Архіви: Публікації

Інтерв’ю першого заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для радіо “Свобода”Гості «Вашої Свободи»: Ольга Мусафірова, власний кореспондент «Новой газеты» в Україні; Сергій Солодкий, експерт Інституту світової політики.\
Віталій Портников: Президент Росії Володимир Путін на своїй останній зустрічі з колишніми колегами, з Колегією ФСБ Російської Федерації, попередив, що Росія буде боротися з будь-якими спробами зупинити інтеграцію на пострадянському просторі.

Російський президент, очевидно, відгукнувся на критику з боку багатьох політиків, громадських діячів як західних країн, так і пострадянських, які вважають, що Росія силоміць затягує своїх сусідів у якісь нові інтеграційні утворення на базі Митного союзу та інших таких організацій.

Виникає питання: наскільки Росія готова більш енергійно діяти, щоб дійсно затягти Україну у всі ці форми взаємодії? Для киян це, дійсно, цікаве питання. Я не знаю, як в інших містах України, а кияни кожного дня у метрополітені бачать величезні плакати з написом: «Через Митний союз спільно до добробуту».

Так що агітація і пропаганда вже почалися. Тепер виникає питання: що ще можна зробити?

Якраз сьогодні коментують досить жваво в російських, в українських медіа статтю у газеті Financial Times, де знову говориться, що «Газпром» не відступить від цього штрафу у 7 мільярдів доларів, який він виставив Україні. Впевнений, що ця сума має бути виплачена.

Може, це і є такий останній аргумент у цій пострадянській інтеграції?
Ольга Мусафірова: Що з цього приводу я могла б сказати? Я думаю, що і російська, і українська сторони з приводу цих 7 мільярдів займаються взаємним шантажуванням. Власне, це така стара методика, коли у тебе і немає грошей, і немає ресурсу, звідки ті гроші взяти (це в одної сторони), а в другої сторони, немає певних важелів, як ці гроші можна вичавити. То і одна, і друга сторони вдаються до таких навіювань.

Власне, Україна весь час повторює, що це абсолютно борг неправедний, і ми будемо судитися, але кроків у цьому напрямку вона не робить, і до міжнародного арбітражу вона не йде.

Росія так само каже, з одного боку, що це неможливо – не сплатити такий великий борг, тому що в міжнародному праві такі вчинки ніхто не вітає, а з іншого боку, говорить про те, що наші стосунки, стосунки України і Росії, настільки братерські і настільки непорушні, що єдиним виходом, так мені здається, щоб не сплачувати у такому обсязі цей страшний борг, то це поєднати на початок наші економіки, а потім подивимося, може, дійдемо і до спільної держави, до спільного політичного союзу.
Сергій Солодкий: Путіна можна багато в чому звинувачувати. Не можна звинувачувати лише в тому, що він є нерозумна людина. Він – розумна людина і знає, про що говорить.

Єдине, що його словосполучення про пострадянську інтеграцію, то тут я зробив би фокус і акцент на основному слові «радянська». Тому що це робиться якраз за радянськими лекалами, за радянською методикою, за методикою залякування, шантажу, тиску і ґвалту. Нічого спільного це не має з інтеграцією.

Якщо Путін говорить, що потрібно зінтегрувати колишні радянські країни в якийсь союз, у Євразійський союз, за прикладом того, як інтегрувалася європейська спільнота, західноєвропейська спільнота.

Ми пам’ятаємо, що якраз європейські країни інтегрувалися з певними цінностями, вони солідаризувалися економічно для того, щоб у майбутньому передовсім не допустити воєнних конфліктів, які Європа пережила через Першу світову війну, через Другу Світову війну. Там була спільна стратегічна мета – уникнути конфліктів. Їм це вдалося. Стати сильними, успішними і в економічному плані, і в політичному плані, і в ціннісному – їм це вдалося.

На чому створюється так званий Євразійський союз? Не на союзництві, не на інтеграції, а на банальному радянському ґвалтуванні, до якого звик ще СРСР. Це саме зараз відбувається і в політиці з Росією. Тому що шантаж газом, користання з того, що Україна зараз надміру слабка…

Звичайно, не в силу того, що Росія тут щось зробила, а вона сама винна, що опинилася в такій ситуації і затягує цей зашморг і надалі українська влада. Але єдине, що можна сказати, що реально це не інтеграція.

Оскільки це не інтеграція, то я в неї не вірю, навіть у її майбутнє. Зґвалтувати може вдатися на рік, на 5 років, але не на довше.
– СРСР теж не був інтеграцією, але вдався на 70 років. Це теж була не інтеграція, а Червона армія, спільна промисловість, шантажування різними ресурсами через якісь ідеологічні ідеї, які теж можна тут вигадати будь-які, там «слов’янська єдність», тощо.

Чому ж два роки?
Ольга Мусафірова: Мені ще дуже подобається, коли роблять такий акцент, власне, Путін і його оточення, вони кажуть, що у нас спільна ментальність. Це мається на увазі, що всі громадяни пострадянських держав десь глибоко в серці ще залишаються справжніми радянськими громадянами, власне, треба тільки доколупатися до тієї частини душі, яка дасть поштовх до того, що ми знову всі підемо разом і нам буде добре.

Але мені здається, коли вони говорять про цю ментальність, підсвідомо говорять про те, що чиновницька ментальність і росіян, і українців, тих людей, що мають доступ до влади, то це, як на мій погляд, просто якась генетична потреба красти і корумпуватися. І якщо це вважати спільною ментальністю, то таки вони мають рацію.
Дивіться, скільки навіть за часи незалежності на території України є різних інститутів, центрів, які прямо чи опосередковано пропагують цю саму ідею, як в Аксьонова було колись в «Острові Крим», «спільної долі». Я думаю, що якби всі ці люди, які сюди отримують немале фінансування, це фінансування вкладали в ті проекти, як, скажімо, той же «Український вибір» (Боже милий, я не маю права ревізувати, як вони використовують свої фінанси!), мені здається, що 70-80%, а може, й більше ці шановні люди використовують на власні потреби, тобто на власне збагачення.

– Умовно кажучи, якщо б засновник «Українського вибору» дав якусь частину грошей дитячому санітарію імені Боброва, то, може, з проблемою дитячих хвороб було б…

Ольга Мусафірова: Поза всяким сумнівом. Але вони не використовують це за призначенням. Ці кошти, власне, такий кругообіг коштів між Україною і Росією, який направлений на цю нашу євразійську інтеграцію, просто збагачує тих людей, які опинилися в руслі цього процесу.

Як каже Анатолій Іванович Стріляний, дуже шанований мною журналіст Радіо Свободи, чого ви хвилюєтеся – кошти залишаються в Україні, нехай так буде.

– Пане Сергію, якщо говорити про спільну ментальність. Росіяни обрали президентом Володимира Путіна, українці – Віктора Януковича, білоруси – Олександра Лукашенка. У цих людей дійсно спільна ментальність?

І що ж заважає їм об’єднати свої володіння в якесь єдине ціле, окрім жадібності? Якщо ми приберемо жадібність, то залишаться спільні цінності. У цих людей вони явно є. Може, вони відрізняються від наших цінностей чи від цінностей багатьох громадян, які за них не голосували, але у самих Путіна, Януковича і Лукашенка і у їхніх виборців, а це більшість населення України, Росії і Білорусі, спільні цінності є, такі, які вони пропагують?

Сергій Солодкий: Я сказав би, що це, швидше, не цінності, а антицінності.

– Так, антицінності. Але вони на антицінностях теж об’єднуються.
Сергій Солодкий: Але говорячи про спільний простір. Я б говорив про спільний простір травмований простір, травмований якраз отим 70-літнім перебуванням в СРСР. А можна ще ширше брати – перебуванням взагалі і в царському цьому дискурсі, у дискурсі несвобод.

Лише останніх 20 років дозволяли якось виформуватися новій ментальності. І саме ці 20 років уже дозволяють говорити, що певна частина населення, зокрема України, вже буде дестабілізувати оцю ментальність.

І якщо подивитися на соцопитування, можливо, українці хотіли б у більшості своїй товаришувати, мати братерські відносини з Росією – без питань. Але водночас 52%, згідно з останніми соцопитуваннями, виступають за європейську інтеграцію. Це вже буде такий дезінтеграційний елемент і в цій ментальній політиці Москви, і в інтеграційний політиці Москви.

Мені навіть доводилося чути від російських експертів, що давайте відмовимося від України, не будемо втягувати її в наші альянси, тому що це буде «Британія №2». Наші альянси будуть нестабільні з Україною. Вони мають слушну думку.

І ось ці 52% все-таки… Україна відрізняється від Росії і Білорусі, тому що навіть подивитися, як вони сприймають нинішнього керівника України? Довіри до української влади немає. І якби вибори відбулися, приміром, завтра, Янукович не був би переобраний. Це ось різниця в ментальності.

Парламентські вибори так само показали, що правляча Партія регіонів не є популярною. Тут вже питання технологій, маніпуляцій, як це проводилося. Через мажоритарні округи ми всі знаємо, як це все робилося.

Влада, можливо, близька по ментальності, але вона все-таки виховувалася в СРСР. Близька, звичайно. Але громадяни України вже трошки далі – віддалилися від тієї ментальності. 20 років не минулися для українців дарма. На щастя!

– Пан Сергій назвав цю цифру людей, які зацікавлені в європейській інтеграції, що це більше 50%.

Але ж ми знаємо, що рівно така ж кількість людей виступає за участь України у Митному союзі. Виникає питання: як подолати цю шизофренію?
Сергій Солодкий: Я додам ще одну цифру. У цьому ж соцопитуванні ставилося ще одне запитання. Як ви ставитеся до того, щоб українська влада виконали вимоги чи умови ЄС щодо звільнення опозиційних політиків українських, щодо реформування України? Більше 70% виступають за те, щоб Україна виконала європейські вимоги. А це означає, що частина людей, які виступають за Митний союз, також вболіває за те, щоб все-таки європейські цінності були в Україні.

Ольга Мусафірова: Я б тут додала єдине. Я не дуже впевнена, що ті люди, про які відсотки зараз ми говоримо, тобто там – 50%, тут – 50%, що вони дуже докладно розуміють, що таке Митний союз, і що таке європейська інтеграція.

У мене є небезпідставне побоювання, що люди, які сприймають Митний союз, як панацею від своїх бід, вважають, що це є реінкарнація СРСР, що це буде безкоштовна медицина, будуть видавати квартири у чергах на підприємствах. Це, власне, ті люди, які сприйняли розпад СРСР, скажімо, як трагедію, а зараз вони із захватом кажуть: о, одумалися – і там одумалися, і тут!

І мені таки видається, що дуже великий відсоток тих людей, яких ми і соціологи спершу зараховуємо до прибічників євроінтеграції, вони також сприймають це дуже спрощено: чи Європа вкатить сюди скількись грошей, чи у нас буде абсолютний вільний виїзд, і ми зможемо поїхати по всьому світу, подивитися, скупитися, повернутися додому.

Власне, дуже багато ілюзій як у тих, хто каже, що я прибічник Митного союзу, і дуже багато ілюзій у тих, хто каже: я прибічник євроінтеграції. Мені здається, що така ситуація, на жаль, вигідна і тим, хто свідомо, не те, що відповідає за напрямок євроінтеграції або за напрямок інтеграції з Росією, Казахстаном. Але дуже простий шлях на такі дуже зрозумілі і прості речі робити наголос серед людей.

Якщо б глибше копнути і одну, і іншу категорію громадян, я думаю, що нас би чекали досить великі несподіванки. Немає великого свідомого вибору ні в однієї, ні в другої частини громадян.

Сергій Солодкий: Я з Вами справді можу погодитися, що люди не розуміють насправді, що таке Митний союз, за великим рахунком. Але я не можу погодитися, що люди мають якісь ілюзії щодо ЄС. Ілюзії можуть бути про щось неіснуюче. От по Митному союзу справді ілюзії можуть бути. А по ЄС, де громадяни захищені, де бізнес захищений, де справді верховенство права, тут про ілюзії не може йти мова. Тому що ЄС довів свою життєздатність, він довів свою корисність для громадянина.

– Але чи не може так бути, що багато хто з українців сподівається, що європейська інтеграція України покращить матеріальну ситуацію громадян? Але так не сталося в багатьох нових країнах ЄС. Та й не тільки у нових.

Ольга Мусафірова: Про це якраз мова. Надвеликі сподівання.

– І ми бачимо, що сьогодні відбувається зі звичайними громадянами Балтійських країн, Греції, Португалії. Вони живуть не набагато краще від українців з точки зору їхніх повсякденних умов. Звичайно, можна говорити про тенденцію. Але ж люди думають не про тенденції, а про сьогоднішнє життя.

Якщо ви поговорите з людиною, яка вчора була в Білорусі і в Латвії, з українцем, ця людина зробить свій вибір на користь Білорусі. І це треба розуміти.

Маємо запитання радіослухача.

Слухачка: Я погоджуюся з пані Мусафіровою, яку я дуже поважаю, щодо того, що люди прагнуть у Митний союз через те, що вважають, що то буде реінкарнація СРСР.

Але мені здається, що тільки 50% хочуть в ЄС тому, що вони не те, що мають ілюзії, ні, вони багато чого не знають. Вони асоціюють ЄС, наприклад, лише з ліберальною економікою, з дуже розвиненим капіталізмом.

Але вони не знають про ту ж прогресивну шкалу оподаткування, що багаті в ЄС платять не 15% чи 17%, як в Україні, податку, а 40-45%, вони не знають, що існують з дуже вираженими ліберальними економіками. Економіка соціал-демократичного плану, як у Скандинавських країнах. Там теж дуже високі гарантії соціального захисту.

Якби люди це все знали, якби громадські організації і політики, насамперед опозиційні, в Україні більше про це розказували, то прихильників євроінтеграції побільшало б.

– Ну от, слушна думка.
Сергій Солодкий: Слухачка довела, що не все втрачено у нашому суспільстві. Люди в нас досить поінформовані, що таке ЄС, що таке Митний союз.

Знову ж таки, якщо говорити про інтеграцію на пострадянському просторі. Україна ніколи не виступала проти якихось інтеграційних процесів, які не пов’язані з реінкарнацією якраз гегемонії російської, не підігравала якимось політичним очікуванням і зусиллям Росії.

Цілком можна працювати в економічному плані і посилювати економіки пострадянських країн у рамках зони вільної торгівлі. Україна приєдналася до зони вільної торгівлі в рамках СНД. І це абсолютно не суперечить нашій європейській інтеграції. Це абсолютно не суперечить очікуванням і в Москві, і в Києві співпрацювати в економічному плані, посилювати економіки, посилювати матеріальний стан. Як от ми говорили, що українці можуть позаздрити білорусам і так далі. Можна працювати.

Митний союз – це вже політична площина. Митний союз – це наближення до Євразійського союзу. І це вже не зовсім економіка. Тут ми маємо зрозуміти, що у Митному союзі Україна буде підігрувати політичним імперським зусиллям Москви. Чи це потрібно Україні? Я думаю, що ні.

– Запитання ще одного слухача.

Слухач: Я 50% на 50% жив у тій системі і в цій системі. І ні в якому разі не повертався б до іншої. Я не кажу про те, що Митний союз, як такий, поганий, але з тими підводними каменями, які в ньому мають на увазі, то, звичайно, тут навіть немає про що говорити.

І друге. Моїм синам за 25 років. І, спитавши їх, чи хочуть вони у союз з кимось, я впевнений, що вони відповіли б питанням на моє питання: для чого? Є держава, яка повинна себе реалізувати, яка повинна робити все, щоб не йти до когось.

І ще. Чи ви запрошували когось із представників влади, як віддзеркалення тієї розмови, яка сьогодні є, їхньої позиції, чи, власне, ніхто не прийшов?

– А ми вирішили зібратися тут з колегами, а не з представниками влади, тому що, я думаю, представникам влади треба вести інші дискусії.

Потім, я думаю, представники влади не висловлюють власних позицій, на жаль. Ми з цим, як журналісти, зустрічаємося. Представники влади приходять тільки тоді на якісь ефіри, коли вони мають «службове завдання» від штабу Партії регіонів і висловлюють ті тези, які їм там написані. А коли закінчується ефір, висловлюють власні думки.

Тому я вважаю, що коли якісь мої колеги запрошують представників влади, ви маєте розуміти, що вони переводять ваш час. Представникам влади з таким ставленням до інформації не місце в телевізійних і радіоефірах. Це фактично доведено, мені здається, досвідом будь-якої професійної людини.

Ну, це щодо цього питання.

Сергій Солодкий: Якщо слухача цікавить позиція влади, то вона цілком очевидна і трансльована офіційно.

– Багато разів.

Ольга Мусафірова: Так.

Сергій Солодкий: Українська влада виступає за європейську інтеграцію. Чи це щиро, що реально відбувається у коридорах, в кабінетах і на переговорах з Москвою, то там є чимало запитань.

– Чому? У мене немає запитань.

Я був у діалозі з Віктором Федоровичем Януковичем, коли він балотувався на посаду Президента України. Він стояв перед мікрофоном, говорив про європейську інтеграцію. Мікрофон виключився, він підійшов до мене і сказав: Віталію, ти ж розумієш, що наше справжнє місце разом з Росією. Тобто, от ми ж тут свої люди.

І це не представник влади. Це Янукович. І це я чув на власні вуха. От і все!

Сергій Солодкий: Зараз українська влада навіть не соромиться цей свій дуалізм навіть проявляти. З одного боку, Президент каже, що ми за євроінтеграцію, а з іншого боку, міністр закордонних справ розказує: ми хочемо бути трошки там, а трошки там. Що в ЄС взагалі не сприймається.

От учора якраз приїхав до України представник Європарламенту, якого інколи звинувачують у симпатіях до чинної влади, що не відповідає дійсності, Павел Коваль. І він чітко сказав: від України сьогодні сподіваються двох чітких сигналів у двох площинах. Перше – це те, щоб Україна дала чітко зрозуміти: вона в ЄС чи ні. Тому що зараз у ЄС розгубилися через оці заяви українського МЗС. Коли, як сказав Павел Коваль, Україна хоче брати фрукти відразу з двох кошиків: з Митного союзу і з ЄС. Цього не вийде.

З цим дуалізмом у зовнішній політиці потрібно нарешті буде покінчити саме у цьому році, якщо Україна хоче підписати реально угоду про асоціацією.

А друге питання, в якому теж хочуть чіткості отримати в ЄС, – це питання вибіркового переслідування, в якому, на жаль, Україна не показує прогресу, а лише регрес з кожним днем.

– До речі, те, що сказав слухач, то це теж важливий момент. Він сказав, що Україна, як держава, взагалі не має ні до яких союзів іти.

Це ось такий ще рудимент є в суспільстві мислення цього початку 20 століття, повне нерозуміння, що країна, якщо не є якоюсь частиною…

Ольга Мусафірова: Так, що ми самодостатні, ми самі по собі. Острівне таке утворення.

– Острів свободи.

Ольга Мусафірова: Мені було б про що, може, цікаво? Якби ви, колеги, мені допомогли в цьому розібратися – цей виступ Путіна перед працівниками ФСБ.

Ви абсолютно слушно зауважили, що Володимиру Володимировичу у чому, у чому, а в інтелекті не відмовиш. Хоча б на тому рівні, який має бути у президента держави. І такий виступ та ще і перед такою службою, як на мене, означає те, що це був даний такий сигнал, меседж про те, що оця робота на пострадянському просторі та ще й, мабуть, із залученням спецслужб, у неї буде дуже великий розмах, може, якісь будуть інші методи застосовані.

І мені просто цікаво було б, якби ми спільно про це поговорили. Чого нам очікувати? Чи це просто так? Я не вірю, що це просто так було, знаєте, заради «красного слівця» сказано, щоб залякати. Ні! Я думаю, що це якась певна вже, може, і вибудувана…

– Частина стратегії.

Ольга Мусафірова: Так, частина стратегії, до якої, як завжди, ми вже про це таке загальне місце. Так що у нас, в України, немає своєї стратегії. Вона більшою частиною обороняється. Тобто, про наступ ніхто не говорить. То чи здатні ми сприйняти, як держава, цей виклик, чи ми будемо «по хвостах бити»?

– Я думаю, що це питання може якраз стати початком нового ефіру. Я обов’язково на це запитання спробую Вам відповісти наступного разу.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Сьогодні отримала велике задоволення від участі в Стратегічному дискусійному клубі. Говорили про те, як рівень європеїзації країни впливає на її безпеку. Не на ту безпеку, яка за інерцією з часів “холодної війни”, все ще для багатьох є синонімом оборони. А на безпеку кожного, хто зараз читає цей пост. Безпеку приватного підприємця, який не знає, що буде завтра з його бізнесом після чергового рейду податкової чи загадкових посланців з наполегливою пропозицією терміново продати бізнес, навіть якщо бізнес, взагалі-то, не продається. Безпеку політика, який вирішив терміново купити нерухомість в якійсь з європейських країн й перевезти туди сім’ю до кращих в Україні часів. Безпеку держслужбовця, який у будь-який момент може стати черговим козлом відпущення у показушній грі боротьби з корупцією, знаючи, що у справжнього корупціонера принаймні є шанс відкупитись, а в чесного чиновника – ні. Безпеку громадського активіста, у якого все більш стало підстав вважати, що чергові проблеми з електронною скринькою – це вже давно не просто вірус, а хлопці у спортивних костюмах а-ля “ліхіє дєвяностиє”, які множаться на вулицях навіть західноукраїнських міст – зовсім не данина моді. \
Одна справа, коли в країні стає жити некомфортно, а інша, коли в ній жити стає страшно. Не знаю, чи є хоча б одна цивілізована держава в світі (не кажу вже про Євросоюз), в якій у трійці ключових загроз національній безпеці її ж мешканці називали свавілля влади (після росту безробіття і економічного занепаду)? В Україні, за даними минулорічного опитування групи “Рейтинг”, саме так. Ось і виходить, що більшість країни живе за одним і тим же словом-слоганом, тільки за різним його значенням. Словом “вижити”. Для мільйонів українців – це буквально означає сьогодні утримати на плаву свою сім’ю, свою організацію, свій бізнес. Для десятка свавільників при владі – “вижити” означає позбутись політичного опонента, конкурента по бізнесу, колишнього однодумця, який зарвався.

І коли сьогодні доказують переваги євразійського вибору перед європейським, цифри, як на мене, ніщо порівняно з тим, наскільки безпечніше почувається активна, думаюча людина в країні ЄС і в країнах Митного Союзу. Всі перераховані моменти – це не лише відображення сьогоднішньої України, це і відображення реалій Митного Союзу. Жоден українець, вступивши туди, не стане почуватись у більшій безпеці. Він лише зарезервує нинішній статус-кво на десятиліття: все тих ж нахабних людей у формі, які на раз-два можуть заломити руки й повалити на землю, все ті ж бурлескні суди й судилища, все тих ж місцевих князьків, які з легкістю називають своїх підлеглих рабами… Для країн європейських – це дикість. Для Митного Союзу – норма.

Відносин Україна-ЄС – це теж відносини, замішані на безпеці. Мешканці Євросоюзу, які, на відміну від українців, врослись у простір комфортного життя, не готові з обіймами зустрічати тих, хто своє свідоме життя провів і продовжує проводити поза цим простором. Хто не розуміє, здавалось би, таких банальних речей, як те, що в європейській країні окремі навіть найвливовіші політики при владі не можуть бути важливішими та впливовішими, ніж владні інституції, про що резонно говорив сьогодні на засіданні клубу Джеймс Шерр.

Але не все так погано. Дійсно, Україна є Іншою для ЄС. Не тією ідеальною Іншою, як, скажімо, Норвегія чи Швейцарія, які в Євросоюз хоч і не вступили, але перейняли його стандарти і норми настільки, що при бажанні могли б бути легко імплантовані в європейський організм дуже малою кров’ю. Але й не безповоротно Іншою, яка приречена йти лише паралельним до Євросоюзу шляхом. Україна сприймається, як Інша, яка рано чи пізно може стати як мінімум ідеальною Іншою. Власне, саме тому Євросоюз й не здається: видає на гора заяви, створює безпрецедентні місії Квасьнєвського-Кокса чи готує чергові умови-індикатори для підписання Угоди про асоціацію. Хоча, погодьтесь, набагато легше було б визнати нашу безповоротну Іншість й відпустити у відкрите євразійське плавання.

Інтерв’ю директора Інституту світової політики для румунського видaння «Karadeniz Press» напередодні переговорів щодо придністровського регулювання в форматі 5+2, що розпочалися сьогодні у Львові.З оригіналом матеріалу можете ознайомитися тут .Одним из приоритетов Украины во время председательства в ОБСЕ в 2013 году было объявлено урегулирование приднестровского конфликта. Министр иностранных дел Украины, председатель ОБСЕ Леонид Кожара сказал в заключение своего визита в Кишинев и Тирасполь, что приложит все усилия для того, чтобы переговоры по приднестровскому урегулированию продвинулись вперед на следующей встрече 18-19 февраля во Львове, на западе Украины. Как Приднестровье неожиданно стало приоритетом для властей в Киеве, и какие ставки будут делаться на встрече в Львове, мы обсудили с директором Института мировой политики в Киеве Аленой Гетьманчук.

В конце этого месяца, во Львове состоится встреча представителей переговорного процесса по приднестровскому урегулированию, благодаря украинской стороне. Чего можно ожидать от этой встречи? Чего добивается Украина?
Для Украины чрезвычайно важно, чтобы переговорный процесс по Приднестровскому урегулированию являлся непрерывным. То, что переговоры 5+2 состоятся во Львове – свидетельствует о такой непрерывности. И это хорошая новость. Плохая новость состоит в том, что украинской стороне не удалось организовать встречу лидеров Молдовы и Приднестровья во Львове. Напомню, что это приглашение было направлено лидерам двух берегов Днестра во время недавнего визита министра иностранных дел Украины Леонида Кожары в Кишинев и Тирасполь. Плохая новость состоит не просто в том, что лидер Приднестровья Шевчук отказался испробовать кофейную дипломатию на добавок к пивной и футбольной дипломатии, которые имели место между ним и Филатом ранее. Речь идет, в первую очередь, о том, что содействие организации встреч в формате 1+1 являлось одной из главных ставок Украины во время своего председательства в ОБСЕ. Расчет с украинской стороны делался на то, что без политической воли первых лиц существенный прогресс в урегулировании невозможен. Украина как председатель ОБСЕ получил первый дипломатический щелбан на приднестровском направлении, хотя психологически многие эксперты и дипломаты в Киеве в нему были готовы, зная отношение к данному формату России. Теперь главное, чтобы этот щелбан не выбил желания у Киева как председателя ОБСЕ выдвигать другие минимально амбициозные и креативные инициативы.
Вы подчеркнули в полиси-брифе что Украина имеет большие возможности, чтобы разработать необходимые предпосылки для обеспечения мирного разрешения затянувшегося конфликта в приднестровском регионе. Почему этот потенциал используется редко и ограниченно?
Приднестровье не находится в числе приоритетов внешней политики Украины (нынешний период председательства в ОБСЕ не в счет). Кроме того, тема приднестровского урегулирования – не является самодостаточной для правящих украинских элит. У меня сложилось впечатление, что она интересна для них, в первую очередь, как некий товар, который может быть продан при условии хорошей цены в диалоге с ключевыми партнерами – Россией и/или Евросоюзом. Также сама тема Приднестровского урегулирования до момента председательства Украины в ОБСЕ не являлась особо престижной с точки зрения удовлетворения профессиональных амбиций для украинских чиновников и дипломатов, поэтому большинство тех, кому поручают курировать этот вопрос, расценивают свою должность как почетную ссылку. Это, безусловно, сказывается если не на эффективности, то на драйве в их работе.
Год председательства Украины в ОБСЕ сможет изменить ситуацию и станет ли Киев более активным?
Я надеюсь, что председательство Украины в ОБСЕ заинтересует как многих украинских полиси- и опинионмейкеров, так и обычных граждан приднестровской темой. В представлении многих из них Приднестровье остается каким-то мутным пятном, хотя, на самом деле, визуально Тирасполь в последние годы не слишком существенно отличается от соседних областных центров Украины. Мне лично не раз приходилось встречать в Киеве людей, которые понятия не имеют о существовании образования под названием «Приднестровская Молдавская Республика», или, например, думают, что Тирасполь – это где-то в Беларуси.
Станет ли Киев более активным – это, во многом, зависит от его результативности во время председательства. Если будут хотя бы минимальные подвижки – шансы на последующую активность сохраняются, если нет – то это, я боюсь, может еще больше усилить впечатление, что инвестировать свою энергию, ресурсы и время в приднестровское урегулирование является напрасной затеей.
Как Вы думаете, почему украинские политики настолько пассивные, если в Приднестровье проживает 1/3 украинцев?
Очевидно, не все из них понимают, какие дополнительные возможности предоставляет наличие такого количества этнических украинцев для Украины как потенциального лидера в регионе. Даже в электоральном плане украинские граждане в Приднестровья не представляют такого веса, как принято считать в самой самопровозглашенной республике. Кроме того, у большинства украинских политиков никогда не было желания уподобляться, например, российским коллегам, которые вагонами завозили российские паспорта в Южную Осетию или чтобы потом заниматься в этом регионе «принуждением к миру», якобы защищая своих граждан.
Многие эксперты и политики предпочитают произносить эту фразу – «все что касается Приднестровья решается в Москве». Они правы или эта фраза устарела?
Все, что касается Приднестровья, может, и решается в Москве, но согласовывается как минимум в Киеве и Брюсселе (или Берлине) и утверждается в Кишиневе. Зависимость игроков в процессе приднестровского урегулирования хоть и ассиметричная, но все же есть.
Как расценивает российская сторона украинскую инициативу решит приднестровскую проблему?
Российская сторона традиционно скептически оценивает любые инициативы, кроме своих собственных. Тем более, что никакой конкретной инициативы сравни Плану Ющенко с украинской стороны сегодня и нет. В целом, любая повышенная активность Украины на приднестровском направлении способна стать дополнительным раздражителем в российско-украинских отношениях. А учитывая и так непростой диалог Украины и России, с украинской стороны есть желание свести другие раздражители к минимуму – то бишь, если и проявлять активность, то в такой мере, которая способна серьезно не навредить и так поврежденному диалогу Киева с Москвой.

Приход Евгения Шевчука к власти в Тирасполе многим дал надежду, что этот молодой политик (украинского происхождения) сможет ускорить переговоры в направлении поиска долгосрочного решения. Что на самом деле происходит?
Ни для кого не секрет, что молодой политик – по своей воле или не очень – сегодня вынужден руководствоваться в качестве главного слогана своей политической деятельности старой поговоркой «кто платит, тот и заказывает музыку». Платит Россия, соответственно и музыку в генеральной позиции Тирасполя на переговорах заказывает она.
Фактор украинского происхождения лидера Приднестровья преувеличен. У меня нет серьезных оснований говорить о каких-либо сантиментах Шевчука по отношению к Украине после его избрания лидером самопровозглашенной республики. Точно также, как и нет оснований говорить о каких-то особых сантиментах к Шевчуку со стороны украинских политиков, реально влияющих на принятие решений в стране.
С точки зрения государственной безопасности, какой вариант решения проблемы является более выгодным для Украины?
Вариант, который обеспечит создание эффективного и реально работоспособного государства Республика Молдова.
В другом контексте, Вы заявляли что динамизм украинской дипломатии в направлении решения приднестровского конфликта является одним из способов отвлечения внимания ЕС от реальной ситуации Юлии Тимошенко. Удастся ли украинским властям это намерение?
Да, активность Украины на приднестровском направлении, способна привнести в мрачную картину отношений между Украиной и ЕС некоторые светлые тона, но сама картина от этого не станет светлой. То есть, любые попытки заменить тимошенкизацию диалога между Украиной и ЕС, наблюдающуюся последние полтора года, на его хотя бы частичную приднестровизацию обречены на провал. Вопрос избирательного правосудия – это главное препятствие, которое мешает развиваться отношениям между Украиной и Евросоюзом сегодня, и пока он не будет снят с повестки дня, никакие даже удачные иницитиавы Киева на приднестровском направлении не помогут.
Справится ли Украина с ролью председателя ОБСЕ? Есть возможность исправить свой имидж перед Западом?
У Украины просто нет другого выбора, как использовать председательство ОБСЕ для улучшения своего имиджа за границей, если, конечно, Юлия Тимошенко вдруг чудом не окажется на свободе.
Спасибо.

Стаття старшого аналітика ІСП Леоніда Літри для “GLAVCOM.UA”Почему в Украине так дорого стоят импортные автомобили? Ответ на этот вопрос лежит в нескольких плоскостях.\
Проведем эксперимент. Возьмем, к примеру, обычную машину среднего класса в Европе – Мерседес С класс, дизель, 2008г., 2148к.с., 100 (кВт) – 136 л.с. и 150.000 км пробега. На известном немецком сайте mobile.de этот Мерседес стоит 10.000 евро, что является очень даже неплохой ценой.

Как известно, внутри Евросоюза нет пошлин на импорт машин. Но представьте себе, что я живу в Германии, и решил импортировать вышеупомянутый Мерседес откуда-то извне Евросоюза. После регистраций и «расстаможки» машина будет стоить около 12.500 евро, то есть, 10% пошлины на импорт и 15% налога на добавленную стоимость (НДС).

Во Франции такой же автомобиль при ввозе стоил бы 12.960 евро, а в Америке вообще смешно – 10.250 евро.

Что же происходит у наших соседей? Например, в Молдове этот же Мерседес в случае его импорта будет стоить 12.642 евро. В России еще дороже – 15.794 евро, включая утилизационный сбор в сумме 99$.

И, наконец Украина. Поскольку в Украине на импортированные автомобили налогов несметное количество, чтобы не запутаться, решил использовать калькулятор одного из украинских сайтов, на котором можно легко сосчитать конечную стоимость импортного автомобиля. Результат потрясающий: машина, купленная в Германии за 10 тыс. евро украинскому покупателю после всех официальных процедур обойдется в… 18.982 евро. То есть, почти вдвое дороже от первоначальной стоимости.

В том числе:
Пошлина (10%) 1.000 €
Акциз (2,00€ за куб.см.) 4.400 €
НДС (20%) 3.080 €

Итого только растаможка 8.480 €
Первая регистрация в ГАИ (0,20 грн за куб.см.) 40 €
Налог в пенс. фонд (3%) 462 €
18.480€ – цена с растаможкой + 502 = 18982 евро.

Правда, согласно правилам, вступившим с 1 января 2013 года, налог в Пенсионный фонд платят только владельцы новых авто, но это на общем фоне не меняет общую картину.

А теперь другая статистика.

В Германии, чтобы купить такую машину, местный гражданин должен отложить 5 своих зарплат (4 зарплат на покупку и 1 на «расстаможку»), поскольку средняя зарплата в Германии составляет порядка 2500 евро. В Украине же – это 34 среднемесячных зарплат (около 400 долларов), которые украинец должен потратить на свою покупку и плюс еще 30, чтобы расстаможить автомобиль. В сухом остатке – 64 месячных заработных плат.

То есть, чтобы купить поддержанный Мерседес в Украине необходимо почти 5 с половинной лет!

Такая наглядная демонстрация может служить еще одним аргументов против вступления Украины в таможенный Союз и теоретическое отдаление от Европейского.

Стаття Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики для тижневика “Дзеркало тижня”Новообраному президентові Чехії, чи то соціалісту, чи то соціал-демократу Мілошу Земану, впродовж останнього тижня надійшло чимало вітальних телеграм. Зокрема й від президента України. У В.Януковича був привід справді від щирого серця привітати свого чеського колегу, який у запеклому виборчому бою переміг свого головного суперника — міністра закордонних справ, князя Карла Шварценберга. Це до часів президентства Віктора Федоровича Чехія в українських політиків асоціювалась із приємним попиванням мінеральних вод у напівросійськомовних Карлових Варах. У часи ж Януковича ця невеличка республіка раптом перетворилася на своєрідний осередок уваги до політичних переслідувань в Україні чи, як мінімум, на постійно ввімкнений у Європі “алярм”, що за нинішньої влади в Україні деякі опозиційні політики просто змушені шукати притулку за кордоном. Навряд чи прихід Земана примусить Чехію переглянути свою позицію у питанні бажаних (і не дуже) гостей з України, але з його появою в Празькому граді в української влади є більше шансів отримати “свою людину” в Празі. Людину, котра навряд чи вітатиме з розпростертими обіймами опозиціонерів, гнаних з України “злочинною владою”. \
Тим більше що й у самій Чехії, всупереч поширеним уявленням у наших краях, далеко не всі в захопленні від зростання кількості VIP-біженців з однієї конкретної держави на Сході Європи. А в деяких сусідніх із Чехією країнах (тій-таки Словаччині, яку Земан має намір відвідати з першим президентським візитом) доводилося чути, що словаки на місці чеських колег не наважилися б на позитивні відповіді для українських шукачів притулку, — надто це серйозний виклик для діалогу з офіційною владою в Києві.

Наскільки серйозний цей виклик, чехи змогли переконатися впродовж останніх кількох років. Відносини між Києвом і Прагою в цей час розвивалися таким чином, що на запитання, чому не відбувся той або інший візит (переговори, консультації) на двосторонньому рівні, українські чиновники лукаво відповідали: “Ти ж розумієш, що Чехія сьогодні не найбільш дружня для нас країна”. Хоча ключову роль, за нашою інформацією, у наданні притулку відомим українцям у Чехії відіграв глава міграційної служби Чехії, знаний у своїх колах дисидент, найбільше відчуло на собі реакцію офіційного Києва чеське МЗС під керівництвом Карла Шварценберга.

Але що цікаво: навіть незважаючи на всілякі політичні та дипломатичні обструкції з боку Києва і активну діяльність Олександра Тимошенка в Празі, чеський уряд не став уподібнюватися дрібним месникам, якими кишать Печерські пагорби в Києві, і зайняв, скажімо, у тому ж питанні Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, позицію, більш близьку до позиції Польщі, аніж Німеччини. Причому роль міністра Шварценберга була в цьому питанні далеко не останньою. Як, до речі, і роль іншого чеха, єврокомісара Фюле, який у колах європейської бюрократії вважається сьогодні головним адвокатом підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄС у листопаді на Вільнюському саміті Східного партнерства. Причому ще невідомо, чия позиція на кого більше впливає: Фюле на Шварценберга чи Шварценберга на Фюле, оскільки чеський міністр закордонних справ завдяки своїй дружбі з Вацлавом Гавелом (свого часу навіть працював керівником його адміністрації) та активному сприянню дисидентському рухові є своєрідним моральним авторитетом для багатьох чеських політиків і дипломатів.

Так чи інакше, зовсім не з доброго дива після перемоги Земана Янукович відразу ж направив новообраному чеському президентові компліментарний лист, у якому не лише нарешті згадав, що Чехія — “важливий політичний та торгово-економічний партнер у ЄС”, а чеський народ — насправді дружній народ, а й запросив Земана завітати до України. Наче це зовсім не український лідер ще донедавна махав деяким представникам чеської держави пальчиком з попередженням на кшталт “но с етімі політічєскімі бєжєнцамі надо что-то рєшать”…

Так, від новообраного президента Чехії, на відміну від тамтешнього міністра закордонних справ, навряд чи можна очікувати, що одного чудового дня він підійде до Януковича і скаже фразу, яку чеський міністр просто й невимушено сказав торік тодішньому міністру Грищенку: “Пане міністре, у мене до вас є пропозиція — відпустіть Юлію Тимошенко на лікування до Німеччини”.

З Мілошем Земаном у Віктора Януковича справді є шанс потоваришувати. Земан, як і Янукович, за великим рахунком, — людина з минулого. Хоч він і не жив у “совку”, проте багато типових атрибутів совковості вочевидь узяв у свою риторику та поведінку. Земан, за бажання, навіть може претендувати на роль такого собі чергового медіатора між Євросоюзом та Україною, якщо інший чех — єврокомісар Фюле — остаточно покладе край цій невдячній справі, а Квасьнєвський остаточно переключиться на роботу радником Нурсултана Назарбаєва. Земан настільки добре володіє російською, що не змарнував нагоди похизуватися цим своїм вмінням навіть на фінальних теледебатах. А головне для Віктора Федоровича — Земан ніколи особливо не переймався такими питаннями, як, скажімо, права людини, — власне, тими питаннями, з приводу яких до Януковича лунає сьогодні найбільше претензій від західного світу. Коли у Земана запитали, що важливіше у відносинах із Росією й Китаєм — права людини чи вигідна торгівля, він сказав, що не треба бути святішим за Папу Римського, і навів приклад Німеччини, яка, мовляв, чудово умудряється торгувати з цими обома країнами. Він ненавидить журналістів і, на відміну від багатьох інших західних політиків, навіть не приховує цього. Він, подейкують злі язики, з тих політичних аксакалів Чехії, котрі не проти розпочати день із півлітрівки “Бехеровки”, і, мовляв, нехай весь світ зачекає… Він не особливо страждає від іміджу “проросійського” політика. І, хоча під час передвиборної кампанії Земан усіляко намагався відкинути найпоширеніший закид на свою адресу, що буцім його фінансує “Лукойл”, однак мусив зізнатися: справді, в його штабі працювали співробітники російської нафтової компанії й навіть перераховували на його кампанію кошти, але начебто свої власні, а не російські нафтодолари.

Загалом, досить показово, що на перших в історії Чеської Республіки прямих президентських виборах чехам довелось робити вибір не просто між двома політиками на прізвища Земан та Шварценберг. І не просто між лівим та правим, між “своїм у дошку” і аристократом (причому справжнім аристократом, з усіма титулами, палацами і безмежними лісовими угіддями, а не фіктивними українськими а-ля “межигір’ями” та незаконно відчуженими лісами й озерами), між лояльним до нинішньої Росії та її запеклим критиком, між справжнім чехом і чехом заїжджим (Шварценберг провів більшу частину свідомого життя в Австрії й Німеччині, хоча й не з власного бажання, а з волі тодішнього комуністичного уряду). Це ще був вибір між “міцним господарником” (Земаном) та моральним авторитетом (Шварценбергом, якого підтримали в основному молодь, інтелігенція і переважно мешканці великих міст), котрий жодного разу не був замішаний в жодних скандалах, пов’язаних із аферами та корупційними схемами, на відміну від Земана, що чудом пережив їх чимало. Чехи зробили ставку, яку зазвичай роблять українці, — на міцного господарника. Хоча в нас іншої опції — морального авторитета національного масштабу, — на відміну від Чехії, ніколи, в принципі, й не було.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Що ж, Керрі – офіційно новий держсекретар США. Очолюваний ним комітет з закордонних справ затвердив його на посту шефа американської дипломатії передбачувано вражаючою кількістю голосів.\
Керрі по праву заслужив цей пост: 28 років працював сенатором, з яких чотири – очолював Комітет з закордонних справ. За цей час обріс такою кількістю важливих контактів по всьому світу, що на знайомства з закордонними колегами у статусі держсекретаря він зайвого часу точно не витрачатиме. Крім того, Керрі в американській політичній системі координат – не просто важковаговик: після його участі у вирішальному двобої за президентське крісло з Джорджем Бушем-молодшим – він важковаговик у квадраті.

Керрі не просто став держсекретарем: він, швидше, після затвердження у сенаті перейшов зі статусу “конгресового держсекретаря”, як його охрестили в кулуарах, у просто держсекретаря.

Що змінить призначення Керрі для України? За великим рахунком, нічого особливого. Ключові питання, як і раніше, вирішуватимуться у Білому Домі. Хоча, звісно, деякі нові нюанси з’являються.

Керрі має дещо іншу історію відносин з Бараком Обамою. Непотрібно забувати, що фактично Керрі засвітив зірку молодого чиказького сенатора на загальнонаціональному політичному Олімпі, що, власне, і дозволило Обамі претендувати на президентський пост. Це сталось, нагадаю, після того, як Керрі – кандидат в президенти від демократів, запросив Обаму виступити на з’їзді Демократичної партії. Темношкірий сенатор виступив так яскраво, що про нього відразу загула вся Америка. Отож, навіть проста людська вдячність примушує Обаму не забувати, хто дав йому путівку у велике президентське плавання.

У Обами з Керрі ще начебто тоді склались доволі довірливі стосунки. А після того, як Керрі готував Обаму до теледебатів з Ромні, втілившись у роль останнього, вони начебто ще більше потоваришували. Таким чином, якщо останнє слово й залишатиметься за Обамою, то Керрі матиме всі шанси на передостаннє.

До чиєї думки дослухатиметься Керрі у питаннях з Україною? Поки зарано говорити однозначно. За часи роботи його в сенатському комітеті, українські делегації різного ґатунку (від політиків до дипломатів та громадських діячів) в основному намагались донести якісь позиції до Керрі через такого собі Джейсона Брудера – кар’єрного дипломата, з українським корінням, про яке, як на мене, краще б він і не згадував: особливих сентиментів до землі його предків в нього не спостерігалось. Він створює враження американського дипломата, які у своїй роботі з такими країнами, як Україна, керуються одним гаслом: “Робіть те, що ми кажемо, а не те, що ми робимо” (Do what we say, not what we do). У пана Брудера це гасло проходить біжучим рядком і в тому, що він говорить, і в тому, в якій часом зверхній і не дуже дружелюбній (особливо як для американця) тональності він це доносить. Хоча потрібно визнати: ситуацію в Україні він знає досить непогано. У цьому я переконалась особисто, маючи нагоду з ним пару разів поспілкуватись. У чому Брудер дійсно корисний, так це в тому, що після розмови з ним не один гість з України відразу тверезів, розуміючи, в якому насправді хвості зовнішньополітичних пріоритетів плететься Україна для США. Розумів, що це тільки з Києва ми виглядаємо такими крутими і важливими для Вашингтона… Знаю, що навіть деяких міністрів Брудеру серйозно вивести з рівноваги, після чого вони просили більше не мати з ним справи. До речі, крім свого українського походження, Джейсон має ще одну точку дотику з Україною: його дружина певний час працювала волонтером у Корпусі миру в нашій країні.

Проте, слід зазначити, що роль Брудера у формуванні позицій Керрі в українському питанні навряд чи можна порівняти зі, скажімо, роллю іншої американки українського походження – Мелан Вервієр на сприйняття українських справ з боку Хілларі Клінтон.

Сам Керрі Україною ніколи не особливо переймався. В якийсь час, коли Ющенко ще був президентом, а Керрі вже став Головою сенатського комітету, йшли розмови про те, щоб організувати його візит до України. Але візит так і не відбувся. У Керрі виявились інші важливіші справи: у чому він дійсно став асом за час роботи в комітеті, так це у близькосхідній тематиці – він знає інсайд, знає людей, може сам пропонувати рішення. За нинішньої каденції Обами Керрі доведеться стати таким же асом і в справах азійських. Що поробиш, дивна дружбо-ворожнеча (те, що англійської обізвали прикольним неологізмом frenemy) між Китаєм і США продовжується. З одного боку, з Китаєм треба дружити, бо з номером один в американському імпорті і номером два в американському експорті інакше й не вийде. Це я відчула навіть у спілкуванні з пересічними американцями. Коли у минулому році відвідувала в штаті Індіана одного дуже успішного американського фермера, то він відверто мені зізнався: якби не Китай, він навіть не уявляє, куди б продавав усю свою соєву продукцію, а його фермер-сусід – американських качок, які потім перетворюються на качок по-пекінські. З іншого боку, стримувати зростаючу корону Піднебесної деклараціями про стратегічне партнерство та візитами в Пекін не вийде. Особливо після того, як китайці показали зуби в нещодавньому острівному конфлікті з Японією. І, можливо, навіть стримувати й з допомогою відкриття нових військових американських баз у Сінгапурі та Австралії, якими б миролюбними не були наміри дипломатії другої каденції Обами.

До речі, Джон Керрі, а також номінований, але ще не призначений міністр оборони, якраз і мають уособити цю миролюбність: обидва ветерани В’єтнамської війни, які так наситились у свій час демонстрацією військових м’язів Сполучених Штатів, що сьогодні готові робити все, що завгодно, аби ці м’язи більше ніколи Вашингтону вже не доводилось би вип’ячувати (ну, може не ніколи, але за їхнього перебування в адміністрації так точно ). У цьому плані Керрі – чи не найкращий символ Америки, що ставить жирну крапку в декаді воєн. І саме з Керрі пов’язані великі очікування, що замість військових і розвідників зовнішня політика США знову повноцінно повернеться до рук дипломатів.

Але повернімось до України. Знаю, що чимало кого в Києві цікавить питання, наскільки Керрі зможе виявитись активним прибічником проекту “демократична Україна”, а не відстороненим спостерігачем розгортання проекту “авторитарна Україна”? І наскільки він дозволить собі у питанні України діяти за принципом Хілларі Клінтон у питанні Росії – йти і жувати гумку одночасно? Тобто критикувати українську владу за порушення прав людини з одного боку, а з іншого – співпрацювати з нею у питаннях, які цікаві та важливі для обох країн?

Переважна більшість тих, кому доводилось спілкуватись з Керрі чи пильно спостерігати за його діяльністю, стверджують, що Керрі навряд чи страждає демократичним місіонерством. Тобто, рвати на собі сорочку за те, щоб молода українська демократія перетворилась на зрілу українську демократію – він навряд чи буде. Хоча, звісно, це не означає відмову Держдепартаменту США від майже ритуальних заяв про необхідність дотримання прав людини Україні та вирішення проблеми вибіркового правосуддя. І у своєму виступі в сенаті перед затвердженням Керрі говорив про те, що жодна країна в світі не є такою відданою питанню прав людини, як Америка. Думаю, говорив цілком щиро.

Але, впевнена, що так само щиро Керрі говорив про те, що, цитую, “зовнішня політика – це економічна політика”. Про американську економічну політику Керрі дійсно знає чимало: зокрема, й від дружини, спадкоємиці династії Хайнц. Тої самої, якій належить могутня компанія з виробництва чудових кетчупів з однойменною назвою.

Отож, ризикну припустити, якщо Україна зможе запропонувати щось таке, щоб вписалось у американську формулу “зовнішня політика – економічна політика”, у неї буде, звісно, більше шансів пересунутись з хвоста зовнішньополітичних пріоритетів Вашингтона принаймні у район талії. “Якщо економічно зацікавимо США, то будемо для них цікавими”, – підтверджує і мій співрозмовник, чудово поінформований в американській зовнішньополітичній кухні дипломат.

Що на сьогодні реально може бути об’єктом такого зацікавлення? Тут, на жаль, не можу бути оригінальною – це, передусім, енергетичне співробітництво. І передусім, “історія успіху” з видобуванням сланцевого газу компанією Chevron у Львівській та Івано-Франківській області. Керрі про це вчора теж говорив. Зокрема підкреслив, що американська зовнішня політика також визначається енергетичною безпекою.

Отож підсумовуючи, американська зовнішня політика продовжуватиме фокусуватись передусім на двох видах країн: країнах, здатних запропонувати Адміністрації Обами “історію успіху”, яка б зміцнила позиції цієї адміністрації і в себе вдома, і за кордоном, або на країнах, котрі здатні підірвати власне американську “історію успіху”, загрожуючи Вашингтону чи-то ядерною програмою, чи набираючою оберти економічною міццю. Іншими словами, американці концентруватимуться на тих, хто спроможний запропонувати Вашингтону бонус, або хто готує проти нього бомбу.У прямому і переносному значенні. Енергетична співпраця з Україною – це, хоч і невеличкий, але бонус, різкий відхід від демократичних норм і практик, в які так намагались інвестувати США енергію, людей і ресурси впродовж всіх років незалежності України – це невеличка бомба, але її неможливо порівняти з тією ядерною програмою Ірану чи викликами з боку Китаю.

Ну і останнє. Як любив повторювати один двічі колишній міністр закордонних справ України, для танго потрібні двоє. Що ж Україна? Чи, точніше, українська влада. Поки що складається враження, що кого найбільше останнім часом цікавлять Сполучені Штати, так це пана Арбузова. Щоправда, під доволі прагматичним кутом. Так само, як Джон МакКейн колись дивився в очі Путіну і бачив у них лише три букви “КДБ”, так само виглядає, наші доблесні урядовці дивляться в очі своїх американських співрозмовників і намагаються там побачити три інші наші літери: “МВФ”. Так, наче їм сто раз не було сказано чи пояснено тими, хто розуміється в МВФіській кухні за рецептом пана Ліптона. А саме – поки не буде підвищена ціна на газ для населення, не буде і грошей. Жодної політики, тільки бізнес.

А загалом – поки все більше і більше представників Партії регіонів разом з їхніми сім’ями шукають можливості і готові тратити кошти, аби потрапити на відомий захід під назвою молитовний сніданок з президентом Обамою, щоб потім гордо написати під фото у Facebook “Я і Обама”, в українсько-американських відносинах є всі шанси для чергового “медового місяця” у більш сприятливому майбутньому. Головне, бажання з американського боку й адекватні співрозмовники з боку українського.

Коментар Альони Гетьманчук для газети “День”Друга інавгураційна промова Барака Обами була, як на мене, дуже чітко сформульована як послання для Америки, а не послання для світу. Переобраний президент фактично пройшовся по всім больовим точкам, які непокоять сьогоднішнє американське суспільство: від традиційної головної болі у вигляді медичного страхування до ослаблення і навіть скорочення внаслідок економічної кризи середнього класу — опори американського процвітання.\
Послання, що є важливим не лише для США, а й для всього світу включно з Україною, з вуст Обами звучало як «декада воєн закінчується, починається економічне одужання». Це лише підтверджує думку, що головними викликами для безпеки США сьогодні є виклики економічні. Водночас приємно було чути від президента Америки зізнання, що підтримка безпеки та миру необов’язково вимагає нескінченних воєн, відтак США спробують вирішити всі непорозуміння з іншими країнами мирним шляхом. І не тому, що, як сказав Обама, вони наївні з приводу загроз, які існують, а тому, що діалог і залучення можуть на більш тривалий термін зняти підозри й страх. Про що ще можуть свідчити ці месиджі? Про те, що дипломатія Обами має шанс за його другої каденції стати дійсно тріумфом дипломатів, а не військових та розвідників, як це було раніше (особливо щодо країн, з якими існували найбільші непорозуміння), а такий раніше запитаний у Вашингтоні інструмент впливу, як «тверда сила», може остаточно стати анахронізмом в американській політиці, повністю віддаючи поле для маневру для «м’якої» або, в крайньому разі, «розумної сили».

При цьому, судячи з промови Обами, стверджувати про те, що відсутність ставки на війни є синонімом повернення до ізоляціонізму, також не варто. Переобраний президент відверто дав зрозуміти, що США залишатимуться «якорем потужних альянсів» у кожному куточку світу й підтримуватимуть демократію від Азії до Африки та Близького Сходу. Про Азію згадано в перших рядах недаремно: саме цей регіон має бути ключовим зовнішньополітичним пріоритетом Обами під час його другої каденції, а сам Обама має всі підстави стати першим дійсно азійським президентом Сполучених Штатів.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Новопризначений міністр закордонних справ України, а по сумісництву і діючий головуючий в ОБСЄ Леонід Кожара здійснив свій перший закордонний візит – до Молдови. Враховуючи, що Придністров’я на час головування – об’єктивний пріоритет з пріоритетів, вибір маршруту для першого візиту цілком логічний. Але якби навіть не було ОБСЄ, то Придністров’ям все одно варто було б займатись: це принаймні хоч якийсь якщо не позитив, то нейтральний тон у порядку денному між Україною та Євросоюзом на фоні загального діалогу, в якому, хочеш не хочеш, маячить справа екс-прем’єра Тимошенко, і після повідомлення про підозру у її причетності до фінансування вбивства Щербаня маячитиме ще більше. Така собі тимчасова придністровізація проти тимошенкізації зовнішньої політики України.\
Сьогодні спеціально викроїла час, аби повністю подивитись брифінг Кожари у Кишиневі за підсумками візиту. Що ж, вимушена визнати, що справився з цією місією міністр-сюрприз досить навіть непогано. Крім невеликої заминки з приводу статусу Придністров’я, Кожара говорив правильні речі у правильний час. Із приємних новин, почутих із вуст Кожари, я б назвала те, що і прем’єр РМ Владімір Філат, і лідер Придністров’я Євген Шевчук відгукнулись позитивно на пропозицію української сторони зустрітись у лютому в Львові, де теж відбуватимуться переговори з придністровського врегулювання у форматі 5+2. Якщо така зустріч відбудеться, то це буде перший реальний доказ того, що ставка головуючої в ОБСЄ України на зустрічі в форматі 1+1 (тобто між Шевчуком та Філатом) зроблена недаремно, і нам все ще вдається такий формат не лише анонсувати, але і якось втілювати. “Все ще”, тому що, як вже свого часу доводилось мені згадувати, такі тет-а-тет зустрічі не особливо вітаються у Москві – тобто у столиці головного спонсора Придністров’я. Ну але якщо все буде нормально, то з благословення України у Філата та Шевчука буде можливість вдатись, крім раніше апробованої футбольної та пивної дипломатії, ще, й наприклад, до дипломатії кавової  Тільки було б добре, якби ці всі медіа-привабливі дипломатії нарешті привели до того, щоб вирішення придністровського конфлікту стало пріоритетом і для населення обох берегів Дністра, і для їх керівництва. Бо поки, умовно кажучи, Філат буде більше енергії та часу інвестувати у свої внутрішньополітичні й бізнесові війни з іншим мільярдером республіки Плахотнюком, ніж у процес врегулювання конфлікту, доти ні головуюча в ОБСЄ Україна, ні супер чутлива до всіх заморожених пострадянських конфліктів Росія, ні Євросоюз, не здатні будуть нічого серйозного на придністровському напрямку вдіяти.

Інша позитивна новина від Кожари, що Україна наполягає на внесенні питання з так званого третього пакету, зокрема про політичний статус Придністров’я, до порядки денного переговорного процесу, і начебто в Придністров’ї українському гостю сказали, що дають на це згоду. З приводу згоди Придністров’я, про яку щонайменше двічі згадував Кожара на своєму брифінгу, я б особливо не раділа, тому що у багатьох експертів та дипломатів давно з’явилась підозра, що подібна готовність Тирасполя розсіюється, як тільки закордонні візитери залишають територію невизнаної республіки. Але плюс в тому, що Україна не ховається в кущі від проштовхування у переговорний процес теми політичного статусу, як робили деякі інші її попередники в статусі глави ОБСЄ.

Все це, звісно, добре, але реально шкода, що які б красиві та правильні рухи ми не робили у ролі великого миротворця на придністровському напрямку, тимчасова придністровізація зовнішньої політики на час нашого головування в ОБСЄ, не здатна затьмарити тимошенкізацію нашого діалогу з Євросоюзом. Висловлена Генпрокуратурою підозра Тимошенко ще й у вбивстві, примусила моїх знайомих (і не дуже) європейських дипломатів і полісімейкерів зробити для себе приблизно один висновок: навіть Путін і Лукашенко не відважились нікому зі своїх опонентів накинути обвинувачення, яке тягне на довічне ув’язнення.