Архіви: Публікації

Стаття перешого заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “КорреспонденТ”Арешт Тимошенко відбувся за всіма канонами інформаційного боягузтва. П’ятниця. Під вечір. Час відпусток.І не лише в пересічних українців. Серпень – пора відпусток дипломатів, урядовців у всьому світі. Із цікавою ситуацією сьогодні зіштовхнувся: почав обдзвонювати європейських дипломатів, які моніторять українські справи, аби довідатися, якою може бути офіційна реакція ЄС? Виявилося, що більшість у відпустці.\

Чи врятує це українську владу? Ні. Правило «п’ятниці і вечора» могло працювати в часи Кучми. Сьогодні можна про нього забути. Є інтернет. Є соціальні мережі. І звідти можна почерпнути куди більше, аніж з кишенькових зареєстрованих мас-медіа України. Та і на час відпусток не слід сильно розраховувати. Щонайменше у питанні міжнародної реакції. Не є важливим, що скаже через годину чи через добу представник Єврокомісії чи речник Держдепу США. Важливим є те, якою буде реакція Брюсселя і Вашингтона через кілька місяців.

США, зрештою, вже відреагували. Барак Обама не планував і не планує їхати в Україну. Після арешту Тимошенко на це тим більше годі розраховувати. У ЄС можуть і уникати гострих заяв, однак не віриться, що хтось із керівників країн Євросоюзу горітиме бажанням зустрічатися з колегою, в країні якого розправляються з опонентами у такий спосіб.

Як мінімум – Віктору Януковичу не подаватимуть руку. Як максимум – Україна опинятиметься з кожним днем у дедалі глибшій ізоляції. Хто мріяв про Угоду про асоціацію з ЄС? Про помпезний саміт Україна-ЄС в Києві? Ну ви і мрійник, Вікторе Федоровичу…

Лідери країн ЄС дуже чутливі до відгуків у власній пресі. І будьте впевнені: якщо західні політики можуть і промовчати щодо ситуації в Україні, то журналісти зовсім ні. Тому європейські лідери муситимуть двічі подумати, перш ніж просто зустрічатися з керівником України (не говорячи про укладення документів стратегічної ваги). Скажіть на милість: чи сподобається німецькому канцлеру заголовок «Меркель підтримала непорядного президента України»? Чи сподобається Саркозі стаття з назвою «Президент Франції зрадив демократичним цінностям»? Публічно представники ЄС можуть бути скільки завгодно коректними і дипломатичними. Правда ж полягає в тому, що до суду над Тимошенко в ЄС давно ставилися з недовірою. Просто ввічливо мовчали. Арешт – це вже занадто. У Кремлі ж, напевно, вже потирають руки, розуміючи, що український президент опинився в російських тенетах, можливо, не бажаючи цього.

Упевнений, апологети влади скажуть: насправді ЄС підтримує Януковича, ось і Париж відкликає свого посла за недипломатичні висловлювання (http://www.ukrinform.ua/rus/order/?id=1077187)! Маячня. По-перше, посол Франції відпрацював свої три роки (це звичайно ротаційна практика для західних дипломатів; це пострадянські посли (і українські, в тому числі) можуть собі дозволити по 5-7 років засиджуватися в одній столиці). По-друге, французький амбасадор – надзвичайно професійний дипломат, до нього з великою повагою ставляться в Парижі, його думці довіряють (тому таємничі джерела в МЗС України, що поширюють чутки про нібито відкликання французького посла, мали б бути обережнішими; не буде Париж відликати свого посла – тим більше якщо він сказав правду). По-третє, а що власне кримінального було в словах пана Жака Фора? «Цей суд, карна справ дуже далека від права і дуже близька до політики». Теж мені сенсація. Як на мене посол Німеччини висловився куди гостріше, при цьому абсолютно офіційно – на шпальтах газети «День». Прес-служба БЮТ, щоправда, цього не помітила.

«Я шукав в історії Європейського Союзу випадок, який можна було б порівняти з тим, що ми спостерігаємо нині, коли уряд втратив не лише політичну владу, а й у такому масштабі став об’єктом кримінального переслідування, включаючи і главу уряду. Такого випадку я не знайшов. Тому не варто дивуватись, коли люди і засоби масової інформації в багатьох країнах Євросоюзу сприймають ці події як «вибіркове правосуддя», яке цілеспрямовано реалізується правовою системою, котра все ще потребує реформування. Не викликає сумнівів, що ці судові процеси негативно вплинуть на імідж України». «…Водночас фактом є й те, що 99,8% усіх кримінально-процесуальних судових справ в Україні завершуються обвинувачувальним вироком. Які ж тоді шанси є у звинувачуваного в умовах нинішньої системи відстояти свої права?» Це слова німецького посла Ганса-Юргена Гаймзьота (http://www.day.kiev.ua/212962). До речі, він теж працює в Україні три роки. Цікаво, коли він повертатиметься невдовзі до Берліна, МЗС знову буде запускати чутки, що це Меркель покарала Гаймзьота за чесність?

Стаття перешого заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “Главкома”50-річний ювілей Барака Обами український Президент використав не лише для того, аби поздоровити американського колегу та побажати йому «міцного здоров’я, невичерпної енергії та нових звершень», а й для того, щоб здійснити давню мрію та запросити сьогоднішнього ювіляра до України. Закінчилося це прогнозованою невдачею. Проте чи були у Віктора Федоровича бодай теоретичні шанси добитися згоди Обами на візит до Києва?\

Президент Янукович чекає свого американського колегу в гості давно – фактично від часу обіймання президентської посади. Зустріч з Обамою для Януковича завжди носила до певної міри сакральний характер: мовляв, дивіться, зі мною зустрічається керівник США, а це означає підтримку. Згадаймо, як команда регіоналів раділа привітанню Обами, коли Віктор Федорович переміг на виборах! Інтерес Януковича цілком зрозумілий: зустріч із Обамою – своєрідний карт-бланш або ж, у нинішній ситуації, індульгенція. Логіка очевидна: у той час, коли всі волають про згортання демократії в Україні, кричать про те, що Янукович – небажаний гість в Вашингтоні, головний поборник демократичних цінностей у світі взяв і зустрівся б із українським лідером.

Головне: вдалося дати відсіч усім тим експертам-спостерігачам, які вже зачинили двері Білого дому перед українським лідером. У цьому смислі показовою є стаття колишнього посла США в Україні Стівена Пайфера в Kyiv Post, котрий упевнений, що нинішній стан справ в Україні звів до нуля можливість Януковича отримати запрошення відвідати Вашингтон.

Але на цю ситуацію можна подивитися і з іншої точки зору. Власне, в чому полягав би інтерес у візиту до Києва з боку самого американського керманича? Погляньмо на історію візитів американських Президентів до України за останні 20 років. Буш-старший приїхав до Києва для того, щоб відмовити українську владу від сепаратизму, виходу з Радянського Союзу (з одного боку, глава Білого дому у такий спосіб демонстрував підтримку друга Горбачова, а з іншого – переслідував зрозумілий інтерес: західні країни боялися, що ядерний арсенал України може опинитися в непередбачуваних руках). Клінтон зустрічався з українськими Президентами, коли йшлося про ядерне роззброєння або ж про закриття ЧАЕС.

Буш-молодший узагалі чути не хотів про Леоніда Кучму, який спершу викликав гнів поставками зброї до Македонії, в якій йшла громадянська війна; а потім опинився в переліку авторитарних правителів. Леонід Данилович заслужив увагу (чи точніше сказати – рукостискання) Буша лишень тоді, коли приєднався до коаліції сил, що підтримали операцію США спочатку в Кувейті, а потім в Іраку. Але до України Кучми Буш-молодший так і не завітав.

Навіть Віктор Ющенко, який отримав право звернутися до американського народу в стінах Конгресу (що у принципі є виявом особливої довіри до закордонного політика), довго не міг добитися приїзду Буша-молодшого до Києва. Американці боялися, що такий візит може бути інтерпретований як втручання у внутрішні справи України (Вашингтон це вважав особливо недоречним в час парламентських передвиборчих кампаній – 2006 року, а потім 2007 року). Потім США просто розчарувалися в помаранчевих керівниках. Буш навідався до України фактично в статусі «кривенької качки», у 2008 році. Тоді він уже нічого не вирішував. І саміт НАТО в Бухаресті, який відбувся одразу після київського вояжу Буша, це довів: усі намагання Президента США вибороти для України План дій щодо членства в Альянсі не увінчалися успіхом.

Тому запитаймо самі у себе ще раз: який інтерес у Барака Обами відвідати Україну зараз – особливо в період політичних і фінансово-економічних струсів в самих США? Приїхати задля того, аби ховати очі і не могти знайти відповідь на запитання: чи доречним є візит глави США в той період, коли Януковича відверто уникає увесь демократичний світ? І це все фактично за рік до президентських виборів у самих США! Це було б можливим, якби офіційний Київ запропонував щось, що змусило б американці не звертати увагу на демократичні негаразди в Україні (така собі «відмова від збагаченого урану-2»).

Звісно, можна б було обійтися меншою кров’ю, звернувши на шлях істинної демократії і реформ. Привід для візиту Президента США в такому разі у принципі міг би бути: 20 років незалежності України. Проте для цього Віктор Янукович мав би продемонструвати, що Україна зробила величезний крок за ці два десятки років, що Україна може бути взірцем для всього світу. У контексті революцій у країнах Північної Африки це могло б бути доволі демонстративним. Заодно Обама відвідав би і Молдову, якою зараз зачаровані на Заході. Але чи здатен зробити Янукович за пару тижнів те, що руйнував півтора року?

У візит Обами віриться досить слабо, так само, як і в зустріч між Обамою і Януковичем на нейтральній території. Президентові України або доведеться змінитися і змінити ситуацію в Україні, або призвичаюватися до того, що з ним зустрічатимуться в кращому випадку деякі глави держав СНД, Африки чи Південної Америки. Віктор Янукович за півтора року дійшов до того рівня несприйняття на Заході, до якого Леонід Кучма йшов цілий президентський строк. Ще, звичайно, не все втрачено, однак настав той час, коли годувати західні уряди простими запевненнями в вірності демократичним цінностям уже не можна – час змінювати меню запевнень. І краще, аби це меню складалося з реальних справ, а не обіцянок.

Власне, офіційна реакція Посольства США в Україні лише підтверджує вище наведені аргументи. Прес-аташе американської дипмісії Джеймс Вульф досить ємко заявив: «Візит Президента в цей час неможливий взагалі». Якісь пояснення потрібні?

Варто зауважити, часу на узгодження цієї заяви з Держдепом у дипломата фактично не було. Його коментар з’явився практично миттєво після того, як було оприлюднено вітання-запрошення Януковича. І це ще раз доводить: навіть для найнижчого рівня представників американського дипкорпусу зрозуміло – Обамі не до Януковича; і особливо не до ТАКОГО Януковича.

Коментар стажера Інституту світової політики Мартіна Лукача, студента факультета політології Університета Коменіуса (Братислава, Словаччина).Переговори щодо глибокої та всеосяжної Зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та Європейським Союзом тривають з 2008 року. Сторони ставляться одна до одної підозріло: Європейський Союз піддає сумніву відданість України ідеї європейської інтеграції, в той час як Україна незадоволена браком гнучкості з боку ЄС. Нещодавно до турбот країн-членів додався стан демократії в Україні. З іншого боку, українська влада не поспішає безумовно погоджуватися на усі вимоги ЄС, пов’язані з запровадженням ЗВТ. Я не заперечую: в Україні є свої проблеми, проте чи є підхід ЄС до його східних сусідів дійсно щирим та альтруїстичним? У книзі «Еволюція стратегій політики сусідства ЄС: випадок Східного партнерства» аналітика Міністерства закордонних справ Грузії Наті Еджошвілі, яка надихнула мене на написання цієї статті, стверджується, що європейська східна політика є тільки спробою Євросоюзу забезпечити власну безпеку.
Стратегія ЄС щодо стабілізації ситуації у сусідніх державах через розширення застосовується з початку його існування. Першим випадком стала Греція, а потім Іспанія та Португалія. Довгий час ЄС застосовував політику розширення для того, щоб убезпечити свою дорогоцінну серцевину. Те, що приходило разом із розширенням, було таким очевидним, що ніхто навіть не звернув уваги. Розширення ЄС означало надбання нових сусідів, а з ними – і нових загроз. Останні хвилі розширення 2004 і 2007 р.р. вважаються поворотним моментом. Хоча вони вважаються достатньо успішними, самій Європі необхідно більше часу, щоб упоратися з наслідками цих розширень. Як результат, Європейський Союз розробив стратегію стабілізації – інтеграції без членства під офіційною назвою «Європейська політика сусідства».
Як зазначається у книзі, інтеграція сприймається в ЄС як процес, який можна відтворити. Ми були свідками історій успіху у процесі інтеграції Центральних та Східноєвропейських країн. Тому ЄС намагається відтворити цей процес, висуваючи певні умови. Він підтримує правильну поведінку та «карає» державу, коли вона не дотримується домовленостей. На думку Емануеля Адлера та Майкла Барнетта, фахівців у сфері міжнародних відносин та безпекових спільнот, ЄС намагається створити слабко зв’язану безпекову спільноту навколо тісно зв’язаної власної внутрішньої. Еджошвілі стверджує, що найважливішою нормою такої спільноти є те, що можливість війни не вкладається у голові його членів. Це є важливим наслідком Другої світової війни. Фактично така ідея не виключає того, що держави-члени керуються власними інтересами, конкурують між собою та у кінцевому рахунку можуть піти на конфлікт. Важливо, що навіть якщо конфлікт виникне, він не буде розв’язаний військовими засобами.
Європейська політика сусідства (ЄПС) є тим інструментом, який він використовує для убезпечення власних кордонів, тому що подальше розширення неможливо практично втілити. Це дуже широка рамкова ініціатива, яка пов’язує різні країни з розбіжними проблемами та інтересами і тому має мало доданої вартості. Як зазначає Еджошвілі, ініціатива Східного партнерства (СхП) більш іновативна, тому що не збігається з колишніми проектами ЄС у регіоні. ЄС подає СхП як політику, яка має індивідуальний підхід до кожної країни, яку вона охоплює. В основі цього підходу лежать Угоди про асоціацію, які окремо укладаються з кожною країною, хоча переговори наразі йдуть тільки з Україною та Молдовою. Кожна країна може інтегруватися настільки глибоко і швидко, як сама забажає. Як шляхетно. Щоправда, деякі з самих країн-сусідів таку думку не поділяють.
Незважаючи на те, що у спільних деклараціях політика Східного партнерства регулярно схвалюється, такий проект задовольняє ЄС більше, ніж країн-партнерів. Індивідуальний підхід до кожної країни-партнера виключає можливість об’єднання країн регіону проти ЄС, впливати на його політику або навіть висувати спільну позицію на переговорах. Очевидно, що для ЄС такий сценарій небажаний.
Останнє спільне комюніке Європейської Комісії та Європейської служби зовнішньої дії – «Нова відповідь сусідству, що змінюється» – вказує на те, що задля стимулювання співпраці ЄС пропонує глибоку та всеосяжну Зону вільної торгівлі, послаблення візового режиму, фінансову підтримку та деякі не дуже потужні регіональні ініціативи. В обмін на це Брюссель вимагає від східних партнерів дотримання демократичних стандартів та запровадження реформ. На перший погляд рівноцінний обмін, але чи є ці стимули ефективними?
По-перше, ЗВТ вимагає величезних зусиль від східних партнерів, які полягають у прийнятті європейського торговельного законодавства. Більше того, на думку Еджошвілі, меркантилістський підхід деяких держав-членів, підсилений фінансовою кризою, може сприяти блокаді ЗВТ зі східними партнерами з боку держав-членів.
По-друге, полегшений візовий режим є дуже привабливим для східних партнерів, проте дотепер спрощені умови застосовувалися тільки до деяких категорій громадян, а тому їхня кількість є доволі обмеженою. Колишні обіцянки безвізового режиму для усіх східних партнерів, зазначені у Празькій декларації, змінилися на пропозиції спрощення візового режиму. При цьому навіть спрощення може втілитися тільки після домовленості з країнами-партнерами про реадмісію нелегальних мігрантів. Крім того, застосування Шенгенської угоди мало зворотній ефект для мобільності. Зміцнення охорони зовнішніх кордонів ЄС ускладнило процедуру отримання візи громадянами країн-партнерів.
Зрештою, привабливою виглядає і фінансова допомога. Проте наявний механізм, Інструмент європейського сусідства та партнерства, бракує ресурсів. Більш того, на думку деяких вчених, певні режими не можна купити ні за які гроші. Неадекватність європейської допомоги можна продемонструвати на прикладі Придністров’я, сепаратистського регіону на території Респуліки Молдова, окупований російськими військами. Згідно з дослідженням, проведеним Інститутом світової політики, ЄС витратив 500 млн євро впродовж 1991-2010 р.р. та планує витратити таку саму суму у період 2010-2013 р.р. Більш того, до 2013 р. ЄС плану витратити понад 45 млн євро на «європеїзацію» Придністров’я. У порівнянні з Російською Федерацією, яка витратила на Придністров’я понад 2 млрд. доларів США у формі знижок на газ та надбавок до зарплат та пенсій впродовж 1991-2010 р.р. здається, що у плані фінансової підтримки регіону ЄС суттєво відстає.
Проблема, яка послаблює європейську фінансову допомогу, є бюрократія. У поєднанні з корупцією, поширеною у країнах СхП, вона робить допомогу ЄС неефективною та, скажімо, «незграбною». Також важливо зазначити, наскільки ЄС може впливати на перебіг подій у країнах-партнерах у порівнянні з Російською Федерацією. Росія має на них прямий вплив, який полягає у залежності України та Молдови від російського газу, військовій присутності у країнах Південного Кавказу, а також у Придністров’ї, і зрештою фінансовій та політичній залежності Білорусі. Безпосередній вплив російських рішень на економічний порядок або політичну життєздатність країн СхП фактично надає Росії можливість прямого втручання у їхню політику. У порівнянні з ЄС, який підтримує партнерів за допомогою грантів та складних проектів, що затягує процедуру співпраці до безкінечності, ефект від російського втручання може бути буквально моментальним. Крок у бік – і відповідь негайно надходить у формі вищих цін на газ або навіть тотального його відключення. У чому полягає російська перевага? Безсумнівно, у бажанні Росії підтримувати недемократичні режими, зокрема на Південному Кавказі та у Білорусі, пропонуючи, окрім дешевого газу, дешеві товари та великий ринок збуту.
Які країни мають реально інтегруватися у ЄС? Білорусь можна виключити з об’єктивних причин. Південний Кавказ надто далеко від ЄС та містить російські війська. Залишаються Україна і Республіка Молдова. Проте навіть це країни хитаються з однієї сторони в іншу – наприклад, нещодавно оголошена українська позаблоковість є короткотерміновою спробою відкласти оголошення інтеграційного курсу країни, хоча у світлі зазначених обставин таке рішення є обґрунтованим.
Східним партнерам, особливо Україні та Молдові, замкненим між двома гігантами, не позаздриш. Зараз їм важливо підтримувати стабільний, але не поспішний євроінтеграційний темп, щоб запобігти ускладненню відносин з Росією. З іншого боку, ЄС має бути готовим йти на компроміс в усіх сферах інтеграції, щоб зменшити на партнерів навантаження. Хай там як, ключове питання у регіоні полягає у підтримці демократії, а інше додасться.

Стаття заступника директора Інституту світової політики Катерини Зарембо для Euro-Atlantic QuarterlyAvailable only in English.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Української правди”Головнокомандувача НАТО в Європі, адмірала Джеймса Ставрідіса, який зараз перебуває в Україні з офіційним візитом, складно не запам’ятати з першого разу. Мені випала нагода з ним познайомитись та поспілкуватись на минулорічній Мюнхенській конференції безпеки. Пригадую, одна з перших ремарок, яку він тоді зробив, була: “Ви вже зафрендили мене на Facebook? Якщо ні, то зафрендідь”. Я на мить уявила українського генерала, який би попросив потоваришувати з ним у соціальній мережі. Та, на жаль, більшість українських військових найвищого рангу звикли дивувати – чи точніше, шокувати – західну публіку іншими речами. І зазвичай не позитивними. Один колишній міністр оборони, наприклад, надовго запам’ятався своїм американським колегам після того, як гасив цигарку об долоню свого помічника…\
Не знаю, яку дружбу Джеймс Ставрідіс пропонує зараз українським посадовцям під час візиту до України – віртуальну чи реальну, але факто залишається фактом: його візит дуже гарно вписується в те пожвавлення, яке відбувається у натівсько-українських відносинах останнім часом. Парламентська Асамблея НАТО в Києві, “круглий стіл”, присвячений 20 рокам Євроатлантичного партнерства в Дипломатичній Академії, візит Грищенка в штаб-квартиру НАТО (як відомо, зовсім не обов’язковий пункт в програмі українських високопосадовців, які відвідують Брюссель) і візит до Києва делегації НАТО на чолі з Джеймсом Ставрідісом до Києва – і все це впродовж якихось двох-трьох тижнів. А якщо до цього додати постійні запевнення дипломатів, що практична співпраця між НАТО та Україною процвітає, то взагалі виходить непогана євроатлантична картинка.

Це, щоправда, зовсім не означає, що я планую уподібнюватись одній російській газеті і писати про те, що Україна, декларуючи позаблоковий статус, потайки рухається до НАТО. Бо подібне твердження – ну вже дуже явне перебільшення (хоча, кому як не мені хотілось би, аби це була правда).

Те, що дійсно сьогодні відчувається в діалозі між Києвом та Альянсом – це певна недосказаність. Такі собі три дрібні крапки замість однієї жирної. Від представників штаб-квартири НАТО можна почути у неформальних розмовах, що позаблоковий статус України програшний у стратегічному плані, але виграшний як короткостроковий крок, бо зняв напруження у відносинах з Росією, втихомирив внутрішньополітичні пристрасті і водночас не закрив повністю двері для України в НАТО, бо будь-який закон в Україні може бути переглянутим. Ігор Долгов, посол України при НАТО, на якому, в принципі, сьогодні тримається українсько-натівський лінк взагалі заявив на минулому тижні, що “на основі цього вибору (позаблокового -Авт.) між Україною та НАТО вдалось посилити практичну співпрацю”. Дійсно, Віктору Ющенку – головному промоутеру членства України в НАТО – під час його президентства і не снилось, мабуть, стільки військових навчань між українськими військовими та їхніми натівськими колегами, як було проведено у минулому році за президентства Януковича. Не просто навчань – люди, які відстежували останній “Сі-Бриз” були вражені його масштабами. Як, до речі, і Росія, котра не змогла не зробити свого коментаря з приводу заходу американського судна в севастопольський порт. Та й кількості заходів, які заплановані на цей рік в рамках Річної національної програми (якщо не помиляюсь, 420), будь-який євроатлантист може тільки потішитись, бо це справжній рекорд. Ігор Долгов також каже, що за останній рік не було жодного тижня, аби не відбувалось якогось заходу по лінії Україна-НАТО.

Одним словом, у сторонніх спостерігачів може цілком скластись враження, що для того, аби посилити свою співпрацю з НАТО країні-партнеру Альянсу потрібно оголосити… позаблоковість. Справжній парадокс. Але тим не менше, у багатьох політиків, експертів і дипломатів за останній рік вже встиг сформуватись стереотип, що після того, як Україна стала позаблоковою, вона почала більше співпрацювати з НАТО, ніж тоді, коли офіційно інтегрувалась в Альянс. Лише за келихом бельгійського пива натівські дипломати сумно зітхають: мовляв, не все зовсім так, як доводиться писати в прес-релізах. Чого дійсно не вистачає, кажуть натівці, так це нормального політичного діалогу (чим, в принципі, вже добрий візит Грищенка в Брюссель). Не вистачає відкритості і більш довірливої атмосфери. Надто багато напруження. Надто багато незрозумілих шифрів з боку українських колег.

Так, емоції після оголошення позаблоковості зникли. Але це якраз той випадок, коли разом з емоціями суттєво випарувався й інтерес одне до одного. Небагатьом відомо, скільки довелось докласти зусиль прихильникам українсько-натівської дружби в Брюсселі, щоб переконати генсека Расмуссена прихати в Київ з візитом. У НАТО, зі свого боку, не розуміють постійних натяків українських колег, які, по суті, зводяться до наступної умови – будемо з вами дружити, якщо не будете робити жодних політичних месиджів.

І якщо в Києві принаймні є якесь розуміння, що діалог з НАТО продовжується і нічого злочинного в такому діалозі немає, у регіонах України побутує думка, що підтримувати відносини України з НАТО – собі дорожче. І в ознайомчі поїздки у штаб-квартиру краще не їздити. Проблема нинішніх дивних відносин між Україною та НАТО полягає в тому, що грань між співпрацею та інтеграцією виявилась занадто тонкою матерією, аби нею могла оперувати більшість політиків, експертів, держслужбовців і журналістів. Не від одного співрозмовника доводилось чути питання, навіщо описувати плюси співпраці з НАТО, якщо, не дай Боже, хтось ще візьме та сприйме ці плюси як агітацію за членство в Альянсі. І скільки б українським чиновникам не доводили, що мати справу з НАТО не заборонено, вони, здається, надають перевагу іншому варіанту: ніяких зайвих євроатлантичних рухів. Так і виходить: підвладні Януковича бояться дружити з НАТО через страх перед Януковичем, Янукович боїться дружити з НАТО через страх зірвати й так сумнівну “історію успіху” з Росією.

Позаблоковий статус України – словосполучення, після якого потрібно ставити три крапки ще й тому, що навіть позаблоковій Україні, на думку натівських співрозмовників, все одно доведеться дуже швидко визначатись, в якому напрямку рухатись – натівському чи російсько-одекабешному. І навіть якщо вона не намагатиметься вступати в ту чи іншу організацію формально, вона має для себе розставити крапки над “і”, за якими стандартами продовжувати модернізувати армію і, наприклад, які озброєння в майбутньому закуповувати – російські чи західні. У цьому плані досить показовою є вчорашня заява начальника Генштабу, Головкомандуючого ЗСУ Григорія Педченка на зустрічі зі Ставрідісом, що Україна бажає мати Збройні сили, інтгровані в європейську систему безпеки. Чи насправді це так?

Непоганим тестом буде й остаточний вибір на користь європейської інтеграції (ЗВТ, Угода про асоціацію з ЄС) чи російської інтеграції (митний союз, ЄЕП). Адже навряд, щоб країна, яка в економічному плані інтегруватиметься в європейську систему координат, у безпековому плані інтегруватиметься в російсько-одекабешну систему координат.

Так чи інакше, для мене особисто – і я про це вже згадувала у своєму виступі в Дипломатичній академії – відносини України з НАТО були і залишаються найкращим індикатором зовнішньої політики України. Індикатором того, наскільки наші політичні еліти здатні приймати незалежні рішення. Індикатором того, наскільки вони є чутливими до зовнішнього впливу. Індикатором того, наскільки вони готові взяти на себе прийняття стратегічних для країни рішень без тотальної оглядки на громадську думку. Наскільки вони бояться не дратувати Росію. І наскільки вони готові приймати виклики. Адже взяти й оголосити позаблоковий статус, помахавши НАТО ручкою – найлегше, що міг би зробити будь-який політик в країні, де тема НАТО викликає таку неоднозначну реакцію, як в Україні.

І ще: дехто говорить, що нічого кращого для відносин України з НАТО у сьогоднішній ситуації навіть придумати не можна, як мовчки нарощувати практичну співпрацю. Може, це й правильно. Але мені здається, що поки тема НАТО знову не буде в мейнстрімі, поки її не будуть підтримувати політики на піку свого рейтингу і робити це публічно, справжній ренесанс у відносинах не наступить. Адже як було в новітній українській історії? Реальне зближення України з НАТО українські президенти почали підтримувати тоді, коли або переставали займати цей пост (як Кравчук), або знаходились не й найкращій електоральній формі і не могли похвалитись серйозним рейтингом (як Кучма чи Ющенко). А це значить, що девальвуючись та маргіналізуючись персонально як політики, вони девальвували і маргіналізували й тему НАТО. НАТО стало автоматично асоціюватись з низьким рейтингом і чимось маргінальним. Теж стосується головних опініонмейкерів в країні та просто популярних у суспільстві людей.

Нарешті, мені дуже сподобалась фраза посла Долгова про те, що підсумовувати відносини України з НАТО ще рано – це тільки початок. Сто відсотків згідна.

Авторська колонка стажера Інституту світової політики Мартіна Лукача, студента факультета політології Університета Коменіуса (Братислава, Словаччина) для Главкому.Родом я із західної Словаччини, і раніше не бував у Києві чи навіть в Україні. Однак нинішнє літо все змінило. Я ступив на українську землю на початку цього місяця, і кожен крок приносив мені нові і нові враження. Чесно кажучи, образ східних країн Європи не дуже привабливий, хоча, як я тепер розумію, таке сприйняття не зовсім правдиве і далеке від дійсності.\
Та все ж коли я ризикнув порівняти Україну і Словаччину, то зрозумів: ми мали однакові стартові можливості понад двадцять років тому, після розпаду радянської імперії. Однак кожна країна пішла своїм шляхом.

Близькість Словаччини до старих європейських демократій ввела нашій країні миттєву дозу капіталізму невдовзі після відомої революції. Словаччина взяла курс на наближення до західних ліберальних інституцій, і саме це змінило ментальність словаків. Суспільство стало більш індивідуалістським і замкнутим. Напевно, це не так і погано, як може видатися на перший погляд. Але, безперечно, у порівнянні з Україною Словаччина – інша. У першу чергу, ментально.

Я приїхав до України на місяць моїх літніх канікул. Це планувалося не просто як туристична подорож, а й як навчання. Оскільки я скоро отримаю ступінь бакалавра, то наразі серйозно та глибоко працюю над темами, пов’язаними зі «Східним партнерством» – проектом Євросоюзу для східних сусідів. Тому я зв’язався з організацією, яка найбільше підходила для мого стажування. Це був Інститут світової політики, який, на мою думку, є прекрасним місцем для поглиблення знань. Вірю, що моє перебування тут дозволить отримати корисну інформацію про стан справ східніше Євросоюзу.

Та мова не про це. Я хочу повернутися до порівняння України та Словаччини, порівняння, яке я зробив сам, а не яке мені нав’язали існуючі стереотипи.

Бо мене ж попереджали! Родичі і знайомі розповідали страшні історії про українців. Проте я досі не зустрічав нічого, чим мене лякали. Боюсь, мене попереджали про вади людства, а не українців. Я більш ніж певен, що погані люди десь є в Україні, але де їх немає? Бо мій досвід демонструє інше: я знаю щиросердних українців, готових допомогти в будь-яку мить. Попри те, що я досить погано спілкуюся російською, не знаю української, і досі зустрічав не багато людей, які розмовляють англійською, у мене не виникло проблем з спілкуванням.

Мені досить непросто пояснити, що я маю на увазі, але тутешні люди в повсякденному житті – інші, кращі, ніж егоїсти-європейці. Українці готові допомогти, пояснити все якимись знаками, якщо не вистачає мови, але не заспокояться, допоки не допоможуть. Тут більше відчувається спільнота, українці далеко не такі індивідуалісти, як сучасні словаки, наприклад. Мені казали, що милосердя і добро тут вважають за вияв слабкості. Чесно кажучи, я з таким не зустрічався в Україні досі. А ще тут набагато більше зважають на традиційні моральні цінності. В Україні вони дуже вкорінені, до них ставляться з глибокою повагою. Певно, з цієї причини мені українці видаються добрішими.

Щоправда, мова йде про повсякденне, побутове життя, тому що подекуди поведінка українців абсолютно дивна. Є річ, від якої в мене аж дрижаки бігають по спині, – це стиль керування авто, яким користуються багато українців. Є декілька підходів до дотримання правил дорожнього руху в Україні: одні водії дотримуються їх, коли неподалік помічають інспектора ДАІ; інші – котрі здебільшого керують малими машинами і намагаються їздити тихо та безпечно, а ще ті, хто водить великі автівки. Якщо ви власник великого автомобіля, то це означає дуже багато в Україні. Це підкреслення статусу і вседозволеності. Такі люди зазвичай не поважають нормальних правил дорожнього руху і паркуються де їм заманеться. При цьому це зовсім не суперечить тому, що вже сказав – люди тут справді щиросердні.

Ще деякі речі не дуже тішать око в Україні, а точніше, ніс. На жаль, з того, що я бачив, вірніше, вдихав, куріння лишається популярним в Україні. Як чоловіки, так і жінки курять на вулицях, у ресторанах та кафе. Давайте дивитись правді у вічі: куріння – шкідлива звичка, і я дуже вдячний європейському законодавству, спрямованому на його заборону. У порівнянні з Євросоюзом ціни на тютюнові продукти дуже низькі, хоча, як засвідчує багато прикладів, справа не у грошах. Я думаю, Україні потрібен час на боротьбу з палінням, але тенденція зменшення куріння невідворотно наближається.

Ще одна помітна різниця між Україною та Словаччиною – соціальна нерівність. Середня зарплата тут набагато нижча у порівнянні зі Словаччиною та навіть не йде у порівняння із зарплатами у Західній Європі. При цьому ціни на деякі продукти однакові. Незважаючи на це, українці є прикладом і за це вони мені особливо подобаються суспільства, що не споживає понад міру. Європейське споживацтво, консьюмеризм є чимось фундаментально зайвим і марним – наші «нові» цінності життя ґрунтуються на нестійких стовпах прагнення жити розкішно.

Мені здається, злидні української нації мають внутрішню причину. Це біда на ім’я «корупція». Невидима, проте всюдисуща. Всі знають, що вона є, проте всім важко зробити перший крок для боротьби з нею. Мені надзвичайно складно оцінити цю складову українського суспільства. Тут корупція влаштовує людей, які обіймають посаду у владі, що дозволяє отримувати від корупції прибуток. Насправді корупція – це просто ще одна хвиля потоку готівки, яку людина отримує як додатковий особистий дохід. Проблема у тому, що корупція збіднює людей, які не мають ані таких посад, ані додаткових доходів, але мають за все платити. Корупція в Україні – просто спосіб оплати послуг, нелегальних та неофіційних. Найгірше, що найбільш асоційованим з корупцією державним інститутом є міліція.

Мені зрозуміло, наприклад, що місцева міліція може цікавитися мною як туристом у іноземній країні. Вважатимемо це «нормальним». Проте коли міліція зловживає своїм статусом заради збагачення і «трусить» українців, громадян, співвітчизників, – це абсурдна ситуація! Українці страждають від корупції, особливо ті, які ледве можуть заробити на прожиття. І це та частина України, яка найменше мене приваблює і найбільше дратує.

Я хотів би звершити свій допис висловленням подяки. Маю сказати, що українська кухня та кулінарія неперевершені. Краса та чари місцевого жіноцтва – це незнаний скарб, і сподіваюся, що так і буде ще дуже довго. Україна стала одним із моїх найулюбленіших місць і я маю надію, що вона їм лишиться, навіть з її красою та потворністю.

Блог Директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”У Януковича почалось нове перезавантаження – з Молдовою. Це вже офіційно підтвердив й в.о. президента РМ Маріан Лупу у Ялті. Власне, сам факт запрошення молдовського гостя на святкування дня народження Януковича слугує доказом такого перезавантаження. Мої молдовські співрозмовники не забувають нагадати, що минулого року тодішній в.о. такої честі від Януковича не удостоївся…Для тих, хто ненароком випав з контексту, нагадаю: поштовхом для перезавантаження стало вирішення багатостраждального і чи не найчутливішого питання в двосторонніх відносинах. А саме – передачі Молдовою Україні акту на землю в районі села Паланка під тим відрізком траси Одеса-Рені, яку сусідня країна у свій час передала Україні в обмін на шматок землі в районі гирла Дунаю. Хоча на цей акт у Києві чекали більше десяти років. Поміж тим, до останнього часу у Кишиневі намагались зробити так, аби в обмін на акт отримати чергову поступку від України. Як я в же згадувала в своїй нещодавній статті у “Дзеркалі тижня”, навіть євросоюзівським дипломатам доводилось чути від своїх молдовських колег щось на зразок: Україна ж така велика країна, їй що якийсь нещасний шматочок землі шкода?

Новина про перезавантаження між Україною і Молдовою дійсно гарна. У тому стані, в якому перебували відносини між Україною та Молдовою впродовж останніх років, вони були приречені на однозначний тупик. Україна фактично використовувала Молдову, як такого собі хлопчика для биття: коли потрібно було продемонструвати м’язи, починались словесні наїзди на молдовських партнерів. Причому, з таким рівнем агресії та зверхності, що в деяких експертів давно з’явилось відчуття: Україна у своїй поведінці щодо Молдови явно бере приклад з того, як Росія ставиться до України. Що ж до Молдови, то вона просто не сприймала Україну як самостійного гравця. Мовляв, для чого про щось серйозне домовлятись з Україною, якщо все одно за неї все вирішують або в Москві, або в Брюсселі.

Так чи інакше, нинішнє молдовське керівництво зрозуміло: не буде акту на землю – не буде й дружби з Києвом. Тим більше, що з Києвом молдаванам хотілось не тільки дружити, а й торгувати. А торгувати нормально якраз не виходило – в українській столиці дали чітко зрозуміти: поки не зніметься з порядку денного питання з Паланкою, українська влада й пальцем не ворухне, аби вирішити деякі проблеми молдовського бізнесу в Україні. Наприклад, однієї молдовської компанії, що успішно торгувала тут килимами. За моєю інформацією, як тільки була поставлена крапка в історії з Паланкою, відразу ж на наступний день зникли і бізнесові проблеми вищезгаданої компанії.

Перезавантаження між Україною і Молдовою – гарний знак ще й тому, що сьогодні Кишинів і Київ можуть бути дійсно корисними одне одному. Як у діалозі з Росією, з якою обидві країни об’єднує повна енергетична залежність та постійні натяки то на заборону тих чи інших товарів, так і у своїх відносинах з Євросоюзом. Хоча насправді в України та Молдови у Брюсселі сформувався зовсім інший імідж. Молдову в брюссельських кабінетах деякі креативні дипломати вже охрестили “містером Yes” (мовляв, по стійці струнко робить все, що їй каже Євросоюз і Захід загалом). Україна впродовж останніх років намагалась поводити себе з Євросоюзом як такий собі “Містер No”, чим неодноразово дратувала європейську бюрократію під час тих же переговорів з приводу Зони вільної торгівлі.

Як би це парадоксально не звучало, маленькій Молдові є сьогодні чому навчити велику Україну. За моєю інформацією, українські дипломати вже дещо запозичили у своїх молдовських колег: виносити гострі питання двосторонніх відносин з тією чи іншою країною на євросоюзівський стіл переговорів. По-простому, скаржитись на свого партнера Євросоюзу, щоб залучити Брюссель у свої союзники. Таку тактику, за деякими даними, українці перейняли у молдаван, аби вирішити окремі делікатні питання з румунами. Начебто подіяло.

Чого б варто було ще повчитись українським політикам у нинішньої молдовської влади – так це справляти позитивне враження на сильних світу цього. Незважаючи на зв’язку між владою та бізнесом, яка в Молдові така ж потужна, як і в Україні (сьогодні там фактично іде війна за контроль над бізнесом між прем’єром Філатом і спонсором в.о. президента таким собі паном Плахотнюком), і незважаючи на те, що топові молдовські політики навряд чи можуть репрезентувати нове покоління у плані віковому, молдовська влада чомусь все одно на Заході сприймається як нове, проєвропейське покоління політиків. У той час, як нинішня українська сприймається як покоління старе, пост совкове і проєвропейське лише декларативно. Справа лише в англійській мові, з допомогою якої молдовський прем’єр може порозумітись з Хілларі Клінтон чи Ангелою Меркель, чи, можливо, ще в чомусь?

Молдовським політикам та дипломатам теж, звичайно, є чому повчитись в українських. Але головний урок, який вони мають винести сьогодні з української історії падіння після Помаранчевої революції дуже простий: так само, як війна Ющенка з Тимошенко спровокувала прихід до влади Януковича, війна Філата з Лупу (чи точніше з його спонсором Плахотнюком) може спровокувати повернення комуністів. І тоді прощавай, “історія успіху” Молдови.

І ще один момент. Поруч з перезавантаженням з Молдовою, в України має йти перезавантаження з Румунією. Потрібно перестати шугатись від кожної популістичної заяви кожного румунського політика і набратись впевненості у собі. Молдовський напрямок продемонстрував, що Україна може бути більш ніж впевненою, чому б цю впевненість не проявити і на румунському?