Архіви: Публікації

Стаття Віктора Шлінчака, Голови Наглядової ради Інституту світової політики для інформаційно-аналітичного агенства “Главком”Шторм, бушевавший в Ялте накануне прошлых выходных, был символичен. Брызги, летевшие на зазевавшихся прохожих, прогуливающихся по набережной города, были такими же неожиданными, как публичное признание руководством Российской Федерации выбора Украины. Еще несколько недель назад российские дипломаты кулуарно уверяли: у Путина есть несколько месяцев, чтобы «закрыть» для Украины вопрос по зоне свободной торговли с ЕС и открыть дверь в Таможенный Союз. И, мол, он сделает это, как только дойдут руки. Скептики такого подхода предлагали Януковичу сразу же писать в Кремль заявление о сложении с себя полномочий президента и Прошение о желании стать одним из губернаторов Российской Федерации. Руки дошли. Кольцо замкнулось. Вопросы остались.
Украинская власть (вернее, та ее часть, которая к вопросам подходит по-бизнесовому прагматично) все это время демонстрировала вполне естественное желание – с одной стороны не пустить украинскую экономику под европейский молот (в виде всяческих квот, которые будут предусмотрены в Соглашении по ЗВТ), но и не положить ее на российскую наковальню. Выдержанный подход требовал молниеносных, но продуманных решений. Если взглянуть на прошлую и позапрошлую недели, то все происходило достаточно стремительно:
– эффективный (как утверждают участники переговоров) очередной раунд по достижению компромиссов на пути присоединения Украины к зоне свободной торговли с ЕС;
ежегодное послание президента Януковича с презентацией новой формулы возможного сотрудничества Украины в рамках Таможенного Союза (3+1);
приезд премьера РФ Путина в Киев и недвузначные намеки по поводу возможных последствий ЗВТ Украины с ЕС;
достаточно неожиданное, но выбившее из колеи предложение премьера Азарова пересмотреть газовые контракты (что по сути можно было обозначить как «съезд с темы» по Таможенному Союзу).
Итогом недели можно считать 49-е заседание Экономического совета СНГ и проведение бизнес-форума государств-участников СНГ «Ялтинские деловые встречи», где, собственно об экономике говорилось исключительно в контексте геополитики. И отношений Украины и России.
Собственно само заседание Экономического комитета СНГ ничем особенным не запомнилось. Даже несмотря на ранее заготовленный пресс-релиз, в котором говорилось о том, что на заседании будут рассматривать документы, которые нацелены «на формирование единой, отвечающей современным требованиям договорной базы для полномасштабной либерализации торговли на пространстве СНГ». То есть, речь должна была идти де-факто об одобрении Экономическим советом проекта договора о зоне свободной торговли в рамках СНГ.
Однако есть предпосылки считать, что дальше обсуждения проектов межгосударственной программы инвестиционного сотрудничества государств СНГ, подготовки к 50-му заседанию Экономического комитета и проведении Межгосударственной выставке, посвященной 20-летию СНГ, участники официально не говорили. Зато неофициальная часть была куда более обширной: переговоры первого вице-премьер-министра Украины Андрея Клюева с руководителями отдельных делегаций, донесение позиции Украины по вопросу участия в Таможенном Союзе и ЗВС с ЕС смогли расставить необходимые акценты и сформировать мнение о рисках, которые может получить Украина и в первом и во втором варианте. Именно эти акценты позволили руководителям делегаций придти на заседание Экономического совета (а затем и на «Ялтинские деловые встречи») уже подготовленными, со знанием того, чего хочет Украина. В этом смысле, конечно, можно только поаплодировать Клюеву (которого, к сожалению, еще пока тяжело назвать публичным политиком, но зато он в очередной раз подтвердил реноме талантливого «кулуарного переговорщика»). Тексты выступлений Клюева и на Экономическом комитете, и на бизнес-форуме свелись де-факто к приветствию участников. Впрочем, большего было и не нужно. Россия сама объяснила, в чем собственно, закавыка.
На «ответном» выступлении первого заместителя председателя правительства России Игоря Шувалова следует остановиться подробней.
По сути это выступление свелось к констатации фактов:
«Мы приходим к пониманию, что Украину наши предложения (о вступлении в Таможенный Союз – Авт.) не привлекают»;
«Мне очень горько это говорить, но мы должны смотреть правде в лицо»;
«Не все наши аргументы восприняты (украинской стороной – Авт.)»;
«Мы понимаем, что общественность в Украине настроена на европейскую интеграцию».
Собственно, от констатации данных фактов Игорь Шувалов перешел к аргументации, которую попросил не воспринимать «как попытку давления», а исключительно в качестве неофициальной экспертной оценки. Кратко ее можно изложить так:
«(В случае присоединения Украины к ЗВТ с ЕС – Авт.) Между Украиной и Россией будет существовать полноценная таможенная граница со всеми вытекающими последствиями»;
«Государства Таможенного союза и Украина конкурируют во многих отраслях, например, в сельском хозяйстве и металлургии, но есть и те области, где присутствует кооперация – военно-техническое сотрудничество, производство товаров двойного назначения, и если не будет прочной, долгосрочной интеграции по этим направлениям, РФ будет создавать параллельные производства, и в итоге будет еще более жесткое соперничество. С учетом масштабов российской экономики сложно сказать, какое влияние это окажет на экономическое положение Украины»;
«Существует некая иллюзия, что Украина сможет усидеть на двух стульях – принимать участие в зоне свободной торговли с СНГ и с ЕС»;
«Мы не исключаем, что это повлияет на взаимный товарооборот (между странами), который только оживился».
А еще Шувалов сказал, что «СНГ имеет все шансы стать полноценным торговым блоком зоны свободной торговли, частью которой будет Таможенный союз и ЕЭП». Впрочем, если такие проекты будут стряпать так же долго, как обновлять договор о зоне свободной торговли со странами СНГ, то на это уйдет не один год. А там, глядишь, в России и новый президент будет…
Кстати, проект нового договора о ЗВТ с СНГ был разработан еще в 2008 году. Вот уже третий год эта работа движется со скоростью улитки. В проекте, который наработан, предполагается сведение до минимума изъятий из режима свободной торговли, в отношении которых применяются импортные пошлины. Экспортные пошлины в рамках будущего договора планируется зафиксировать, а после его вступлению в силу приступить к переговорам по их поэтапной отмене.
Только случится ли это в нынешнем году? Вопрос, скорее всего, будет зависеть от многих факторов, включая политическую конъюнктуру в самой России. Не особенно верится и в то, что Россия будет спокойно наблюдать за течением переговоров Украины с ЕС.
Отсутствие на форуме в Ялте достаточно большого количества заявленных ранее важных украинских тяжеловесов (к примеру, главы Нацбанка Арбузова, министра образования Табачника, бизнесмена Боголюбова и ряда других) может означать, что и часть украинской политэлиты выглядит дезориентированной. Хотя, возможно, это и к лучшему?
P.S. На гала-приеме, организованном «Ялтинскими деловыми встречами», кроме ностальгических песен о дружбе между народами особенно запомнился момент, когда от Исполнительного секретариата СНГ была вручена медаль правительственному уполномоченному Украины по вопросам сотрудничества с Российской Федерацией, странами СНГ и Евразийского экономического сообщества Валерием Мунтияном, в последнее время ставшим главным лоббистом вступления Украины в Таможенный союз. Интересно, в свете проваленных в последнее время явок и паролей, это его последняя медаль?

Інтерв’ю заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для газети “День”Напередодні приїзду російського прем’єра в Україну український журналіст Сергій СОЛОДКИЙ написав «Лист до Путіна»\
Іван КАПСАМУН, «День»
У своєму листі на блозі російської служби «Радіо Свобода» експерт закликає главу російського уряду не відмовляти Україну від її шляху до європейської інтеграції, не тиснути на українське керівництво, пропонуючи привілеї у вигляді Митного союзу та Єдиного економічного простору. Лист автора — справжній громадянський вчинок. Що слугувало мотивом для його написання? Чи є реакція на лист? Яка? В інтерв’ю — із заступником директора Інституту світової політики Сергієм СОЛОДКИМ
— Якщо мова йде про Володимира Володимировича, то такої реакції немає. Але чи ставив я собі за мету — отримати відповідь від російського прем’єр-міністра? Ні. Лист до Путіна — це скоріше форма звернення, причому не стільки до керівника Росії, скільки до української та російської громадськості. Цим листом я хотів показати, що в Україні є люди, які добре знають новітню історію своєї країни. Вони спостерігають, аналізують, роблять висновки. Чи вдалося мені достукатися до людських сердець? Думаю, так. Лист був передрукований багатьма інтернет-ресурсами, зокрема, російськими. Наприклад, в одному з них — було понад 2 тисячі коментарів. На жаль, здебільшого вони зводилася до грубощів, але все одно це свідчить про велику увагу.
Часто мені дорікали в коментарях: мовляв, як ти можеш звертатися від імені народу? Насправді — це моє персональне звернення. І в листі немає жодної згадки, що я презентую увесь народ. Мене дивує — чому окремий громадянин не може звернутися до високопосадовця, навіть якщо це керівник іншої країни? Найбільше ж мене здивувала логіка тих коментаторів, які говорили, мовляв, чому це я взагалі відважився написати Путіну? Якраз це і показує рівень культури зрілості суспільства. Нам треба менше боятися влади і навчитися вказувати їй на її вади, тоді ми станемо справжньою європейською нацією. Зараз я готую відповіді на коментарі. Це вже буде своєрідний лист ідеаліста.
— Чи відбулася дискусія? Якими були коментарі по змісту листа?
— Звичайно, були і резонні зауваження. Одна з поширених думок росіян — навіщо Україні йти до Європи із простягнутою рукою. Мовляв, ви не потрібні Європі, тому що там і без вас «голодранців» вистачає: малися на увазі Румунія і Болгарія. Але я, власне, у своєму листі не ідеалізую Європейський Союз (у нього свої труднощі). Більш того, я б не хотів, щоб Україна потрапила до ЄС у тому стані, в якому вона перебуває зараз. Цього не витримає ні ЄС, ні сама Україна. Європейський Союз нам необхідно розглядати як своєрідну планку, яку ми повинні взяти. Це планка високих стандартів та цінностей. Якщо ми хочемо бути кращими, ми повинні стати на цей важкий та довгий шлях. До того ж, у нас є з кого брати приклад — поряд розвинуті країни Євросоюзу…
— Але поряд і Росія.
— Так, це додає труднощів, але це повинно і стимулювати. У своєму листі я зазначив, що ні я, ні український народ не налаштований проти Росії. Ми нікуди не хочемо втекти від неї, ми просто прагнемо відірватися від того стану життя, в якому живемо сьогодні. Тому росіянам не потрібно стримувати Україну на шляху до ЄС, навпаки, було б логічним, якби українці чули слова підтримки на свою адресу. Не кажу, що Росія теж повинна стати членом Європейського Союзу, у неї, напевно, інші амбіції, але росіяни так само зацікавлені у підвищенні стандартів свого життя, у впровадженні в себе європейських цінностей у широкому смислі. Ревнощі, грубощі, шантаж тут не припустимі. Ми не йдемо в ЄС, щоб нашкодити Росії, ми хочемо до Євросоюзу в тому числі заради Росії. Тому що, якщо зміниться Україна, зміниться і Росія. Це і є та правда, якої боїться російське керівництво, але російський народ не повинен підігрувати в цьому своїй владі. Тут інтерес пересічних українців і росіян має бути однаковим.
— Чи відчули ви з боку росіян таке розуміння?
— Були такі, що казали: «Подивіться, що ви пишете, і після цього ви хочете, щоб українці залишалися з нами?» Із іншого боку, українці, які читали російські коментарі, потім на українських сайтах згадували: «Якщо б українці побачили все те, що пишуть росіяни, то 90% позитивного ставлення до Росії точно б змінилося». Росіяни самі ж собі шкодять, вдаючись до грубощів на адресу українців. Звичайно, були й здорові думки, на кшталт — «чому ми стримуємо Україну?». «Навпаки, ми маємо їх підтримувати, бо це шанс для нас змінитися». Була, звісно, і критика російської зовнішньої політики, де превалюють постійні ігри у зони впливу, де Україна є однією зі сфер інтересів. Сьогодні у нас з’явився шанс довести, в першу чергу, собі, що ми не будемо грати за чужими правилами. І це стосуються не лише Росії, але і Євросоюзу. Це якраз відповідь і тим, хто вважає, що Україна йде до ЄС із простягнутою рукою. Я маю на увазі переговори про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС. Навіть європейські спостерігачі звертають увагу на те, що на відміну від тих країн, які вже вступили в ЄС (Угорщина, країни Балтії), Україна бореться за свої інтереси, свого товаровиробника. Наприклад, Республіка Молдова сьогодні погоджується практично на всі умови, які їй висуває Європейський Союз. Україна ж демонструє політичну та економічну зрілість. Було б добре, якби цю зрілість ми показували і у відносинах із Росією. До речі, яка сьогодні бачить, що Україна робить реальні кроки до європейського простору, і це її лякає.
Хоча нещодавнє звернення Президента виглядало не досить чесним. Виявляється, з одного боку, ми ведемо складні переговори з ЄС про ЗВТ, а з іншого — хочемо вести консультації з Митним союзом у форматі «3+1».
— Що, на ваш погляд, це означає?
— Мені здається, це своєрідні вияви горезвісної багатовекторності. Але за цим нічого не стоїть. Нічого путнього з цього формату «3+1» не вийде. Пригадаємо, як розпочиналося формування Єдиного економічного простору. У 2003 році Леонід Кучма поїхав до Москви, де зустрівся з Путіним, Назарбаєвим, Лукашенком і домовився про економічну співпрацю. Але потім українське керівництво робило все, щоб загальмувати цей процес. Верховна Рада схвалила статутні документи ЄЕП, але із застереженнями, що їх положення не можуть суперечити Конституції України. Це, власне, означало сьогоднішню формулу «3+1». А якщо бути чесними — це означало про вихід нашої країни з ЄЕП: Росію не цікавлять формати з плюсами, Росію цікавить вся Україна.
Я розумію бажання української сторони не сваритися з російськими колегами, але подвійні ігри не додають нам честі. Адже, з одного боку, ЄС не може зрозуміти, що відбувається. Із іншого, Росія бачить наше лукавство. Українському керівництву потрібно бути чесними перед собою і партнерами, треба сказати — ми йдемо до ЄС, тому що це наш історичний шлях. Він почався ще в 90-х рр., а ми у своїх прагненнях послідовні.
— У посланні Президента було сказано, що європейська інтеграція — це фундаментальний напрямок зовнішньої політики.
— Так, але формула «3+1» із Митним союзом сприймається єесівцями як шантаж, мовляв, якщо ви не погодитеся, ми співпрацюватимемо із росіянами. Нещодавно Інститут світової політики запросив до Києва одного з перших керівників Литви, а зараз члена Європейського парламенту Вітаутаса Ландсбергіса. Він, зокрема, сказав, що «сидіти дуже довго на паркані незручно — впадеш: невідомо лишень, в яку сторону». Україні вже пора злізти з цього паркану.
— У своєму листі ви припустили, що Путін їде в Україну, щоб «просити (або змусити) українське керівництво відмовитися від шляху на Захід». Як ви гадаєте, яким чином це відбуватиметься? Про що саме говоритимуть?
— Якщо вірити офіційному порядку денному, заявленому прес-службою російського уряду, питання Митного союзу не має розглядатися. Якщо ж спиратися на джерела українського МЗС, то це питання може порушуватися. Насправді, російське керівництво досить непередбачуване, тому сказати, як саме воно поводитиметься, важко. Я думаю, що в Росії зрозуміли, наскільки питання Митного союзу наразі є чутливим, тому його можуть взагалі не порушувати або перевести на інший щабель, наприклад, на рівень робочих груп. До того ж, прем’єр-міністр Росії вже чітко висловився з цього приводу — якщо Україна створить з Європейським Союзом ЗВТ, то Росія будуватиме економічні кордони з Україною.
— Зрештою, ми вже маємо приклад поєднання питань перебування Чорноморського Флоту в Криму та цін на газ. Чи варто очікувати, що Росія вдасться до шантажу?
— Власне, шантаж уже почався — це заява Путіна. Для Росії немає нічого неможливого в цьому плані. Вона вже неодноразово чинила тиск на Україну — економічний, політичний, навіть територіальний у 2003 році. Переживали цей тиск час від часу і наші сусіди — Республіка Молдова або навіть Білорусь, яка є союзником Росії і членом Митного союзу. Тому тут вже постає питання дієвості Митного союзу. Звичайно, Україні потрібна співпраця з країнами ЄЕП, але є речі, які інколи важливіші від економіки — це питання цінностей, питання невибіркового судочинства, питання некорумпованих чиновників. Поборовши свої вади, українці досягнуть і економічних успіхів.
— Як ви вважаєте, чи здатне нинішнє українське керівництво «тримати удар»?
— Якщо мова йде про Європейський Союз, то тут ми вміємо «тримати удар». У переговорах про ЗВТ з Євросоюзом Україна, повторююсь, виявилася не простим переговірником. У нас є фахівці, які вміють відстоювати національні інтереси. Тому будемо сподіватися, що цей ресурс використовуватиметься і на російському напрямку. Із росіянами треба і можна вести діалог на рівних.
— У листі вами наводяться відомі цитати Путіна, де на адресу України у різні часи він, м’яко кажучи, висловлювався не дуже пристойно. Нещодавно, російський прем’єр зробив ще одну заяву про те, що Другу світову війну Росія могла виграти і без України…
— Я не хочу звинувачувати Володимира Володимировича в тому, що він не знає історії. Будемо вважати, що це була своєрідна обмовка. Хоча лідер держави повинен відповідально ставитися до того, що він каже, особливо, якщо це стосується таких чутливих тем, як Друга світова війна. На жаль, ми бачимо, що в усіх цих заявах російське керівництво намагається маніпулювати фактами. Тому не тільки українці, а й росіяни мають звертати на це особливу увагу. Володимиру Путіну треба показати, що, незважаючи на переписування і замовчування, ми знаємо свою історію.
— Особливо, якщо це стосується процесу десталінізації. Нещодавно Робоча група з історичної пам’яті Ради з прав людини при президенті Росії запропонувала програму «Про увічнення пам’яті жертв тоталітарного режиму і про національне примирення», яка, зокрема, дозволяє звільняти з держслужби чиновників, які заперечують злочини сталінізму та загалом тоталітарного радянського режиму. Україна в цьому процесі, особливо за попереднього президента Ющенка, досягла певних здобутків. Як би ви сьогодні оцінили процеси десталінізації в Україні та Росії?
— Для мене десталінізація розпочинається не з того, хто що говорить про Сталіна, а з того, як почуває себе суспільство. В Україні, на відміну від Росії, все-таки більше політичної конкуренції, плюралізму думок, зокрема, щодо трактування історії. Тому українці мають можливість почути більше правди про десталінізацію. У цьому плані ми попереду росіян. Росія, на жаль, говорячи про десталінізацію, все ж таки, намагається звеличувати ті часи.
— Як ви вважаєте, чому росіяни не хочуть визнавати те, що ми змінюємося?
— Вони визнають це тільки тоді, коли побачать справжні зміни в Україні. Помаранчева революція реально налякала російське керівництво. У Кремлі думали, що тепер Україна у своєму розвитку відірветься від Росії, а це б змусило їх теж змінюватися. На жаль, в України нічого не вийшло, тому нинішнє ставлення до українського політикуму є об’єктивним. Наше керівництво має бути відповідальнішим, чеснішим стосовно своїх громадян. Тільки тоді керівники заслуговуватимуть на повагу в першу чергу з боку українців, а потім і з боку керівників інших держав. Поки ж ми бачимо протилежне. Тому все залежить від нас, коли ми змінимося, тоді зміниться і ставлення до нас. Чим більше ми ставатимемо демократичними, тим більше ми цікавитимемо світ.

Блог першого заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для російської служби «Радіо Свобода»Даже не мог предполагать, что мое письмо, адресованное Владимиру Путину, вызовет такой резонанс. Письмо, опубликованное на сайте “Свободы”, впоследствии было размещено еще на нескольких интернет-ресурсах. Суммарное количество комментариев к нему – более двух тысяч. Было высказано немало слов поддержки, но не меньше критических замечаний. К сожалению, далеко не все из них касались самого текста письма, больше сводились к личностным характеристикам. Но что ж поделать: у свободы есть свои изъяны – бывает свобода и ответственность, а бывает свобода и хамство. Но это, наверное, возрастное – зрелость общества определяет политическую культуру.\
Обвинения в том, что я агент ЦРУ; в том, что письмо написано в Госдепе США, а я лишь поставил под ним свою подпись; в том, что во всем виноваты евреи, ведь только они всегда ссорили украинский и русский народы – думаю, не стоит вовсе комментировать. Поговорим о содержательных комментариях. Выбрал те, которые чаще всего встречаются.

Какое право этот человек имеет выступать от всего народа?

Народом не прикрывался. «С надеждой на понимание, Сергей Солодкий, Украина», – подписал я текст. Конечно, в Украине есть различные мнения по поводу Евросоюза. И письмо к Путину – своего рода обращение также и к этим мнениям. Письмо было своего рода попыткой рассказать о том, что происходило в отношениях Украины и России в последние годы. Рассказать максимально объективно. Было важно, чтобы это письмо прочитали именно российские граждане. Ведь успешная интеграция Украины в ЕС сегодня – это успешные преобразования в России завтра. Просто задумайтесь, кому на самом деле невыгодно демократическое развитие Украины, России? И почему граждане Украины и России очень часто поддерживают этих политиков? Не оказывают ли они этим себе же медвежью услугу?

Какое право он имеет писать самому премьер-министру России?

Каждый человек имеет право на то, чтобы высказаться; каждый человек имеет право на то, чтобы быть услышанным. Чем больше коленопреклонения к вождям, тем дальше эти вожди от интересов народа. Не нужно бояться своих правителей – они такие же люди, которые очень часто нуждаются в подсказках. Можно будет лишь порадоваться, если мое письмо хоть отчасти сможет изменить отношение российского руководства к устремлениям Украины. Можно лишь порадоваться, если в России и Украине будет намного больше людей, которые будут услышаны своими лидерами. Это и есть то, что в демократическом мире называется гражданским обществом.

Украина не должна спрашивать разрешения у иностранного лидера, куда ей идти.

Сложно с этим спорить. Но цель моего письма была как раз в том, чтобы еще раз напомнить руководителю иностранного государства о непозволительности вмешательства в дела Украины. Первый президент Польши Лех Валенса как-то вспоминал о встрече с Борисом Ельциным: «Я ему сказал, что Польша собирается вступать в НАТО. Он начал возмущаться. Я ему спокойно ответил: Борис, я не спрашиваю разрешения, я лишь сообщаю об этом как другу». В общении двух народов, лидеров, граждан одной страны и лидеров другой не вижу ничего плохого. Чем больше будет честности и открытости в отношениях, тем меньше будет недомолвок, обвинений, шантажа, давления, недоверия.

Вас никто не ждет в Европе…

Во-первых, Украина – уже в Европе. Как минимум, географически. Во-вторых, если идет речь о Евросоюзе, то все зависит именно от Украины – будут ее там ждать или нет. И не только от президента или правительства, но и от каждого гражданина. Слабую Украину, конечно, там не ждут. Но эта формула взаимна: слабая Украина – слабая Европа, сильная Украина – сильнее Евросоюз. И наоборот: пропадет Украина – пропадет и Евросоюз. Потому перед украинцами стоит сложный путь реформирования, чтобы со временем не Украина была заинтересована в ЕС, а ЕС в Украине. В наших силах изменить это отношение. Смогли поляки, смогли чехи, смогли литовцы, смогут и украинцы.

Почему Украина постоянно ищет себе хозяина и не может развиваться самостоятельно…

Можно, конечно, изобрести свой велосипед. Но выглядит это как-то странно, когда весь мир стремится к интеграции, когда сама Россия привлекает соседние страны к интеграционным проектам. Почему вокруг все объединяют усилия, а Украина должна развиваться в одиночку? Не слишком ли амбициозный, даже нереалистичный план? У Украины по соседству – два сообщества государств. Одно стремится к воплощению высоких политических, экономических, общечеловеческих стандартов. У них не все получается, но они идут вперед. Другое сообщество все еще находится в поисках самого себя, какой-то особой модели демократии, каких-то специфических отношений бизнеса и власти. Какое сообщество выбрали бы вы? Вам наверняка знаком особый путь Беларуси. Возможно, у них ситуация постабильнее. Может, и пенсии повыше. Но там люди сидят в тюрьмах только за то, что они критикуют власть.

Украинский, российский, белорусский народ едины. Не надо их разъединять

Почему все думают, что евроинтеграция Украины кого-то разъединяет? Разъединяют их как раз те, кто не хочет вести эти народы к высоким стандартам социальной жизни, экономической, политической, по которым уже давно живут немцы, французы, шведы… Возможно, дороги наши на время разойдутся, но мы все равно встретимся. Только с другой политической культурой. С другими лидерами. В Объединенной Европе. Если, конечно, политические элиты этих народов не застопорятся на этапе поиска своих особых путей развитий, а на деле – персонального обогащения.

В ЕС хватает своих нахлебников. А вы идете туда с протянутой рукой…

Украина придет в ЕС равноправным государством. С черного входа попасть в этот союз, конечно, не удастся. К Украине на Западе сейчас очень требовательны. Но это даже хорошо. Некоторым странам повезло больше – всем хорошо известны государства бывшего соцлагеря, которые попали в ЕС авансом. Но как только они вошли в Евросоюз – тут же притормозили свое реформирование. Требовательность ЕС к Украине – залог того, что Украина не будет выстраивать потемкинские деревни, а создаст в самом деле справедливые суды, свободные масс-медиа, функционирующую экономику. И если Украина выполнит все эти требования, то уж точно никто не скажет о том, что она является нахлебником.

Вас не считают в ЕС за людей. Вы всего лишь большой рынок дешевой рабочей силы, рынок для сбыта некачественных товаров из ЕС

Не буду идеализировать ЕС. Но как раз сейчас Украина заканчивает переговоры о создании зоны свободной торговли с Евросоюзом. Переговоры идут уже четвертый год. Украина, конечно, могла бы согласиться сразу со всеми условиями ЕС, и таким образом угробить своего производителя, но при этом отрапортовать – мы стали более интегрированы в ЕС. Киев этого не сделал. Украина, может, и слабая страна, но свой интерес уже научилась отстаивать. Другое дело, что и в Украине есть немало политиков, которые не готовы к большей открытости, к переменам. И в этом состоит задача граждан – приучить свои политические элиты к другим правилам поведения.

P.S. Напоследок приведу слова бывшего президента США Джона Кеннеди: «Проблемы мира никак не могут быть решены скептиками и циниками, горизонты которых ограничены очевидными реалиями. Нам нужны люди, которые могут мечтать о вещах, которые еще не произошли».

Присоединяйтесь!..

Колонка Оксани Пилявець, аналітика Інституту світової політики для EuropeanVoice.comНещодавня стаття колишнього президента Польщі Алєксандра Кваснєвського «Друг потребує більших зусиль» (”A hub in need of stronger spokes”), опублікована у виданні European Voice 17 березня, стала чудовим нагадуванням про те, що ЄС має активніше надавати всебічну підтримку Україні.Наразі в Європейського Союзу є чудова нагода довести, що відносини з Україною дійсно є стратегічним пріоритетом європейської політики. Більше того, це може стати останньою нагодою. Якщо ЄС змарнує такий шанс, майбутнє України як демократичної стабільної держави виглядає досить сумнівним.
Саме такою нагодою є створення зони вільної торгівлі , яка, принаймні формально, має бути «глибокою та всеохоплюючою». Чому це так важливо?
По-перше, як правильно зауважує Алєксандр Кваснєвські, Угода про зону вільної торгівлі дозволить залучити Україну до Європейського ринку, що є вигідним для обох сторін.
По-друге, що навіть важливіше, такий крок матиме стратегічне геополітичне значення. Сумніви європейських лідерів відносно України можна зрозуміти: вони ґрунтуються на досвіді розчарувань, непорозумінь і втрачених надій. Однак сьогодні ЄС повинен зважити на очевидні сигнали, які свідчать, що в української влади є політична воля підписати Угоду про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом до кінця року. Україна, наприклад, підвищила рівень переговорів: перший віце-прем’єр Андрій Клюєв кілька разів відвідував Брюссель, щоб пришвидшити вирішення проблемних питань. Українська делегація на чолі з Клюєвим та міністром закордонних справ Костянтином Грищенко побувала в Брюсселі наприкінці березня, напередодні чергового раунду переговорів щодо ЗВТ.
ЄС не повинен сприймати такі кроки як належне. В Україні активізували свою діяльність потужні групи інтересів, які виступають проти створення зони вільної торгівлі з ЄС, зокрема сільськогосподарське лоббі. Окрім того, посилюється політичний та економічний тиск з боку Російської Федерації, яка прагне перешкодити європейській інтеграції України. Прем’єр-міністр Володимир Путін озвучив позицію російської влади 16 березня, коли відверто заявив, що «Росія буде вимушена посилити торгівельні бар’єри на кордоні, якщо Україна та ЄС створять зону вільної торгівлі».
Деякі експерти раніше стверджували, що Росія виступає категорично проти вступу України до НАТО, проте не заперечує проти європейської інтеграції. Нинішня ситуація свідчить, що вони помилялися. Коли європейська інтеграція України не мала жодного практичного значення і обмежувалася пустими розмовами, Росія ставилася до неї досить спокійно. Проте, відколи відносини України та ЄС почали наповнюватися реальним змістом, Кремль почувається досить некомфортно. Москва й досі плекає надію втягнути Україну в митний союз з Білоруссю та Казахстаном.
Євросоюз повинен про це пам’ятати. Навіть дотримуючись «мандату» (аргумент, який наводять європейські дипломати, пояснюючи чому не можна вирішити проблемі питання шляхом взаємних поступок), ЄС може продемонструвати гнучкішу позицію. Російська влада, в свою чергу, не омине нагоди скористатися непорозуміннями та суперечностями всередині ЄС. Саме тому Європейському Союзу необхідно пришвидшити економічну інтеграцію України, щонайменше запропонувавши нашій державі певні компроміси на квітневому раунді переговорів щодо зони вільної торгівлі.
Українські можновладці сприймуть такі зусилля з вдячністю, оскільки вони й досі сподіваються урочисто підписати Угоду про зону вільної торгівлі на саміті Україна-ЄС, що ймовірно відбудеться в грудні цього року.
Оригінал публікації читайте тут

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Прізвище “Мунтіян” останні два тижні є доволі популярним в експертних та дипломатичних колах в Україні. То він на одному публічному заході піднімає голос та грюкає кулаком на представницю посольства ЄС в Україні, то розповідає на тому ж заході, що “трикутник ЄС-Митний Союз-Україна не потрібно розглядати в протиріччі”, то дає інтерв’ю українському “Коммерсанту”, де з якимось дивним запалом описує прекрасні перспективи економічної інтеграції України з Росією, Білоруссю і Казахстаном в Митному Союзі.Можливо, ніхто б і не помітив цих явно дисонансних на фоні демонстративно євроналаштованих перших осіб держави оповідей, якби Мунтіян був простим експертом, а не уповноваженим Кабінету міністрів зі співпраці з РФ, країнами СНД та Євразійського економічного співтовариства. Тобто, фактично представляв уряд.

Можливо, і я б особисто не звернула такої уваги на дану в цьому інтерв’ю паном Мунтіяном інструкцію українській владі приймати рішення по інтеграції в Митний Союз уже в першій половині цього року, якби вчора не чула всіх цих тез у розмові з одним російським дипломатом. Не повірите – просто один в один. Таке враження, що цьому “євразійському інтегратору” просто вислали “темник” зі Смолєнской площаді (чи Краснопрєснєнскої Набєрєжної) в Москві.

Одне з двох: або Мунтіян просто вирішив показати свою значимість і зробити власні інтеграційні переконання позицією держави, при цьому підставляючи Президента, прем’єра, профільного віце-прем’єра, МЗС і нашу переговорну групу, яка зараз якраз веде непрості переговори з євросоюзівцями у Брюсселі з приводу ЗВТ та Угоди про асоціацію в цілому, або озвучує всі ці тези, знаючи, що їх насправді поділяють і на Банковій. Був же в уряді пан Толстоухов, наприклад, котрий якийсь період часу в минулому році так само активізовувався по лінії ОДКБ, організовував конференції і навіть Інститут ОДКБ в Україні відкрив. Росіяни раділи, що в уряді є людина, яка готова просувати інтеграцію України в “російське анти-НАТО”, а на Банковій сприймали це як мишачу метушню окремого чиновника, який вирішив задобрити сусідів. Потім посаду Толстоухова скоротили і питання відпало саме по собі.

З Мунтіяном зараз ситуація небезпечніша. Своїми заявами він робить кілька серйозних ведмежих послуг українській владі і загалом Україні. По-перше, він зводить нанівець, як на мене, чи не єдине і найважливіше досягнення зовнішньої політики України президентства Януковича: коли владна команда говорить на міжнародній арені одним голосом. По-друге, він серйозно підриває імідж України як передбачуваного та прогнозованого партнера, який на всі лади намагаються ліпити Янукович, Грищенко та інші впродовж року. Він підриває саму концепцію “стратегічного балансування”, яку нинішня команда професіоналів вигадала для маскування підзабутої багатовекторності. Адже що нам дало таке “стратегічне балансування” на практиці? Поки що тільки те, що на Україну скоса поглядають як у Брюсселі, так і в Москві. Їй не вірять ні одні, ні інші. Один представник російського уряду мені сказав грубо, але дуже чітко: “Багатовекторність – це те саме, що проституція”. Такі представники України, як Мунтіян, лише посилюють підозри Євросоюзу, що Україна просто дурить Брюссель своєю євроінтеграційною риторикою, насправді нагостривши лижі в Митний Союз.

По-третє, Мунтіян затіяв публічний флірт з Митним Союзом напередодні приїзду Путіна, який завітає до Києва 12 квітня лише на кілька годин, аби “розрулити” ситуацію саме навколо ЗВТ і Митного Союзу. Зрозуміло, що після такого запалу “уповноваженого Кабміну зі співпраці з Росією”, українському Президенту і прем’єру буде важче відбиватись від інтеграційних домагань російського гостя.

Тим більше, як кажуть мої російські співрозмовники, Путін приїде до Києва з “морковками”. Мунтіян у своєму інтерв’ю, в принципі, доволі детально розказав з якими. Раніше про них вже так само розказував Глазьєв Азарову.

Поки що зрозуміло одне: Мунтіян має відповісти за свої слова. І бажано це зробити його зміщенням з цієї і без того дивної кабмінівської посади. Якщо, звичайно, в Адміністрації Президента та Уряді дотримуються іншої позиції, аніж пан Мунтіян, а не, як розповідають російські колеги про своїх українських партнерів, “они на самом деле хотят в Таможенный Союз, но боятся последствий”…

Блог заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого, для російської служби «Радіо Свобода»Уважаемый Владимир Владимирович,\

Знаю, вы вскоре будете в Украине. Похоже, со старой миссией – просить (или заставлять?) украинское руководство отказаться от пути на Запад – на сей раз от европейской интеграции. Вы преуспели однажды, не допустив продвижение Украины в НАТО. Но вряд ли у вас что-то получится в случае с Европейским Союзом. Даже не пытайтесь начинать новую борьбу за Украину – она может оказаться для вас последней.

Вы – большой профессионал в вопросе сдерживания Украины от движения на Запад. Иногда вам везло, иногда не очень. Вы, пожалуйста, не воспринимайте это в укор себе. Такова доля, видимо, любого хозяина Кремля – завоевывать-менять-сдерживать чужие земли: Москва позволила уйти полякам, финнам, литовцам… Но не может этого даже мысленно допустить в отношении украинского народа.

Владимир Владимирович, ни я лично, ни украинский народ не имеют ничего против России. Вам, видимо, хорошо известно, что более 90% украинцев относятся дружески к Российской Федерации – уверяю, я среди них. Но одно дело: – любовь к российской культуре, к российским друзьям, к России в целом, а другое – неприятие особого российского пути в политике.

В 2003 году вы предложили президенту Украины Леониду Кучме создать вместе Единое экономическое пространство. Ослабленному внутренними скандалами, негласной международной изоляцией Леониду Даниловичу ничего не оставалось, как только согласиться с вашей инициативой. Президент Украины, уверен, не единожды пожалел о своем решении. Иначе нельзя объяснить ту критику, которая раздавалась в адрес ЕЭП со стороны ключевых украинских министров – и это во времена тотального контроля президентства Кучмы!.

В 2008 году усилия российской дипломатии были брошены на то, чтобы не допустить присоединение Украины к Плану действий относительно членства в НАТО. Стоит отдать должное вашему таланту и напору: тогда у России все получилось. Хотя, признаюсь, методы, которые вы применяли в переговорах с западными лидерами, выглядели не совсем приемлемыми по отношению к народу, который никогда бы не позволил себе подобного в отношении России. Чего только стоил ваш пассаж фактически о неполноценности украинского государства на встрече с лидерами стран-членов НАТО на Бухарестском саммите: «На Украине там одна треть вообще этнические русские. Из сорока пяти миллионов человек по официальной переписи семнадцать миллионов русских. Есть регионы, где целиком только русское население проживает, скажем, в Крыму… Украина, вообще, сложное очень государство. Украина в том виде, в котором она сегодня существует, была создана в советское время; она получила территории от Польши – после Второй мировой войны, от Чехословакии, от Румынии – и сейчас еще не все решены приграничные проблемы на Черном море с Румынией. Значит, от России огромные территории получила на востоке и на юге страны… Ну, семнадцать миллионов русских на Украине живет. Кто нам может сказать, что у нас там нет никаких интересов?»

В какой-то степени ваше беспокойство понятно. Но непонятно, почему вы говорите о том, что Украина у кого-то что-то получила. Почему вы не скажете о том, что на протяжении столетий многомиллионный народ в сердце Европы был лишен своей государственности; о том, что соседние государства кромсали украинские земли по своему усмотрению, в силу своих интересов, лишая этот народ права самому решать, как жить. Ну и, в конце концов, Владимир Владимирович, вы регулярно путаетесь в цифрах: русских, действительно, много в Украине, но никак не семнадцать миллионов – а лишь 17%. Это, конечно, большая цифра, но все же разница ощутимая…

Вы производите впечатление человека слова. Именно поэтому хочу напомнить о том, что вы сказали журналистам стран G8 в 2007 году. Выступая против движения Украины в НАТО, Вы высказывались о возможном вступлении моей страны в ЕС следующим образом: «Мы вообще выступаем за укрепление Европейского Союза и ни разу ничего недоброго не сказали в отношении этого процесса… Украина – это государство с 45-миллионным населением, с большими экономическими и политическими, как мы видим, проблемами. Поэтому, если когда-то до этого дойдет, мы ничего против не имеем». Все сводилось к простой формуле: Россия против Украины в НАТО, но не против Украины в ЕС.

Вам тогда поверили очень многие. И я был готов поверить, но факты, факты, факты… В 2002 году во время визита в Киев министр иностранных дел России Игорь Иванов совершенно четко заявил: вступление в НАТО – суверенное право Украины. В России отлично понимали: кому в НАТО нужна Украина с таким президентом как Кучма? Пришло время – позиция поменялась. Так получается, что российское руководство не имеет ничего против интеграции Украины в западные институции, но лишь до тех пор, пока Киев не оказывается слишком близко к подписанию важных соглашений с НАТО или ЕС. Вы, наверное, слышали фразу известного украинского политика и писателя Владимира Винниченко: русская демократия заканчивается там, где начинается украинский вопрос. Этим словам – уже столетие!

Так происходит и сейчас. Украина близка к подписанию Соглашения об ассоциации с Европейским Союзом, которое, среди прочего, позволит создать зону свободной торговли с ЕС. Это одна из главных ступеней на пути интеграции в ЕС. Но вы уже успели выступить против экономической интеграции Украины с ЕС. И, как ожидают в Киеве, через неделю вы приедете отговаривать от евроинтеграции президента Виктора Януковича. Да, наверное, Евросоюз – не идеален. Да, наверное, к Украине там не вполне адекватно относятся. Да, путь в ЕС – путь испытаний, путь сложностей, путь длительный. Но это путь к более развитой демократии, чем в России и Украине сейчас; к лучшей ситуации со свободой слова, чем в Украине и России сейчас; к менее коррумпированному образу жизни, чем в Украине и России сейчас; к более справедливому суду, чем, опять же, у нас и у вас.

Владимир Владимирович, движение Украины к либеральным ценностям – это не движение против России. Представляете себе ситуацию, чтобы в Украине появился лидер, который проводил бы политику в ущерб России? Вы же понимаете, что это невозможно в стране, где более 90% граждан положительно относятся к РФ.

Вы зря выступаете против присоединения Украины к зоне свободной торговли с Евросоюзом. И не нужно было отправлять в Киев вице-премьера Игоря Шувалова, который пытался отговорить от этого Украину. Да и вам не стоило быть столь категоричным на публике и заявлять, что в случае присоединения Украины к зоне свободной торговли с ЕС, Россия будет вынуждена «выстраивать границу». Хотя бы потому, чтобы Путин-2011 не противоречил Путину-2007. Хотя бы потому, чтобы украинцы, доверяющие вам, не видели в вас человека, который выступает за сооружение границ между двумя, как любят выражаться в России, братскими народами.

Вас ждут в Украине. Встретят, как обычно, с радушием. Но, возможно, в последний раз. Вас может не понять украинское руководство, сделавшее за последний год неимоверные уступки России – и в вопросе о внеблоковом статусе, и в вопросе о Черноморском флоте. Вас может не понять украинский народ: ладно, с НАТО у украинцев не сложилось, но в ЕС-то украинцы хотят. Да и зачем, Владимир Владимирович, давать почву вашим оппонентам в очередной раз вспоминать об имперском характере внешней политики России?

С надеждой на понимание,

Сергей Солодкий,

Украина

Інтерв’ю директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук виданню Gazeta Wyborcza (Польща)Київ справді хоче підписати угоду про зону вільної торгівлі з ЄС, але це треба зробити якнайшвидше з огляду на тиск Росії та різноманітних економічних груп впливуРозмова з Альоною Гетьманчук, директором київського Інституту світової політики

Чого очікує Україна від польського головування в ЄС?
Очікування не є занадто високими. Не тому, що ми не віримо в ефективність польської дипломатії чи применшуємо значення Польщі у Європі. Радше йдеться про те, що це головування після вступу в силу Лісабонського договору дає менші можливості для вирішення будь-яких питань, ніж раніше.
Те, що від головування тієї чи іншої держави щось залежить, – це міф. Ми переконалися в цьому під час головування інших дружніх нам країн, наприклад, Швеції. Лобіювати свої інтереси треба перш за все в Брюсселі, а не в головуючих країнах, як нам здавалося раніше.

Однак певні питання можна вирішити. Країна, що головує в ЄС, має певний вплив на політику розширення і великий вплив на секторальну співпрацю, тобто на співпрацю на рівні конкретних міністерств.
Тому Україна і пов’язує певні сподівання з польським головуванням. Очікуємо двох самітів: Україна–ЄС у грудні в Києві та осіннього саміту «Східного партнерства». Сподіваємося, що обидва вони закінчаться успішно, а на грудневому саміті з ЄС підпишемо угоду про асоціацію. Підписати її під час польського головування було б логічно, бо Варшава виконала величезну роботу для того, щоб вона стала реальною.

Чи буде ця угода підписана напевно? Переговори йдуть нелегко. Київ не хоче піти на всі умови ЄС, а Євросоюз каже, що не змінить своєї переговорної позиції.
Гнучкість потрібна з обох сторін. В ЄС існує група друзів України та група скептиків – не хочу називати їх недругами. Наприклад, невідомо, як поводитиме себе щодо угоди Франція…
Україна поки що не помічає, щоб польська делегація в Брюсселі була особливо зацікавлена в укладенні угоди про асоціацію з нашою державою ще цього року. Можливо, тому, що дискусія зараз точиться, зокрема, навколо доступу на євросоюзівський ринок для української сільськогосподарської продукції, а в цій галузі ми – прямі конкуренти Польщі.
ЄС хоче, щоб ми погодилися на всі умови, які він нам висуває. Але чому ми повинні повністю відмовитися від захисту інтересів вітчизняних виробників? Політична воля потрібна з обох боків.

Польські дипломати стверджують, що переговорна позиція ЄС є ясною і змінити її неможливо.
Київ відкидає таку аргументацію. Під час останнього раунду переговорів ЄС задекларував гнучкість щодо галузі сільського господарства, хоч і не змінив своєї позиції. Ведуться переговори щодо підвищення окремих експортних квот.
Прикладом цього є дискусія про солодке вино «кагор», яке Євросоюз не хотів допустити на свій ринок під такою назвою. Але, зрештою, вдалося з’ясувати, що це – церковне вино, рецептура, назва і взагалі традиція якого не мають виключно бізнесового значення, а є міцно пов’язаними з нашою культурою. Цей приклад доводить, що за наявності доброї волі можна знаходити компроміс, не змінюючи при цьому переговорної позиції.

Чи зможе українська влада переконати місцевий бізнес піти на поступки, що вимагатимуться угодою про зону вільної торгівлі з ЄС? Адже, попри все, її умови будуть досить важкими для України.
Останнім часом діяльність різноманітних бізнесових груп впливу на Україні значно активізувалася. Ця угода не подобається нашим сільськогосподарському та алкогольному лобі, бо означає для них відкриття нашого ринку для західних продуктів в обмін на дуже обмежений доступ до європейського ринку. Наші виробники алкоголю повинні будуть відмовитися від захищених географічних назв: «коньяк», «шампанське», «мадера», «херес», – які вони зараз повсюдно застосовують до своєї продукції.
Більше, ніж місцевих лобі, я остерігалася б впливу Москви, яка пробує втягнути Україну до Митного союзу з Білоруссю, Росією та Казахстаном. Прем’єр Владі мір Путін прямо заявив, що Росія введе обмеження на імпорт з Україна, якщо вона увійде до зони вільної торгівлі з ЄС
Минулого тижня перед парламентом відбулася демонстрація на підтримку членства України в Митному союзі. Тобто російська кампанія триває.

Чи відомо, імпорт яких саме товарів Росія може заблокувати, якщо Київ підпише угоду про асоціацію з ЄС?
Поки що ні. Блокада, напевно, буде стосуватися тих товарів, які Україна не може продати поза межами колишнього СРСР, бо вони є або малопривабливими для Європи, або неконкурентоздатними.
У Києва насправді є бажання підписати угоду про вільну торгівлю з ЄС, але це треба зробити якнайшвидше. У червні відбудеться останній раунд переговорів, і він повинен бути якомога більш ефективним. У такому разі ми зможемо заявити про підписання угоди в грудні.
Андрій Клюєв у Брюсселі послав сигнал про те, що її потрібно ратифікувати якомога швидше. Якщо переговори затягнуться, ми стикнемося з масштабним тиском з боку як Москви, так і великого бізнесу всередині України, які можуть загальмувати цей процес.

Кажуть, що Президент Віктор Янукович справді хоче підписати цю угоду, бо йому потрібен успіх у стосунках з Заходом.
Так. Януковичу потрібен такий успіх перед парламентськими виборами наступного року. На якийсь інший прорив у стосунках з ЄС він навряд чи може розраховувати. Скасування віз до Євросоюзу ще перед початком «Євро-2012», яке обіцяють наші політики, – мало реальне.
Підписання угоди задовольнить всі сторони. Україна наблизиться до Євросоюзу. Євросоюз отримає доступ до великого ринку. А Польща зможе представити це як успіх свого головування.

Чого ще Україна очікує від польського головування?
Друга за важливістю справа – це нова бюджетна перспектива ЄС після 2013 року. Комісаром ЄС з питань бюджету є Януш Левандовскі. Ми розраховуємо на те, що Україна не зазнає втрат у новій бюджетній перспективі з огляду на те, що Євросоюз може перенести свою увагу на регіон Північної Африки та Близького Сходу. Ми остерігаємося маргіналізації східного вектору європейської політики. Розраховуємо на те, що Польща зможе запобігти цьому.

Оригінал статті читайте тут

Авторська колонка директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для KyivPostЧим ближче до завершення переговорів між Україною та Євросоюзу з приводу Зони вільної торгівлі, тим більше у них гастрономічного смаку. \
Причому, переважно цей смак має відношення до французької кухні. У звичайному житті жоден з українських переговірників навряд чи мав би щось проти вишуканих страв під соусом бешамель, французького шампанського на аперитив чи французького коньяку на десерт.

Але тепер, напередодні чергового і передостаннього раунду переговорів між Україною та ЄС щодо ЗВТ, який розпочнеться в понеділок 4 квітня, кулінарні шедеври Франції викликають неоднозначну реакцію в українській столиці.

Французькі представники на переговорах по вільній торгівлі між ЄС та Україною (включно з керівником переговорної групи) виявились справжнім викликом для України, яка поки що є новачком у веденні переговорів з подібними торгівельними гуру.

Звісно, якби я не була українкою та не вболівала за якнайшвидше підписання Угоди про ЗВТ з ЄС, то лише б захоплювалась тим, як французькі переговірники демонструють свою відданість захисту інтересів національного виробника. І коли представники Франції на переговорах кажуть, що «з кожною тисячею тонн м’яса з України можуть збанкрутувати 100 французьких виробників яловичини», вони, безсумнівно, теж заслуговують на повагу.

Французьких переговірників можна зрозуміти і тоді, коли вони говорять про квоти на сільськогосподарську продукцію, озвучені на переговорах українською стороною, як про фантазії: деякі цифри дійсно виглядають явно перебільшеними.

Або тоді, коли вони відстоюють монопольне право на такі географічні назви як шампанське чи коньяк. Їх можна зрозуміти навіть тоді, коли вони підозрюють українську сторону в нещирості своїх бажань підписувати Угоду про зону вільної торгівлі з Євросоюзом взагалі: навіть в самій Україні досі далеко не всі вірять, що вразливий на побажання великого бізнесу та російського керівництва український президент відважиться на такий крок.

Водночас, досить складно з української точки зору зрозуміти наших друзів з Євросоюзу, коли, наприклад, у них не виникає жодних претензій до вірменського коньяку, який продукує у Вірменії французька компанія. Чи коли для крихітної Молдови виділяється квота на 50 тисяч зернових навіть без Зони вільної торгівлі з Євросоюзом, якщо у випадку з Україною йдеться про 12 тисяч тонн ячменю.
Що ж до політичної волі Києва, то останнім часом є чимало позитивних знаків, котрі свідчать про те, Україна все ж збирається підписати угоду. Причому, до кінця року. Це і підвищення рівня переговорів до рівня першого віце-прем’єра Андрія Клюєва, який в українських політичних колах здобув славу хорошого переговірника і вже двічі за місяць побував у Брюсселі.

Це і постійні сигнали, які мені доводиться отримувати з боку представників української влади впродовж останніх двох тижнів і які зводяться до одного-єдиного месиджу: Угода про зону вільної торгівлі з ЄС має бути підписана до кінця року (досить показовим у цьому сенсі є сьогоднішнє інтерв’ю представника Партії регіонів Олексія Плотнікова на «Главкомі».

Непрямим підтвердженням тому, що Україна серйозно націлена на підписання Угоди про ЗВТ з Євросоюзом, є і нещодавня заява російського прем’єра Владіміра Путіна, який, фактично, погрожував перекрити доступ українських товарів у разі створення ЗВТ з ЄС.

Раніше російські офіційні особи лише скептично усміхались, коли чули про можливість підписання такої угоди, переконуючи, що подібного просто не може бути. Історія українсько-російських відносин свідчить: якщо Росія публічно починає висловлювати незадоволення з приводу тих чи інших зовнішньополітичних намірів України, значить ці наміри є дійсно серйозними і шанси на їхню реалізацію дійсно високими.

Класичний приклад – інтеграція України в НАТО. Якщо у часи Леоніда Кучми Росія не вірила в щирість таких намірів українського керівництва і офіційно нічого не мала проти, то за президентства Віктора Ющенка докладала максимум зусиль, аби взагалі зняти це питання з порядку денного.

Ні для кого не секрет, що позиція Росії тоді бралась до уваги європейськими країнами-членам НАТО. Сьогодні європейські країни мають бути готовими до чергового дипломатичного та інформаційного пресингу Росії, націленого зірвати вже інтеграцію України в ЄС. Чим швидше Україна та ЄС закінчать переговори по Зоні вільної торгівлі, тим легше буде уникнути супротиву Москви не лише Києву, але й Парижу чи Берліну.

Аби поставити крапку у переговорах у червні, Євросоюз (зокрема й наші французькі друзі) має зрозуміти: складно досягнути результату, якщо Україна має продемонструвати виключно політичну волю, а ЄС, натомість, демонструватиме виключно захист своїх національних виробників. Політична воля та захист національних виробників мають бути симетричними з двох боків.

Непотрібно також забувати, що саме за президентства Франції у Євросоюзі було прийнято рішення про підготовки амбіційної угоди про асоціацію з Україною, складовою якої має бути не менш амбіційна угода про Зону вільної торгівлі. Отож, підписання такої угоди навіть за головування в ЄС Польщі, має бути і маленьким дипломатичним тріумфом Франції. Невже президент Ніколя Саркозі не хоче ним скористатись?