Публікації – Сторінка 63

За высоким забором

Блог першого заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “Радіо Свободи”«Высокие Договаривающиеся Стороны гарантируют своим гражданам независимо от их национальности или иных различий равные права и свободы». Это из забытого и несбывшегося. Из Соглашения о создании Содружества независимых государств, более известного как Беловежское соглашение. Вскоре исполнится двадцать лет со дня его подписания. Годовщина как-никак. Стоит ли отмечать? Лучше не надо. Слишком карикатурно будет выглядеть действо. Тем более что на просторах России, Беларуси и Казахстана рождается новое постсоветское детище – Евразийский союз. К счастью, пока без Украины. Но это пока.\
Беловежское соглашение – это символ. Символ, с которым связывали огромнейшие надежды. Как среди стран-подписантов, так, наверное, и во всем мире, преждевременно уверовавшем в безвозвратную победу свободы. Три страны, которые на двадцать лет отдалились от Советского Союза, на самом деле, как никогда близки к нему.

За Беларусью давно закрепился стойкий образ последнего оплота СССР. То же преследование инакомыслия; полная узурпация власти даже не партией, а одним человеком; тотальная изоляция от западного мира.Украину все чаще сравнивают с Беларусью. Говорить здесь еще позволено, но не всем. Особо разговорчивые – за решеткой. Недалека Украина и от изоляции. Какой смысл в том, что Виктор Янукович клянется в приверженности европейской интеграции и демократии? Становится ли Украина от этого ближе к Европейскому Союзу? Наоборот.

Далеко ли Россия убежала от своего советского прошлого? Не так давно просматривал архивные статьи о Советском Союзе в иностранной прессе. Автор одной из них – Александр Солженицын. В 1980 году писатель разместил в журнале Foreign Affairs статью-призыв «Неправильное понимание России – угроза для Америки». Ключевая цитата: «Широко применяется безответственное и некорректное употребление слов «Россия» и «российский» вместо «СССР» и «Советский». Какое-то устойчивое предвзятое отношение к России: «Российские танки вошли в Прагу», «российский империализм», «Никогда не верьте русским», и для сравнения «советские достижения в космосе» и «триумф советского балета». Хотя должно быть очевидным, что эти концепции не просто противоположны, но и враждебны. «Россия» соотносится с «Советским Союзом» так же, как человек с болезнью, поразившей его. Но мы ведь не смешиваем человека с его болезнью; мы не обращаемся к нему, употребляя название болезни, и не ругаем его за эту болезнь. После 1917 это государство больше нельзя называть Россией».

«Мы пережили, по сути, развал государства: Советский Союз распался. А что такое Советский Союз? Это Россия и есть, только называлась по-другому». А это слова Владимира Путина, политика, который, по сути, должен гордиться, что Россию, наконец, не будут смешивать с кровавым экспериментом, длившимся 70 лет. В последнее время российский лидер все чаще сокрушается по поводу развала «великой страны»: «Стыдоба какая-то. Гордости не хватило, чтобы сохранить единую страну». Вот и вся демократия. Двадцатилетний итог Беловежского соглашения. И боюсь, что в этот раз речь не идет о простом заигрывании с избирателем.

Железный занавес исчез? Нет, он снова опускается. И не только в переносном смысле. Уже которую неделю в Украине продолжается возня возле украинского парламента. Митингующие рушат железную ограду вокруг Верховной Рады. К утру железный забор восстанавливают, даже бетоном укрепили. Вокруг президентской резиденции – тоже забор, выше шести метров.

Власть защищается. Наверное, не от того, что чувствует себя сильной. Сильной власти ни к чему подтверждать свою прочность политическим давлением на конкурентов или металлическими конструкциями против избирателей. Это удел тех, кто теряет контроль над ситуацией, кто цепляется за любую возможность продлить свое существование.

Україна-Росія-НАТО: тріо, що складається з дуетів

Стаття Володимира Кравченка, тижневик “Дзеркало тижня”У світі постійно виникають загрози, яким країни не можуть дати раду самотужки. Наприклад, тероризм, піратство, кібератаки на урядові та банківські сервери. І тоді одні держави намагаються вирішити проблеми на двосторонньому рівні, інші — віддають перевагу співпраці у багатосторонньому форматі, а треті — шукають вихід, стаючи членами системи колективної безпеки. Найчастіше національні інтереси країн диктують урядам вибір моделі поведінки та формату партнерських відносин. А чи можливе взаємовигідне партнерство у трикутнику Україна-Росія-НАТО? Адже воно може послужити зниженню напруженості і посилити безпеку в регіоні. Чи все-таки в найближчому, та й далекому майбутньому ця схема партнерських відносин залишається малоймовірною формулою посилення безпеки в регіоні та світі?\
Розмірковуючи про такий тристоронній формат партнерства на форумі «Співпраця з НАТО: переваги для України та Росії», організованому Інститутом світової політики спільно з Московським центром Карнегі, заступник директора Центру Разумкова Валерій Чалий говорив про умовну природу цього трикутника. Важко не погодитися з експертом у галузі міжнародних відносин. Тісна співпраця апріорі була б вигідна Києву, Москві та Брюсселю. Але учасники ансамблю поки що воліють співати дуетами, а не тріо й вирішувати проблеми в рамках двосторонніх відносин: або Україна—НАТО, або Росія—НАТО, або Україна—Росія. Втім, слід визнати, що ця двостороння співпраця часто приносить плоди.

Багато в чому те, що сторони віддають перевагу двосторонньому форматові, пояснюється різними цілями, інтересами учасників «трикутника», наявністю серйозних суперечностей, згладити яких не можуть навіть спільні інтереси у сфері безпеки. Нерідко ці відмінності призводять до конфліктів, як це було, наприклад, коли вирішувалося питання про надання нашій країні Плану дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі. «Є певна стратегічна невизначеність на всій лінії Росія—Україна—НАТО», — відзначив під час дискусії директор російського Центру європейської безпеки Дмитро Данилов. Не можна забувати і про відсутність довіри між сторонами, про те, що Москва у своїх відносинах із Києвом ніколи не розглядала нашу країну як рівноправного партнера.

І, звісно ж, має рацію народний депутат України Ірина Геращенко, стверджуючи, що коли НАТО і Росія у сфері безпеки проводять політику з урахуванням власних інтересів, то Україна — озираючись на Москву. Але Кремль завжди дратувала співпраця нашої країни з Північноатлантичним альянсом. «Росія воліла б, аби співпраця України з альянсом ішла через російські двері, під російським патронатом. Будь-яка самостійна співпраця викликає несхвальну реакцію», — констатує науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко. А при адміністрації ж Віктора Януковича відносини України і НАТО стали значно активнішими й змістовнішими, ніж у часи президента Віктора Ющенка.

І це — ще один чинник, який посилює недовіру Москви до Києва. Тоді як НАТО постійно підтверджує свою відданість рішенням Бухарестського саміту, російська сторона не вважає остаточним прийняте нинішнім українським керівництвом рішення про позаблоковий статус України. І з цією оцінкою згодні російські та українські експерти. «В Україні ситуацію законсервували. Але коли зміниться влада, знову буде дискусія про входження країни до колективної системи безпеки. Питання тільки — до якої», — вважає Валерій Чалий. «Україна зачинила двері розширенню НАТО на схід. А що буде завтра?» — своєю чергою, поставив запитання Дмитро Данилов.

Оскільки для російського прем’єр-міністра і в найближчому майбутньому — президента Володимира Путіна інтеграційні об’єднання на пострадянському просторі — один із ключових елементів його політичної діяльності, Москва вживе всіх можливих заходів, аби Київ зробив свій вибір на користь Євразійського союзу і вже більше не повертався до політики євроатлантичної інтеграції. А експерти ж і політики добре розуміють: чим глибша інтеграція України в Європейський Союз, тим ближче наша країна до Північноатлантичного альянсу.

Та й із НАТО в Росії не так уже багато точок дотику. Для політиків «стратегічне партнерство» часто є самоціллю. І нерідко про це особливе партнерство говорять, коли йдеться про просту співпрацю. «У НАТО з Росією немає спільних стратегічних цілей, крім тих, які цікавлять Росію», — так характеризує відносини Москви та Брюсселя Валерій Чалий. І коли експерти починають перелічувати напрями, на яких відбувається практична взаємодія, то список виявляється невеликим.

Як і Україна, Росія співпрацює з НАТО в антитерористичних операціях, дозволяючи транзит вантажів в Афганістан через свою територію, надаючи свою транспортну авіацію для сил альянсу, беручи участь у спільній боротьбі з піратами, проводячи спільні навчання Black sea FOR. При цьому директор британського Центру дослідження конфліктів Кейр Джайлс зазначає, що, хоч «в альянсі не хочуть акцентувати на цьому увагу, але в НАТО немає співпраці з Росією в питанні боротьби з розповсюдженням наркотиків». Це ж саме можна сказати і про співпрацю в боротьбі з кібертероризмом. Адже в розпал протистояння Москви і Таллінна 2007 року саме російська сторона провела кібератаку на естонські урядові сервери, внаслідок чого ті вийшли з ладу. А ця ж балтійська країна — член Північноатлантичного альянсу. Та й під час військового конфлікту з Грузією 2008 року Росія використовувала кіберзброю.

За великим рахунком, більш або менш ефективна співпраця чи у форматі Україна—Росія—НАТО, чи на двосторонньому рівні неможлива без розуміння та довіри між партнерами. А саме цього й немає, незважаючи на декларації політиків. Наприклад, коли йдеться про допуск до бази даних. Досить чітко взаємна недовіра виявилася під час обговорення проблеми розгортання елементів американської системи ПРО в Європі. Очевидно, аби сторони продовжували рухатися далі, активніше співпрацюючи у дво- чи тристоронньому форматі, має статися щось екстраординарне

Україна – Росія – НАТО: замкнутий трикутник чи формула безпеки?

Богдана Костюк, “Радіо Свобода”Київ – «Європа стоїть на порозі нового конфлікту між НАТО та Росією», «На Європу очікує нова «політична зима» – подібні висловлювання у ці дні можна чути з вуст європейських політиків, дипломатів і журналістів. Справді, Росія та країни-члени НАТО не порозумілися щодо конструкції нової системи європейської безпеки. Чи вдасться цю конструкцію все-таки вибудувати, і як вона виглядатиме, обговорювали у Києві учасники Першого форуму «Україна – Росія – НАТО» та експерти Чорноморської миротворчої мережі.\
Сполучені Штати Америки розпочнуть встановлювати елементи системи протиракетної оборони (ПРО), які діятимуть в інтересах усього союзу НАТО, у Румунії, Польщі й Туреччині, а Росія посилює військову присутність на Балтійському і Чорному морях. У Москві політологи вважають, що з поверненням Володимира Путіна на президентську посаду в Росії зовнішня політика країни матиме більш визначений імперський характер. У свою чергу, керівництво НАТО намагається налагодити нормальні стосунки з Кремлем, щоб подолати небезпеку тероризму та неконтрольованого розповсюдження зброї масового знищення, зауважують експерти у Брюсселі.

Україна минулого року проголосила позаблоковий статус, але це не змінило того факту, що вона опинилась у зоні інтересів і Росії, і Північноатлантичного альянсу. На думку українських урядовців, це аж ніяк не заважає офіційному Києву поглиблювати відносини з Москвою, з одного боку, та з Брюсселем і Вашингтоном – з іншого.

Як відзначив нещодавно у розмові із західними ЗМІ міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко, Київ успішно виконує річний План дій «Україна – НАТО», і це не заважає українцям поглиблювати стратегічне партнерство з Росією.

«Наше стратегічне партнерство з Російською Федерацією не заважає розбудовувати нормальні партнерські стосунки з НАТО та іншими міжнародними інституціями, у першу чергу, коли ідеться про створення системи колективної безпеки», – наголосив Грищенко.

Формула безпеки: погляди з Києва і Брюсселя

На сьогодні НАТО також влаштовує подібна ситуація. Як відзначила директор Центру інформації Північноатлантичного альянсу в Україні Наталя Немилівська, у Брюсселі зацікавлені у покращенні стосунків між Києвом і Москвою. Адже сучасні виклики безпеці вимагають колективних зусиль для їхнього розв’язання, зауважила Немилівська.

«Перед усіма нашими країнами постають усе складніші виклики безпеці, такі, як розповсюдження зброї масового знищення, безпека електронних комунікацій, піратство, – каже вона. – Усе це виклики транснаціонального характеру, відповісти на які можна через співробітництво між державами, між окремим організаціями».

На думку київського політолога Віктора Шлінчака, одним із напрямків співпраці у трикутнику «Україна – Росія – НАТО» може стати підтримка Північноатлантичним альянсом розвитку громадянського суспільства.

«Можливі такі форми взаємодії (НАТО) з Україною і Росією: підтримка громадських організацій та експертних груп, що у цьому плані надзвичайно важлива. Наш Форум – це спроба на експертному рівні напрацювати нові підходи до співпраці урядів України і Росії з НАТО», – зазначив Шлінчак.

Євразійство проти демократії: погляди експертів ЄС і Росії

Тим часом російські та європейські фахівці визнають: враховуючи складні відносини між чинною владою України й Росії, а також наміри Кремля поновити «союз непорушний», але вже євразійський, не можна очікувати партнерських, рівноправних стосунків між Києвом і Москвою. «Незалежно від того, чи ідеться про транспортування енергоносіїв до України і ЄС, чи про військову співпрацю», – зауважує директор московського Центру європейської безпеки Тетяна Пархалина.

А німецький політолог, експерт Чорноморської миротворчої мережі Андреас Умланд вважає: між Україною та Росією, Росією і НАТО у принципі не може бути партнерства. Адже у Кремлі Україну вважають нерівноцінним партнером і бачать її місце у новітньому Євразійському союзі. А НАТО, ще за радянською звичкою, у Росії здебільшого характеризують як агресивний військовий блок.

Навряд чи такі геополітичні підходи Москви найближчим часом зміняться, адже одним із керівників Держдуми Росії є Володимир Жириновський, носій ідей російського націоналізму. А студенти російських вишів вивчають «Основи геополітики» Олександра Дугіна, котрий не лише головує у Міжнародному євразійському русі, але також очолює кафедру міжнародної соціології Московського держуніверситету. І протистояти сучасній Росії не спроможні ні НАТО, ні тим більше Україна зі владною верхівкою, частина якої підтримує ідеологію євразійства та «Руського миру», каже Умланд.

Труднощі перекладу або нерозуміння контексту

Микола Сірук, щоденна всеукраїнська газета “День”Директор Центру дослідження конфліктів Кейр Джайлс є провідним британським спеціалістом із проблем Росії. Сферою його інтересів є питання оборони і безпеки Росії, відносини Москви з НАТО, з сусідами у Північній Європі, а також людський чинник, що впливає на процес ухвалення рішень у Росії. Як експерт він узяв участь у Першому форумі Україна — Росія — НАТО «Співпраця з НАТО: переваги для України і Росії», який відбувся днями в Києві. Пан Джайлс люб’язно погодився дати інтерв’ю під час однієї з перерв під час роботи цього форуму.— Пане Джайлс, ви як ніхто добре розбираєтесь у питаннях російської безпеки. На вашу думку, що є основою недовіри між НАТО й Росією?
— Сьогодні вранці на конференції ми саме займалися розглядом джерел цієї недовіри. Я можу пригадати багато випадків, коли між НАТО та Росією було проголошено стратегічне партнерство, але його так і не вдалося втілити через разючі відмінності в термінології, ідеології, цінностях, у способах підходу між цими двома сторонами, внаслідок чого ці дві сторони не можуть дійти згоди й навіть трактувати ці підходи правильно. Це відбувається через труднощі перекладу, частиною яких є те, що обидві сторони розмовляють про ті ж самі речі й принципи безпеки, користуються тими ж словами, але визначення цих слів для обох сторін дуже, дуже відмінні. Це погіршує взаєморозуміння і призводить до накопичення незадоволення. Кожній зі сторін здається, що інша виконує свої обов’язки не сумлінно, і все починається спочатку.
— Російська сторона говорить про неподільність безпеки. На вашу думку, це щирий аргумент?
— Все відносно. Ви маєте на увазі неподільність безпеки Росії й НАТО?
— Так.
— Це абсолютно різні речі. В російському варіанті це виглядає так: європейські служби безпеки займаються проблемами у своїй сфері лише для Європи, та не для інших країн — ні для України, ні для Росії — тому що ці країни не є частиною НАТО. А НАТО, згідно з російською термінологією, є структурним підрозділом служби безпеки, що займається різними видами безпеки. З точки зору НАТО, це поняття зовсім інше: безпека однакова для всіх, але вона не поділяється на жорстку, м’яку, економічну, енергетичну, екологічну тощо. Тож це поняття, яке торкається всіх аспектів безпеки. І саме тому, коли обидві сторони обговорюють одне й те ж поняття (до речі, обидві сторони досить часто його використовують), вони просто дратують одна одну через неможливість розуміння контексту, суті того, що говорить опонент. І знову ж таки, через це ситуація погіршується.
— Проте, на вашу думку, чи зробила НАТО щось, що не повністю відповідало її визначенню і спричинило невдоволення Росії? Мали б бути якісь причини для ствердження, що НАТО — загроза, зокрема механічне розширення Альянсу на Схід?
— Насправді все більш тонко. В останній військовій доктрині для 2012 року прямих стверджень, що НАТО є загрозою, дуже обережно уникають. Там вказано, що НАТО є небезпечною військовою силою, яка, розбудовуючи свою інфраструктуру, рухається в напрямку Росії. Як саме, власне, можна рухати інфраструктуру — це ще те питання.
Але формулювання досить тонке, приховані між рядками положення складають найважчу частину. Важко уявити, яким саме чином НАТО було загрозою для Москви до розгортання подій у Лівії… Тепер є набагато більше виправдань для того, щоб називати НАТО загрозою. З іншого боку, операції в Лівії показали, наскільки незначною є ця загроза, наскільки обмежені можливості НАТО.
— Що ви думаєте про ініціативу Медведєва 2008 року стосовно договору про Європейську безпеку? Є ще одна ініціатива, Євроатлантична система безпеки, запропонована Ішингером, Нанном та Сергієм Івановим. Що ви думаєте про ці дві ініціативи?
— Я думаю, що це все одне й те ж саме, одні й ті ж речі повторюються з року в рік, протягом десятиліть, їх було створено ще за радянських часів. Основні принципи залишаються непорушними, час від часу просто міняється зовнішній вигляд. Проблема полягає в тому, що коли цю «цукерочку» загортають у нову обгортку, як, наприклад, у форму Договору про європейську безпеку, це дуже дивує жителів Заходу. І, звичайно ж, всі знову шаленіють від радощів і забувають, що подібне вже відбувалося на Конференції з безпеки і співпраці в Європі в Гельсінкі, був створений Заключний акт по цій конференції, в якому вже згадувались всі ці проблеми. То ж чому ми знову повертаємося на те ж місце?
— Один із наших українських експертів Григорій Перепелиця зараз знаходиться тут, і він вважає, що це спроба утримувати сферу впливу, ця нова ініціатива Медведєва зводиться до примітивного бажання Росії утримати вплив над колишніми республіками СРСР. Чи ви з цим погоджуєтеся?
— Протягом певного періоду справді було прийнято так вважати. Мені здається, останнім часом дискусії полишили цю тему, й Росія перестала бути категоричною в цьому плані. Частково, можливо, це сталося завдяки тому, що людей, які вірять у втілення цієї ініціативи, практично немає. Було чимало здивування з боку Москви, коли там усвідомили, наскільки мізерний вплив має Росія на розгортання системи протиракетної оборони. На кожному етапі Росія ставила якісь ультиматуми й напівультиматуми, їх ігнорували й рухалися далі. Це, я думаю, спричиняло певну тривогу й переосмислення того, що можна досягти.
— На вашу думку, чи Росія вимагатиме створення цієї системи протиракетної оборони спільно з НАТО, адже США не погоджуються на це й не дають жодних юридичних гарантій, чи все-таки відмовитися від цього і, можливо, погодитися прийняти точку зору НАТО і Америки?
— Єдине, що справді послідовно прослідковується у всіх цих розмовах про протиракетну оборону, — це те, що Росія робить непрактичну, неможливу, а то й чисто фантастичну пропозицію, й потім далі наполягає на ній, незважаючи на всі очевидні технічні труднощі. А далі, коли її ігнорують, зрештою здається й більше про неї не згадує. Наприклад, візьміть Габалинську РЛС. Я також маю на увазі секторний підхід до поділу відповідальності між протиракетною обороною Росії й НАТО, який ніколи не спрацював би просто через географічні фактори. Ну, немає чіткої прямої лінії, яка б розділяла Росію й НАТО. Тому одна сторона, один партнер повинен взяти на себе відповідальність за захист іншого. А якщо Росія не збирається погодитися на те, щоб НАТО захищала протиракетним щитом свою територію, то з якого дива НАТО повинна довіряти це Росії, в якої до того ж на даний момент набагато відсталіші технології? Чому так має бути? Це безглуздя. Тому я з полегшенням констатую, що цю пропозицію тихенько забули після того, як її було проігноровано на зустрічі в Сочі й після неї.
— Хай там як, ви знаєте, що за Хрущова були певні пропозиції щодо запрошення Росії до НАТО. Були також пропозиції від Росії стосовно її вступу до НАТО. Це питання задали Медведєву на зустрічі з журналістами під час Лісабонського саміту. На вашу думку, яку політику слід проводити НАТО для більшого залучення Росії?
— Як кажуть, «до НАТО не запрошують, до НАТО просяться». Насправді НАТО не зобов’язана робити для Росії більше, ніж для інших, і надавати їй таку можливість. Взагалі, якби раптом Росія розглядала можливість членства в НАТО, то вона не пройшла б частину 1 розділу 1 «Плану дій щодо членства в НАТО»… Але Росія отримала б стільки переваг, навіть якби стала не членом, а принаймні близьким партнером НАТО! Це дозволило б одним махом усунути багато претензій Росії до того, що робить НАТО. Насправді це мало б дуже позитивний ефект. Нещодавно я розмовляв з Дмитром Рогозіним. Я просто навів йому один з аргументів, чому Росія не вступить до НАТО. Це тому, що тоді в нас не буде жодних підстав відмовити Україні й Грузії. Виходить безглузде замкнуте коло. Це просто доводить, що коли хочеш щось зробити, то треба просто взяти і зробити це.
— І справді, ви маєте рацію… Можливо, ви знаєте, що два роки тому колишній президент Польщі Александр Квасьневський сказав, що Росія й Україна вступлять до НАТО. Так що, як знати… А що ви думаєте щодо позаблокового статусу України? Чи є роль України як позаблокової країни позитивною?
— Все залежить від того, як визначати цю «позаблоковість». Якщо це означає не брати участі в жодних блоках — це дуже-дуже погана новина. Якщо ж це значить грати на чиємусь боці проти іншої сторони — тоді ми бачимо шлях Лукашенка, і це теж не дуже добра новина. Можна бути позаблоковим у хорошому сенсі, але це дуже нелегко. Для цього потрібне вміле керівництво і точні налаштування ваших зовнішньополітичних спрямувань. Слід сказати, що останнім часом в Україні цього не спостерігається.
— Тож відіграє Україна як позаблокова країна позитивну роль чи ні?
— Могла б, але зараз усе навпаки.

Ліки від стереотипів: У Києві відбувся перший неурядовий форум «Україна — Росія — НАТО»

Микола Сірук, щоденна всеукраїнська газета “День”Попри те, що Київ проголосив позаблоковий статус, а Москва вважає розширення НАТО загрозою, тема поглиблення співпраці з Альянсом і зняття стереотипів про Організацію Північноатлантичного договору є актуальною для експертного середовища України, Росії. Це засвідчив перший форум «Україна — Росія — НАТО». Співпраця з НАТО: переваги для України і Росії», який відбувся днями в Києві. Ініціаторами цього форуму виступили неурядові організації України та Росії, відповідно Інститут світової політики і Московський центр Карнегі за підтримки Центру інформації та документації в Україні та інформаційного бюро НАТО в Росії.\
Усі експерти (з України, з Росії, з країн НАТО) з питань безпеки, які взяли участь у цьому заході, переконані, що неурядові організації можуть допомогти зняти непорозуміння у відносинах, пропонувати рішення елітам як для поглиблення співробітництва України і НАТО, Росії й НАТО, так і сприяти подоланню стереотипів щодо Альянсу, які існують в українському та російському суспільствах.

Науковий директор Київського Інституту євроатлантичної співпраці Олександр Сушко зазначив, що більшість непорозумінь у відносинах між Росією і НАТО зумовлені різним розумінням цінностей. «Для однієї сторони цінності, демократія, верховенство права є базовими. А для іншої сприймаються як інструмент у діяльності Заходу для досягнення матеріальних інтересів. Навряд чи це буде усунуто найближчим часом, зміняться покоління, доки буде досягнуто взаємопорозуміння в цінностях», — наголосив український експерт. Заступник директора Центру Разумкова Валерій Чалий вважає, що, ухваливши позаблоковий статус, Україна законсервувала ситуацію, бо тим самим вона не визначила своєї позиції стосовно того, яку систему безпеки вона хоче будувати. Чалий також звернув увагу на те, що без довіри, яка формується не в кабінетах, а в експертних середовищах, не буде співпраці між Росією і НАТО.

Тим часом член наукової ради Московського центру Карнегі Андрій Рябов пояснює брак довіри несформованістю ідентичності в Україні та Росії. І така невизначеність, вважає він, добре середовище для підтримання стереотипів. Він також звернув увагу на чинник глобальної невизначеності, який створює додаткове навантаження на посилення недовіри.

Назріла потреба у внутрішній модернізації, яка дасть змогу відмовитися від стереотипів далекого і близького минулого, зазначив Рябов.

Директор Центру європейської безпеки в Росії Дмитро Данилов погоджується з українськими експертами, що після Лісабонського саміту НАТО з’явилося вікно можливостей для стратегічної співпраці між Росією та НАТО. Разом із тим він наголосив, що для Росії незрозуміло, що таке проголошений позаблоковий статус України, хоч і добре, що Київ закрив двері для розширення НАТО, але для Москви залишається дуже важливим питання, що буде завтра.

Директор Інституту зовнішньої політики (Київ) Георгій Перепелиця вважає, що Україна не сприймається в тристоронньому форматі як повноправний об’єкт, а радше, як об’єкт боротьби. За його словами, Україна є заручницею ідентифікації Росії. І Україна повинна ствердити себе як європейська нація та повноправний об’єкт, і тоді для неї буде відкритим шлях до Європи, в тому числі через НАТО, яке є засобом входження в європейську систему безпеки і модернізації країни, наголосив пан Перепелиця.

Директор Центру європейської безпеки (Росія) Тетяна Пархаліна назвала стереотипи, що існують у Росії щодо НАТО. Зокрема, вона нагадала, що США погодилися на створення НАТО — військово-політичного союзу демократичних держав — після блокади Берліна Радянським Союзом і вбивства Масарика. За її словами, рішення Бухарестського саміту, коли Україна та Грузія не отримали ПДЧ попри наполягання Джорджа Буша, спростовують міф, що рішення в НАТО ухвалюються під диктовку Вашингтона. Щодо розширення НАТО, сказала вона, це не була ініціатива Альянсу — просто країни Східної та Центральної Європи бачили НАТО як двері до ЄС. Пархаліна також наголосила, що НАТО ніколи не вдиралося на територію інших країн. Вона вважає, що ліками від стереотипів щодо НАТО є правдиве інформування громадян та відповідальність еліт. Ніхто з першого рівня еліти в Росії не пояснював, чому треба співпрацювати з НАТО і що це не військовий союз, а військово-політичний союз демократичних країн, який ѓрунтується на спільних цінностях.

Член редакційної ради журналу Pro et Contra при Московському центрі Карнегі, оглядач Костянтин Еггерт зазначає, що Росія не знайшла своєї ідентичності, й тому зовнішня політика стає іграшкою в руках правлячого класу, оскільки в країні немає суспільства, яке визначало б цінності. На думку російського оглядача, еліти України та Росії сходяться у своєму цинізмі та зневірі. А це якраз і становить головну перепону для розвитку відносин із НАТО і ЄС, вважає він. «Ще одна схожість політичних класів обох країн полягає в неспроможності еліти виробити погляд у майбутнє, консолідувати значну частину суспільства для такого майбутнього. І подолання стереотипів лежатиме у сфері внутрішнього розвитку України і Росії й залежатиме від появи нових фігур, спроможних запропонувати нові погляди розвитку країни», зазначає пан Еггерт. На його думку, в Росії всі розмови і спекуляції про НАТО закінчаться в одну мить, якщо російські еліти вирішать, що їм необхідно стати частиною «золотого мільярда» або, інакше кажучи, Заходу. Але це може статися, додає він, тоді, коли в Росії та Україні зміняться еліти й їхні погляди щодо НАТО, бо сьогодні цю тему використовують як частину пропаганди, для того щоб утриматися при владі.

Заступник директора Донецького центру міжнародної безпеки Ігор Тодоров вважає, що російські стереотипи характерні для східної частини України. На його думку, в України більші можливості подолання стереотипів завдяки тому, що в нашій країні, порівняно з Росією, більший прошарок населення орієнтується на цінності. І підписання Києвом угоди про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, наголосив він, може означати точку неповернення до Євразійського простору.

Щоденник євроатлантиста. Подвійний 3D формат

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Вчора провели Перший форум “Україна-Росія-НАТО”. Чи не вперше в житті мені вдалось зустріти стількох різних російських експертів одночасно зі стількох регіонів Росії – Москви, Пітера, Волгограда, Краснодара, Калінінграда, П’ятигорська etc. Не можу назвати всіх їх російськими “євроатлантистами”. Це просто люди, які позбавлені стереотипів, позитивно ставляться до співпраці між Росією та НАТО, і не сприймають, на відміну від деяких їхніх співвітчизників, кожен візит у штаб-квартиру Альянсу як “вербовку”. І тим більше не складають вірші на кшталт тим, який вчора процитував модератор однієї з панельних дискусій на форумі, телеведучий Євгеній Кісєльов: “Слышу распускается в тишине ночной цветок, чую расширяется НАТО на Восток”.\
Деякі з учасників організованого Інститутом світової політики форуму, навіть допускають членство Росії в НАТО, хоча більшість притримуються думки: інституційно інтегрувати Росію в НАТО неможливо, а практично – можна ще й як. Їх від українських “євроатлантистів” відрізняє лише одне – несприйняття членства України в НАТО. Але оскільки питання членства України в НАТО наразі не на порядку денному, то й дискусія вийшла без бухарестського синдрому – коли емоції засліплюють будь-яку логіку.

Загалом, якщо підсумувати вчорашню дискусію, то українсько-російське непорозуміння навколо НАТО, експерти схильні списувати на високий рівень стратегічної невизначеності двох країн і їхню несформовану ідентичність. Невизначеність, як правильно зауважив Андрій Рябов з Московського Центру Карнегі, – ідеальне середовище для розмноження стереотипів.

Для мене особисто цей форум був цікавий не лише тому, що власними зусиллями хотілось створити гарний комунікаційний майданчик. Причому, не одноразовий, а постійного використання. Звідси, власне, й назва форуму – Перший. Він був показовий і тому, що багато речей, які зараз відбуваються у форматі іншого тріо – Україна-Росія-Євросоюз, викликають відверте дежавю з найгострішими часами в трикутнику Україна-Росія-НАТО. І хоча вчора на форумі про це багато не йшлось, тінь Євросоюзу все ж так чи інакше проступала. Дмітрій Данілов з Російської академії наук відверто заявив: “Україна буде ближче до НАТО, коли створить Зону вільної торгівлі з Євросоюзом”.

Він, як і інші російські експерти, підтверджували: Євразійський Союз стовідсотково стане улюбленим проектом президента Владіміра Путіна, а створювати його з киргизами та таджиками Путіну невигідно навіть з іміджевих міркувань (не кажучи вже про геополітику чи будь-які економічні прорахунки). Інша справа – Україна, велика європейська держава. Євразійський Союз – така ж російська альтернатива Євросоюзу, як ОДКБ – російською альтернативою НАТО. Але є одна суттєва відмінність – ОДКБ ніколи не було настільки улюбленою іграшкою Путіна, як Митний Союз чи зараз стає Євразійський Союз. Росію влаштовувала просто відмова України від членства в НАТО, без обов’язкового приєднання до ОДКБ, у той час, як зараз Росії потрібне не просто блокування відносин України з Євросоюзом на стадії підписання Угоди про асоціацію, а ще й інтеграція України в Євразійський Союз. Відчуваєте різницю?

У свій час в “Щоденнику євроатлантиста” я писала про важливість для Януковича мати альтернативний російському вибір на Заході. Сьогодні хочеться виступити адвокатом іншої думки: інколи краще бути країною без альтернативи на Сході. Як, наприклад, країни Західних Балкан, яким непотрібно постійно відбиватись від російських інтеграційних пропозицій, які, якщо розібратись, навіть складно назвати справжніми альтернативами НАТО чи ЄС.

Україну та Росію і діалозі як з НАТО, так і ЄС об’єднує інше: для обох країн внутрішні загрози є значно серйознішими, аніж зовнішні. Хоча інколи ці внутрішні загрози відіграють досить парадоксальну роль. Так, наприклад, високий рівень корумпованості еліт, за точним висловлюванням директора російського Центру європейської безпеки Тетяни Пархаліної, одночасно і шкодить інтеграції Києва та Москви в європейські та євроатлантичні структури (кому з цих корумпованих еліт потрібно, щоб якесь НАТО чи ЄС поставили під загрозу всі їх мутні схеми?), так і є останньою страховкою від тоталітаризму, оскільки в країнах-членах НАТО і ЄС російські та українські еліти зберігають найцінніше: свої банківські рахунки, свої маєтки і своїх дітей. Виняток – хіба Швейцарія, але і вона в Шенгені віднедавна.

Певне дежавю зі старими-добрими часами інтеграції України в НАТО викликають і сьогоднішні домагання України вибити у Євросоюзу так звану перспективу членства. Лідери країн ЄС, які опонують найбільше подібній “нахабності” української влади (мовляв, після політичної розсадки опозиції по тюрмах вони ще відважуються щось говорити про європейську перспективу), дуже добре пам’ятають Бухарестський саміт, на якому САМЕ ВОНИ протистояли зусиллям України отримати План дій щодо членства в НАТО. Натомість, вони погодились у Бухаресті надати Україні чітку перспективу членства в НАТО. І що? Сьогодні в Києві роблять вигляд, що не дуже така перспектива була й потрібна, бо насправді ми хотіли ПДЧ, а тепер ми взагалі “позаблокові”. Сьогодні Євросоюз пропонує Україні якраз “ПДЧ”, бо за своїм змістом Угода про асоціацію є саме таким планом по інтеграції в ЄС, як у свій час були ПДЧ з точки зору інтеграції до НАТО. Але ж ні – тепер Україні вже потрібне не ПДЧ, а “бухарестська декларація” з перспективою членства! Але де гарантія, що з “бухарестською декларацією” Євросоюзу не вийде чогось подібного, як з “бухарестською декларацією” НАТО? Що за кілька років українська влада не накреативить ще який-небудь статус, котрий не передбачатиме членства Києва вже й у Євросоюзі?

І останнє. Скориставшись власноруч організованим форумом Україна-Росія-НАТО, який з легкої руки ІСП присутні експерти швидко назвали 3D форматом, я поцікавилась у деяких російських експертів, з якою іншою міжнародною подією за рівнем геополітичного удару для Росії можна порівняти підписання Угоди про Асоціацію і створення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Із запропонованих мною варіантів найбільше був сприйнятий один – з першою хвилею розширення НАТО на Схід… Настільки все серйозно, якщо ще хтось цього не усвідомив.

Проект “Сім’я”

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для інформаційно-аналітичного агенства “Главком”Последние властные пертурбации указывают на то, что Виктор Янукович строит новый политический проект. Он важнее партии, которая привела его в кресло Президента, олигархов, сбросившихся на его победу, и окружения, подтолкнувшего к непростому выбору перспективных союзников.\
Немного больше года назад на встрече с совершенно непубличными людьми, «курирующими» (то есть, сопровождающими, помогающими, охраняющими и направляющими) Виктора Януковича-младшего был озвучен перспективный план ближайших двух десятилетий: первую половину правит Виктор Федорович, вторую – Виктор Викторович. Тогда можно было только пожать плечами – мол, скажите, откуда такая бредовая идея?

Прошел год. Рейтинг Януковича посыпался, Тимошенко оказалась в тюрьме, видимой альтернативы «режиму», принципиально не сотрудничающей с властью, не наблюдается. Зато усиливается фактор Семьи. Усиливается по всем фронтам – медийно (прирастает частотами, сайтами, сетью газет по всей стране), кадрово (посмотрите на последние назначения), ну, и естественно, финансово.

Два последних проекта курирует старший сын Президента, первый – Янукович-младший. Получается, схема, работает?

Для полной легализации старшего сына осталось перевести его только в Администрацию Президента. Точно так же, как сделал это Ельцин, выводя на первые роли в государстве так называемую «Семью». Когда де-факто главой администрации президента стала его дочь Татьяна Дьяченко. К слову, ни Кравчук, ни Кучма, ни Ющенко ельцинского опыта не переняли. Да, во времена Леонида Даниловича было велико влияние на него Людмилы Николаевны. Да, во времена Виктора Андреевича, Екатерина Михайловна могла стать еще одним источником информации для мужа. Но не было системного выстраивания «Семьи», как отдельно взятого «государственного проекта» в Ельцинской России.

Принципиальное сходство в нынешних действиях Януковича и бывших – Ельцина, что в обоих случаях главы государства были поставлены перед серьезным выбором: кому можно доверить личную безопасность? Постоянное акцентирование внимание Президента именно на этом факторе, свидетельствует, что этот вопрос для него крайне важен. Точно так же, как для Ющенко был важен вопрос своего внешнего вида после отравления.

Страшилки о скупке оружия, силовых захватах власти, «теракты» – очевидно, что все это давит на подсознание. И в конце концов Янукович выбрал: сейчас он может довериться только «своим». Очевидно и то, что сегодняшняя ноша – в виде разгребаний завалов Кабмина и парламента, политических наездов Европы и Росиии, газовых контрактов и посадки Тимошенко – все это только усугубляет внутренний дискомфорт. Говорят, что Виктору Федоровичу все чаще хочется оставаться в своей резиденции и перебросить решение «государственных проблем» на кого-то другого. Но при этом он боится потерять контроль за этим «другим». Отсюда – и недоверие как к своему окружению, так и тем, с кем начинал политическую карьеру («старые регионалы»).

А что от всех этих телодвижений стране? Да ровным счетом – ничего! Ведь какая, по-сути, разница, кто контролирует кормушку – «любі друзі» или «родные лица»?

Адекватна відповідь пану Рогозіну та іншим “друзям України”

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для інформаційно-аналітичного агенства “Главком”Сегодня в Киеве открылся Первый Форум Украина-Россия-НАТО. В нем участвуют ведущие эксперты Украины, России, Великобритании и других стран, специализирующиеся на проблемах безопасности. А это значит, что вопрос дальнейшего эффективного сотрудничества и Украины, и России с НАТО – остается интересным для всех сторон.\
Несмотря, что идея проведения Форума возникла еще полгода назад, его официальное открытие странным образом совпало с достаточно недвузначными заявлениями постпреда России в НАТО Дмитрия Рогозина, известного своими частыми антиукраинскими выпадами. На сей раз Рогозин заявил, что «отказ Украины от вступления в НАТО (Украина, как известно, заявила о внеблоковом статусе – Авт.) – это наша победа, не моя – Дмитрия Олеговича Рогозина, не только РФ… Наша – под этим я понимаю и украинских патриотов, которые выступали против интеграции Украины в НАТО».

Что, ж, пускай Дмитрий Олегович тешится…

Большинство авторитетных экспертов, выступающих сегодня на Форуме, были однозначны: Украине, как и России, не по силам в одиночку противостоять тем вызовам, которые в плане безопасности сегодня стоят перед глобальным миром. Поэтому сотрудничество с НАТО и Россией, НАТО и Украиной должно продолжаться, несмотря на отдельные политические заявления отдельных политиков. И оно продолжается. Причем, Россия имеет даже больше общих проектов с НАТО, чем Украина.

Хочу здесь также предоставить свой краткий спич на открытии Форума. Кто со мной согласен – не согласен – жду живого обсуждения:

Шановні колеги!

Від імені Інституту світової політики дозвольте привітати вас у столиці України!

Перш за все хочу висловити вдячність усім учасникам Форуму, які зголосилися взяти участь у його роботі, а також партнерам Інституту – Московському Центру Карнегі та Центрам інформації НАТО в Україні та Росії.

Я щиро переконаний, що в процесі дискусій може народитися чимало ідей, які в подальшому будуть використані як офіційним Києвом, так і офіційною Москвою для більш тісної взаємодії з НАТО. Це стосується як окремих проектів, так і системної роботи. Адже на даному етапі поглиблення такої співпраці відповідає національнім інтересам обох країн. Це відповідає і інтересам НАТО.

НАТО теж зацікавлене в більш точному визначенні нових можливих форм взаємодії з Україною та Росією. І це не є секретом. Підтримка громадських організацій та експертних груп у цьому питанні – надзвичайно важлива.

Перший Форум Україна-Росія-НАТО – це спроба спочатку на експертному рівні напрацювати пропозицій щодо нових підходів для взаємодії урядів України та Росії з НАТО. Наступним кроком – вочевидь – має стати проведення подібного Форуму на офіційному рівні, з більш широким, в тому числі політичним, представництвом. Впевнений, ми до цього прийдемо уже в найближчій перспективі.

Шановні колеги!

Вважаю, що проведення нинішнього Форуму у форматі трикутника Україна-Росія-НАТО – це також адекватна відповідь на останні гучні заяви окремих одіозних осіб, які досі вважають, що зближення України з НАТО – це дружба проти Росії.

На мою думку, так можуть говорити тільки ті люди, які досі залишилися жити у епоху «холодної війти», користуються агітаційними матеріалами минулого століття і не думають про майбутнє.

І хоч «холодна війна» між Сходом і Заходом уже в далекому минулому, багато хто досі сприймає НАТО як ворожий блок, не розуміючи ступінь нових загроз і нових ризиків безпеки, які чи не щороку виникають у глобалізованому світі.

Перед цими викликами або можна капітулювати поодинці, або спробувати вирішувати питання разом.

Насамкінець хотів би процитувати слова президента Рузвельта, який ще в тридцятих роках минулого століття сказав: «Запам’ятайте: де б не був порушений мир, мир всюди опиняється під загрозою». Це означає, що безпекові виклики, які стоять сьогодні перед світом, і які не будуть наштовхуватися на відсіч, можуть стати хронічними хворобами. Давайте будемо думати, як боротися з цими хворобами, а не один з одним!

Дякую за увагу.

Альона Гетьманчук: долати стереотипи щодо НАТО легше разом з Росією

Інтерв’ю Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики виданню ОБОЗРЕВАТЕЛЬВ когда-то «красный день календаря» – 7 ноября – в Киеве пройдет Первый Форум Украина-Россия-НАТО. Инициировал это мероприятие Институт мировой политики в Киеве в партнерстве с Московским Центром Карнеги. Финансово поддержали Центр информации и документации НАТО в Украине и Информационный офис НАТО в России. Организаторы решили собрать в Киеве независимых экспертов по вопросам безопасности из Украины, России и стран-членов НАТО, чтобы без набора бюрократических штампов и красивых дипломатических заявлений обсудить, в чем же выгоды сотрудничества с НАТО не только для Украины, но и для России.\
Как возникла идея свести в Киеве подобное «трио» и для чего вообще нужен такой формат «Обозреватель» поинтересовался у директора Института мировой политики Алены Гетьманчук.

Алена, как известно, евроатлантическая интеграция Украины в прошлом году превратилась в европейскую. Имеет ли смысл говорить о НАТО вообще после того, как Киев заявил о своей «внеблоковости» и в чем главная идея инициированного вами форума «Украина-Россия-НАТО»?

Во-первых, «внеблоковость» Украины не равна изоляционизму. Отношения Украина-НАТО после провозглашения украинскими властями политики «внеблоковости» в 2010 году качественно изменились, но не прекратились. Да, Украина на данном этапе отказалась от евроатлантической интеграции, однако продолжает диалог с НАТО в рамках евроатлантического сотрудничества, выполняя, в частности, взятые на себя обязательства, обусловленные Годовой национальной программой. Кстати, сам факт, что эта программа до сих пор выполняется, является довольно символическим: это уникальный случай, когда страна, не претендующая на членство в НАТО, выполняет документ, полное название которого звучит как «Годовая национальная программа по подготовке Украины к ПРИОБРЕТЕНИЮ ЧЛЕНСТВА в организации Североатлантичсекого договора».

Так или иначе, даже те представители украинской власти, которые еще недавно получали эстетическое удовольствие от гелиевых шариков в Верховной Раде с надписью «НАТО – ні!» сегодня признают: сотрудничество с НАТО выгодно для Украины. И речь идет не только о действительно бесценной помощи НАТО в утилизации остатков боеприпасов, стрелкового оружия и легкого вооружения, проведении совместных учений или, например, готовности Альянса содействовать Украине в обеспечении нужного уровня безопасности во время проведения футбольного чемпионата Евро-2012. Речь идет также о том, какой неоценимый вклад НАТО делает для социальной адаптации уволенных в запас украинских военнослужащих, преодолении последствий техногенных катастроф или экологической реабилитации бывших военных объектов.

Во-вторых, вы наверняка заметили, что с переходом Украины на политику «внеблоковости» исчезла лишняя политизированность и чрезмерная эмоциональность вокруг отношений нашей страны с НАТО. Вопрос взаимоотношений Украины и НАТО больше не является предметом острой внутриполитической дискуссии в Украине. Точно так же, как и серьезным камнем преткновения в отношениях Украины и России. Это значит, что появился более чем благоприятный момент для того, чтобы собраться в кругу профессионалов и более хладнокровно и адекватно, чем три года назад, поговорить на тему сотрудничества с НАТО. Причем, не только Украины, но и России. Я уверена, что чем больше украинцев будут знать о том, насколько активно и плодотворно сотрудничает с НАТО Россия, тем меньше психологических барьеров для сотрудничества с НАТО будет и у наших чиновников как на общенациональном, так и на региональном уровне . Наверняка, не многим из них известны случаи, когда Россия сокращала свое участие в тех же совместных учениях с Военно-Морскими силами Украины, потому что корабли Черноморского Флота РФ должны были отбыть на учения с НАТО (как было в этом году во время учений «Фарватер мира -2011»).

В- третьих, продолжая декларировать курс на европейскую интеграцию, мы не должны забывать, что безопасность преимущественного большинства стран-членов Евросоюза гарантируется именно Альянсом. Более того, последняя операция НАТО в Ливии, когда США, образно говоря, впервые находились в позиции, скорее, пассажира, чем водителя автомобиля, очередной раз засвидетельствовала растущую роль европейского компонента НАТО. Достаточно ознакомиться с лестными заявлениями в адрес Альянса со стороны президента Франции – страны, которая до недавнего времени активно выступала за развитие европейской составляющей политики безопасности и обороны, в некотором роде дублирующей работу Альянса. Так что, европейский курс Украины, в той или другой мере, также подразумевает сотрудничество с НАТО.

Более того, сегодня многих из нас преследует своеобразное дежавю: Россия точно также несчастлива по поводу запланированного сближения Украины и ЕС, как в свое время она была несчастлива по поводу сближения Украины с НАТО. Очевидно, озабоченность России по поводу и евроатлантического, и европейского курса Украины имеет то же самое или похожее происхождение. Как лучше понять и опровергнуть российские фобии, чем не в открытой дискуссии с самими россиянами? На нашем Форуме предоставится возможность для такой дискуссии.

У Первого Форума «Украина – Россия – НАТО» есть тема – «Преимущества сотрудничества с НАТО для России и Украины». Действительно ли Украина и Россия могут уйти от конфликтов вокруг НАТО и построить взаимовыгодное партнерство с Альянсом?

Безусловно, поиск взаимопонимания в треугольнике «Украина-НАТО-Россия» требует значительных усилий. Да и позитивные результаты такой политики вряд ли будут заметны в краткосрочной перспективе. Тем не менее, подобное партнерство может стать самой удачной стратегической инвестицией в безопасность, как, собственно, Украины, так и региона в целом. И хоть Украина и Россия смотрят на Альянс по-разному, существует много аспектов, где наши точки зрения практически совпадают. К примеру, российское и украинское общество основывает свое представление о НАТО на устоявшихся стереотипах, преодолевать которые гораздо лучше совместными усили ями, тем более, что часть украинского населения до сих пор остается крайне уязвимой в информационному плане перед российскими медиа-ресурсами.

Форум Украина – Россия – НАТО называют первым в своем роде. В чем его главная особенность?

Мы назвали Форум первым не потому, что мы претендуем на авторство подобного формата. На самом деле, слово «первый» в нашем случае носит другую семантическую нагрузку. А именно: Институт мировой политики хотел продемонстрировать, что речь не идет о какой-то одноразовой акции, а о спланированном, ежегодном формате общения именно в таком треугольнике. Сначала на экспертном уровне, потом, мы надеемся, и на высшем политическом.

В отличие от предыдущих мероприятий, мы предлагаем не ограничиваться обсуждением узкого круга вопросов, включив в программу несколько дискуссионных панелей, посвященных политическому и военному сотрудничеству Украины, России и НАТО, перспективам развития наших отношений в контексте новой стратегической концепции Альянса, проблемам региональной безопасности, совместному преодолению существующих разногласий и стереотипов. Чтобы сделать нашу дискуссию максимально динамичной и лишенной традиционного набора дипломатических штампов, мы пригласили модерировать форум известных телеведущих политических ток-шоу из России (Евгений Киселев), из Украины (Мыкола Вересень) и из… Беларуси (Сергей Дорофеев, который сейчас ведет свое ток-шоу на украинском «5 канале»).

Кроме того, мы запланировали специальную панель, в которой будет принимать участие исключительно молодое поколение экспертов по вопросам безопасности, ведь именно его представителям в будущем придется отвечать за налаживание конструктивного сотрудничества Украины, РФ и НАТО в будущем.

Еще одна особенность этого Форума состоит в обширной географии его украинских и российских участников: дискутировать будут не только эксперты из Киева и Москвы. Например, из России приедут эксперты еще и из Санкт-Петербурга, Краснодара, Волгограда, Рязани, Пятигорска, Калининграда. Из Украины будет несколько экспертов из Донецка – города, жители которого никогда не испытывали особо теплых чувств к евроатлантической интеграции Украины.

Те, кто не сможет принять участие в Форуме, смогут потом ознакомиться с полной расшифровкой дискуссии в нашей публикации, которую мы планируем издать на трех языках (украинском, русском и английском). Публикация будет представлена вниманию украинских и зарубежных опинион и десижнмейкеров, и, надеемся, станет полезным аналитическим вкладом в принятие решений в сфере международной безопасности.

В Форуме принимают участие десятки европейских, российских и отечественных экспертов. Кого из участников стоит назвать отдельно?

Не хотелось бы акцентировать внимание на отдельных спикерах, так как даже сам формат Форума предполагает, что для нас важно мнение каждого участника. Отмечу только, что мы ожидаем приезда в Киев целой делегации известных российских экспертов, среди которых Дмитрий Данилов, Андрей Рябов, Константин Эггерт, Татьяна Пархалина, Борис Кузнецов, молодежные лидеры.

Сергей Коляда

Щоденник євроатлантиста. Європеїзація України чи “українізація” Європи?

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Гра продовжується: опозиція та наближені до неї експерти розповідають, як в Європі успішно поховали українську демократію і що нічого Україні вже з ЄС не світить. У владі та наближених до неї експертних колах вишуковують позитив навіть у тому, що Януковича запросили до Брюсселю через резолюцію Європарламенту (добре, що не через Європейський суд з прав людини, наприклад, чи Гаазький трибунал).\
Правда, як завжди, десь посередині. Добре, що в Україні на думку Європарламенту реагують більше, ніж в деяких країнах самого Євросоюзу. Інакше, українські дипломати не кидались би на амбразуру, намагаючись максимально пом’якшити ті чи інші положення в документі головного законодавчого органу ЄС, чудово при цьому розуміючи: навіть найбільш згладжені кути в позиції ЄС не є індульгенцією для української влади. Погано, що до рекомендацій Європарламенту щодо встановлення справедливого правосуддя ставляться в Україні приблизно з таким же ігнором, як у канцелярії Меркель до рекомендацій того ж Європарламенту про доцільність хоча б розмитої європейської перспективи для України.

Те, що в Києві вважають за складну дипломатичну гру, у Брюсселі виглядає як дешевий політичний торг. Правий польський міністр закордонних справ Радослав Сікорські, коли каже, що коли торгуєшся, можна переоцінити свої сили. Особливо, коли гру з російського боку курує Путін. Дійсно, Росія в питанні геополітичних коливань України поки що серйозно програвала лише один раз – під час Помаранчевої революції. До уваги Януковича: це якраз той самий випадок, коли разом з Росією програв особисто і він. У решті випадків – чи то стосується блокування інтеграції в НАТО, чи перебування Чорноморського Флоту РФ у Севастополі, чи інших критичних для неї питань – Росія перемагала. Росія перемагає і сьогодні. Ви помітили, в який момент змінилась динаміка в трикутнику Україна-Росія-ЄС на користь Росії? У той момент, коли Росія змінила тактику і почала себе поводити, як Євросоюз (тобто, замість принижувати Януковича почала з ним по-дружньому говорити, запрошувати на майже дружні посиденьки, не вказуючи на місце останнього), а Євросоюз почав вести себе як Росія (публічні закиди українському президенту, істеричність окремих представників ЄС у присутності Януковича та ще цілої братії інших президентів-прем’єрів й скасування візиту в останню хвилину, чим раніше славились у діалозі з Україною Москва).

Кажуть, у країн є своє прокляття. У Росії це прокляття – дешеві енергоносії. Вона, мовляв, не дає змоги розвиватись у “правильному” напрямку, відволікаючи увагу, енергію та ресурси на незрозумілі проекти й амбіційні цілі. Не знаю, яке прокляття наслане на Україну, але в українських президентів (як мінімум двох з них), здається, це прокляття – Юля. Жодна нормальна людина ні в Україні, ні в світі навряд чи зрозуміє, як ненависть і несприйняття однієї конкретної жінки може засліплювати всі задекларовані цілі, передвиборні обіцянки і просто якісь “пацанські” принципи, близькі принаймні третьому президенту. І Ющенко в часи свого президентства, і Янукович зараз довели одне: коли включається прізвище “Тимошенко” стають неважливими власне політичне майбутнє, обіцяні реформи, євроінтеграція, їхнє сприйняття на Сході і Заході, персональні міжнародні контакти. Різко девальвуються дзвінки Буша у часи Ющенка, який переконував припинити війну з Юлею, і приватні розмови з Меркель у часи президентства Януковича, яка так само висловлювалась про те, що Юлі мали б дати спокій. Чим більше говоритимуть “звільніть Юлю”, тим більша вірогідність того, що вона сидітиме.

І це притому, що Юля є лише суб’єктом боротьби двох процесів: “українізацією” Євросоюзу та “європеїзацією” України. Перший варіант – коли Україна переконає євросоюзівців заплющити очі на цінності і подивитись на відносини з Україною виключно через призму інтересів. Адже парафування, а потім підписання Угоди про асоціацію – теж в інтересах ЄС. Другий варіант – коли ЄС змусить українців (чи точніше українську владу) принаймні показово дотриматись європейських цінностей. Чи то адаптуючи кримінальне законодавство чи то здійснюючи все можливе і неможливе для повноцінної участі опозиції у виборах. Але унікальність (і навіть парадоксальність) нинішнього протистояння цих підходів полягає у тому, що тимчасова “українізація” Євросоюзу – підписання Угоди всупереч недотримання Україною бажаних демократичних цінностей – може в майбутньому посилити “європеїзацію” України. А тимчасова перемога “європеїзації” – цінності понад усе, і ніяких Угод – зрештою може обернутись серйозним згортанням цієї “європеїзації”.