Архіви: Публікації

Перший заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий відповів на запитання підсумковоїанкети “Главкому”Каковы внешнеполитические достижения Украины в уходящем году? Какие международные процессы влияли на страну? С каким «багажом» Украина идет в новый внешнеполитический год?

Какие три события на мировой арене повлияли на Украину в 2012 году?

Если говорить коротко, то такими событиями-трендами являются углубление экономического кризиса в США и ЕС; возвращение на президентский пост Владимира Путина; и как бы ни звучало странно в контексте Украины – демократизация Бирмы, ознаменовавшаяся приходом в парламент Аун Сан Су Чжи, которая находилась под домашним арестом более 15 лет.

2012 год в мировой политике – год утраченных надежд, год углубления экономического кризиса, год усиления изоляционистских настроений в западных правительствах. Ослабление позиций Украины на международной арене в таких условиях вполне логичное. Хотя украинские элиты и не прилагали никаких сил, чтобы изменить эту логику – скорее наоборот. Мы фактически являемся свидетелями масштабного переформатирования и корректировки тех установок, которые были инсталлированы в идеологию международной политики после краха Советского Союза.

Огромнейший проект либеральной демократизации претерпевает медленные, пока что едва заметные, но вполне очевидные изменения. В западных политических и, особенно, в аналитических кругах все больше говорят о доминировании в международных отношениях «принципа невмешательства».

С одной стороны, это связано с углублением финансово-экономического кризиса в ЕС и США – западные правительства все больше концентрируются на собственных проблемах и все меньше – на мировых. А с другой, это можно объяснить неким идеологическим истощением, неоднозначностью ранее проводимой этической внешней политики. Для Запада вопросы «интервенции» и «ответственности» всегда стояли рядом; если провели военную кампанию в определенной стране, то бремя ее развития ложится на плечи интервентов. Могут ли себе позволить такую роскошь западные правительства сегодня – в условиях, когда еврозона трещит по швам; когда США озадачены «фискальным обрывом»?
Что это означает для Украины?
Из-за экономического кризиса в ЕС все больше говорят о риске дезинтеграции. Доверие граждан к Евросоюзу падает неумолимо быстро: в 2006 году только 15% граждан воспринимали ЕС в негативному свете, в положительном – 50%. Сегодня же количество позитивного/негативного восприятия фактически сравнялось – 30% оптимистов против 29% пессимистов. Но проблема даже не в этом. Я бы не сказал, что ЕС не уделяет достаточно внимания Украине. Другое дело, что пакет европредложений для Украины довольно ограниченный.

Нынешняя политика «условленности» (conditionality) в отношении Украины несравнима с той, которая применялась к странам Центральной Европы в 1990-е годы: вы выполняйте условия – мы предоставим членство в ЕС. Сегодня этот принцип сведен к более скромной, упрощенной формуле: вы выполняйте условия – мы подпишем Соглашение об ассоциации.

Будет ли ЕС искать новые подходы для поиска путей выхода из кризиса в отношениях?

Вряд ли. Не в последнюю очередь потому, что в ЕС нет на это ни времени, ни, возможно, желания. Поэтому сегодня все зависит именно от украинских властей: еще больше углубить свою изоляцию или попытаться задать новые импульсы для сотрудничества.

Ответ на этот вопрос важен в контексте другого риска, который стал особенно выразительным в нынешнем году – речь идет об активизировавшихся попытках Владимира Путина вовлечь Украину в евразийские интеграционные проекты. Российское руководство понимает, что более удачная возможность для давления на Украину вряд ли появится еще. Более того, 2013 год может оказаться ключевым, решающим – если Украина подпишет Соглашение об ассоциации, то это поставит крест на любых евразийских интеграционных инициативах.

Слабым утешением для Украины на этом фоне глобальной апатии, возросших рисков является то, что пока она смогла выйти в 2013 год хоть и с большими потерями, но пока что не катастрофическими. Очень важно, что украинские граждане демонстрируют бОльшую веру в проект Евросоюза, чем сами граждане ЕС (52% граждан Украины хотели бы видеть страну в ЕС). Однако этого запаса еврооптимизма вряд ли достаточно для преодоления внешних рисков. И это, в первую очередь, связано с неадекватной интерпретацией внешних процессов. Кризис в ЕС и США воспринимается как возможность творить внутри страны все, что угодно – попросту беспредельничать; а кризис, мол, все спишет; не замечать обеспокоенность западных правительств в связи с антидемократическими трендами.

Кризис на Западе, несомненно, приводит к самозацикливанию на своих проблемах. Но это не значит, что Запад не готов помогать тем, кто того заслуживает. В этом плане пример Бирмы – особенно показателен. На фоне черед глубоких проблем Запад как никогда заинтересован в историях успеха. Возвращение в политику Аун Сан Су Чжи – пример такой истории успеха. Бирма в последний год стала местом паломничества ведущих западных политиков. Мировая пресса весь год писала о большем инвестиционном потенциале стране; о том, какие меры предпринимает Бирма для капиталовложений. Страна получила то окно возможностей, которое Украине удалось однажды приоткрыть в 2004 годы. «Мы готовы помочь Украине, если она готова помогать сама себе», – можно было услышать в этом году от европейских политиков. 2013 год покажет, насколько Украина готова к самопомощи.

Какие три внутриполитических события Украины повлияли на внешнюю политику страны в 2012 году?

Несомненными «лидерами» такого влияния являются парламентские выборы и проведение Европейского чемпионата по футболу. К третьему событию я бы отнес активизацию гражданского общества в диалоге между Украиной и Европейским Союзом.

Евро-2012 вышло за рамки сугубо спортивного события. В Украине с самого момента получения права на проведения чемпионата осознавали, что это большой именно политический проект. В ЕС еще несколько лет назад можно было услышать: организацией Евро-2012 на должном уровне вы покажете свою готовность к евроинтеграции на практике. Однако откат Украины в плане демократизации уничтожил этот политический потенциал события. Вместо эффективной имидж-кампании под лозунгом «Посмотрите, чего нам удалось достичь» украинским властям приходилось отбиваться репликами по примеру «Не смешивайте политику и спорт».

Единственное достижение Украины – это европейские фанаты, посетившие Украину: несмотря на устрашающие публикации в мировых СМИ, смогли убедиться в гостеприимстве украинцев европейского качества. Однако это заслуга не столько украинского руководства, сколько самих украинцев. Не зря фанаты из стран ЕС, опрошенные Институтом мировой политики, отмечали, что самыми европейскими в Украине являются граждане страны; самыми же неевропейскими – ее власти.

Проведение парламентских выборов в соответствии с международными стандартами было одним из условий Евросоюза для разблокирования отношений, однако Украина оказалась не способна пройти этот тест. Внимание к выборам, однозначно, влияло на формирование повестки дня отношений иностранных правительств с Украиной. Положительные оценки избирательного процесса могли бы разрушить стену недоверия, которую украинское руководство соорудило собственными руками. Однако этого не случилось. Положительным в этом вопросе может быть только тот факт, что украинцы все же отдали значительную часть голосов за политические силы, которые ставят европейские ценности во главу своей политики. Но при этом остается много вопросов, насколько реальная расстановка сил в Верховной Раде легитимна в плане отображения реальных настроений в обществе. Вызывает оптимизм, конечно, активизация гражданского общества Украины.

Внешнеполитический год страны в 2011 заканчивался символическим саммитом Украина-ЕС: на себя обращает внимание тот факт, что руководство Евросоюза выразило желание встретиться с украинскими экспертами, фактически показывая, что для Брюсселя важен не только (а может, и не столько) голос властей, сколько украинского общества. И то, что в ЕС прислушались к заявлению украинских общественных активистов парафировать Соглашение об ассоциации, положительный сигнал. Стоит надеяться, что такой же успешной окажется обращение украинского гражданского общества к лидерам ЕС подписать в следующем году Соглашение об ассоциации. Хотя, понятно, что главным образом это зависит не столько от желания правительств Евросоюза, сколько от действий официального Киева.

Год-2012, таким образом, стал годом больших разочарований (например, отказ лидеров Центральной Европы приехать на саммит в Ялте; обеспокоенность ЕС и США по поводу «шага назад в вопросе демократии»; пресловутая резолюция Сената США, в котором речь идет о возможных санкциях) и половинчатых успехов (как, к примеру, Евро-2012). Однако если уходящий год позволял маневрировать, то 2013 станет решающим годом, когда поле балансирования будет кардинально ограничено.

Кто больше всего влиял на внешнюю политику Украину?

Несмотря на свое тюремное заключение, определяющей фигурой для внешней политики стала Юлия Тимошенко. Очевидно, что не столько в силу своих действий, сколько в силу сложившейся ситуации, спровоцированной украинскими властями. Как показал анализ иностранной прессы, проведенный Институтом мировой политики, тема избирательного правосудия стала самой освещаемой из событий, которые касались Украины в последние два года. Естественно, этот медиа-дискурс не мог не влиять на формирование отношения иностранных правительств к Украине. В итоге страна не смогла в полной степени воспользоваться положительным имидж-ресурсом Евро-2012; застопорился процесс подписания Соглашения об ассоциации; ослабли позиции Украины в переговорах с Россией по газовому контракту и Таможенному союзу.

Если же говорить метафорически, то самым влиятельным человеком стал постсоветский политик – это своего рода собирательный образ, которому присущи атрибуты, оставшиеся в наследство с советских времен. Постсоветский политик – двуликий (он пользуется «европейской риторикой», но практикует византийщину); безответственный (он много обещает, но мало делает); оправдывающий свои неудачи наличием врагов (в постсоветской среде модно говорить о двойных стандартах по советскому примеру «а у вас негров линчуют»; в украинском случае это звучало как «а у вас тоже сажают бывших премьеров»).

На этом фоне не может не вызывать оптимизма тот факт, что Украина все же не растеряла своих друзей на мировой арене. В 2012 году особенно была заметной деятельность президента Польши Бронислава Коморовского. Несмотря на то, что заниматься украинским вопросом уже давно не модно; более того, это чревато репутационными потерями – как можно вести диалог с авторитарным руководством?! Но для польского президента Украина остается топ-темой в его приоритетах.

Конечно, такое внимание Коморовского к Киеву связано совсем не с симпатией лично к украинским правящим политикам; речь идет скорее о последовательности внешней политики Польши в целом. В отношении нашей страны она базируется на известном высказывании: «Без независимой Украины не будет независимой Польши». Более того, раньше между руководителями двух стран складывались весьма дружественные отношения – некоторые длятся и по сей день (как в случае с Леонидом Кучмой и Александром Квасневским). О дружбе Коморовского и Януковича рановато говорить (если вовсе это возможно; уж слишком далеки в идейном плане два политика).

Інтерв’ю директора ІСП Альони Гетьманчук для газети День”Альона ГЕТЬМАНЧУК: «Шкода, що євроінтеграція на пострадянському просторі — це не «інфекційна хвороба», яка здатна передаватися від країни до країни»\
1. Ваш рейтинг знакових подій в Україні, світі та вашому особистому житті за 2012 рік. Які з них зі знаком «плюс», а які – зі знаком «мінус»?
Щодо України, то я б назвала фінальну частину Євро-2012. На мою думку, ця подія була недооціненою з самого початку з точки зору корекції світогляду українців і орієнтації на європейський вектор розвитку країни. Так, фінал футбольного чемпіонату не дав можливості українцям особисто прийти до Європи, але вони туди все ж потрапили завдяки численним європейським вболівальникам, які повезли додому не лише сувенірну продукцію, але й розповіді про цікаву країну за межами Євросоюзу та її привітних людей. Євро-2012 продемонструвало, що при особистому знайомстві Україна викликає набагато кращі враження, аніж зі шпальт світової преси і заяв західних політиків. Згідно з результатами соціологічного опитування, проведеного на замовлення Інституту світової політики, 17% громадян Європейського Союзу, перебуваючи в Україні, взагалі вважали, що наша країна вже є членом ЄС. А 13% — що Україна є членом НАТО. 42% відповіли, що Україна заслуговує на членство в ЄС в короткостроковій перспективі. Виходить так: доки європейські політики не можуть відважитись на перший реальний крок інтеграції — підписання Угоди про асоціацію і всіляко оминають навіть згадку про перспективу членства (причому аргументуючи це не в останню чергу настроями пересічних європейців), частина цих самих пересічних європейців насправді спокійно ставиться до України в ЄС, щонайменше не особливо переймаються такими речами. Євро-2012 допомогло по-новому запустити діалог між Україною та ЄС на рівні суспільство-суспільство, а не лише влада-влада. Щоб його продовжити — потрібен безвізовий режим для українців і масштабна іміджева кампанія України (а не її окремих олігархів та їх фундацій) в ЄС.

Із міжнародних подій я б виділила парламентські вибори в Грузії. Вони свідчать про те, наскільки важливо лідеру держави у пострадянських реаліях вибрати правильний темп реформ: Михаїл Саакашвілі продемонстрував, що відбувається, коли швидкі реформи комбінуються з повільними ментальними змінами. А також — коли втрачається комунікація між владою та населенням, яке в один прекрасний момент перестає розуміти, що воно отримає внаслідок цих реформ. Як продемонстрували результати останніх виборів, незважаючи на вісім років ліберальних реформ, грузини в переважній більшості залишаються людьми пострадянського складу — з вірою в батька-годувальника нації (цю роль успішно виконав Бідзіна Іванішвілі), з дуже обережним ставленням до інновацій і реформ та іншими атрибутами пострадянськості.

Власне, тут я плавно переходжу до проекту, який багато в чому визначав моє життя 2012 року. Це проект «Як позбутись пострадянськості?». Ми вперше спробували проаналізувати феномен пострадянської людини, відштовхуючись від конкретних атрибутів пострадянськості в установках, моделях поведінки, дискурсивних практиках як політиків, так і пересічних мешканців України, Грузії та Молдови. Вважаю, що допоки українцями будуть оволодівати патерналістські настрої, доки телефонне право та персональні зв’язки підмінюватимуть інституції, а привітність та відкритість у буденному житті вважатимуться синонімами неадекватності, немає сенсу взагалі говорити про європеїзацію України, не кажучи вже про реальну європейську інтеграцію країни. Цю тему критично важливо розвивати сьогодні не тільки для того, щоб ідентифікувати пострадянські атрибути, але й для того, щоб не відбувалась реставрація совка серед молодих поколінь, а цей процес, на жаль, має місце в українському суспільстві. На жаль, пострадянськість із начебто транзитного стану між радянськістю та європейськістю перетворюється на перманентний стан. А це вже дуже небезпечний тренд для розвитку держави за європейською, а не євразійською моделлю.
2. Як, на вашу думку, за останній рік змінилися Україна та українці?
Як на мене, українці з кожним роком стають вимогливішими. І це добре. Проблема в тому, що поки що критична маса вимогливих українців сконцентрована в Києві, і для того щоб таких українців стало більше і в регіонах України, потрібен не тільки час. Потрібно також підвищити рівень мобільності. Якщо немає можливості, щоб українці подорожували тими ж країнами Європейського Союзу, то принаймні потрібно максимально пожвавлювати міжрегіональну інтеграцію: щоб якомога більше молодих людей зі Сходу та Півдня України могли відвідувати принаймні Київ. Українцям з багатьох регіонів України сьогодні дуже потрібні «історії успіху» того, як долати страх перед всіма видами начальства і перед власною неспроможністю відстояти принаймні свій голос на виборах.
3. Хто для вас людина року?
Вимогливий українець — це і є моя людина року. Це той українець, який вимагає більшого від держави, аніж контракт на взаємне невтручання у справи один одного: владу не цікавить, що робить народ на своїх кухнях, народ не цікавить, що робить влада у своїх кабінетах. Це той українець, який добився справедливого підрахунку голосів на деяких дільницях під час парламентських виборів, бо вимагав, аби його голос було зараховано. Це той українець, який не боїться вголос говорити про те, що його вже не влаштовує хамство і штучно створені черги в паспортному столі, і кандидат в депутати, який приходить з черговою подачкою замість натхненних ідей, як зробити конкретний районний центр моделлю для наслідування. Іншими словами, українець, який живе за принципом «Якщо ти бачиш щось, скажи щось».
4. Яка книжка з прочитаних 2012 року вразила вас найбільше й чому?
Остання прочитана книжка, яка справила на мене враження — це книжка мого улюбленого колумніста Томаса Фрідмана та професора Університету імені Джона Хопкінса Майкла Мендельбаума під назвою «Колись це були ми», або як можна перекласти завдяки грі слів англійською «Колись це були США» (That used to be US). Ця книжка — не просто спроба відповісти на питання «Що пішло не так з Америкою, і як можна повернути її велич?» Це не просто діагностика всіх хвороб Америки в глобалізованому світі, але й конкретні рецепти з їхнього лікування, багато здорової самокритичності, яка, на відміну від України, не переходить у садомазохізм. Автори книжки підказують Америці, як їй успішно підлаштуватись під глобалізований світ, який, як не парадоксально це звучало б, певною мірою сам Made in America. Книжка — гарний порадник для тих, хто, відчуваючи спад — чи то у розвитку держави, чи у своєму власному розвитку — просто не визнає його або безпорадно опускає руки замість того, щоб належним чином підготуватись до іншого підйому чи то у державі, чи то кар’єрі. Такого доступного і практичного для застосування аналізу, де сьогодні перебуває Україна і як їй найкраще себе проявити в глобалізованому світі (а не бути начинкою сандвіча між ЄС і Митним союзом), не вистачає і нам.
5. Яке місце ви відвідали у році, що минає, куди обов’язково порадили б піти/поїхати друзям, колегам, рідним, щоб збагатитися духовно та емоційно?
Цього року я по-новому відкрила для себе сусідню Молдову. Ця крихітна республіка, затиснута між Україною та Румунією, є цікавою у плані не лише винного туризму, хоча і цей аспект зазвичай ігнорується українцями з їхнім загалом скептичним та поблажливим ставленням до сусідньої держави. До речі, мало хто знає, наприклад, що королева Британії щороку закуповує партію вина із винних погребів Крікова. Але Молдову сьогодні я б рекомендувала відвідати всім тим, хто шукає натхнення для реалізації масштабного проекту нашого регіону «Повернення до Європи». Так, не все у наших сусідів виходить в плані модернізації за європейським зразком, і немає, можливо, таких візуально яскравих прикладів реформ, як були у Грузії у випадку боротьби з корупцією, але драйву змінювати свою країну у Кишиневі стільки, що у людей, причетних до прийняття рішень та їх розробки, очі горять, наче два прожектори. І це незважаючи на такий серйозний баласт, як придністровський конфлікт і шалений тиск із Москви щодо того, що заради підписання нового газового контракту з Росією Молдова має вийти з третього енергетичного пакету Євросоюзу. Проте сьогодні тут не бояться говорити вголос про такі речі, як, наприклад, подача заявки на членство в ЄС на Вільнюському саміті Східного партнерства — те, про що в українських реаліях вголос не наважиться сьогодні заявити навіть найвідчайдушніший євроінтегратор. Молдова сьогодні в позитивному плані хвора на євроінтеграцію, і мені шкода, що євроінтеграція на пострадянському просторі — це не інфекційна хвороба, яка здатна передаватись від країни до країни.
6. Поділіться прикладами ситуацій або людей, які додають вам сил та оптимізму.
Також мені додає сил та оптимізму моя команда з Інституту світової політики. Це молоді люди, які презентують іншу, європейську Україну. Більшість із них могли продовжувати свої наукові кар’єри в Європейському Союзі та США, але всі свідомо повернулись до України, аби спробувати відтворити найкращі зразки західного світу тут, поки що на рівні неурядових організацій, а пізніше й на інших щаблях. Можливо, це звучить дещо ідеалістично, але, як ви знаєте, саме ідеалісти завжди змінювали світ, прагматики, зазвичай, лише фіксували у ньому статус-кво. Переконана, що саме ідеалісти, а не прагматики й циніки здатні змінити і Україну.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Користуючись золотим журналістським правилом інформаційного приводу, мені б, по ідеї, треба було б відреагувати на посвяту Леоніда Кожари у шефа української дипломатії. Можна було б довго розповідати, якою несподіванкою стало призначення Леоніда Олександровича в центральному апараті МЗС та його представництвах за кордоном. Навіть попри те, що наближені до Леоніда Олександровича особи (та й ніби він сам) відразу після виборів неодноразово і досить відверто натякали в колах свого спілкування, що міністерський портфель майже у них в руках. І навіть попри те, що він традиційно фігурував в пулі потенційних кандидатів поруч з Єлісєєвим та Єльченком. Але біда – не сприймався Леонід Олександрович як міністр і все. От голова парламентського комітету з закордонних справ – його місце, нема питань, а кабінет на шостому поверсі на Михайлівській – чомусь ніяк.\
Можна було б довго гадати на кавовій гущі, чи дійсно персона всемогутнього сина, зіграла ключову роль у його призначенні, чи якісь інші міркування. Можна було б довго здогадуватись, чи новий статус Кожари автоматично додасть йому ваги в очах інших професійних дипломатів. Чи зможе він генерувати ідеї, чи лише виконуватиме під козирьок доручення Банкової.

Можна ставити питання з приводу того, чи не перетвориться інколи аж надто зубаста українська дипломатія часів Грищенка в амебоподібну за часів Кожари. І на якій безпечній відстані перебуватиме від впливу на зовнішньополітичну діяльність відомий промоутер євразійської інтеграції, а за посередництвом – генеральний директор очолюваного Кожарою аналітичного центру Анатолій Орел? Недаремно ж серед дипломатів гуляло своєрідне повір’я, що якщо залишать міністром Грищенка, чи призначать Єлісєєва, то значить стратегічно все ж є готовність хоча б якось чіплятись за курс на Євросоюз, якщо Кожара чи Єльченко – значить на Союз Митний. Хоча, як на мене, більш показовим є чергова ліквідація посади віце-прем’єра з питань європейської інтеграції. Пам’ятаєте, що зробив Янукович, коли готувався відмовитись від інтеграції в НАТО і поекспериментувати з позаблоковістю? Правильно, попідчищав все в органах влади з епітетом “євроатлантичний”.

Можна було б також подивуватись неадекватності тих людей, які в рекордно короткі строки знайшли заміну Кожарі на посаду голови парламентського комітету у закордонних справах Віталія Калюжного. Кажуть, що програміст, кажуть, що знає технічну англійську. Прекрасно. Очевидно, його рекомендували люди, які вважають, що з репутацією у регіоналів на Заході все чудово, на міжнародних зустрічах та конференціях честь партії (не кажу вже про честь України) йому відстоювати не доведеться, а якщо в Митний Союз – то і технічна англійська не знадобиться. Історія з Калюжним – прекрасна ілюстрація того, яка коротка лава запасних у Партії регіонів. Не тих, хто вміють дерибанити і організовувати мільйонні відкати, а тих, хто щось тямлять в якихось інших сферах, зокрема в зовнішній політиці.

Про все це можна було б довго розмірковувати і вчергове діагностувати, в якій калюжі опинилась наша зовнішня політика. Проте, мені б сьогодні насправді хотілось звернути увагу на людину, яка вчора одна з перших привітала новопризначеного міністра закордонних справ Кожару. Це міністр закордонних справ сусідньої Молдови Юріє Лянке. Так співпало, що він вітав і запрошував Леоніда Олександровича з візитом до Молдови в той день, коли подав прохання прем’єр-міністру про відставку. А знаєте чому? Тому що не виконав публічну обіцянку, що до кінця 2012 року Молдова виконає всі умови для переходу на безвізовий режим з Євросоюзом. Заява Лянке – це приклад політичної відповідальності, яка раніше на пострадянському просторі була такою ж дикою для пострадянської людини особливістю “загніваєщєго Запада”, як молоко без лактози. І саме такі речі ідентифікують, в якому напрямку країна дійсно прагне рухатись.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИЗавтра буду вітати друзів-дипломатів з їх професійним днем. А сьогодні скористаюсь цим приводом, щоб підбити деякі зовнішньополітичні підсумки року.\
Міністерство закордонних справ підійшло до Дня дипломата з позиції відомства, яке вимушене проводити зовнішню політику, де-факто сформовану Генпрокуратурою, найчеснішим у світі Печерським судом і деякими персонажами на вулиці Банковій. Одним словом, всіма тими, хто стоїть за рішенням про посадку Тимошенко. Ще, мабуть, ніколи зовнішня політика України на західному векторі не залежала так від долі однієї людини. Ще, мабуть, ніколи європейські політики не вихвалялись один перед одним тим, кому швидше вдалось потрапити на побачення в тюрму. Євродепутат Павел Коваль досі з гордістю розповідає, що був першим європейським політиком, який потрапив на побачення до ув’язненої Тимошенко. За цей рік довелось зустріти принаймні кількох українських послів і високорангових дипломатів, до яких Юлія Володимирівна впродовж року приходила не в один страшний сон – то давала команду підірвати посольство, то звалювалась зі стелі, то тягнула з собою в тюремну камеру.

Місія, яку фактично треба було виконати МЗС була ще крутішою, аніж у Тома Круза в “Mission impossible- 4”. Але українським дипломатам, на відміну від героя Тома Круза, стріляти і підривати є можливість максимум жорсткими заявами. Від дипломатів практично вимагалось перетворити Тимошенко у діалозі між Україною та Заходом у те, чим є Грузія у діалозі між Росією та Заходом: серйозним каменем спотикання, який, поміж тим, не перешкоджає вирішувати інші взаємовигідні справи. Треба було зробити все для того, щоб Захід остаточно захлинувся не від втоми Україною, а від втоми справою Тимошенко.

Уникнути “тимошенкізації” зовнішньої політики не вдалось. Але вдалось зробити так, щоб під кінець року певні проблиски у запуску мультитрекової дипломатії таки намітились: західні партнери почали на деяких зустрічах з українськими керівниками (на здивування навіть останніх) присвячувати більше часу головуванню України в ОБСЄ та внутрішньополітичним розкладам, аніж справі Тимошенко й іншим речам з набору “антидемократичні тренди України”. Хоча зрозуміло – поки Юля не опиниться на свободі, ніякого business as usual з Януковичем у Заходу не вийде при всьому бажанні українського міністра закордонних справ і всіх послів разом узятих.

Ну але напередодні свята не хотілось би концентруватись виключно на тюремному вимірі української дипломатії. Були у 2012 році й деякі дипломатичні проблиски, які за умови більш сприятливої внутрішньополітичної кон’юнктури можуть принести певні дивіденди для країни.

Якщо рухатись хронологічно, по-перше, я б звернула увагу на організовану Україною зустріч лідерів Молдови та Придністров’я у січні 2012 році в форматі 1+1. З легкої подачі деяких українських дипломатів вперше зустрілись новообраний лідер Придністров’я Євгеній Шевчук і прем’єр-міністр Молдови Влад Філат. Їхня зустріч в Одесі, на якій модератором виступив персонально Грищенко, сприйнята багатьма на Заході як своєрідний яскравий камбек України в тему придністровського врегулювання, з якої вона на рівні помітних ініціатив випала після фіаско Плану Ющенка. Небагато хто в Україні знає, що за організацію цієї зустрічі отримав по голові з Москви і Шевчук, і українці, бо наважились за спиною головного спонсора Тирасполя влаштувати такі сепаратні переговори. Але справа України продовжує жити: після вдалого знайомства в Одесі Шевчук і Філат продовжили зустрічатись у форматі 1+1. Знаю, що саме на цей формат Україна робитиме ставку і під час свого головування в ОБСЄ, що, в принципі, цілком логічно. Але для цього хотілось би порадити реанімувати персональний контакт на високому рівні і з Філатом, і з Шевчуком.

По-друге, це, звісно, парафування Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Парафування не гарантує підписання, але, так чи інакше, наближує до нього. Хоча б тому, що після нього стає неможливим внесення чергових змін в Угоду, а ситуація і в Україні, і в ЄС, натомість, змінюється. Якщо тримати Угоду довго на полиці – деякі положення можуть стати не лише неактуальними, але й невигідними, зокрема й для європейської сторони. Сьогодні Угода про асоціацію є заручником послідовності керівництва ЄС і непослідовності керівництва України. Так, Янукович до Дня дипломата зробив гарний подарунок багатьом в МЗС, коли в останній день передумав їхати здаватись до Митного Союзу. Але проблема в тому, що змінив він свою думку не після дзвінка Баррозу, і не від того, що злякався зриву європейської інтеграції України. Спрацювали інші фактори (остання інформація з посиланням на Зурабова про запланований державний візит Януковича в Росію лише підтверджує це).

Так чи інакше, зрив візиту дав шанс Україні не перетворитись на “тушку” міжнародного масштабу. Ви знаєте, як до “тушок”-депутатів ставляться в Україні. “Тушок”- країн, які міняють свою зовнішньополітичну орієнтацію, женучись за довгим рублем, не поважають у світі. Україна на початку цього тижня так близько знаходилась від перетворення на “тушку” міжнародного масштабу, що тепер для відновлення довіри у Брюсселя треба не тільки хоча б частково виконати його відомі умови (включно з наболілим питанням вибіркового правосуддя), а ще й довести, що ЄС не отримає геополітичний ляпас у вигляді різкого розвороту України вбік Митного Союзу в останній момент перед підписанням Угоди, а то й після того, як підписи вже будуть поставлені.

По-третє, не менш важливою подією в контексті відносин Україна-ЄС (хоч і не типово зовнішньополітичною) я б назвала Євро-2012. Чому це важливо? А тому, що дозволило не просто на деякий час звільнити діалог Україна-Євросоюз з тісних політичних лещат. Але воно й дало можливість українцям (особливо на Сході України) побачити, що європейці – це такі ж такі прості, доступні і привітні люди, а не сноби з іншої планети, які всіх нас вважають людьми третього сорту. А головне – воно дало можливість європейцям побачити, що Україна – це не той страшний виродок десь на околиці Європи, який, хочеш не хочеш, постає перед очима після прочитання закордонної преси і прослуховування заяв найбільш впливових західних політиків. Нагадаю лише один маленький штрих: згідно з опитуванням європейських вболівальників (а йдеться де-факто про типових представників європейського середнього класу), виконаного компанією GFK Ukraine на замовлення Інституту світової політики, майже половина опитуваних (42,56%) висловили думку, що Україна заслуговує на вступ до ЄС найближчим часом, а 17% взагалі вважали, що Україна вже в Євросоюзі. Наше дослідження стало першою такого роду спробою за останні роки дослідити настрої щодо України в Європі не європейської бюрократії, а пересічних європейців.

Це три події, які б я хотіла окремо виділити у 2012 році. Крім них, звісно, можна було б згадати той факт, що відбулось нарешті серйозне законодавче зрушення у питанні безвізового діалогу з ЄС (зокрема, прийняли багатостраждальний закон про біометрику і позбавили Україну статусу останньої країни в Європі, в якій не видають біометричних паспортів). Можна згадати і те, що нарешті дійшли руки до країн, на яких не вистачало часу через зацикленість на трикутнику ЄС-Росія-США: це не тільки Китай, а й країни Латинської Америки, Перської затоки, Індія. Це якраз, як не парадоксально, той випадок, коли фактична ізоляція першої особи в ЄС і США мала позитивний ефект на розвиток відносин з деякими іншими важливими країнами в сьогоднішньому світі, передусім з БРІКС. Так само, як і примусила президента України звернути увагу на деяких інших сусідів України, окрім Росії та Польщі. Навіть потоваришувати з деякими з них.

Ну що ж, залишається побажати українським дипломатам, щоб наступний день дипломата вони зустріли не лише без жодного українського моряка у полоні, але й без політичних в’язнів у своїй країні. Щоб “тимошенкізація” зовнішньої політики України на західному фронті припинила своє існування після виконання Україною майбутнього рішення Європейського Суду з прав людини. Хочеться побажати, щоб емоції залишались за закритими МЗСівськими дверима, а назовні виходили лише зважені професійні реакції зовнішньополітичного відомства країни, яка себе поважає. Щоб після 3-денного державного візиту президента в Москву Україна таки не перетворилась у “тушку” міжнародного масштабу, а якщо виникне подібна загроза, щоб українські дипломати продемонстрували таку ж рішучість і принциповість, як під час Помаранчевої революції з відомим листом дипломатів.

Щоб, зрештою, на соту річницю української дипломатії через п’ять років, якщо й цитували Володимира Винниченка, який якраз 22 грудня 1917 року з Олександром Шульгиним і підписав законопроект про створення генерального секретарства з міжнародних справ УНР, то лише про неможливість прочитання української історії без брому. Натомість, щоб його цитата про те, що вся історія взаємин між Москвою і Києвом є “планомірним, безоглядним, безсоромним, нахабним нищенням української нації всякими способами” втратила будь-яку актуальність через втрату основних важелів впливу Росії на Україну.

Стаття Сергія Солодкого, першого заступника директора Інституту світової політики для Інформаційно-аналітичного агентства “Главком”Завтра украинская дипломатия празднует свой профессиональный праздник. Его корни уходят в далекий 1917 год, когда Украинская Народная Республика создала Генеральный секретариат по международным делам. Много изменилось с тех пор, кроме, пожалуй, угроз, которые стоят перед Украиной.\
ВРЕМЕНА РАЗНЫЕ, УГРОЗЫ ТЕ ЖЕ

Какие угрозы стояли перед Украиной в далеком 1917 году? Первая угроза исходила, несомненно, от самого Киева: украинские политики никак не могли прийти к компромиссу, кто должен быть у власти, какой должна быть конфигурация этой власти: руководители менялись каждые несколько месяцев. Первый украинский МИД создавался, как во время пожара. Декабрь 1917-го. Ленин и Троцкий отправляют в Киев «ультимативные требования к Украинской Раде». Совнарком фактически не признавал украинские власти: большевики, таким образом, показали, что их подход к решению украинского вопроса не сильно отличается от царского. Попытки украинцев найти поддержку в Европе были успешны, но крайне короткий срок: Европа, терзаемая войной, глубоким экономическим кризисом, была заинтересована в Украине (вернее, в ее ресурсной составляющей). Но жертвовать своим интересом ради Киева не были готовы ни в Берлине, ни в Варшаве – что и показал Рижский договор 1921 года, когда Украину просто поделили ее соседи.

Какие угрозы стоят перед Киевом сегодня? Власть в России – другая, да и в Европе вроде бы войны нет. Но интерес к Украине все же неизменный. Шутка ли – даже даты и вызовы отчасти совпадают: 17 декабря 1917 года российские большевики выдвигают украинцам ультиматум о признании советской власти (понимай – российской); 17 декабря 2012 года Украине приходится в таких же катастрофических условиях рассматривать новый кремлевский ультиматум: откажитесь от евроинтеграции, вступайте в Таможенный союз, получите экономические преференции. Европа вроде бы и поддерживает Украину, однако положение ЕС тоже не завидное – экономический кризис заставляет еврообъединение все больше концентрироваться на собственных проблемах.

Главная угроза при этом, пожалуй, неизменна – она находится, собственно, в Киеве. Позволила бы Москва шантаж, если бы украинское руководство не оказалось в фактической изоляции? Выклянчивала бы Украина скидку на газ, если бы был подписан новый газовый контракт еще во время Харьковских договоренностей 2010 года? Стоило ли Юлии Тимошенко, не имея на то никаких полномочий вести газовые переговоры с Владимиром Путиным в 2009 году? Оказалась бы Украина в условиях газового противостояния, если бы украинские элиты не были ослаблены внутренними раздорами, начиная с 2005 года? Смогла бы Украина получить План действия относительно членства НАТО на Стамбульском саммите 2003 года, если бы Леонид Кучма не загнал себя в изоляцию? Перечень ошибок украинских политиков и, соответственно, дипломатов можно вести, наверное, с 1991 года (хотя и 1917 год, как видим вполне подходит для списка утраченных надежд).

ЧЕМ ГОРДЯТСЯ ДИПЛОМАТЫ-2012?

В 1917 году украинцы ответили большевикам достойно: «Пока в Великороссии развивается анархия, экономические, политические и хозяйственные разрухи, пока там царит грубый произвол и уничтожение всех свобод, которые отвоевала у царизма революция, Генеральный секретариат не сочтет нужным повторять эту печальную попытку на территории украинского народа».

В 2012 году не состоялся визит украинского президента в Москву, а потому было сорвано подписание документов о присоединении Украины к Таможенному союзу.

Однако история украинских внешнеполитических побед не закончилась в декабре 1917 года; не стоит думать, что декабрьский неприезд Виктора Януковича в Москву обезопасит Украину от поглощения интеграционными объединениями, в которых центральную роль играет Россия, в 2013 году. Чем ближе Украина будет к подписанию Соглашения об ассоциации, тем более настойчивыми будут попытки Кремля втянуть страну в Таможенный союз. Впрочем, и срыв украинской евроинтеграции совсем не усилит позиции Киева в диалоге с Москвой. В одном случае Украина могла бы прикрываться Соглашением об ассоциации: мы не можем вступить в ТС, поскольку это противоречило бы обязательствам перед ЕС. Если же такой документ не будет подписан, то украинской власти будет еще тяжелее противостоять аргументу: нас ведь не ждут в ЕС, почему мы должны бесконечно стучаться в закрытую дверь?

С какими эмоциями украинские дипломаты встречают свой праздник в этом году? «Были, конечно, времена и посложнее. Помню декабрь 2008 года, отключение газа Россией 1 января 2009 года. В этом году, слава Богу, ситуация поспокойнее», – рассказал один высокопоставленный дипломат. «К сожалению, история повторяется. В 2003 году я переживала по поводу вступления Украины в Единое экономическое пространство. Сегодня у меня такие же опасения из-за Таможенного союза. Но я убежден, что Украина устоит», – рассказал еще один сотрудник МИДа. «Я оптимист. Конечно, сегодня не время для эйфории, но внешняя политика является отображением внутренней политики. Если бы внутриполитические проблемы были решены, то увеличились бы и возможности во внешней политики», – поделился со мной сегодня мнением Анатолий Зленко, которому приходилось в прямом смысле с нуля формировать внешнюю политику Украины в начале 1990-х. Анатолий Максимович, к слову, отметил, что многие переоценивают критичность сегодняшнего момента: не намного легче Киеву было во время переговоров по ядерному разоружению; с досадой вспомнил экс-министр «кольчужный скандал», повлекший фактическую изоляцию Украины.

Чем гордятся дипломаты-2012? Результаты моего неформального опроса следующие. Чаще всего дипломаты вспоминали Евро-2012, которое вышло за рамки спортивного события и стало праздником, в первую очередь, для самих украинцев. Во-вторых, дипломаты гордятся экономизацией внешней политики – углублением сотрудничества со странами Латинской Америки, Персидского залива, Индии, Китая. В-третьих, дипломаты записали в список «гордость-2012» парафирование Соглашения об ассоциации с Евросоюзом. В-четвертых, они гордятся расширением стран, с которыми установлен безвизовый режим – таких государств сейчас почти сорок. В-пятых, дипломаты отмечали высокий уровень организации международного наблюдения за парламентскими выборами в Украине: в страну прибыло рекордное количество наблюдателей миссии БДИПЧ/ОБСЕ.

Объективности ради (и несмотря на праздник дипломатов) к каждому из этих пунктов, несомненно, можно найти контраргумент – и даже не один. Евро-2012 был омрачен заявлениями о бойкоте со стороны европейских политиков. То, что дипломатам удалось открыть визовые двери для украинцев в четыре десятка стран, заслуживает похвал: все мы помним те времена, когда безвизовый список ограничивался странами постсоветского пространства (да и тот сужался с вступлением стран Балтии в ЕС; с введением виз Туркменистаном). Однако оценят ли это украинцы, у большинства из которых нет средств поехать в соседнюю область, не то что в «безвизовую» Бразилию или на такие же «безвизовые» Сейшелы? В этом плане настоящим прорывом может оказаться только введение безвизового режима с Евросоюзом – и будет большим благом, если ЕС ограничится только техническими условиями в двустороннем диалоге. По поводу парламентских выборов – миссия БДИПЧ/ОБСЕ, в самом деле, была благодарно за созданные условия для их работы, однако украинские политики сделали все возможное, чтобы мир опять заговорил о «шаге назад в демократическом развитии».

ЗАДАЧА НА 2013 ГОД

Очевидно, что украинским дипломатам удалось бы достичь больших результатов: если бы не было экономического кризиса в стране и мире; если бы было более предсказуемое, стратегически мыслящее политическое руководство (и это касается не только Виктора Януковича); если бы не было рядом неуступчивой, шантажирующей России. Но в этом и состоит искусство дипломатии – добиваться невероятного в кризисных ситуациях. Нынешний век – век «общества риска», в котором способны выжить и выиграть только стрессоустойчивые, находчивые и активные люди. Анатолий Зленко в этом плане советует дипломатам быть более креативными. Несомненно такая креативность не должна заключаться в обвинении своих партнеров в двойных стандартах, в отбеливании внутриполитической ляпов. Возможно, сейчас наступает тот период ответственности, когда критическая масса евроатлантизма, демократичности, образованности, сконцентрированная в стенах «дома на Михайловской», должна охватить все правительство.

В ноябре 2004 года украинская дипломатия уже доказала не только свой европейский статус, но и способность влиять на внутреннюю политику. Тогда сотни украинских дипломатов поставили подписи под обращением к народу «не наблюдать молча за ситуацией, которая способна поставить под сомнение демократическое развитие Украины, свести на нет многолетние усилия по возвращению нашего народа в Европу и привести к международной изоляции государства». Дипломатам в итоге удалось переписать известную формулу о том, что внешняя политика является отображением политики внутренней. Не все потеряно и сейчас – в еще один ключевой, решающий год Украины.

Задача номер для внешней политики в 2013-м году – подписание и дальнейшая ратификация Соглашения об ассоциации с Евросоюзом. Как этого достичь? Условия известны. Смогут ли справиться с этим украинские дипломаты? Утвердительный ответ даст нам основание говорить через год о реальной победе внешней политики Украины. Тогда, пожалуй, и поздравления в адрес украинских дипломатов будут намного громче, чем, вероятно, в этом году.

Інтерв’ю директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для газети “ДЕНЬ”Експерт: У суспільстві існує міф, що суверенітету України нічого не загрожує\
Днями в Києві відбулося перше засідання Стратегічного дискусійного клубу під назвою «Національна безпека України в контексті останніх перетворень у зовнішній та внутрішній політиці». «День» попросив ініціатора цього форуму, директора Інституту світової політики Альону ГЕТЬМАНЧУК розповісти, чому тема безпеки є актуальною в сучасних умовах для України, та прокоментувати сьогоднішні повідомлення в ЗМІ про скасування візиту Президента України в Росію, під час якого нібито було передбачено підписання угод про втягнення нашої країни в Митний союз (МС).

— Усе виглядає так, що в Москві та Києві різне бачення щодо того, якою мірою зобов’язуючим у юридичному плані мав бути цей документ. Мені здається, що українська сторона, зокрема Президент України, намагалася і далі грати у гру «Перехитри Путіна». Тобто підписати не зобов’язуючий документ, а такий, який би потім давав главі держави поле для відступу та маневру, зокрема з Європейським Союзом. І особливо важливо було це зробити після Харківських домовленостей, коли вже одного разу Путін, по суті, перехитрив українську владу, запропонувавши знижку, яка фактично виявилася фіктивною. Путін теж розуміє, що йому потрібні не просто декларації і слова, а юридично зобов’язуючий документ, який би допоміг зробити європейський курс України неактуальним остаточно.

— Чи можна сприймати намагання Януковича та його команди приєднатися до деяких положень Митного союзу як відмову від європейського курсу?

— Гадаю, що особисто для Януковича і найближчого до нього оточення на сьогодні є пріоритетом все-таки домовитися з Росією щодо газу, але при цьому вкотре не потрапити в капкан, зокрема політичний і геополітичний, ніж підписання Угоди про асоціацію. А вже потім — вирішити ситуацію з Євросоюзом. Тобто розв’язувати проблеми в мірі їхнього виникнення, оскільки з боку ЄС є деякий люфт часу на виконання вказаних умов. І якщо угоду буде підписано, то, найімовірніше, на Вільнюському саміті. Але не треба забувати, що за всю історію України лідери держави, які намагалися це зробити — перехитрити російських керівників, закінчували дуже погано.

— Чи є виправданим сподівання української влади приєднатися до певних положень цього союзу? Як зізнаються деякі українські гендиректори, Росія вимагає спершу інтеграції в Митний союз, а потім — співпрацю з багатьох проектів, зокрема зі спільного виробництва Ан-70.

— Я вважаю, що в деяких представників влади є ілюзія, що Митний союз — це економіка. Принаймні вони намагаються донести цей міф до населення, що це виключно економіка, що ми виходитимемо тільки з наших економічних міркувань. Але проблема в тому, що Росія розглядає Митний союз абсолютно по-іншому. І для неї економіка не є пріоритетом.

— Народний депутат від Партії регіонів Леонід Кожара заявив у коментарі щодо скасованої зустрічі Януковича і Путіна, що Україна не може бути членом Митного союзу. Тож виходить, регіонали проти вступу в цей союз…

— Мова йде про те, щоб зробити вигляд, що ми вступаємо в Митний союз і водночас не хочемо туди вступити. Але я думаю, що Путін як розумний політик не дасть себе перехитрити чи обманути. Зрозуміло, що Митний союз — це не вступ за одну ніч, а довгий процес. І я гадаю, що українські керівники хочуть зробити так, щоб цей процес був довгим і нудним і щоб на якомусь із його етапів вони з нього зістрибнули, якщо він їх не влаштовуватиме, якщо їм буде в певний момент вигідніше рухатися в іншому напрямку. Але я думаю, що Путін робитиме все для того, щоб усі ці етапи членства в Митному союзі Україна пройшла. Тому, власне, на мою думку, і зірвано цей візит. Путін хоче мати гарантії, щоб на кожному з етапів вступу в МС не відбулося чергового реверсу з боку України.

— В інтерв’ю індійській провідній газеті The Hindi Янукович сказав: «Наразі ми гармонізуємо наше законодавство, правила та регулятивні норми з відповідними нормами Митного союзу. Це довга дорога, але якщо ми цього не зробимо, то наші виробники зазнаватимуть дискримінації і втратять цей ринок. Час покаже, чи далеко ми зайдемо в інтеграції з Митним союзом». Як би ви прокоментували цю цитату?

— Гадаю, що насправді інтереси Януковича та його найближчого оточення — це мати якнайменше зовнішніх зобов’язань і якнайбільше їхніх внутрішніх прав. Це інтерв’ю лише підтверджує: Янукович сам розуміє, що це справді довгий процес. А там, де довгий процес, є можливість пограти, як це було з підписанням Харківських угод щодо Чорноморського флоту. Тому що знижка на газ уже мала бути сьогодні, продовження терміну можливе і за інших президентів. Це довгий процес. Тому, на мою думку, тут теж є відчуття: головне — добитися знижки на газ сьогодні, а інтеграція в Митний союз — це дуже довгий процес, який можна буде потім зірвати чи власноруч, чи руками наступного президента. Це вже нікого не цікавить. Бо в нашого керівництва немає схильності думати на перспективу.

— Можливо, проблема в тому, що влада не розуміє, що таке національна безпека України в сучасних умовах. Чи зарадить цьому започаткування Інститутом світової політики Стратегічного дискусійного клубу?

— Ми зрозуміли, що тему безпеки не обговорюють як таку. Її вважають темою, про яку говорять експерти. І тому в суспільстві поширюються такі міфи, що Україні та її суверенітету нічого не загрожує. Чому ми маємо говорити про якусь інтеграцію в НАТО чи пошук якоїсь оптимальної моделі гарантування безпеки, якщо нам нічого не загрожує? І ми хочемо говорити про те, що є певні загрози, певні виклики. Для нас це важливо. Ми започаткували Стратегічні дискусії тому, що тема безпеки пов’язана із зовнішньополітичним і цивілізаційним вибором. Одна справа, якщо ми зробимо ставку на Європейський Союз і тоді так чи інакше в безпековому плані рівнятимемося на європейські країни, на їхню модель забезпечення безпеки. Тож тему НАТО рано чи пізно могло бути реанімовано.

Але якщо ми рівнятимемося на Митний союз, то не тільки інтеграція в НАТО, а навіть співпраця з Альянсом може виявитися під великим питанням. Тому що Росія дуже відстежує це і вкрай несхвально сприймає навіть співпрацю з НАТО. Гадаю, що тоді оживатиме тема ОДКБ. Тобто нині дуже важливим є не лише те, який вибір зробить Україна в зовнішньополітичному плані, а й те, яку вибере модель держави і модель розвитку держави, а також безпекову модель. Тому це все взаємопов’язано, і сьогодні настав критичний момент у розвитку України, коли потрібно ці теми порушувати й оживлювати.
Микола СІРУК, «День»