Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Схоже на те, що вчора розпочався зворотній відлік президентства Ніколя Саркозі. Навряд чи він зможе переламати ситуацію за два тижні до другого туру настільки, аби вийти із протистояння з соціалістом Оландом переможцем. Не тому, що Оланд такий сильний кандидат (навпаки-слабкий), а тому, що Саркозі дозволив собі пожити приблизно так, як звикли жити топ-політики на пострадянському просторі – у розкоші, гламурі й повному ігнорі до того, “що подумають люди?” на фоні далеко неоднозначної економічної ситуації у своїй країні.\
Тепер ситуація така, що далеко не всі французи можуть собі дозволити знову голосувати за “президента багатих ” чи президента “блінг блінг”, як Саркозі давно вже охрестили за пристрасть до всього розкішного та дорогого, що має здатність виблискувати на сонці – неважливо, йдеться про дорогі яхти, годинники чи просто окуляри. Остання крапля – сюжет з годинником Patek Philippe вартістю в 55 тисяч євро на руці у Саркозі на передвиборному мітингу за тиждень до першого туру виборів: Сарко сховав його до кишені, коли справа дійшла до традиційного на подібних мітингах рукостискання з народом – чи то приховував, чи боявся, щоб хтось із “простолюдинів” не стягнув таку цінну штуковину з президентської руки.

Багато пересічних французів не можуть дозволити собі президента, який відразу чітко й зрозуміло розставив всі акценти: з народом він дружить перед виборами, після виборів – він дружить з мільярдерами. Тобто, виключно з найбагатшими представниками цього народу. А саме – вечеряє з ними в найдорожчих ресторанах, відпочиває з Карлою на їх яхтах, проштовхує їм всілякі податкові преференції і при цьому голосно розповідає людям: “пора затягувати паски”. Так, як про них, дбає хіба що ще про старшого сина, якого хотів пролобіювати керівником в раді з облаштування відомого ділового кварталу Дефанс в Парижі. Одним словом, занадто багато з президентського боку розкоші і гламуру в часи економічної кризи. Кризи, яка у всій красі дала про себе знати після того, як Франція на початку року втратила три політично життєво важливі для французького президента позначки кредитного рейтингу “ААА”.

Франсуа Оланд, якого французькі опоненти називають “ганчіркою” за нерішучість і відсутність харизми, а в Україні, напевно, охрестили б “сірою мишею”, відвертий в одному: своїй неприязні до тих, перед ким вишукується по команді “струнко” Саркозі. “Я не люблю багатих”, – відверто говорить Оланд.

Звісно, Україна – не Франція. Тут годинник за 55 тисяч євро може дозволити собі політик далеко не першого ешелону і це навряд чи вплине на його шанси бути, в разі чого, переобраним на виборах. Тут навіть не треба виправдовуватись, що годинник подарований дружиною на день народження, як робив Саркозі у Франції. Тут такі подарунки спокійно, на камеру приписують колегам чи однопартійцям. Тут вже майже нікого не дивують люстри за 96 тисяч євро в резиденції першої особи і нікого не ображає, коли один з головних урядовців вважає, що будь-які поради йому має моральне право давати лише той, хто заробив “хоч мільйон”, інакше – “кто ты такой?”. Тут нікого не дивує і те, що справжні помічники і радники у деяких топ-персон в уряді вимірюються не вмінням виробляти серйозні рекомендації, а на око визначати, скільки доларових папірців лежить у кейсі. Тут гроші стали єдиною зрозумілою ідеологією та цінністю. Тут,здається, все йде до того, про що розповів мені нещодавно один російський урядовець: “сходив у владу і вернувся без 50 мільйонів – значить, сходив даремно”.

Так чи інакше, французький висновок зрозумілий – якщо ти на посаді президента потонув у розкоші та гламурі – ризикуєш закінчити президентство на першому терміні. Україна, повторюсь, – не Франція. Тут повна стабільність, економічна криза минула, Микола Янович декларує постійний ріст. Тут, на відміну від Франції, кожен президент може дозволити собі бути не лише президентом багатих, але й багатим президентом. Щоб не скитатись по чужих яхтах, як Саркозі, чи не так?

Колонка аналітика ІСП Оксани Пилявець для “ГЛАВКОМУ”Соглашение между Россией и НАТО о создании в Ульяновске пункта переброски грузов из Афганистана вызвало бурю эмоций в российском обществе. Еще бы: сколько лет россияне боролись с вражеским военным блоком, а теперь вот так просто, за «тридцать серебряников» без боя «сдали» натовским агрессорам славный город Ульяновск.\
Первыми поднять тревогу поспешили коммунисты, вбросив в информационное пространство «сенсацию»: НАТО у порога! В самом сердце РФ создается натовская военная база! Десяток митингов, пикеты, и даже голодовка – таковы достижения протестующих российских граждан. Геннадий Зюганов даже поспешил заверить, что создание подобного пункта – это ни что иное, как подарок Путина Вашингтону за признание результатов мартовских выборов.

В глазах населения подобное сотрудничество с Альянсом расценивается как коллаборационизм. А приводимые правительством цифры и факты (к примеру, по оценкам МИД РФ этот проект может принести России около 1,5 млрд. дол. США ) значительно уступают красочным, и гораздо более привычным для российского обывателя, зарисовкам: улицами Ульяновска будут разгуливать иностранные шпионы, афганские наркоторговцы и натовские солдаты.

Несколько месяцев назад Институт мировой политики инициировал проведение в Киеве Первого Форума Украина-Россия-НАТО, одной из ключевых тематик которого стало преодоления стереотипов об Альянсе в украинском и российском обществе. Тогда директор российского Центра европейской безопасности Татьяна Пархалина отметила, что сегодня НАТО для России и не друг, и не враг.

Ситуация в Ульяновске лишний раз подтвердила, неопределенность в отношениях с Альянсом настораживает россиян, и позиция Кремля только усиливает эти подозрения. Слухи о готовящемся соглашении просочились в прессу еще в начале февраля. Тогда официальную позицию РФ убедительно никто не озвучил. Минобороны устами начальника Генштаба ВС РФ генерала армии Николая Макарова умыло руки: мол, ни сном, ни духом. А в середине марта министр иностранных дел Сергей Лавров заверил, что такое решение в правительстве еще не рассматривалось. Точки над «и» поставил на прошлой неделе Владимир Путин: да, в Ульяновске будет создана «площадка подскока» для транспортировки невоенных грузов с Афганистана, но при этом НАТО для России по-прежнему «атавизм времен Холодной войны».

Однако, как подчеркнул на упомянутом Форуме в Киеве известный российский обозреватель Константин Эггерт, российскому обществу присущи глубоко укорененный цинизм и недоверие. Развеять их можно только посредством уравновешенного диалога. Ульяновск показал, что ни российское общество, ни Кремль к такому диалогу не готовы. Ярким примером этому служит микроблог бывшего представителя РФ при НАТО, а ныне вице-премьера по вопросам ВПК Дмитрия Рогозина. На предложение одного из пользователей официально опровергнуть заявления популистов о строительстве военной базы НАТО, Рогозин ответил: «По каждому бреду надо давать официальное опровержение? Например: Товарищи! Это неправда, что вчера марсиане высадились в Крыжополе!!!». А тех, кто распространяет слухи о военной базе в Ульяновске острослов Дмитрий Рогозин хлестко окрестил «провокаторами или идиотами», добавив при этом: «можете считать это официальным заявлением».

Тяжело не согласится, что подогреваемые коммунистами акции протеста против НАТО сейчас больше напоминают массовый психоз, чем реакцию здорового общества. Но при этом следует признать, что склонность к провокациям и подобный идиотизм, впрочем как и цинизм и недоверие, десятилетиями бережно подогревался российской властью. Проводить разъяснительную работу – скучно, да и не выгодно. Взывать к трезвому смыслу собственных граждан уже поздно. Гораздо проще уверять простодушных россиян в прозорливости Владимира Владимировича, чем собственно сейчас и занимаются кремлевские идеологи. Согласно новой мифологеме, озвученной недавно одиозным политиком Сергеем Марковым, решение о транзитном пункте в Ульяновске на самом деле является беспрецедентным механизмом контроля за действиями НАТО в регионе, использование которого в придачу принесет в казну немалые средства. Одновременно Кремль дал понять, что с теми, кому хитрый замысел власти постигнуть не дано, разговор будет краток: голодающих в Ульяновске полиция вернула на путь истинный традиционными для России средствами – палатки разобрали, людей разогнали.

Скандалы поутихнут. Россияне свыкнуться с мыслью, что через их территорию будет проходить коридор для вывоза грузов в рамках вывода натовских войск с Афганистана. НАТО останется в общественном сознании агрессором и пережитком «холодной войны». Общество останется в сознании российских властей сборищем идиотов, которых можно в любой момент мобилизовать тревожным колоколом: «НАТО у порога». Ульяновск останется провинциальным российским городом (по вкусу – крупным административным центром) с разбитыми дорогами. Путин вновь устроиться в кресле президента России. Однако теперь Владимиру Владимировичу придется все чаще сражаться со стереотипами, когда-то ним же созданными и вброшенными в массы. Жонглировать стереотипными установками российскому правительству будет все тяжелее, особенно в условиях необходимости принятия прагматических решений. Тем более, что чем абсурднее стереотип, тем глубже он врезается в общественное сознание. И побороть такие мифологемы только лишь упреками в идиотизме, российской власти может оказаться не под силу.

Стаття Романа Горбика, аналітика Інституту світової політики, для Інформаційно-аналітичного агенства “Главком”Інформація про те, що на саміті глав держав-членів НАТО у травні Грузія може отримати План дій щодо членства, циркулює досить активно. Принаймні, в Інституті світової політики. Експерти ІСП допитували про віце-прем’єра Грузії з питань євроатлантичної інтеграції Георгія Барамідзе ще на Медіа-клубі в минулому році.\
Хоча генсек Альянсу Расмусен і не міг цю інформацію ні підтвердити, ні спростувати, він повідомив: на зустрічі Тбілісі таки отримає «посилену заяву». Зі зміною натівської риторики щодо Грузії на «ще багато стандартів належить змінити» на «реформи мають успіх», слід очікувати – грузини зможуть зробити значний крок уперед на травневому саміті.

Цей успіх змушує українських євроатлантистів і тішитися за сусідів, і сумувати з приводу власних втрат. За чотири роки по тому, як у Бухаресті Україна і Грузія були на однаковому рівні відносин із НАТО, тепер наші здобутки порівняти важко. Тим не менше, після того, як стало зрозуміло, що відносини України і ЄС навряд чи прогресуватимуть у найближчі роки, Україні, можливо, варто було б наслідувати приклад Грузії і знову пильніше подивитися в бік НАТО – хоч як би парадоксально це звучало.

Передумови для цього є. У нинішній момент це насамперед глухий кут на всіх інших напрямках. Справді, навіть події початку 2000-х років, які зробили тодішнього президента Кучму «невиїзним», не позначилися на військових відносинах такою мірою, як на політичних. Адміністрація Буша за старою американською традицією не погребувала допомогою «антинародного режиму» під час війни в Іраку.

Щоправда, сьогодні НАТО може й не бути вже настільки зацікавлене в інтеграції з Україною. Але цікавитися нею має всі підстави сама Україна. Запекліша боротьба за ресурси в умовах продовження кризи означає: наступне десятиліття з високою ймовірністю стане десятиліттям міжнародних конфліктів. У таких умовах офіційно схвалена нині в Україні ідея нейтралітету – це дитинний ідеалізм і неприпустима легковажність. Мрії ідеалістів рано чи пізно розбиваються об скелі реальної політики.

Саме через те, що ніхто при здоровому глузді не поступиться власними інтересами, так зване «перезавантаження» відносин між Росією і США і не мало багато шансів. Що робить сьогодні Росія? Росія намагається максимально задовольнити свої національні інтереси за рахунок інших, прикриваючись риторикою про багатополярність і справедливу міжнародну політику.

Росія, по суті, водить за носа Захід у всіх питаннях, де йшлося про буцімто співпрацю і «перезавантаження». Росія тягне час із побудовою неподільної безпекової системи, передусім у вигляді інтегрованої протиракетної оборони, блокує гуманітарні операції в країнах, охоплених боротьбою з диктатурами, створює нові глухі кути в невизнаних державах – Косово, Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї.

Разом із тим, ані російський міністр Лавров, ані найвище російське керівництво не надто приховують, про що саме вони ведуть торг з Вашингтоном і Брюсселем. Мета Росії – не баланс сил у світовій політиці, а необмежене панування у регіоні, що його вона досі розглядає як свою імперську периферію. Москва поводиться на пострадянських теренах так само зухвало, як у свій час США – в Латинській Америці.

Не треба бути великим знавцем російської політики, щоб зрозуміти: з поверненням Путіна до керма Росія дедалі частіше відіграватиме роль регіонального агресора, навіть не думаючи рахуватися з принципами консенсусу, мультилатералізму, багатополярності на рівні регіону, які вона начебто обстоює на рівні глобальному.

Що ж пропонують у цих нових умовах Україні гасла нейтралітету і позаблоковості? Відповідь проста: залишатися сам-на-сам із дедалі більшими апетитами Кремля, загрозами тероризму, сепаратизму, локальних конфліктів та інших викликів сучасності.

Але реальний нейтралітет – це насамперед здатність захищатися без сторонньої допомоги. Чи може Україна захистити себе сама? Чи може вона, грубо кажучи, собі це дозволити?

Швейцарія – класичний приклад нейтральної країни – витрачає на підтримання своєї обороноздатності 4,4 мільярди доларів США (526 доларів на душу населення). Швейцарські збройні сили – це друга за розміром армія у світі в пропорціях до населення (перше місце тримає Ізраїль).

Україна ж запланувала свій оборонний бюджет на 2012 рік на рівні 2,1 мільярди доларів США, або 50 доларів на душу населення. То ж чи український нейтралітет – те саме, що й нейтралітет швейцарський?

Таким чином, складається враження, що для декого з сучасних «голубів миру» нейтралітет означає те саме, що й для інших українських мрійників-ідеалістів у 1917 році – розпустити армію і здатися на ласку сильного.

Крім того, всупереч будь-якій логіці ухвалення рішень, відмова від членства в НАТО не покращила, а погіршила міжнародне становище України. Київ відсунувся в третій ешелон міжнародних пріоритетів і здав РФ без опору свій основний зовнішньополітичний козир – у вигляді інтеграції в НАТО.

Чи отримала Україна ті вигоди, про які йшлося під час президентської кампанії-2010 та після підписання «Харківських угод»? Ні, Україна отримала газ по 400 доларів і сирну війну. На черзі і втрата української ГТС (або втрата нею стратегічного значення – Москва-бо не збирається відмовлятися від Південного потоку і вже реалізувала Північний).

Як бачимо, нейтралітет – це справді не більш ніж красивий на слух ідеал, неприємний на дотик у дійсності. Україна повинна будувати свою оборону в колективній системі, щоб захистити себе і гарантувати своє виживання у джунґлях світової політики.

Які в нас тут є варіанти? Існує низка безпекових систем, що перебувають у зародковій стадії або взагалі є, одверто кажучи, міфічними. Це – бойова група Вишеградської четвірки, система колективної безпеки в Європі тощо. За 25 – 50 років вони, можливо, будуть здатні гарантувати безпеку своїх учасників, але стільки часу в нас просто нема. Сьогодні вони перебувають або в стадії формування, або на папері. Залишається дві альтернативи: це НАТО і Росія з її Організацією Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Оперативний потенціал ОДКБ не йде в жодне порівняння із потенціалом бодай однієї великої західної держави. Навіть натівські русофіли ще жодного разу не пропонували ОДКБ співпрацю на рівних, тому що калібр цих організацій просто непорівнянний.

Що ще гірше, ОДКБ вражена паралічем центрального командування. РФ постійно змінює статутні документи, щоб забезпечити вигідну для себе конфігурацію і систему розподілу голосів. Такі країни, як Узбекистан і Таджикистан, приєдналися до ОДКБ тільки під тиском і з метою, навпаки, якомога більше знерухомити організацію.

Вірити в те, що ОДКБ може взагалі захистити кого-небудь, може тільки дуже наївна людина. Зате є в статуті ОДКБ такі «безневинні» положення, як допомога режимам у придушенні народних протестів. Що ж до того, чи може самотужки захищати Україну як незалежного політичного суб’єкта Росія, то це приблизно те саме, якби кіт узявся захищати мишу.

З іншого боку, маємо НАТО – єдиний на сьогодні у світі по-справжньому ефективний безпековий альянс. Нині йому може бракувати політичної волі боронити Україну. Проте фізично така змога є – на відміну від ОДКБ, що не має ні того, ні другого.

Але треба уникнути і того, щоб розглядати євроатлантичну інтеграцію лише як спосіб стати під чужу парасольку і делегувати власну оборону комусь іншому. НАТО – це стратегічний шанс України підтягнутися до світового рівня, модернізувати і реформувати своє військо і в майбутньому покладатися тільки на власні сили.

Невеликий приклад. Литва, приєднавшись до НАТО 2004 року, сплачувала членські внески обсягом 10 мільйонів євро на рік. Натомість Альянс надавав у цей самий час допомогу Литві на 30 мільйонів євро, що дало змогу вже в перший рік докорінно переоснастити систему протиповітряної оборони – ключовий елемент обороноздатності і безпеки пересічних громадян.

Від усього цього виграв кожен литовець, незалежно від рідної мови і національності. Так само в подібних умовах виграв би й кожен українець, незалежно від того, де він живе. Не кажучи вже про ті плюси для євроінтеграції, які дає вступ до НАТО, – вони загальновідомі.

Насамкінець: наскільки реально переглянути політику позаблоковості сьогодні?

Тут немає нічого неможливого. Крім загальної демократизації аж надто задушливої атмосфери в країні і дотримання прав людини, насамперед слід консолідувати політичну волю, змінити ухвалений у 2010 році Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» і відмовитися від ідеї референдуму в умовах неосмисленого вибору.

Потрібно також повернути окремий статус Місії України при НАТО, яка сьогодні фактично є відділом українського Посольства в Бельгії, і відповідно активізувати діяльність дипломатів.

НАТО, звичайно, прагнутиме побачити неконфліктний для Росії план інтеграції України, який могло б забезпечити підписання окремого українсько-російського безпекового договору під егідою Альянсу.

Крім того, виконувати на «відмінно» Річну національну програму, яка, по суті, є тим же ПДЧ і у випадку повернення України на євроатлантичний шлях дасть змогу відразу реабілітувати заявку на ПДЧ.

Нарешті, варто очистити українські Збройні сили і спецслужби від аґентури певних сусідніх держав.

Ну і для початку: Януковичу непотрібно відмовлятись від участі в саміті НАТО в Чікаго, як це зробив, приміром, Путін. Участь українського президента там – це сигнал країнам-членам, що Україна готова поглиблювати співпрацю з НАТО вже зараз і свої дії з приводу цієї співпраці не завжди узгоджує з відомим сусідом.

Блог Романа Горбика, аналітика ІСП для “LB.ua”Чи перестане США бути глобальною наддержавою?Багатьом видається, що так. Занепад Америки – вдячна тема, якій присвячено сотні праць. За останні місяці, наче за змовою, вийшло щонайменше три такі книжки. Окремо від гурту їх ставить значення, рівень осмислення теми і калібр авторів.

Першим слід згадати «Стратегічне бачення: Америка і криза глобальної потуги» класика практичної і теоретичної політики Збіґнєва Бжезинського (Zbigniew Brzezinski). Як і гуру демократів, інтелектуальний авторитет із іншого, республіканського табору Роберт Каґан (Robert Kagan) виступив із нарисом «Світ, що створила Америка». Нарешті, Едвард Льюс (Edward Luce), шеф вашингтонського бюро Financial Times, видав книжку під промовистою назвою «Пора замислитись: Америка в час занепаду».
Усі три книжки побачили світ у доречний час. Глобальна рецесія, катастрофічна зовнішня політика попереднього десятиліття і свідомий відступ з позицій наддержави за першого президентства Обами зробили міжнародне становище США доволі непевним. Китай та Індія потроху утверджуються як промислові локомотиви світу; Росія одверто заявляє про бажання поділити сфери впливу; навіть традиційні союзники в Західній Європі та Ізраїль більше не озираються на авторитет Вашингтона. Недаремно впливовий журнал Foreign Policy не без іронії назвав один із тематичних блоґів у себе «На варті занепаду» (Decline Watch).
Усі три книжки, у той чи інший спосіб, спростовують цей алармістський підхід. Каґан, чия праця здобулася на вельми прихильну згадку в посланні Обами до Конґресу, звертає увагу на те, що дискурс занепаду існує стільки, скільки самі Сполучені Штати.
Уже 1788-го року були автори, які оплакували «золоту добу» республіки, безповоротно проминулу. Впродовж історії Америку ховали не раз, і щоразу – передчасно. Кризові обставини сьогодення теж не є нічим унікальним, і врешті, 70-ті рр. ХХ ст., з їхніми В’єтнамом, Вотерґейтом, енергетичним колапсом та економічним занепадом виглядали не менш, а то й більш похмуро.
Разом із тим, вага Штатів у світовій економіці досі безпрецедентна. Протягом 40 років країна стабільно створює чверть світового ВВП – сам по собі обнадійливий показник. Водночас і Каґан, і Бжезинський звертають увагу на те, яким хистким є економічний успіх Китаю. Тридцять років тому такий самий острах, як тепер Піднебесна, своїм нестримним зростанням світові вселяла Японія. Здавалося, вона мала підім’яти решту країн і передусім США. Однак випробування рецесії зламу 80-х – 90-х рр. поклали «економічному диву» край і започаткували еру стагнації, що триває й досі.
Китай з високою ймовірністю очікує та сама доля, раніше чи пізніше. Принаймні, обидва автори розглядають як збільшене відповідно до масштабів країни втілення «японського варіанту». Міць Японії свого часу трималася на тих самих чинниках, що нині – Китаю. До того ж, його воля до політичного впливу за кордоном мала, а геополітичне розташування надто незручне, порівняно із відкритою до двох океанів, позбавленою могутніх сусідів-суперників Америкою.
Про подібність економічних доль двох азійських потуг доречно пише і Джонатан Роч (Jonathan Rauch) у своїй рецензії в New York Times на книжку Едварда Льюса. Вона найпесимістичніша з усіх трьох згаданих, бо бачить у США ознаки реального і навіть незворотного занепаду. Ключ до цього автор вбачає в послабленні центральної влади, яка стала значно менш ефективною, та в зростанні соціальної несправедливості.
Тут його аргументи перегукуються із аргументацією Бжезинського. Обидва пишуть про те, що в останні десятиліття крива прибутків американців перестала загалом збігатися з кривою економічного зростання. За «ситих» часів люди не стали багатші. Точніше, збагатилися тільки найзаможніші – разюча паралель із Східною Європою, така собі «пострадянізація» Америки.
Як наслідок, зростання соціальної напруги і класової недовіри, яка межує із загальною кризою капіталізму, послаблюють внутрішній консенсус у суспільстві, а це підриває легітимність політичного і соціального устрою, і з нею – позицію країни на міжнародній арені.
Світове панування Америки справді під загрозою, але його зможе ревіталізувати новий суспільний консенсус, справедливе розв’язання соціальних конфліктів і усунення бодай найбільш кричущих кривд. Так вважають, загалом, усі три автори; пророцтва ж про кінець Америці як наддержаві, на їхню думку, щонайменше передчасні. Її силу схильні недооцінювати, силу її суперників – переоцінювати. Присмерк Заходу – вже вкотре – перенесено на невизначений термін.
В усьому цьому є урок для України. Основою успішної зовнішньої політики і гідного місця в міжнародній системі є насамперед консенсус у політиці внутрішній. А він можливий, тільки якщо більшість підтримує внутрішню систему. Отже, більшість повинна бути нею задоволена. Те ж, що потворний і дискредитований соціалізм змінився в Україні не менш потворним і дискредитованим капіталізмом, наводить на думку, що в цій частині світу річ не стільки в формі організації економічної діяльності, скільки в сталіших, тривкіших речах: формах розподілу влади, тієї влади, що, за Ганною Арендт, виростає зі співпраці і згоди людей, а не, за Мао, з цівки рушниці.
Україна залишатиметься міжнародним пішаком доти, доки пішаками почуватимуться більшість українців.
Під час написання використано публікації з New York Times

Блог Романа Горбика, аналітика ІСП для “LB.ua”Уже не тільки Європою – країнами, континентами і соціальними мережами бродить привид. Це не привид комунізму. Скоріше –привид приреченості капіталізму.
«Вимагайте неможливого», – пишуть на своїх гаслах учасники протестів «Захопи Уолл-стріт». «Треба не боятися уявити собі те, що годі уявити», – звертається до них провідний інтелектуальний авторитет Славой Жижек.

Схоже, неможливе стає неминучим. Власна смерть ходить за капіталізмом по п’ятах, як двійник, уже понад 150 років. Кожна криза, кожна рецесія з притаманною їм регулярністю повертають людство до мрії про світ без експлуатації, нерівності та відчуження.

Капіталізм тим не менш, в цілому вистояв і після руйнівної Першої світової війни, і після Великої Депресії, і після 1968-го, хоч і з серйозними компромісами, які спричинила саме наявність антикапіталістичної мрії.

Багато чого залежатиме від важкопрогнозованих і навіть випадкових факторів. Проте гадаю, що капіталізм встоїть і цього разу. Труднощі, що їх зазнає світ, усе-таки не надаються допорівняння з найсерйознішими випробуваннями минулого. Капіталізм вийде з нинішніх негараздів іншим, але – вийде.

Разом з тим, треба розуміти, що, всупереч Френсісу Фукуямі, капіталізм навряд чи є остаточною точкою розвитку або глухим кутом людства. У порівнянні з попередніми громадськими формаціями, він існує ще недовго. Двісті – чотириста років, залежно від країни, це не так багато в порівнянні з тисячоліттями рабовласництва і тисячею років феодалізму. Нехай навіть сьогодні суспільні процеси прискорюються в багато разів.

У марксистському, хоч і не в ленінському розумінні, революція відбувається тоді, коли попередній лад розклався зсередини і продовжує існувати лише як пустизна, з якої вже проріс новий зміст – нові типи громадських і виробничих відносин. Тоді достатньо легкого поштовху, щоб старий каркас упав і суспільство набуло зовнішньої форми того, що вже давно визначає його зсередини.

Революція тільки узаконює те, що вже відбулося в економічній, соціальній реальності. Тим більше, розрив часто залишається непомітним для сучасників. Люди Середньовіччя не мислили себе чимось відмінним від людей Античності; вони вірили в те, що продовжують жити у світі Вергілія, Костянтина і батьків церкви. Лише з часом прийшло усвідомлення розриву і до людей раннього капіталізму.

За всієї складності ситуації, в найрозвиненіших країнах світу ми не спостерігаємо ні альтернативної системи товарних відносин, ні породженого ними класу, ні його власної культури-ідеології, які могли б кинути виклик гегемонії капіталу.

Точніше, все це є – в зародку, який з часом може дати паросток нового ладу. І до цього треба прагнути. Однак, як видається, не варто розраховувати на якісний стрибокуже сьогодні.

Цілком імовірно, що реальну загрозу для капіталізму становлять інші фактори, крім звичних криз і рецесій. Ба більше, може виявитися так, що головна небезпека для капіталізму походить не від бідності, а від багатства.

Cучасний капіталізм відрізняється від, скажімо, періоду Великої Депресії глобальністю й набагато меншими перешкодами для пересування та застосування ресурсів. Глобальний капіталізм скине тільки глобальна революція, яка настане після того, як новий суспільний лад народиться всередині капіталізму – в усьому світі. Зокрема, після того, як зникне поділ на глобального Споживача і глобального Виробника, коли зникнуть і самі ці ролі.

Починаючи з 60-70-х рр., що збігаються в часі з епохою деколонізації, капіталізм залишався на плаву багато в чому завдяки глобалізації, яка насправдівиявляється одним з інструментів адаптивності капіталізму, його здібностей до виживання.

Значна роль тут належала аутсорсингу виробництва в країни «третього світу».
Дешева робоча сила була серед тих головних чинників, які дозволяли забезпечувати
економічне зростання, а разом з ним – і соціальну стабільність. По суті, соціальна структура західних суспільств пережила «витіснення» пролетаріату, його виштовхування в колишні колонії, які стали пролетаріатом глобалізації – і постачають людські ресурси для нечисленного пролетаріату Європи та США, «глобальної Півночі».

Дешева робоча сила «глобального Півдня», азіатських тигрів, Індії і, в першу чергу, Китаю, і нині залишається наріжним каменем капіталізму. Але зарплати і рівень життя в цих країнах постійно зростають, навіть на тлі нинішньої рецесії. Робоча сила дорожчає. Якщо наявнийу світі розрив у доходах і цінах згладиться,ці країни покинуть місце «глобального пролетаріату».

Грубо кажучи, індійці та китайці почнуть працювати за зарплати, які коли й не будуть в абсолютних цифрах відповідати зарплатам на Заході, зроблять аутсорсинг безглуздим з погляду зору вигоди.

Спочатку аутсорсинг, уже китайський або індійський, пересуватиметься в
наступні на черзі, бідніші країни, перш за все африканські. Однак рано чи пізно й економіка цих країн насититься грішми, а вирощений на аутсорсингу середній клас матиме зовсім інші запити.

Якщо це станеться, капіталізм може опинитися перед кризою, набагато серйознішою від нинішньої. Глобальний поділ на країни-пролетарі і країни-експлуататори зникне, а західні суспільства встануть перед перспективою повернення пролетаріату, а разом з ним – і внутрішньої соціальної напруги, яка стане справжнім викликом для капіталізму. «Захопи Уолл-стріт» виявиться лише репетицією уяви.

Звичайно, щоб запобігти цьому, капіталісти будуть усіма силами підтримувати
нерівність між країнами-виробниками і країнами-споживачами, як і сам цей глобальний розподіл праці. Мені здається, що від того, наскільки довго ця стратегія буде успішною, і залежатиме те, коли занепад капіталізму стане реальністю. Залежатиме не менше, ніж від чергової кризи.

Стаття Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики для видання “Дзеркало тижня”Хоч би чим закінчилася розпочата українським МЗС «ревізія» стратегічних партнерів України, зрозуміло одне: в Євросоюзі на такий статус продовжують стовідсотково заслуговувати лише дві країни — Польща і Литва. Важко сказати, чи такий статус для Варшави і Вільнюса — нагорода за терпіння та лояльність, чи, з огляду на нинішню турбулентність в Україні, — геополітичне покарання. \
Адже заслуговувати на статус стратегічного партнера в ЄС, із погляду офіційного Києва, сьогодні означає не просто кидатися на євросоюзівську амбразуру, доводячи необхідність продовження діалогу між Києвом та Брюсселем навіть у дуже сумнівних політичних умовах. Бути стратегічним партнером України сьогодні — це означає продемонструвати перед усією Європою свою безпорадність, а інколи — просто виставити себе на посміховисько перед тими країнами ЄС, у котрих і раніше додана вартість України в конструкції «об’єднаної Європи» викликала великі сумніви.

Що далі планують робити Польща і Литва з українським досьє? Закинути його на полицю до кращих євроінтеграційних часів — чи все ж таки продовжувати шукати оптимальну формулу співіснування Києва і Брюсселя на короткій дистанції?

Зовнішня політика Сікорського

Щоб спробувати відповісти на запитання, що сьогодні думає робити Польща з Україною, потрібно спочатку відповісти на запитання, що думає робити з Україною Радослав Сікорський. Саме міністр закордонних справ Польщі, за майже одностайним визначенням наших польських співрозмовників, сьогодні є ключовим творцем польської зовнішньої політики. Її мозковим центром і її креативною групою одночасно. Це Сікорський запровадив моду на міністерські «дуети» — візити в ту або іншу країну одночасно двох міністрів закордонних справ країн Євросоюзу. Такий собі дипломатичний римейк на диснеївський «Чіп і Дейл поспішають на допомогу». Можна по-різному ставитися до ефективності таких «місій», але невтомні спроби польського міністра вийти за рамки усталених у ЄС форматів привели до того, що будь-який креативний елемент, вичавлений неповороткою євросоюзівською машиною, відразу приписується Сікорському.

Польського міністра заведено вважати прихильником так званої Пястовської концепції зовнішньої політики Польщі, яка передбачає прагматичну «вестернізацію» — тобто здійснення необхідних перетворень у країні шляхом тісної інтеграції з державами Західної Європи, передусім Німеччиною. Ця політика є противагою Ягеллонській концепції, яка спрямована на більш тісну інтеграцію Варшави з країнами на Сході — Україною, Білоруссю та Литвою.

З іншого боку, Сікорський ніколи не ставив під сумнів — навпаки, підтверджував — так звану доктрину Гєдройца-Мєрошевського, на якій базується східна політика Польщі і яка доводить, наскільки важлива національна ідентичність східних сусідів Польщі — України, Білорусі та Литви — для забезпечення її власної незалежності.

Вибір Сікорським зовнішньополітичної «концепції» для роботи на українському напрямі багато в чому зумовлений настроями, які панують у польських політичних елітах після президентства Польщі в ЄС. Сказати, що це розчарування, — не сказати нічого. За нашою інформацією, і Сікорський, і Коморовський, і Туск дуже персонально сприйняли те, що всі їхні розмови з Януковичем із приводу євроінтеграції України в умовах ув’язнення опозиціонерів були просто проігноровані.

Є підстави вважати, що чаша польського терпіння переповнилася після обвинувального вироку для Юрія Луценка. Адже, за певною інформацією, ще на початку року, а саме під час візиту до Києва в лютому, польський міністр вважав реальним підписання Угоди про асоціацію до парламентських виборів. Правда, за умови, що у відомих справах спостерігатиметься бодай якийсь позитив, а сам факт підписання відбудеться якомога непомітніше. Про ймовірність такого сценарію польський міністр начебто навіть дав зрозуміти і Януковичу під час зустрічі на початку лютого.

Після того, як «незалежна» українська судова система видала на гора черговий обвинувальний вирок, один впливовий і добре обізнаний із політичною кухнею Польщі аналітик поділився з автором цих рядків: «Якщо ще рік тому у Варшаві були переконані, що всі українські політики — що помаранчеві, що біло-сині — однакові, то тепер є таке відчуття, що вони все ж таки різняться».

Звісно, незважаючи на стрімку «європеїзацію» зовнішньої політики Польщі, відносини з Україною мають не тільки європейський, а й двосторонній вимір. Проте більшість наших співрозмовників солідарні в одному: тональність та зміст навіть білатеральних відносин між Києвом і Варшавою великою мірою залежатимуть від того, як висловився один із тамтешніх дипломатів, «чи йтиме Янукович у ЄС чи ні».

Це, з погляду поляків, як і решти тих, хто ще не закинув українське досьє на полицю до кращих часів, стане достеменно відомо після парламентських виборів в Україні. Добре обізнаний в українських справах депутат польського сейму розповів автору цих рядків, що Польща, на відміну від деяких інших країн ЄС, не ставить визнання виборів у залежність від участі в них Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. За його словами, Польща розраховує, що навіть відносно вільні вибори без участі екс-прем’єра дають можливість українській опозиції перемогти і створити більшість у парламенті, яка, своєю чергою, вирішить справу Тимошенко з допомогою внесення відповідних змін у законодавство України. Як допомогти українській опозиції об’єднатися та перемогти на виборах — питання, яке дедалі частіше доводиться чути від польських співрозмовників різної політичної орієнтації.

Те, що реально грає на руку Януковичу в ситуації повної фрустрації у Польщі діями української влади, — це спільне проведення Євро-2012, під час якого лінк між Україною та Польщею вимушено підтримуватиметься на політично високому рівні (візит Азарова до Туска цього тижня — з цієї серії). Хоча, як дуже правильно дав зрозуміти польський депутат Європарламенту Павел Коваль на медіаклубі в Інституті світової політики, навіть у проекті Євро-2012 дві країни поки що більше втратили, ніж здобули: «Виявилося, що ця подія розглядається просто як бізнес. Ще перебуваючи в уряді, я регулярно звертав увагу на те, що це має бути не лише бізнесом, а й масштабною суспільною подією. Але ніхто так і не організував ознайомлювальну поїздку містами України для польських учнів і навпаки. Ніхто не провів літературного конкурсу про спорт. Ніхто не придумав музичного фестивалю. Я впевнений, що якби турнір такого рівня спільно приймали, скажімо, Росія й Німеччина, таких ініціатив було б набагато більше. Мабуть, пройшла б велика виставка, присвячена російським містам, переклали б багато книжок. Та що там — можливо, навіть побудували б додаткову мережу трубопроводів. Ми такою можливістю не скористались. У результаті Євро-2012 просто закінчиться тим, що хтось добре на ньому заробить, а люди так і залишаться сидіти вдома і мріяти про квитки на матч».

Крім Євро-2012, залишається своєрідний «пул» польських політиків, для яких Україна стала невід’ємною складовою їхнього власного бренда. Досі деяким відомим і активним польським депутатам набагато комфортніше мати справу з українськими колегами, ніж з іншими сусідами ЄС. Досі деяким із них легше спілкуватись російською, ніж англійською. Досі окремі з них готові вибудовувати продуктивні відносини з представниками партії влади в Києві і відстоювати добре ім’я України в ЄС, попри всі антидемократичні тренди. Досі деякі з них готові боротися навіть за примарне європейське майбутнє України лише для того, аби вона не сповзла до Путіна в Митний союз.

З’явилися нові фахівці з питань України і в польському сеймі. Так, на останніх виборах у парламент Польщі від «Громадянської платформи» потрапив Марчін Свєнчіцкій, колишній мер Варшави, який до останнього часу працював в Україні на Програму розвитку ООН (UNDP).

Хоч би як парадоксально це звучало, але навіть сам факт перебування «Громадянської платформи» (ГП) при владі в Польщі грає на руку Януковичу, дарма що партія Дональда Туска ніколи не була до такої міри сповнена відчуттям особливої місії щодо України, як «Право і Справедливість» (ПіС) Ярослава Качинського. Річ у тому, що коли команда Туска—Коморовського—Сікорського перебувала в опозиції, вони намагались перетворити українське питання в елемент внутрішньополітичної дискусії, доводячи неефективність політики ПіС на українському напрямі. Сьогодні ПіС могли б так само гучно розгорнути кампанію про неефективність української політики «Платформи», однак, сповідуючи на східному напрямі політику «спочатку Україна», змушені мовчки підтримувати те, що робить дипломатія Сікорського.

Недавно, правда, з’явилася спроба з боку новоспеченої парламентської сили в Польщі — а саме «Руху Палікота» — зробити з українського питання предмет внутрішньополітичної дискусії, коли віце-спікер сейму Ванда Новіцька звинуватила польську владу в тому, що вона мало зусиль доклала до визволення Юлії Тимошенко. Проте серйозно розкрутити цю історію не вийшло: політики з обох ключових партій Польщі сприйняли це як емоційну реакцію людини, котра лише починає орієнтуватися в українських справах.

На експертному та медіа- рівнях Польща теж залишається більш підготовленою до тіснішої інтеграції з Україною, ніж Україна — з Польщею. Лише одна деталь: поляків, які говорять українською мовою в польських аналітичних центрах та провідних засобах масової інформації, у Варшаві в рази більше, ніж українських експертів та журналістів, які можуть спілкуватися польською.

Литовський real politik

Якщо про зовнішню політику Польщі, зокрема щодо України, неможливо говорити без Радослава Сікорського, то про зовнішню політику Литви навряд чи варто говорити без її президента Далі Грібаускайте. На відміну від польського глави держави Коморовського, литовський президент сама претендує бути мозковим центром литовської дипломатії. І, в принципі, має на те повне право не лише за конституцією країни. Як колишній єврокомісар із питань фінансів та бюджету, вона зсередини знає кухню євросоюзівської політики, вільно спілкується англійською і може похвалитися чудовим набором персонально вибудуваних контактів як у Євросоюзі, так і в США (Хілларі Клінтон, схоже, взагалі вирішила щороку відвідувати Вільнюс). А ще — президент Грібаускайте може спокійно позмагатись із канцлером Німеччини у тому, як потрібно вибудовувати справжню європейську real politik — без особливих ідеологічних сентиментів, властивих тому ж таки Валдасу Адамкусу.

Нинішню українську владу це явно не може не тішити. Логіка проста: якщо президент Литви виступає проти додаткових санкцій та ізоляції Лукашенка і не має нічого проти розширення присутності литовського бізнесу на вотчині «бацьки», то як вона може не підтримувати контактів із Януковичем, який вичерпав ще далеко не все поле для антидемократичного маневру? Тим більше що литовський бізнес завжди виявляв неприховану цікавість і до українського ринку. Торік лише литовських нафтопродуктів було продано в Україні на 650 млн. дол. — доволі серйозна цифра як для експорту маленької республіки.

Крім того, з президентом Литви Янукович може вільно поспілкуватися російською мовою. Причому без особливого ризику почути відверту критику з приводу тих-таки політично вмотивованих судових процесів. Складається враження, що всі неприємні речі Литва доручає озвучувати Євросоюзу, а двосторонні відносини намагається вибудовувати в іншій тональності. Більш позитивній. Скажімо, наразі старається передати Україні досвід головування в ОБСЄ.

Зберігається також традиція щорічних обмінів візитами, зокрема й на найвищому рівні. Нинішнього року черга Януковича відвідати Вільнюс. Литовці запрошення українському президентові, наскільки нам відомо, відкликати наміру не мають.

Серйозний тест чекає на європейський вимір україно-литовських відносин наступного року, коли Вільнюс головуватиме в ЄС. Литовці допускають, що саме на цей період може випасти підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Звісно, за рівнем впливу Литва не може зрівнятися з Польщею. Проте у литовців є свої плюси. Йдеться передусім про те, що, на відміну від поляків, вони добре обізнані з феноменом «пострадянськості» і ставляться до його подолання з більшим розумінням. «Не вдалося швидко проштовхнути Україну в ЄС — робитимемо це повільно», — довелося почути від високопоставленого литовського дипломата. Про те, щоб махнути рукою на Україну зовсім, не йдеться взагалі. Тим більше що литовці, як і поляки, встигли зробити висновок: збалансована і врівноважена політика щодо України має такий самий ефект, як і емоційна й різко осудлива, то, мовляв, навіщо зайвий раз створювати собі ворогів в особі керівництва стратегічно важливої для себе країни?

Визнання Литви стратегічним партнером України за підсумками минулого року у Вільнюсі сприйняли як приємний сюрприз. На відміну від Польщі, для якої такий статус давно вже став даністю. Хоча один відомий український дипломат-євроінтегратор навіть припустив, що в деяких ситуаціях Литва більше заслуговувала називатися стратегічним партнером України, ніж Польща. Можливо, тому, що литовці постійно наголошують: для нас захист інтересів України — це не мазохізм.

Блог першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для “Радіо Свобода”Сдаст все или по частям? Приблизительно таким было настроение экспертов, комментировавших визит Виктора Януковича в Россию. Главное опасение было сопряжено с возможным согласием украинского лидера присоединиться к Евразийскому союзу. Опасения оказались напрасными, хотя и небезосновательными.
Президент Украины как никогда слаб. Не в физическом понимании, конечно. Янукович оказался в международной изоляции, в которую, кажется, до сих пор отказывается верить и он сам, и его окружение. За последние недели он встретился лишь с президентом Туркменистана и с лидерами стран, участвующих в ЕврАзЭС. На первый взгляд, балансирует картину визит в Украину венгерского премьер-министра Виктора Орбана. Но это только на первый взгляд.

Все, кто следит за развитием ситуации в Венгрии, отлично знают, в каком плачевном состоянии оказалась эта страна. Венгрия – бельмо на глазу Европейского Союза, больной мозоль, от которого хочется избавиться, но пока непонятно как. ЕС переживает серьезный имиджевый кризис – и в связи с Грецией и Италией, и в связи с Венгрией. Нормативные рычаги союза теряют свою силу. Может ли Брюссель указывать кому-либо, как нужно обустраивать демократическую конструкцию, если ЕС погряз в кризисе недоверия?

Складывалось впечатление, что Янукович хотел намекнуть европейцам: чего вы меня поучаете, воспитывайте своих «демократов». Напрасный труд, в ЕС давно поставили диагноз венгерскому руководству. Только зачем Киеву в это ввязываться? Чтобы помочь Евросоюзу решить проблему? Вряд ли у украинского лидера имеется и политико-экономический вес, и моральный авторитет, чтобы сделать это. Ответ может быть лишь один – встреча с Орбаном была нужна, чтобы создать видимость активности президента Украины на внешнеполической арене. Злые языки говорят, что еще в начале января МИД Украины решил срочно созвать всех своих послов. Некоторые главы дипмиссий попытались было отправить заместителей, но тщетно: явка обязательна. Перед послами поставили задачу – организовать для Януковича встречи с иностранными политиками. Послы, конечно, люди профессиональные, но именно этот профессионализм позволяет им понять, что задание это невыполнимое. Все отлично знают, почему на Западе не хотят пожимать руку украинскому лидеру. И глобальный экономический кризис, к сожалению, не единственная и даже не главная причина.

Показательная ситуация. В феврале Виктор Янукович встретился с государственным секретарем США Хиллари Клинтон. Пресс-служба президента ссобщила о том, что во время встречи обсуждался «широкий спектр вопросов» двустороннего сотрудничества. Дипломатическая банальщина. Пресс-служба главы внешнеполитического ведомства США была более честной: речь шла об избирательном преследовании в Украине оппозиционеров. Да и не могло быть иначе: Клинтон написала письмо лично Юлии Тимошенко. Часто ли это практикуется дипломатами? И что это означает для Украины? Наверное, поняли уже все, кроме украинского лидера, которое руководстуется в своей политике сомнительными рекомендациями советников допотопных времен.

Я не удивлюсь, если в Украину вскоре приедет иранское руководство. Или Башар Асад. Еще есть на скамье запасных визитеров Уго Чавес. Хотя он уже бывал в Киеве. Президент Науру Спрент Джаред Дабвидо, наверное, не отказался бы от встречи. Но об этом, думаю, лучше спросить российских дипломатов, убедивших Науру признать грузинские территории суверенными странами.

В то время, когда Украине, как никогда, необходима поддержка извне, она оказалась наедине со своими проблемами. Вместо того, чтобы их решать, предпринимаются камуфляжные меры, которые просто создают видимость легитимности украинской власти. Может ли Украина сегодня требовать от ЕС уступчивости на переговорах о безвизовом режиме? Может ли она добиваться перспективы членства в ЕС? Если Янукович будет и дальше встречаться с Орбаном, то нет. Может ли Киев выглядеть убедительно на переговорах с Россией по тому же газовому вопросу? Конечно, нет. Только при условии огромнейших уступок. Таковы законы реальполитик, которой руководствуется Кремль. В мировой политике не любят хромых уток. К ним относятся либо с уважением, либо с сожалением, но с ними редко говорят на равных. Хромыми утками обычно считают руководителей демократий на исходе срока их полномочий. Но, похоже, иногда в хромую утку может превратится человек и спустя два года работы.

Виктор Янукович не унывает. На следующей неделе он примет участие в Сеульском саммите по ядерной безопасности. Два года назад американская пресса объявила Януковича звездой аналогичного мероприятия в Вашингтоне. Что будет в этот раз? В мае в Украине состоится саммит лидеров стран Центральной Европы. Кто приедет? Еще есть у украинского лидера определенный расчет по поводу саммита НАТО в Чикаго. Но натовские мероприятия, порой, бывают очень коварными. Леонид Кучма может поделиться опытом участия в натовском саммите в Праге в 2002 году. Тогда, чтобы не сажать киевского гостя несколько сомнительной репутации за стол переговоров между представителями США и Великобритании, организаторы встречи изменили натовский протокол – и рассадку осуществили согласно не английскому, а французскому алфавиту…

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”На наступному тижні Віктор Янукович має зустрітись у Сеулі з американським президентом. Барак Обама хоче подякувати Януковичу за успішну операцію з вивезення високозбагаченого урану з території України та заміну його на низько збагачений. У Білому Домі наразі ламають голову над тим, як зробити так, аби зустріч з українським президентом була сприйнята адекватно і в Америці напередодні президентських виборів, і в Україні напередодні парламентських. Тобто – щоб похвалити Януковича за уран, але водночас “засудити” за політичні суди, конкретно – справу Тимошенко й Луценко. Дилема полягає в наступному: якщо організувати повноцінну зустріч, то є ризик, що і республіканці в США, і українська опозиція в Україні накинуться на американську владу з докором, що світоч демократії Обама організував посиденьки з диктатором Януковичем. Знову розпочнуться розмови про оборудку “уран в обмін на демократію” і таке інше тому подібне. Якщо ж зробити дуже коротку зустріч, то тоді взагалі не вдасться проговорити делікатні й гострі питання а-ля Тимошенко.\
Ні для кого не є секретом: подібна зустріч Януковича з Обамою (як, до речі, і з Баррозу, про яку в своєму блозі написав друг Пінчука і соратник Квасьнєвського євродепутат Сівець) – гарний привід для президента підтримувати ілюзію, що його ізоляція на Заході – не більше, аніж брудна вигадка опозиції та її “продажних” дружків на Заході. Хоча, звісно, на його місці, вже давно пора було б задуматись над тим, чому слова “ізоляція” та “санкції” шлейфом тягнуться за словом “Україна” в усіх міжнародних дискусіях та публікаціях про Україну (якщо, звісно, він хоч трохи в курсі цих дискусій і публікацій). Але зустріч Януковича з Обамою – це ще й привід для опозиції та громадянського суспільства задуматись над тим, а чи насправді ізоляція та санкції проти режиму Януковича є єдиними правильними ліками, щоб вилікувати інфіковану авторитаризмом українську владу?

Чесно кажучи, я думала в останні місяці над цим питанням більше, ніж, можливо, воно того варте, спілкуючись на цю тему з різними людьми в різних країнах світу. Не буду приховувати: моя позиція у цьому плані зазнала певної корекції. І не в бік мейнстріму, який спостерігається сьогодні в українському громадянському суспільстві та експертному середовищі. Я проти санкцій. Не тому, що вважаю, що з Януковичем цивілізований світ в особі лідерів ЄС і США і далі має ручкатись, наче нічого не трапилось. Це не так. І так, в принципі, й не буде. І не тому, що вважаю несправедливим обмежити в’їзд у ЄС чи США для чиновників, які зробили все для того, аби словосполучення “служителі Феміди” звучало в Україні як образа нижче пояса. Я просто категорично не згідна, що санкції на сьогодні є єдиною панацеєю від згортання демократії і настанови на “путь істинний” Януковича і Ко, зокрема й у справі Тимошенко.

Більше того, у всій цій історії з санкціями та ізоляцією є кілька моментів, які, швидше, можуть ускладнити ситуацію, а не посприяти її вирішенню. Наприклад, створення ілюзії про те, що в США і ЄС ледве вже не склали списки (чи відредагували, складені українською опозицією) і з дня на день готові блокувати рахунки, не видавати більшій половині українського “бомонду та еліти” візи, а поїздка Януковича до Сеулу буде взагалі чи не останнім його виходом в люди. Це не так.

Звісно, і в Старому, і в Новому світі вистачає тих,хто ледве не кожен день готовий озвучувати риторичні питання про обмеження з боку США та ЄС контактів з українським керівництвом і консультацій з приводу запровадження списків нев’їзних. Тобто, як і в кожному делікатному міжнародному питанні, у Вашингтоні та Брюсселі є своя “партія миру” та своя “партія війни”. Але на рівні тих, хто реально приймає рішення, домінує все ж інша позиція.

Позиція, яку чудово сформулював в нещодавньому інтерв’ю такий ненависний на Банковій та Михайлівській, але все ще посол ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра: “Санкції – це швидше внутрішньополітичне питання України”. Високопоставлений американський дипломат, з яким довелось нещодавно спілкуватись, висловився з цього приводу ще більше категорично: “Ми не можемо запровадити санкції лише для того, аби задовольнити українську опозицію”.

Що це означає? Це означає те, що всерйоз про запровадження санкцій проти українського керівництва сьогодні не думають ані в Вашингтоні, ані в Брюсселі, ані в Берліні. Юридично доказати, що це Янукович та Ко власними руками та виключно з політичної помсти засадили у в’язницю Тимошенко та Луценко – складно. Порушення прав людини у контексті українських політичних в’язнів теж не настільки показові, як у випадку інших диктаторських режимів. А якщо керуватись логікою запровадження санкцій проти згортання демократії, як пропонують окремі українські політики, то з таким же успіхом угорська опозиція може закликати Захід запровадити санкції проти Віктора Орбана, оскільки в нещодавньому листі до цього політика Хілларі Клінтон також назвала процеси у сусідній з Україною євросоюзівській країні “згортанням демократії”.

До того ж, хто сказав, що Україна обов’язково має бути демократичною? Це ми з вами, свідомі люди, які читають і пишуть на “УП”, хотіли б її такою бачити. Дехто в світі просто хоче бачити її стабільною. Дехто – лише суверенною. Дехто взагалі не переймається, що тут відбувається. Захід не зобов’язаний застосовувати санкції проти всіх антидемократичних режимів. Він взагалі нічим нам не зобов’язаний, і його страшно бісить, коли українські політики намагаються довести у Вашингтоні чи Брюсселі зворотнє.

Крім того, і ЄС, і особливо США вміють вчитись на власних помилках. На щастя для Януковича. Бо помилок з запровадженням неефективних санкцій накопичилось у західних країн чимало. І вони це добре усвідомлюють. Власне, перед тим, як серйозно говорити про санкції щодо України ми теж маємо відповісти на питання: а коли санкції дійсно спрацювали?

Я не хочу порівнювати Україну із Зімбабве, як роблять інколи американські дипломати, апелюючи до повної без результативності безкінечних санкцій проти режиму Мугабе. Краще все ж звернутись до заїждженого, але все ж ближчого до України прикладу санкцій проти режиму Лукашенка.

А білоруський приклад привів до того, що навіть деякі з найбільш опозиційних до “бацьки” білоруських експертів сьогодні визнають: не санкції та ізоляція переконали Лукашенка почати випускати політичних в’язнів. Не санкції та ізоляція, а діалог. Простий, але, очевидно, дуже навіть переконливий діалог Лукашенка з Соланою у 2009 році чи з болгарським міністром закордонних справ Младеновим у 2011-му.

Хтось каже, що з Януковичем вже нема про що говорити. Але не можу повірити, що якщо знайшлись правильні аргументи для Лукашенка, вони не знайдуться для Януковича. Більше того, я не є великим знавцем менталітету “донецьких”, але можу припустити: якщо навіть критичні словесні зауваження Заходу сприймаються нинішніми очільниками як “приниження”, то боюсь навіть собі уявити, яким чином вони відреагують на можливі санкції? І навряд чи в цій своїй реакції вони будуть думати про, умовно кажучи, європейське майбутнє України.

Крім того, я майже впевнена, що якщо попросити у Януковича вибрати між “Межигір’ям” (у всьому його символічному смислі відображення нинішньої влади) та можливістю час від часу пити водичку в Карлових Варах – він, очевидно, вибере “Межигір’я”. А якщо й захоче розвіятись, то спокійно відправиться до знайомих з часів опозиційної діяльності шаманів на Алтаї. Потрібно нарешті визнати деякі речі. А саме – авторитарні лідери не міняють владу на свободу подорожей. І навіть на безпеку закордонних рахунків своїх близьких друзів-олігархів. А заодно й нагадати, те, що недавно нагадала під час відео конференції в Інституті світової політики Ірина Прохорова: “Будь-яка влада має бажання бути авторитарною і вона такою стає, якщо суспільство не виставляє систему противаг і буферів”.

Так чи інакше, якщо сьогодні зробити санкції та повну міжнародну ізоляцію Януковича головним доказом того, чи відбувається в Україні масштабне згортання демократії і порушення прав людини, то можна лише вручити додатковий козир Януковичу і Ко: на кшталт, якщо санкції не запроваджують – значить згортання демократії з порушеннями прав людини – це, насправді, лише плід хворої фантазії опозиції та прихильних до неї представників громадянського суспільства. А вже сьогодні зрозуміло: санкції не запровадять, якщо, умовно кажучи, Янукович не уподібниться Лукашенку і не розгонить мітинг опозиції після парламентських виборів, і не катуватиме всіх підряд демонстрантів по тюрмах. Але ж незапровадження санкцій вже сьогодні не означає, що реального вдікату з демократією в Україні насправді немає, чи не так? Він є і очевидний.

І ще один момент, який стосується європейської інтеграції України (осмілюсь все ж використати це словосполучення, даруйте). Тут потрібно теж чітко розставити акценти: санкції та Угода про асоціацію з ЄС – поняття несумісні. Або ми закликаємо запроваджувати санкції, аби ми закликаємо підписувати Угоду про асоціацію. Запроваджувати санкції та підписувати угоду одночасно не вийде ніяк. Такі от коротко справи.