська влада сподівається задовольнити з його допомогою половину енергетичних потреб країни.

Загалом же, в литовському суспільстві з’явилася певна розслабленість, притаманна середньостатистичній європейській країні, — без постійного стресу, нескінченного самодопитування, що буде завтра і куди піде країна, коли зміниться влада.

Однак, запевняють одностайно мої співрозмовники у Вільнюсі, литовці завжди знайдуть привід для невдоволення. Наприклад, деякі фермери все одно невдоволені, що отримують від ЄС субсидії нижчі, ніж їхні західноєвропейські колеги. Хоча раніше вони й мріяти не могли про таку допомогу.

Старші люди скаржаться, що багато литовців виїхали з країни: за останні 20 років — приблизно п’ята частина населення Литви (переважно — до Ірландії та в Англію). Їхні опоненти кажуть: Литва завжди була країною емігрантів. Але цікаво, що, попри цей факт, саме литовці (поряд із англійцями) найбільше віддані своїй національній, а не європейській ідентичності.

Дискусію з приводу того, наскільки литовці стали великими європейцями після вступу до ЄС, можна почути й сьогодні, хоч у публічному дискурсі Литви завжди підкреслювалося: ми не вступаємо до ЄС, ми повертаємося в Європу. Ось і екс-президент Валдас Адамкус, дискутуючи зі мною на тему євроінтеграційної долі регіону в своєму затишному кабінеті під дахом президентського палацу у Вільнюсі, уточнює: “Ми не стали європейцями, ми завжди ними були”. Головне, що отримала Литва в результаті вступу до ЄС, на його думку, — це можливість впливати на майбутнє Європи. Або, як більш образно висловився у спеціально виданому до литовського головування в ЄС журналі “Литва” головний перемовник республіки з питання вступу до ЄС (чи, для литовців, просто “Містер Європа”) Пятрас Ауштрявічюс, “ми перебуваємо не там, де роздають їжу, а там, де її готують”.

Втім, литовські експерти з Центру досліджень Східної Європи доводять: так, справді, у плані прийняття політичних і економічних правил гри — чи то буде демократичне управління, чи верховенство права — європейськість Литви вже поза сумнівами. Однак у тому, що стосується успішного впровадження європейських цінностей, таких як повага до меншин, толерантність, високий рівень захисту довкілля, низький рівень корупції, міжособистісна довіра, — тут є ще над чим працювати.

Так чи інакше, історія успіху пострадянської Литви в Євросоюзі — важлива ілюстрація до її головування в ЄС, кульмінацією якого досить символічно має стати Вільнюський саміт інших, менш удачливих у плані європеїзації пострадянських країн — учасниць Східного партнерства. Тому для них Вільнюс сьогодні — не лише столиця країни, котра головує в ЄС: це символ, це певний рубіж – або навіть Рубікон.

Ну, а окрасою програми Вільюського саміту має стати Україна, яка може підписати на ньому Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Ймовірність такої події мої співрозмовники у Вільнюсі сьогодні оцінюють на 70%. Правда, дехто одразу уточнює: “Ну Тимошенко ж зможе виїхати на лікування за кордон?”

Україна для Литви — не тільки головна пострадянська країна, здатна надати Вільнюському саміту статусу якщо не історичної, то, певною мірою, поворотної події. Особливо тоді, коли в ЄС уже цілком чітко усвідомили: Україна — це не Литва й не Польща, це країна з великою кількістю людей і ще довшим списком проблем. І тим більш важливим і цінним є її перехід на інший, європейський трек.

Підписання Угоди про асоціацію здатне забезпечити такий перехід. І не тільки для України, а й у майбутньому для інших країн регіону. Зокрема, Молдови та Грузії, які розраховують на парафування у Вільнюсі їхніх угод про асоціацію. Правда, обом свято можуть затьмити деякі деталі: молдовська угода може бути парафована не повністю, а в грузинській може засмутити преамбула, в якій, на відміну від українського й молдовського документів, буде занадто вже розмито сказано про європейську ідентичність цієї країни.

Те, наскільки органічно для литовців Україна вписується в концепцію об’єднаної Європи, найяскравіше продемонстрував посол Литви при ЄС Раймундас Каробліс, зазначивши, що в Європі немає кращого символу євроінтеграції, ніж замок у Луцьку. Саме там шість століть тому відбувся перший справжній європейський саміт, у якому взяли участь понад десяток лідерів найвпливовіших європейських країн, що намагалися знайти спільну мову не шляхом війни, а шляхом мирних переговорів.

Правда, сама Литва після приходу до влади президента Далі Грибаускайте всіляко намагалася перемістити фокус із “бідних родичів” на Сході — Білорусі та України — на багатих сусідів на Півночі — скандинавські країни. Не без допомоги Вільнюса було навіть створено формат неформальних консультацій трьох балтійських країн плюс трьох країн Північної Європи перед кожним самітом ЄС — своєрідне звіряння годинників та вироблення спільної позиції. Головні промоутери ідеї Єжи Гедройця про ключове значення трикутника Литва—Україна—Білорусь для стабільності в регіоні трохи відійшли в литовській столиці на другий план, попри всі пояснення, що основна додана вартість Литви в Євросоюзі полягає саме в її розумінні і знанні того, як вести справи з Україною та Білоруссю.

Зрозуміло, під час головування в ЄС фокус знову доведеться змістити на “бідних родичів”. І якщо в комунікації з Україною серйозну конкуренцію Литві складає Польща, то в діалозі з Білоруссю кращого комунікатора, ніж Литва, сьогодні точно немає. Погодьтеся, не кожен президент євросоюзівської країни знайде тему для розмови (причому без перекладу) з Лукашенком упродовж трьох з половиною годин. І не кожна євросоюзівська країна зметикувала скористатися політичною та економічною кон’юнктурою навколо Білорусі, щоб хутенько організувати дуже грамотне просування свого бізнесу в Білорусь. Один литовський бізнесмен, порівнюючи, на моє прохання, умови роботи в Україні й Білорусі, сказав, що вотчина “бацьки” для багатьох його колег усе ж таки важливіша, оскільки там зрозуміліші правила гри: один раз домовився з ким слід — і немає потреби потім постійно думати, який сюрприз тобі можуть приготувати завтра, хто наступний зажадає хабар або акуратно порадить поділитися по-братньому.

Одне із завдань литовського головування в ЄС — не повторити досвід Варшавського саміту Східного партнерства, коли з Мінська для участі в саміті ніхто не приїхав. Найоптимальніший варіант, вважають у Вільнюсі, — піти за сценарієм саміту Східного партнерства у Празі. Тоді, нагадаю, міністр закордонних справ Чехії Карл Шварценберг передав запрошення Лукашенку, але при цьому красиво пояснив, що запрошується країна, і Олександр Григорович особисто — не найкращий її представник, беручи до уваги відомий набір факторів. Таким чином, і его Лукашенка можна задовольнити (мовляв, усе ж таки запросили особисто його), і участь високопоставленого представника з Мінська реально забезпечити.

Тим більше що й білоруси сьогодні не приховують свого налаштування на примирення з ЄС із допомогою саме литовського посередництва. Це чітко дав зрозуміти білоруський прем’єр Мясникович під час свого візиту до Литви місяців зо два тому: “Вважаємо, що в період головування Литви в Євросоюзі ми просто зобов’язані… серйозно просунутися шляхом нормалізації білорусько-європейських відносин”. Та й Лукашенко недавно раптом згадав, що Білорусь — це частина Європи, навіть охрестив її географічним центром. Ну й резюмував при цьому: “Ми хочемо бути в нормальних відносинах із європейцями”.

Так чи інакше, Вільнюс – найближча столиця Євросоюзу як для Мінська, так і для Києва. Більше того, як правильно зазначив посол Литви в Україні Петрас Вайтекунас, відстань між Вільнюсом і Києвом така ж, як між Києвом і Донецьком. Не знаю, як Мінськ, але Київ під час головування Литви в Євросоюзі має чудову нагоду виправдати цю близькість не тільки в географічному сенсі, а й у політичному.

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукУ п’ятницю до України коротко завітає міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле. Фактично, зробить зупинку по дорозі до Вільнюса. Фактично, заради однієї зустрічі (з президентом). І фактично, заради, одного месиджу (з приводу готовності прийняти у себе хвору Тимошенко). Хоча офіційно, звісно, повідомлятиметься про обговорення прогресу виконання рекомендацій ЄС, які б уможливили підписання Угоди про асоціацію в Вільнюсі.\
Незважаючи на те, що Вестервелле не славиться успішними миротворчими місіями (а деякі з них, як-то то до білоруського президента напередодні виборів 2010 року, навіть закінчувались гучними скандалами); незважаючи на те, що як міністр закордонних справ він продовжує викликати у самих німців поблажливу реакцію у стилі “no comment” (так було, наприклад, коли я запитала щось про Вестервелле у Йошки Фішера); і незважаючи на те, що дисбаланс між прийняттям зовнішньополітичних рішень між офісом канцлера та міністерством закордонних справ за Вестервелле перетворився на справжній перекіс на користь канцелярії, зрозуміло одне: нинішня місія – це місія Ангели Меркель. Вирішення справи Тимошенко через лікування у Німеччині – це її ініціатива, про яку я писала і яку щиро підтримувала та публічно лобіювала, починаючи з квітня минулого року. Фото на перших німецьких шпальтах Меркель, яка в інтер’єрі німецької клініки тримає за руку звільнену нею ж хвору Тимошенко – “символ Помаранчевої революції” і “жертву політичних репресій на Сході Європи” у загальному сприйнятті Заходу – гарний жест напередодні німецьких виборів. А для України таке фото – шлях до підписання Угоди про асоціацію.

Звісно, деякі особливо розчаровані в німецькій політиці щодо України дипломати та експерти можуть сказати, що навіть вивезення на лікування ЮВТ – може не остаточно переконати німців: мовляв, знайдуться нові претензії до України, аби тільки вислужитись перед Росією та не підписувати Угоду. Як доказував мені колись високопоставлений український дипломат: повір, не буде Тимошенко, знайдуть щось інше.

У мене теж були деякі підстави так вважати, але вчора мала нагоду подискутувати з офіційними та не дуже представниками Німеччини на одному неформальному заході, які за келихом прекрасного вина з Франконії і якось навіть не по-німецьки експресивно дискутували про Вільнюс та Угоду з Україною. Один важливий момент – дискутували не з українцями, дискутували між собою. Поки одні переконували, що Вільнюс – це найбільш правильний час і найбільш правильне місце, інші доказували, що нічого страшного не станеться, якщо документ буде підписаний пізніше, бо ніхто нікуди не запізнюється, а українська влада, яка забирає собі найкращі “філейні шматки України” (цитую з оригіналу), не заслуговую такого подарунку від ЄС і крапка. А всі ці страшилки вступом України в Митний Союз взагалі не переконують німців, бо більшість з них вважає, що, по-перше, Янукович з сім’єю не допустять власного поглинання росіянами, а, по-друге, Путіну в реальності просто нема що запропонувати для України (навіть дешевий газ – це все ще вилами по воді писано).

Звісно, потім довелось підключитись і нам, українським учасникам. Але показово одне: підписання Угоди про асоціацію викликає дискусію серед самих німців. Показово і приємно, оскільки я прекрасно пам’ятаю, яким був дискурс у Німеччині напередодні саміту НАТО у Бухаресті, коли Україна подалась на отримання Плану дій щодо членства (славнозвісного ПДЧ). А саме – жодна жива душа в Німеччині не підтримала публічно подібне зближення України з НАТО. Всі, неначе зговорились: ніякого НАТО для України. З ЄС для України тривають дебати, і це вселяє певний оптимізм.

У чому я також вчергове переконалась вчора: німцям дуже не подобається, коли українці проводять будь-які аналогії між Бухарестом та Вільнюсом (хоча, зізнаюсь, і сама цим деколи грішу). Вони навіть ПРОСЯТЬ не вплутувати у нинішню дискусію про Угоду про асоціацію історію з НАТО – мовляв, нічого спільного немає. Водночас, деякі німецькі депутати й самі проговорюються: Німеччина не хоче бути тією країною, яка постійно щось блокує для України.

Дійсно, у Німеччини сьогодні як ніколи є шанс доказати, що вона не є такою блокуючою Україну силою. У Вільнюсі німці мають сказати “так” або “ні”. Інші варіанти на кшталт “не зараз”, “можливо” – не приймаються, враховуючи ставки у цій дійсно стратегічній “грі” для регіону.

Українській владі, в свою чергу, потрібно зрозуміти: Меркель – складний, але далеко не найгірший німецький партнер для України. Принаймні, вона точно може дозволити собі прийняти рішення, продиктоване виключно інтересами Берліна, а не Москви чи ще якоїсь столиці.

Газета “Дзеркало тижня” про четверте засідання Стратегічного дискусійного клубу “Роль України у розв’язанні затяжних конфліктів”Очоливши в 2013 р. ОБСЄ, Київ визначив одним зі своїх пріоритетів урегулювання заморожених конфліктів — у Придністров’ї, Нагорному Карабаху, Грузії. Не дивно: один із них — придністровський — біля самих наших кордонів, а це загрожує безпеці країни. Тому не випадково Придністров’я одне з перших включили в графік візитів глави українського зовнішньополітичного відомства Леоніда Кожари як чинного голови ОБСЄ. Наприкінці червня, після тривалої відстрочки, український міністр має вирушити в південнокавказьке турне і відвідати Азербайджан, Вірменію і Грузію. (Втім, цю поїздку знову можуть відкласти на невизначений час. За інформацією DT.UA, президент Вірменії Серж Саргсян найближчими днями йде у відпустку. Леонід Кожара може відмовитися від візиту в Єреван і Баку, якщо не буде організовано зустрічі з главами держав.)\
“Ми не маємо наміру зупинятися на тому, що було зроблено до цього дня”, — зауважив спецпредставник чинного голови ОБСЄ Андрій Дещиця під час четвертого засідання стратегічного дискусійного клубу “Роль України у розв’язанні затяжних конфліктів”, організованого Інститутом світової політики за підтримкою уряду Норвегії й Офісу зв’язку НАТО. На практиці все виходить трохи інакше. Погодимося з думкою директора Центру близькосхідних досліджень Ігоря Семиволоса, що “в Києві більш орієнтовані на процес, а не на результат”.

Починаючи з 90-х років минулого століття, експерти і політики не раз пропонували різні плани розв’язання проблеми сепаратистських регіонів. Усе було марно. Адже для подолання будь-якого конфлікту потрібна політична воля його учасників, їхня готовність до компромісу. А цього саме й немає: за понад двадцятилітню історію існування Придністров’я, Нагорного Карабаху, Абхазії і Південної Осетії з’явилися сторони, зацікавлені в збереженні статус-кво. І це не тільки політики і бізнесмени з сепаратистських регіонів.

Один з основних гравців — Російська Федерація, яка володіє “монополією на розв’язання конфліктів” і найчастіше диктує своєї умови. Москва, як зауважив заступник директора програми Росії і Євразії Фонду Карнегі Метью Рожанськи, “грає не в ті ворота”. Що ж, у Придністров’ї й Нагорному Карабаху, Абхазії й Південній Осетії РФ уже давно з посередника де-факто перетворилася на учасника конфліктів. Старший аналітик Jamestown Foundation Володимир Сокор навіть уважає, що Придністров’я — це, скоріше, російсько-молдавський конфлікт, а не внутрішній конфлікт Молдови.

Ситуацію поглиблює те, що Сполучені Штати фактично самоусунулися від участі в урегулюванні конфліктів. Зокрема придністровського. Для Вашингтона він не становить
особливого інтересу, про що прямо сказав Метью Рожанськи: “Американським представникам дуже важко літати через океан і вирішувати такі питання в регіонах, де американці ніколи не були й нічого про ці регіони не знають”. Із тим, що Сполучені Штати мало що можуть зробити в урегулюванні придністровського конфлікту, згоден і Володимир Сокор.

“Щоб почати якісь конкретні заходи, слід враховувати всі обставини переговорного процесу”, — зазначив під час засідання дискусійного клубу Андрій Дещиця, який визнав, що нині немає умов для розв’язання конфліктів. Можливо, через безперспективність залагодити їх у найближчому майбутньому нинішнє вище українське політичне керівництво й не виступає з ініціативами щодо урегулювання придністровського конфлікту. На відміну від адміністрації Віктора Ющенка, котрий запропонував у 2005 р., зокрема, план щодо його розв’яання через демократизацію сепаратистського регіону.

Нині Київ обмежується лише формальною участю в урегулюванні “заморожених” конфліктів, прагнучи підтримати стабільність на цих територіях. Наприклад, спецпредставник чинного голови ОБСЄ практично щотижня зустрічається з представниками конфліктуючих сторін. Але чи готовий Київ вийти за ці рамки?

Щодо південноосетинського й абхазького конфліктів українська дипломатія гадає, що головне — продовжувати женевські переговори. Що ж стосується Нагорного Карабаху, то українська позиція під час головування нашої країни в ОБСЄ полягає в тому, аби “не порушувати баланс”. Київ також пропонує зустрітися президентам Азербайджану і Вір-менії. При цьому, як констатує Андрій Дещиця, рівень загрози “вибуху” ситуації в НКР залишається доволі високим, цього разу — через плановане відкриття авіасполучення між Єреваном і невизнаною республікою.

Та ось придністровському конфлікту, з огляду на його близькість до наших кордонів, українська дипломатія все-таки приділяє особливу увагу. І важелів у Києва тут більше. Як зазначає Метью Рожанськи, “Україна має певний вплив на ситуацію”, хоча вона й “не бере такої активної участі, яку могла б брати”. Своєю чергою, Володимир Сокор вважає, що “очікування мають бути якнайнижчі”. “Будьте реалістами. Тоді навіть найменше просування (у придністровському врегулюванні. — В.К.) буде успішним, і ви зможете півміліметра просування назвати міліметром”, — зазначив експерт Jamestown Foundation.

Загалом же, Київ так і робить. Він проводить раунди переговорів у форматі “5+2” (у лютому у Львові і у травні — в Одесі) і не втрачає надії організувати зустріч лідерів Молдови і Придністров’я. Схоже, що посадити за один стіл молдавського прем’єра і придністровського президента — це мінімальна мета української дипломатії. Максимальна — до кінця 2013 р. розробити шляхи залагодження придністровського конфлікту. Але, як зазначають українські дипломати, для цього слід посадити за один стіл лідерів Молдови і Придністров’я, що Україні поки не вдається.

У такій ситуації в Києві трактують як успіх уже те, що під час одеського раунду представники Тирасполя і Кишинева домовилися про демонтаж канатної дороги через Дністер у містах Рибниця і Резина. “Непоганий результат, з огляду на те, що востаннє сторони конфлікту підписували якісь угоди аж у липні 2012 р.”, — сказав Андрій Дещиця.

Скромні результати переговорів викликають у багатьох експертів скептичне ставлення до формату “5+2”. Метью Рожанськи навіть каже, що цей переговірний формат (куди входять представники Молдови, Придністров’я, України, Росії, ОБСЄ, а також Європейського Союзу і Сполучених Штатів) “фундаментально зруйнований”: в останні роки “сторони збираються лише для того, аби вирішувати короткострокові завдання, забуваючи, а іноді й блокуючи стратегічні”. Звідси й заклики шукати нові формати і політичні рішення.

Можливо, що саме діяльність у гуманітарній сфері за активного залучення представників громадянського суспільства (неурядових і громадських організацій), може стати тим ключем, за допомогою якого вдасться “закрити” заморожені конфлікти. Природно, він не має бути єдиним інструментом при їх врегулюванні. Слід також ураховувати інтереси місцевих і міжрегіональних бізнес-груп.

Поки ж ситуація така, що переговори з урегулювання заморожених конфліктів — це ігри з “нульовою сумою”, оскільки перемога однієї сторони означає поразку іншої. Програшу ж не хоче ніхто. Тому й погодимося з думкою експертів, що, найімовірніше, головування України в ОБСЄ в контексті придністровського врегулювання буде оцінене як провальне. І в такій ситуації, як зауважив Олексій Семеній з фонду “Єдиний світ”, підсумком головування Києва буде те, що переговірний процес не зупинився, а канатну дорогу через Дністер — демонтовано.

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукОстанній місяць доводиться займатись не зовсім типовою для мене справою: спілкуватись на тему Європейського Союзу не у конференц-залах з експертами та дипломатами, а просто неба з пересічними українцями. Саме так відбуваються наші вуличні євроуніверситети – виставки карикатур про дві реальності: українську та євросоюзівську з відповідними коментарями. Робота нас, експертів, полягає в тому, щоб пояснювати людям, які головні відмінності існують між життям в Україні та життям в країнах Євросоюзу у різних сферах: від політики та бізнесу, від роботи правоохоронних органів та екології. Одна справа, коли людям з екранів телевізорів розумні експерти та політики розповідають про загадковий Вільнюський саміт й не менш загадкову Угоду про асоціацію. Інша справа, коли людям пояснюєш, що мінімальна заробітна плата в ЄС у сім разів вища за українську, що люди живуть там щонайменше на 10 років довше, аніж в Україні (привіт екології та якості медичного обслуговування), що в країнах ЄС на будь-який куплений товар видається мінімум двохрічна гарантія і так далі, тому подібне.\
Поки що нам вдалось охопити з вуличними університетами лише три міста (Київ, Одесу та Дніпропетровськ), у четверте – Запоріжжя – нам не вдалось потрапити буквально в останній момент. За день до заходу там раптово “згадали”, що у них на Площі Маяковського відбуватиметься джаз-фестиваль. Коли ж ї ми х попросили заради експерименту провести експозицію на наступний день і навіть не Площі Маяковського, відповідь була одна – “выставку вы в Запорожье не проведете” (і це було зроблено, коли ми вже були по дорозі в це місто). Погрожували, що нас знайдуть місцеві євразисти, де б ми не стояли – на площі, в Палаці культури, парку чи якомусь скверику. І це притому, що в Запоріжжі добре знали, що вуличний євроуніверситет успішно пройшов у сусідньому Дніпропетровську, його офіційно відкрив посол ЄС Ян Томбінські.

Чесно кажучи, досі не можу усвідомити, що всі ці шлагбауми ставляться, здавалось би, абсолютно безневинній темі Європейського Союзу. Мені досі складно повірити, що ми вимушені просити дозволу розповідати людям про Євросоюз – не про НАТО, не про Межигір’я, а про ЄС. У якісь моменти у мене навіть виникло дежавю з 2004 роком, коли відразу після Помаранчевої революції – напередодні третього туру виборів – мені випала нагода проїхати весь Південь та Схід України автопробігом “Поїзд дружби”. Все для того, щоб по-дружньому пояснити мешканцям тих регіонів, що люди, які стояли на Майдані – “не проплачені агенти ЦРУ”, а люди, які стояли на сцені Майдану – не “фашисти”. Тоді теж були погрози, прохання не заїжджати в те чи інше місто, бо, мовляв, вас знищать з потрухами. Перекривали дороги, пробивали колеса.

Сьогодні ж, зауважте, йдеться про офіційний курс на євроінтеграцію, про який захлинаючись трубить вся влада. А Кабмін своїм розпорядженням навіть ухвалив 27 березня Концепцію реалізації державної політики у сфері інформування громадськості про актуальні питання євроінтеграції аж до 2017 року. Цікаво, до речі, що саме вони понаписують потім у звітах про її виконання? Чи вони думають, що інформувати про Євросоюз – це розповідати про те, скільки зірочок на прапорі ЄС, оминаючи конкретні приклади та уникаючи будь-яких розмов про те, які зміни може принести цій країні реальна асоціація з ЄС? Більше того, багато з тих чиновників, з якими доводилось спілкуватись мені та моїм колегам впродовж останнього місяця взагалі ведуть не інформаційну, а відверто підривну роботу, розповідаючи про те, що в Євросоюзі корупція ще більша, ніж в Україні, а наша міліція на фоні тамтешньої поліції просто ангелята.

Тішить одне: добре, що завдяки чесній та прикладній розмові на тему євроінтеграції, яка потрохи розгортається в країні, навіть місцеві чиновники почали розуміти, що реальна євроінтеграція – це внутрішня політика й внутрішні зміни, а не дипломатичні прийняття, переговори й саміти. Таке розуміння зовсім не допомагає в проведенні реальної інформаційної кампанії, але грає на користь усвідомленому, а не спонтанному вибору за ЄС. Хто готовий до внутрішніх змін, буде сприяти відвертій розмові й підтримуватиме інтеграцію до Євросоюзу двома руками, хто ні – жахатиметься самого терміну “європейська інтеграція”, як чорт ладану й заборонятиме будь-які акції на її підтримку.

Влада на місцях просто кишить латентними євразистами, які готові навіть експертам з Києва з власного гаманця відшкодувати витрати на готель, аби тільки вони не приїжджали й не розповідали, що таке європейська інтеграція в реальному, а не бюрократично-паперовому житті (перевірено на власному досвіді).

Звісно, прочитавши подібні враження, скептики підписання Угоди про асоціацію з Україною у Вільнюсі можуть відразу підняти хай: нехай, мовляв, українські бюрократи дозрівають до такого важливого кроку, як підписання документу, а то хто ж її імплементуватиме. Я ж скажу зворотнє: така поведінка чинуш різного рівня переконала мене, що угоду навпаки потрібно підписувати. Адже з чим пов’язані бездіяльність, скепсис, а місцями навіть саботаж євроінтеграційних процесів з боку українських чиновників? Думаю, не лише з вічним страхом й пострадянською традицією взяти на себе хоча б мізерну відповідальність за щось, але й з тим, що вони просто не вірять, що в центрі (тобто на Банковій в Києві) нарешті визначились. Що Президент і Ко дійсно можуть піти на реальну євроінтеграцію не на рівні політичного “бла, бла, бла”, а на рівні підписання зобов’язуючого документу рівня Угоди про асоціацію. Без такого документу всі ці чинуші будуть й далі займатись телефонним футболом, користуючись наступною логікою: а може все це з Євросоюзом несерйозно, а може в Києві знову передумають, а може все ж таки підуть до Митного Союзу, бо ну не можуть реальні донецькі серйозно бути за Євросоюз. От і Азаров постійно натякає, як в Євросоюзі все паршиво, і як там суверенітет український відбиратимуть.

Угода про асоціацію – потужна психологічна зброя. Вона здатна не лише додати позитивного заряду українському громадянському суспільству. Вона здатна на потрібну хвилю налаштувати український бюрократичний апарат, мобілізувати його найбільш прогресивну частину, зарядити її на “євроінтеграцію” (а не євроімітацію) точно не вийде.

P.S. Один з відомих українських карикатуристів, який малював карикатури для нашого вуличного євроуніверситету про дві реальності, після історії з Запоріжжям, намалював карикатуру про те, як мери окремих міст не хочуть впускати до себе Європу. На зображенні також фігурує Київ, де Попов заборонив проводити євроуніверситет на Хрещатику. По-моєму, вийшло досить дотепно. Наступного разу попросимо домалювати портрети мерів і будемо активно промотувати не тільки в Інтернеті, і не тільки серед українців. Країна має знати своїх “героїв”, але й зарубіжні партнери теж мають знати, з ким вони спілкуються в тому чи іншому українському місті.

{1}

Пост в блог на “Корреспондент.net” першого заступника ІСП Сергія СолодкогоТрошки офіційщини. Із останнього президентського послання:\”Протягом 2012 року європейська інтеграція залишалася орієнтиром і cистемоутворювальним чинником для реалізації стратегічних завдань розвитку України…”

Дещо про реальність. Дуже показову. Можливо, не таку стратегічну.

Інститут світової політики організовує виставки карикатур на центральних площах українських міст. На кожному малюнку зображено два кадри-реальності – в Україні і ЄС. Теми найрізноманітніші – рівень корумпованості; чесність судів; освіта; медицина і т.д. Мета – аби українці розуміли суть домашньої роботи, яка б змінила Україну.

Чи варто боятися цієї виставки? Здавалося би, ні. Це лише малюнки. Нехай і дошкульні (але чесні). Нехай дещо гіперболізують ситуацію (але такою вже є суть карикатур). Усе безневиннно. Але це лише на наш погляд. Деякі українські чиновники, між тим, були не на жарт перелякані. Спершу Київ не хотів дозволяти проведення виставки в День Європи. Тепер до цього переліку додалося Запоріжжя.

Запитання: а де ж “системоутворювальний чинник?”

Можливо, президент щирий у своїх проєвропейських словах. Можливо, міністри також вірть президентським настановам. Але як із приводу решти – цілої армії бюрократів, на плечі яких і лягатиме тягар євроінтеграційних змін? Чи готові вони до цієї роботи? Чи вірять у проєвропейськість президента? Можливо. Але я все ж маю сумніви.

І справа навіть не в відмовах регіональних чинуш проводити виставки Інституту. Справа в тому, як вони в телефонному (чи і при зустрічах) починають говорити про Євросоюз. Причому виглядає це подеколи комічно. Одна зі свіжих цитат від регіонального чиновника: «Я, звичайно, за євроінтеграцію, але ж у ЄС гірше».
Є і інші приклади. Наводжу деякі з «системоутворювальних» аргументів українських державних службовців, які довелося почути впродовж останнього місяця.

“У ЄС ще більші хабарі, аніж в Україні”.

“Чому ви звертаєте увагу на недовіру до міліції? А ви знаєте, як жорстоко французька поліція розганяла демонстрантів у Парижі?”

“А в ЄС високі ціни на комунальні послуги”.

“У ЄС немає моралі. У нас люди добріші”.

“Під час виставки не агійтуте за ЄС, бо всі в нашому місті за Митний союз”.

Чи можна уявити, що ці державні службовці будуть втілювати якісь реформи? Вони, без сумніву, всі інформаційно підкуті. Говорять наче по темнику. Тільки не для того, аби працювати, а для того, аби викручуватися. Нащо боротися з корупцією, коли в деяких країнах ЄС вона також існує? А нащо реформувати правоохоронну систему, якщо в ЄС теж не все ідеально? Нащо взагалі щось робити, коли завжди можна знайти приклад, що десь ситуація гірша? Запитання: про який системоутворювальний чинник написали помічники президента України, говорячи про європейську інтеграцію?

Я, звісно, не хотів би узагальнювати. Розумію, що не всі державні службовці – євроскептики чи навіть євроциніки. Припускаю, що мені просто не пощастило, а більшість чиновників – щирі реформатори. Проте реально не розумію, чому мої співрозмовники посідають високі посади в органах місцевої влади – заступники держадміністрацій, керівники відділів внутрішньої політики…

Історія знає випадки, коли справжній «системоутворювальний чинник» виводив країни в передовики розвитку. Повоєнна Франція – яскравий приклад. Славне тридцятиліття – період французького підйому, економічного дива (1945-1975). Один із дослідників передумов французької success story Сімон Нора згадував: “В адміністрацію йшли так, як неофіти йдуть у релігію, щоб продовжувати бій”. Повоєнне покоління французів-ентузіастів інколи називали «істинними якобінцями». Нора так характеризує покоління тодішніх чиновників: “Ми були найкращими, найрозумнішими, найчеснішими і офіційними володарями легітимності”.

Безкорисливість, натхнення, одержимість ідеєю змін, компетентність – ці дві риси були властиві повоєнним французам-бюрократам.

Чи може статися “славне тридцятиліття” в Україні? Може. Тільки без того чиновницького баласту, який креативить на тему: “а в нас не так і погано”.

Українські чиновники – дуже слухняні. Навіть надміру. І, певен, забороняють виставки вони не від власної волі (чи неволі), а, швидше за все, для того, аби не розгнівити «центр». Маленька порада «центру»: якби спрямувати цей страх дещо в інше русло, аби чиновники боялися не малюнків, а власної бездіяльності чи некомпетентності…

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукНовина про арешт екс-прем’єра Вано Мерабішвілі в Грузії змусила мене згадати свої розмови з деякими високопоставленими європейськими дипломатами. А саме той фрагмент розмов, коли вони пояснювали супер принциповість й непохитність Євросоюзу у питанні звільнення Тимошенко. Пояснювали приблизно так: якщо зараз ми дамо слабину в діалозі з Україною, арештовані прем’єр-міністри з’являться в інших країнах пострадянського простору.\
Європейці думали у правильному напрямку. Як вже мені доводилось писати, пострадянські країни не дуже охоче переймають позитивний досвід одне одного (навіть якщо й винаймають одне в одного експертів, їздять з ознайомчими візитами, декларують бажання перейняти досвід антикорупційних реформ, як було з Грузією etc). Зате передача досвіду в плані різних інституційних та управлінських збочень, здається, починає ставати лише справою часу.

Багато українських експертів та дипломатів досить гостро реагували на дослідження (зокрема, Індекс європейської інтеграції Фонду “Відродження”), що Україна вже не є лідером Східного партнерства. Тепер можна не хвилюватись: Україна залишається впевненим лідером Східного партнерства. Єдине уточнення – зі знаком мінус, а не зі знаком плюс.

Адже, що відбувається? З моменту виникнення ініціативи Східного партнерства “м’якою силою” України в цьому регіоні стає не успіх в реформах, не успіх у виконанні Порядку денного асоціації з ЄС (що, в принципі, одне і те ж), а майстер-класи з політичної поножовщини часів Ющенка-Тимошенко й знищення політичних опонентів шляхом відкриття проти них кримінальних справ. Донедавна лідер Східного партнерства – Молдова – сьогодні, як по інструкції, проходить застосування практичних навичок з першого майстер-класу, проведеного Україною (тільки замість Ющенка й Тимошенко, фігурують прізвища Філата та Плахотнюка), а Грузія відразу перейшла до втілення результатів другого українського майстер-класу – арештів міністра та екс-прем’єр-міністра.

Звісно, у кожній з цих країн є свої нюанси. Плахотнюк й Філат, на відміну від Ющенка й Тимошенко, не просто політики, але й одні з найбагатших людей своєї країни, і їхня війна щільно замішана не лише на дерибані владних повноважень, але й на контролі бізнес-потоків у республіці. Звинувачення Мерабішвілі більше нагадують натягнуті за вуха звинувачення Луценка (розтрата коштів МВС, коли Мерабішвілі був там міністром), аніж газові справи Тимошенко.

Арешт екс-прем’єра Грузії Вано Мерабішвілі – погана новина не тільки для Грузії, але й для України. Цей крок грузинської влади ще більше переконає Європейський Союз і США, що в питанні Тимошенко треба жорстко гнути свою лінію, інакше зараза вибіркового VIP- правосуддя точно розлізеться по всьому пострадянському простору, а може й навіть далі.

Проблема нинішньої української та грузинської влади в тому, що справи і Тимошенко, і Мерабішвілі є доволі символічними. Якщо Тимошенко є символом Помаранчевої революції, то Мерабішвілі – символом найуспішніших на пострадянському просторі антикорупційних реформ в системі МВС, проведених ним на посаді міністра цього відомства. А символи тримати у в’язниці значно важче, ніж нікому не відомих у світі чиновників-виконавців, навіть якщо ці символи далеко не святі. Один відомий в Україні європейський політик, пояснюючи це Ренату Кузьміну, розповів йому, що для західної публіки закрити у камері Юлю, це те саме, що закрити у камері команду “Шахтар” – обоє є символами України.

Що ж, пора Євросоюзу створювати нову “історію успіху” в Східному партнерстві. Дехто вже заговорив, що нею могла б стати Вірменія. Ну-ну…

Пост в блог на “Корреспонденті” першого заступника ІСП Сергія Солодкого“Корташі” – це символ невихованості, хамства, лінощів, безініціативності До ЄС, щоб встати з «корташів». Під такою назвою Інститут світової політики хотів проводити кампанію на підтримку європейської інтеграції. «Корташі» – сленговий варіант відомих «корточек», на яких так полюбляють сидіти люди бандитської вдачі. «Корташі» – це символ невихованості, хамства, лінощів, безініціативності. Утім, від ідеї з «корташами» довелося відмовитися. Опитали учасників фокус-груп – і виявилося, що слово «корташі» знав лише один учасник, хлопчина років двадцяти.

Від такого смислового наповнення кампанії наш Інститут відмовився. Проте саме життя змусило згадати про ініціативу, яку ми вже поклали на архівні полиці. «Корташі» живіші всіх живих. Люди на «корташах» засідають у вищих владних кабінетах. Із цим свавіллям нам довелося зіткнутися, коли чиновники намагалися заборонити виставку наших карикатур у День Європи. У чиновницькій підсвідомості засів такої концентрації страх, що вони готові життя віддати, аби не образився головний бос. Інколи дворові хлопці піднімаються з «корташів», аби заробити копійку-другу за участь в політичних акціях. Уособленням «корташизму» став уже добре всім відомий персонаж із Білої Церкви, який розпустив руки в бік журналістів: перекривлене агресією обличчя, нуль інтелекту в погляді, спортивний костюм – відомий набір. І все це на фоні Дня Європи.

У День Європи наш Інститут провів акцію під назвою – «Є краща сторона Європи». Європа – це Україна. Це ми з вами. Але перед нами ще тривалий шлях, аби слово Європа щодо України вживали не лише в географічному розумінні. І інцидент з побиттям журналістів – найяскравіший доказ.

Якими ми є і якими ми маємо бути? На ці запитання відповідала наша виставка карикатур із двома реальностями – станом справ в Україні і в країнах ЄС в понад 20 різних сферах суспільного, політичного життя.

Сотні перехожих стали учасниками нашого «Вуличного євроуніверситета». Усі підтримали нашу ініціативу. «Лише на молодь і надія»; «А як вам це дозволили провести?»; «Ми теж за Євросоюз – як тобі ви все підмітили». Кульмінацією став перегляд наших карикатур двома міліціонерами. «Ти подивися, як у них там все культурно», – ділився враженнями один із іншим.

Сталося це всього за кілька годин до інциденту з білоцерківським бійцем. Коли у всій красі постала Україна «на корташах». І з продажними мітингувальниками, до яких належав білоцерківець. І з маніпуляціями, повільною реакцією влади.

Але ми побачили і кращу сторону України, України-Європи. Адже журналісти не сиділи склавши руки, а швидко з’ясували ім’я порушника. Тиск на правоохоронні органи хоч і не дає швидких результатів, але не дозволяє владі і розслаблятися. Мовчання би означало, що подібні випадку будуть повторюватися; вимоги до влади будуть виробляти бодай на мінімальному рівні рефлекс порядності. Вимогливий українець до себе, до своєї влади це і є основа кращої України, кращої сторони Європи. Хоч ми від цього справді далекувато.