Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Микола Азаров побився об заклад з Александром Квасьнєвським з приводу того, що через 10 років максимум Україна буде у Євросоюзі. Принаймні, саме так вважає український прем’єр. Що з цього приводу думає колишній польський президент, який своїм головуванням в Ялтинській європейській стратегії (YES) та статтями в західній пресі продовжує імідж великого промоутера України в Європі – незрозуміло. Судячи з того, що це було парі – у Кваснєвського дещо інша думка. І, швидше за все, він не вірить у цифру “2022”. Чи я не права, пане Кваснєвські?Що ж, добре, що Азаров б”є об заклад на те, що Україна максимум у 2022 буде в Євросоюзі, а не в Єдиному економічному просторі. Було б ще непогано, якби він побив парі з Владіміром Путіним, що Україна ніколи не буде в Митному Союзі. Те, про що представники Партії регіонів та наближені до них політологи розповідають не на камеру. А в дещо пом’якшеній версії – і “на камеру”.

Інтрига дійсно загострюється серйозна: у Митному Союзі вже заявляють, що його члени навіть готові знизити імпортні мита на низку товарів, аби тільки Україна дала “добро” на вступ до цієї організації. Розрахунок простий: поки Євросоюз бездоганно грає свою роль “твердого горішка” у переговорах з Україною по Зоні вільної торгівлі, росіяни намагаються швидко показати, наскільки гнучкою та поблажливою є інтеграція України в іншому напрямку. Зона вільної торгівлі з СНД? Максимум два вилучення – цукор (за наполяганням Росії) та етиловий спирт (за наполяганням Казахстану). Митний Союз? Знову все для України, навіть ціною власних збитків за рахунок зниження імпортного мита.

Зрозуміти наших північно-східних сусідів можна: вони нарешті усвідомили, що в України з ЄС на тему Зони вільної торгівлі все пішло серйозно, і тепер вже не знають, який батіг чи пряник краще застосовувати, аби цей процес зірвати. Все ж таки, з Євросоюзом в України залишилось два раунди переговорів – на наступному тижні у Брюсселі і потім ще один в червні. Є установка влітку цей процес закінчити. Навряд чи вийде підписати Угоду про асоціацію, складовою частиною якої є Угода по ЗВТ, на саміті Україна-ЄС в грудні у Києві (через внутрішні процедури в самому Євросоюзі), але головне мати її готовою на осінь до підписання і урочисто про це відзвітувати на саміті.

Від російських дипломатів доводилось чути, що у них є ще півроку, аби вирішити всі болючі питання з Україною, далі почнуться вибори і буде не до того. Насправді, у росіян є навіть менше часу: з готовою до підписання ЗВТ з Євросоюзом втягувати у Митний Союз буде дуже навіть проблематично. Правий фінський експерт Аркадій Мошес, що у Москви зараз залишається два варіанти: аби дотиснути Київ, або махнути на нього рукою…

Схоже, у російській столиці це розуміють, але ще не до кінця знають, з допомогою батога чи пряника стимулювати інтеграцію України в східному напрямку. “Батіг” Путіна у вигляді заяви про заборону імпорту деяких українських товарів у разі підписання Угоди про ЗВТ з ЄС, зробив йому ведмежу послугу: за деякими спостереженнями, лише мобілізував наших європейських друзів активізуватись на українському напрямку. Так само не допомогли й шантажистські переконування російських інтеграторів, що якщо зараз Україна не вступить до Митного Союзу, то потім їй доведеться туди вступати на менш вигідних умовах. Тепер, схоже, росіяни переходять і до пряників…

Але повернімось до заяви Азарова про Євросоюз. Взагалі-то, назвати її дуже оптимістичною не можна. Сергій Тігіпко розповідав на деяких зустрічах (зокрема, з екс-президентом Литви Валдасом Адамкусом, який відвідував Київ на запрошення Інституту світової політики), що Україна буде готова до членства в Євросоюзі за п’ять років.

Раніше вважалось, що євроромантизмом страждав лише Ющенко. Чого варта лише історія про те, як Україна кожен рік до кінця року вступала в СОТ. Виявилось, що Янукович та Ко – не менші романтики. Причому, це висновок не лише мій. Вперше про це я почула від посла однієї поважної європейської країни – про Януковича-романтика він говорив з певним розчаруванням… І ясно чому: команда професіоналів так масштабно анонсувала свій прагматизм, а зрештою виявилась такою ж романтичною, як попередня… Заявляє про підписання Угоди про Асоціацію до кінця 2010. Про безвізовий режим – у 2012. Тепер вже й про членство у Євросоюзі в 2022…

Але, як би це дивно не звучало, романтизм по відношенню до Євросоюзу для української влади – швидше корисний, аніж шкідливий. Орієнтуватись на членство в ЄС за нинішніх обставин в Україні та самому Євросоюзі – це вже романтизм. А допоки на Банковій і Грушевського називають ще й точні дати, доти ми, експерти та журналісти, можемо требувати їх виконання, щоб “Донбас не гнав порожняк”, а дійсно відповідав за свої слова.

А от на російському напрямку романтизм швидше шкідливий, аніж корисний. Ті, хто вірили, що кілька видовищних жертвоприношень примусить Росію “махнути рукою” на Україну і дозволять людям на Банковій спокійно займатись своїми справами – стали жертвами небезпечного романтизму. Так само небезпечно романтично називати дати. Достатньо сказати, наприклад, що за півроку буде вирішене питання з визначенням кордону в Азовському морі – росіяни зроблять все для того, щоб під ту дату протиснути свій варіант…

Стаття Сергія Солодкого, заступника директора Інституту світової політики для EUobserverУкраїнське керівництво намагається показати своє демократичне обличчя. Усе це може бути наслідком зауважень, які останнім часом висловлювали західні уряди на адресу президента Віктора Януковича. Українська влада зараз кидає кращі кадри на завершення переговорів про зону вільної торгівлі. Нинішній рік може стати ключовим для майбутнього відносин України і ЄС, для майбутнього всієї Європи.Ось найсвіжіша хронологія того, що сталося в Україні за останній тиждень. Головному опозиціонеру країни Юлії Тимошенко дозволено відбути з візитом до Брюсселя. Досі вона була позбавлена такого права через порушені кримінальні справи. Генеральна прокуратура відкрила кримінальну справу проти колишнього президента України Леоніда Кучми. Так Київ демонструє, що в країні притягають до відповідальності не лише опозиціонерів. Зрештою українська влада пішла назустріч Європейському Союзу і не стала запрошувати президента Білорусі Александра Лукашенка на конференцію, присвячену 25 річниці Чорнобильської катастрофи.
Проте президент Віктор Янукович і його оточення зробили і немало символічних помилок, аби одразу повернути довіру своїх закордонних партнерів. Тому нічого дивного не буде, якщо в ЄС зараз не повірять в одужання української влади від авторитарного синдрому.
Із чим же пов’язане таке прагнення української влади повернути увагу ЄС? Можна припустити, що тут грають роль лише меркантильні цілі. Одні кажуть, що Віктор Янукович, маючи дещо провінційний менталітет, отримує велике задоволення від перебування в компанії світових лідерів. Існує думка, що бути проєвропейським політиком стає модним в Україні.
Проте є версія, що президент Янукович нарешті зрозумів, що лише з ЄС Київ може розвивати рівноправне партнерство, водночас Україна не може розраховувати на таку ж рівноправність з Росією. Подейкують, що саме розчарування на російському напрямку змушує президента Віктор Януковича кидати кращі дипломатичні і політичні кадри України на те, аби якомога швидше завершити переговори про створення між Україною та ЄС глибокої та всеохопної зони вільної торгівлі. Саме тому, віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв, який відповідальний за ведення переговорів із цього питання, уже вдруге за останній місяць у п’ятницю, 25 березня відвідав Брюссель, де, зокрема, зустрівся з євро комісаром Штефаном Фюле.
Головне питання, яке обговорювалося – це розв’язання труднощів, які виникли на шляху укладення угоди по ЗВТ. Президент Янукович розраховує на те, що цей документ буде підписаний уже в цьому році. Але позиції переговірників зі сторони ЄС настільки безкомпромісні, що існують реальні побоювання, що велика ідея зближення України і ЄС з тріском провалиться.
У цей час російські дипломати задоволено потирають руки, коментуючи хід переговорів між Києвом та Брюсселем. «У вас все одно нічого не вийде. Ви врешті-решт повернетеся до питання Митного Союзу з Росією, Казахстаном і Білоруссю», – це улюблена теза російської дипломатії. «Тільки зараз Україна могла б вести переговори з Митний Союзом на рівних, а через рік вона приєднуватиметься на невигідних умовах», – переконують російські дипломати. Із аналогічним мессиджем недавно побував у Києві віце-прем’єр-міністр Росії Ігор Шувалов. А прем’єр-міністр Росії Владімір Путін уже навіть пригрозив, що Москва змушена буде реагувати на створення ЗВТ між Україною та ЄС. Активізація переговорів між Україною та ЄС показала реальне обличчя Росії. Досі Москва заявляла, що виступає лише проти інтеграції України до НАТО, але проти вступу до ЄС нічого не має. Поточна ситуація показує, що Росія лукавила і не збирається випускати Україну з-під свого впливу, намагаючись завернути Україну з демократичного шляху.
Саме тому у відносинах України і ЄС наступає вирішальний момент. Можна скільки завгодно скептично ставитися до української влади, проте варто розуміти, що від укладення Угоди про асоціацію залежить майбутнє не конкретно Віктора Януковича чи його оточення, а Європи в цілому – або на східних рубежах Європи буде багатомільйонна розвинута демократія, або ж непередбачуваний регіон, який перебуватиме під тотальним контролем Кремля.
Попри те, що переговори між Україною та ЄС по ЗВТ відбуваються в режимі секретності, основні протиріччя сторін добре відомі: вони стосуються транспортної сфери, експорту зерна з України, використання географічних назв як торговельних брендів (головна проблема з «коньяком» і «шампанським»). Хто повинен опинитися крайнім і піти на поступки? Можливо, обидві сторони?
Можу сказати одне: Україна і ЄС повинні день і ніч провести в переговорах про зону вільної торгівлі. Наразі йдеться не про те, скільки українського зерна потрапить на ринок ЄС. І не про те, чи вироблятиме Україна алкоголь під назвою коньяк. Йдеться про значно більші питання, історичні. Торгуючись за пару мільйонів євро, можна втратити країну із 46 мільйонами жителів. Саме тому громадянське суспільство України і ЄС повинні сьогодні спонукати свої уряди до більш відповідального підходу. Україна готова йти на поступки, але всім поступкам є межа. Здавати національні інтереси тільки задля того, аби підписати Угоду, українська делегація не буде.

Блог заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для радіо «Свобода» (Росія)Помните эзоповскую басню о пастухе-шутнике? Регулярная пастушья ложь привела к тому, что ему уже никто не верил, даже когда пастух говорил правду? На месте этого пастуха оказалась украинская власть. Генеральная прокуратура открыла криминальное дело против бывшего президента республики Леонида Кучмы, подозреваемого в причастности к убийству журналиста. Сенсация! Невероятно! В стране, где взятка и кумовство – главные боги успеха, оказывается, могут наказать СВОЕГО. А если учесть, что зять г-на Кучмы – личность известная не только в украинских кругах, то событие обретает еще большую значимость. \

Но почему-то никто не поверил в украинское правосудие. Бросалось в глаза то, что экс-президента пригласили в прокуратуру в тот же день, когда главный украинский оппозиционер Юлия Тимошенко уехала в Брюссель. Не будь «дела Кучмы», сейчас журналисты обсуждали бы поездку Юлии Владимировны в Евросоюз. Ореол мученицы и победительницы ей был бы обеспечен. Главный замысел брюссельской поездки – показать, что после долгих месяцев испытаний Тимошенко все же смогла вырваться из темного царства Януковича и, глотнув демократического воздуха Европы, она продолжает изобличать ненавистный режим. Она была в Брюсселе. Она изобличала режим. Но никто этого не заметил. Сейчас украинцы обсуждают другое: почему Кучма? неужели посадят? почему молчит Янукович?

Честно: я тоже не верю в украинское правосудие и чистые помыслы украинских властей (как, видимо, и любых других на постсоветском пространстве). Верю, что окружение президента решило создать информационную волну, которая накрыла бы голос Тимошенко. Верю в то, что власть решила спасти свое реноме после обвинений в избирательном правосудии. Ну и не верю в то, что Леонида Даниловича посадят.

Хорошая репутация – это то, чего нет у украинской власти. И это то, что она пытается себе вернуть, особенно в глазах Европейского Союза. Причина первая: власти нужны западные кредиты. Причина вторая: разочарование в отношениях с Россией. Поговаривают, что именно давление со стороны России и нежелание Москвы идти на уступки Киеву (хотя Киев пошел на радикальные шаги: отказ от вступления в НАТО; пролонгация пребывания российского флота на территории Украины) заставляют украинское руководство начинать тесно контактировать с ЕС.

В Украине ходят слухи, что разочарование на российском направлении вынуждает президента страны Виктора Януковича бросать лучшие дипломатические и политические кадры Украине на то, чтобы как можно эффективней завершить переговоры о создании между Украиной и ЕС зоны свободной торговли. Именно поэтому, вице-премьер Андрей Клюев, который ответственен в правительстве за переговоров по этому, уже во второй раз за последний месяц отправился в Брюссель. Главная цель – с одной стороны, не сдать украинские экномические интересы, с другой – все же продвинуться к заключению Соглашения о зоне свободной торговли. Янукович рассчитывает, что такой документ будет подписан уже в этом году. Хотя, справедливости ради, нужно констатировать, что иногда позиции переговорщиков ЕС столь бескомпромиссны, что существуют реальные опасения: переговоры зайдут в глухой угол.

Сейчас российские дипломаты потирают руки, комментируя ход переговоров между Киевом и Брюсселем. «У вас все равно ничего не получится. Вы, в конце концов, вернетесь к вопросу о Таможенном союзе с Россией, Казахстаном и Белоруссией», – это излюбленный тезис российской дипломатии. «Только сейчас Украина могла бы вести переговоры о Таможенном союзе на равных, а через год она присоединяться к соглашению на невыгодных для себя условиях», – убеждают российские дипломаты. Прьмерно с таким посланием недавно побывал в Киеве вице-премьер правительства России России Шувалов, а премьер-министр Владимир Путин даже успел выступить с угрозами в адрес Украины в контексте вопроса о зоне свободной торговли с ЕС.

Активизация переговоров между Украиной и ЕС показала реальное лицо России. До сих пор Москва заявляла, что выступает только против интеграции Украины в НАТО, но против вступления в ЕС ничего не имеет. Лукавила.

Несмотря на то, что переговоры между Украиной и ЕС происходят в закрытом режиме, противоречия сторон хорошо известны: они касаются транспортной сферы, экспорта зерна из Украины, использование географических названий в качестве торговых брендов (главная проблема с «коньяком» и «шампанским»). Кто должен пойти на уступки? Возможно, Украина, стремящаяся вступить в ЕС. Возможно, ЕС, стремящийся превратить свою восточную соседку в развитую рыночную демократию. Возможно, обе стороны?

Речь идет не столько о том, сколько украинского зерна попадет на рынок ЕС или как переименовать «коньяк» в «бренди», сколько о том, какой быть Украине в ближайшем в далеком будущем. Можно сколь угодно скептически относиться к нынешней украинской власти, однако следует понимать, что от заключения Соглашения об ассоциации зависит будущее не конкретно Виктора Януковича или его окружения, а Европы в целом. Или на восточных рубежах Европы будет многомиллионная развитая демократия, или же непредсказуемый регион, находящийся под контролем Кремля. Торгуясь за миллион-миллиард (или сколько там?!) евро, можно потерять страну с населением в 46 миллионов человек.

Единственное, что грозит ЕС в случае компромиссов с Украиной, – критика со стороны бизнеса. Украинское руководство поставлено в более трудное положение: в случае уступок на него набросятся и бизнес, и оппозиция, и электорат. В этой ситуации представляется, что украинская власть скорее прогнется под тяжестью внутренних обстоятельств (оппозиция и парламентские выборы 2012 года), чем пойдет на уступки с ЕС.

Пастуху из эзоповской басни очень не повезло. Стадо его овец съели волки.

Блог аналітика Інституту світової політики Катерини Зарембо для KyivPostТиждень тому країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай) показали, що можуть мати союзників серед розвинених демократичних світових лідерів. \
Від голосування за резолюцію Ради Безпеки ООН 1973 про встановлення вільної від польотів зони над Лівією утрималися вже згадані країни та… Німеччина.

В той час як рішення Росії, Китаю, Бразилії та Індії не викликало великого резонансу, утримання Німеччини, за словами заступника міністра закордонних справ Лівії Халеда Каїма, стало сюрпризом навіть для Лівії.

Що послужило причиною такого рішення ФРН?

У принципі Німеччина, в особі канцлера Ангели Меркель та міністра закордонних справ Гвідо Вестервелле, щиро підтримує мету резолюції. І навіть воювати не проти. Але не у лівійському повітряному просторі. Натомість Німеччина радо візьме на себе більше місій в Афганістані, щоб звільнити ресурси союзників для боротьбі проти Каддафі.

Сам Вестервелле пояснює такі дії «небезпеками та ризиками» проекту. Іншими словами, у німецькому МЗС не вірять, що війна завершиться швидко. Тим більше, що і з приводу результатів військового втручання сторони не можуть дійти згоди, а резолюція РБ ООН не містить чітко окресленої кінцевої мети операції. Навіть серед країн, які беруть участь у бойових діях, немає консенсусу щодо очікуваного результату та щирості партнерів: у середу президент Туреччини Абдулла Гюль натякнув, що лідери деяких країн використовують операцію задля своєї власної вигоди.

Напевно, також дається взнаки антивоєнний синдром ФРН. Німецьким політикам прийшлося тяжко під напором критики німецької участі у війні в Афганістані як від суспільства, так і від самих військових. Залучення до ще однієї гарячої точки навряд чи було б мудрим рішенням. Але чи є мудрішим відправляти більше вояк на війну, яку не підтримують 79% населення?

Деякі аналітики також припускають, що на рішення щодо німецького невтручання мали вплив інші країни. Наприклад, Ізраїль, – на думку Екарта Штратеншульте, професора Європейської академії Берліну. Єдина демократія на Близькому Сході, Ізраїль надає перевагу стабільності, а не демократизації у регіоні. Вчений не виключає, що стриманість Ізраїлю щодо конфлікту обумовлює і німецьку обережну позицію.

Ну і, нарешті, не можна забувати, хто ще, разом із Німеччиною, сидить на двох стільцях, не підтримавши резолюцію, але й не наклавши вето на неї. Особливо у контексті побудови «нової європейської безпекової архітектури». Адже минулого року Німеччина доклала чимало зусиль для того, щоб долучити Росію до європейського безпекового простору в обмін на вирішення конфлікту у Придністров’ї. Голосування за резолюцію 1973 означало б, що Росія та її західні партнери знову б опинилися на різних берегах. А це вкотре засвідчило б, що створення спільного безпекового простору в Європі можливе тільки на словах.

Очевидно, що сваритися із Францією, яка грає першу скрипку у операції в Лівії, через Росію Меркель не стала б – а Ніколя Саркозі, як відомо, був не в захваті від німецької стриманості. Але чи не є це короткотерміновим тактичним кроком задля довгострокового результату?

Коли пристрасті вщухнуть, а народне невдоволення війною зростатиме, Німеччина може опинитися тією державою, яка розв’яже один зі старих заморожених конфліктів просто на єесівському кордоні, не пожертвувавши жодним людським життям. А такий успіх вартий кількох тимчасових непорозумінь із колегами.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”У лівійській операції є багато цікавих нюансів. Це і гіперактивність Франції Саркозі. Це і категорична відмова ангажуватись в операцію з боку Польщі, яка традиційно складала перші лави міжнародних коаліцій під проводом США. Це і вимушена війна для Барака Обами, котрий явно хотів увійти в історію як президент, який закінчує війни, а не розпочинає їх. Це і розкол по лівіському питанню всередині Росії замість більш очікуваного розколу всередині Заходу (як це було у випадку з Іраком). Це і обережність НАТО, котрого ніяк не можуть переконати повністю перебрати на себе командування операцією в Лівії. Вчора країни-члени Альянсу змогли лише домовитись про запровадження над Лівією безпілотної зони. Але генсек НАТО Расмуссен спростував інформацію, що НАТО візьме під свій контроль весь хід військової операції. Насправді, все просто: Альянс знову змушують зробити вибір, чи бути йому “глобальним поліцейським” чи обмежитись традиційним євроатлантичним радіусом дії, й без того порушеним операцією в Афганістані. А якщо не ангажутись в Лівію взагалі, то куди ж тоді має ангажуватись організація з репутацією найбільш успішної безпекової структури за всю міжнародну історію?\
Ще один цікавий нюанс – це ті, хто безпосередньо командують лівійською операцією. Зізнаюсь, я була приємно здивована, коли дізналась, що керують неї дві американські жінки (див. фото) по імені Маргарет – Маргарет Вудворд і Маргарет Клейн. Фактично, лівійська операція є першою міжнародною операцію такого масштабу, якою керують жінки. Азаров розповідав, що реформи – не жіноча справа, цікаво, як би він відреагував на таку жіночу справу, як нанесення авіаударів по військовим об’єктам Каддафі?
{1}
Генерал Маргарет Вудворд
{2}
Віце-адмірал Маргарет Клейн

Блог заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “КорреспонденТ.net “Із такою назвою вчора вийшла стаття в польській “Газеті Виборчій”.Оглядач Томаш Бєлєцькі упевнений, що Польща мала би долучитися до військової операції західної коаліції в Лівії. Головний аргумент: Варшава таким чином продемонструвала б свою силу і здатність боротися за справедливість. «Справа в тім, що сильна дипломатія, яка не має або виключає використання зброї (і цьому дивувався Сталін), є прерогативою Ватикану. В інших випадках це неможливо», – резюмує автор. Іншими словами: якщо керівник держави відважився на вбивство своїх громадян лише тому, що вони прагнуть вільнішого життя, то дипломатичні ноти тут не можуть бути помічником.
У світових мас-медіа зараз багато розмірковувань на тему: а чи мала право міжнародна коаліція на задіяння сили проти суверенної Лівії; а чи розуміють західні уряди, що після повалення режиму Каддафі в країні неминуче встановиться анархія; а чи не переслідують учасники коаліції якихось меркантильних цілей – приміром, поклавши своє око на лівійські енергозапаси?

Найменше хотів би видатися людиною, яка вірить у абсолютну безкорисливість акторів на міжнародній арені, але лівійська ситуація належить до тих, коли можна пробачити навіть певний меркантилізм. Так, Ніколя Саркозі, можливо, хоче у такий спосіб відвернути увагу від скандалів, у яких розкривається співпраця його однопартійців з єгипетським, туніським та лівійським режимами. Так, можливо, на Заході усвідомлюють важливість енергоресурсів Лівії. Іще можна знайти масу підставних і безпідставних, справедливих і конспірологічних мотивів активності міжнародної коаліції. Проте при цьому не слід забувати про причини нинішньої операції – на руках Каддафі кров тисяч лівійців. Можна було б мовчазно і далі спостерігати… Вигадувати нові санкції… Закликати до порозуміння… Може, Каддафі і прислухався б. В іншому житті.

США, Британія і Франція – і я їм не заздрю – взяли на себе величезну, але необхідну відповідальність. По-перше, вони дають урок – нехай і запізнілий – лідерам, які можуть відкрити вогонь проти своїх громадян лише через те, що ті хочуть змінити своє життя. По-друге, вони доводять, що ООН – це не говорильня, від якої жодного толку.

Звісно, найлегше, що можна робити – критикувати, прогнозувати, що їхні зусилля все одно зазнають фіаско. Чим зараз займаються всі, кому не лінь. І на рівні експертних коментарів. І на рівні позицій політиків. Частково подібні оцінки поділяю: Захід розпочав операцію, наслідки якої ніхто не може передбачити. Шанси на її успіх мінімальні. Умиротворення Каддафі не вирішить основної проблеми – захисту прав лівійців. Відхід Каддафі загрожує встановленням анархії. Мусульманський світ ще більш вороже ставитиметься до європейців і американців. Але є і інша сторона медалі. Відповідальність завжди пов’язана з викликами і ризиками. І добре, що існують країни, які готові цю відповідальність на себе брати. Подумайте: чи не лунало б на адресу французів-британців-американців більше обвинувачень, якби вони далі мовчки спостерігали за кровопролиттям в Лівії? Чи не можна було б це інтерпретувати фактично як співучасть у злочині?

Так, звісно, суверенітет країни потрібно поважати. Але чи не потребує це базове правило міжнародного права перегляду? Можливо, легше це буде зрозуміти на побутовому прикладі. Чоловік постійно б’є свою дружину; зацькована бідолаха боїться звернутися до правоохоронних органів, бо потім їй дістанеться ще більше; не хоче розлучатися, бо залежна від чоловікової зарплатні. Чи повинні в такій ситуації втрутитися сусіди і допомогти жінці? Можливо, навіть застосувавши силу проти ката-чоловіка? Чи потрібно в такому випадку поважати право на приватне життя? Чи варто радити жінці розлучитися з чоловіком, адже потім вона залишиться без засобів на існування? Втрутитися – значить, взяти відповідальність. Промовчати – виявити бадужість.

В історії є чимало прикладів, коли чинилися злочини проти тисяч, мільйонів на очах у всього світу. І ніхто не втручався. Зі страху. Через меркантильні міркування. Через байдужість. Чи, може, через повагу до міжнародного права. Причини завжди знайдуться. Так було у випадку з боснійською Сребреницею в 1995 році, коли було знищено понад вісім тисяч мусульман віком від 13 до 77 років. Лише через сім років стало відомо, що цій різні можна було запобігти, якби втрутилися голландські миротворці. Але вони цього не зробили. Після того як світ дізнався правду уряд Нідерландів змушений був піти у відставку.

Є і більш близькі нам приклади. 1933 рік. Голодомор. Мільйони загублених життів. На очах у всього світу. Ніхто не втрутився. Навіть навпаки – 16 листопада 1933 року Сполучені Штати встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом.

Найбільш чутливим питанням у цій ситуації є лише одне – а судді хто: хто має бути вершителем диктаторських доль, хто має визначати рівень диктаторства того чи іншого правителя? На владі США моральна і історична відповідальність за 1933 рік – чи мають право вони сьогодні вказувати світу, хто і як має поводитися? У 2003 році США розпочали війну проти Іраку, свідомо чи несвідомо обґрунтувавши її необхідність наявністю в Саддама Хусейна зброї масового знищення – чи не повторять вони такого ж маніпулювання знову?

Можу лише повторити: в святість міжнародних гравців не вірю. Кожній країні можна виставити політичний, історичний рахунок. Проте є суттєва різниця. Недосконалі Штати все-таки прагнуть жити в демократичних умовах – нехай і не в ідеальних. До цієї країни намагаються емігрувати мільйонів громадян інших країн. Це ж само стосуються і Франції. Це ж можна сказати і про Британію. І про Італію. І Канаду. І про Іспанію. І Бельгію. І якось не доводилося чути, що Лівія, Єгипет чи Туніс були мрією для чийогось переїзду. Так склалося, що до несвятих Саркозі, Обами, Камерона у мене менше запитань, аніж до таких само несвятих Мубарака, Бен Алі чи Каддафі.

Авторська колонка директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “The Moscow Times”У відносинах між Україною та Росією відчувається незвичне затишшя з того часу, як Віктор Янукович рік тому був обраний Президентом України. Вже давно ми не спостерігали дружніх обіймів Януковича та Президента Дмітрія Медвєдєва. Хоча експерти спершу визнавали Януковича «проросійським Президентом», зараз реакція є іншою. Вираз «Україна не буде губернією Росії» став практично крилатим у середовищі українських можновладців.
Україна не пожертвує своєю європейською інтеграцією заради тіснішої дружби з Росією на умовах Кремля.
Причини цьому більшою мірою пов’язані з психологією, аніж з політикою. Україна не готова миритися з тиском ззовні. Росіяни ж сприймаються більшістю представників української влади як зовнішня сила.
Янукович шукає стратегічного партнерства із Заходом, бо він виявився більш надійним та гнучким, ніж Росія. Бути проєвропейським політиком в Україні стає більш затребуваним, аніж проросійським. Політики намагаються відвідувати Брюссель частіше ніж Москву, а багато з них знають імена депутатів Європейського Парламенту більше, аніж депутатів Держдуми.
Раніше потепління українсько-російських відносин виглядало багатообіцяючим. Спершу Україна продовжила перебування Російського Чорноморського Флоту у Севастополі до 2042 року. По-друге, Київ підтвердив свій позаблоковий статус, звівши нанівець свої шанси здобути членство в НАТО в найближчому майбутньому. По-третє, Янукович відмовився від історичної політики його попередника, Віктора Ющенка.
Проте цей медовий місяць виявився занадто нетривалим.
Причина в Росії, яка не здала жодного тесту на стратегічне партнерство з Україною. Головний тест – виплеканий Росією газопровід «Південний Потік» омине Україну та зменшить її роль як ключового транспортера газу з Росії до Європи, позбавивши український бюджет таких необхідних прибутків.
Крім того, Росія продовжила висувати керівництву України нові вимоги. Вона очікує, що Київ приєднається до Митного союзу з Росією, Казахстаном та Білоруссю, що в свою чергу стане перешкодою на шляху економічної інтеграції України до ЄС. Росія не зважає навіть на те, що вступ до Митного союзу суперечитиме Конституції України.
Росія виявилася ненадійним партнером для України. Москва також є невдячною, вимагаючи багато і не пропонуючи нічого взамін. Це аж ніяк не найкраща модель для стратегічного партнерства.

Переклад на українську Оксани Пилявець

Блог аналітика Інституту світової політики Катерини Зарембо для KyivPostКожна країна має три важелі у міжнародних відносинах: війську силу, економічну силу та «м’яку силу» – силу привабливості. \
Не секрет, що з першими двома в України проблема. Як щодо останньої? І що це таке взагалі?

У своїй книзі «М’яка сила: шляхи доcягнення успіху у світовій політиці» Джозеф Най дав «м’якій силі» наступне визначення: «спроможність досягти своїх цілей завдяки власній привабливості, а не через примус».

Він також визначив три компоненти, з яких складається цей феномен: «культура держави (у тому, чим вона приваблює інших), її політичні цінності (чи дотримується вона їх у внутрішній та зовнішній політиці) та зовнішні відносини (чи сприймаються вони як легітимні та морально обґрунтовані)».

Після плідної дискусії, яку ми мали з професором Наєм минулого тижня на відеоконференції, організованій Інститутом світової політики, я хотіла б поділитися кількома спостереженням щодо того, що таке м’яка сила та як вона працює у регіоні.

Поняття “привабливість” не дорівнює поняттю “успіх”.

Чи швидше залежить від того, як поняття «успіх» розуміється у певному середовищі. Професор Най погоджується, що «для м’якої сили дуже важливо, що на думці у людини, на яку вона діє».

Тобто демократична правова країна, яка жваво зростає, приваблива для західних столиць, проте такий новий центр сили, як авторитарний Китай із динамічною економікою, також має своїх прихильників. Звісно, для Росії недемократична Україна значно привабливіша за демократичну, оскільки перебувала б на орбіті її власних цінностей та інтересів. Іншими словами, коли з одного боку межуєш з ЄС, а з іншого – з деякими диктатурами, шансів однаково подобатися усім сусідам небагато.

М’яка сила забезпечує вплив.

Очевидно, що м’яка сила – запорука впливу на інших: якщо ти привабливий, люди захоплюватимуться тобою та поділятимуть твої бажання. Захоплення породжує наслідування та поступливість. У міжнародних відносинах це означає, що кожна країна, наприклад, Україна, за наявності достатньої м’якої сили може впливати на розвиток інших країн. Отже…

Мяка сила може бути «позитивною» та «негативною».

… що, звісно, також є відносним. Проте Україна, яка колись була маяком демократії у регіоні, може власним прикладом впливати на демократичний або авторитарний розвиток у сусідніх країнах, особливо у таких «перехідних демократіях», як Молдова та Грузія. У протилежному випадку, якщо у країни слабка м’яка сила, вона може впливати на розвиток інших країн у протилежному напрямку. Факт у тому, що м’яка сила завжди має ефект.

М’яка сила з’являється природно.

Цей пункт важливий для урядів, які вважають, що м’яку силу можна купити або створити штучно. Китайський студент, який спитав Джозефа Ная, як його країна може збільшити свою м’яку силу, отримав відповідь: «Розслабтеся, і у вас все вийде». Тобто м’яка сила створюється не пропагандою, а завдяки індивідуальному привабливому розвитку, заради себе самого, а не для когось іншого. Коли Україна стане «історією успіху» для власних громадян, її м’яка сила зросте без зайвих зусиль.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Зі свого турецького візиту прем’єр Азаров привіз новину: Україна готова до зони вільної торгівлі з Туреччиною. Так, начебто українська сторона все акуратно зважила, і вирішила, що ЗВТ з Туреччиною таки їй потрібна, як повітря, і вона готова приступити до цього процесу якомога швидше. Тим більше прем’єр Ердоган та президент Янукович, кажуть, знайшли спільну мову, ще коли Віктор Федорович їздив туди прем’єром, а коли є політична іскра між лідерами великі проекти мутити легше.Насправді, все прозаїчніше: на ЗВТ з Туреччиною наполягає у діалозі з Україною ЄС. За деякою інформацією, навіть в Угоді по ЗВТ з Україною хоче записати щось на зразок того, що після укладення ЗВТ з Євросоюзом має почати ЗВТ з Туреччиною. В українській столиці, м’яко кажучи, не були щасливі з таких вказівок Брюсселя на турецькому напрямку. Але Євросоюз може тішитись: заява Азарова свідчить про те, що в Києві серйозно сприймають принаймні деякі поради з Брюсселя. Звісно, поки що ЗВТ між Україною та Туреччиною перебуває на стадії консультацій – отож можна робити гучні політичні заяви. Коли дійде справа до реальних переговорів – як-то торгівля сільськогосподарською продукцією (особливо фруктами та овочами) – тоді буде весело.

Щоправда, після такої потуги як Євросоюз, Туреччина може видатись старшою групою дитячого садка. Як, в принципі, і Канада, з котрою теж в України почались консультації з приводу ЗВТ. Українські переговірники інколи скаржаться: замість того, аби спочатку відпрацювати ЗВТівські нюанси з якимись дрібними країнами чи міжнародними організаціями, відразу довелось тягатись з такими “монстрами”, як Євросоюз.

Відповідно, в багатьох українських переговірників резонно переслідує відчуття, що ЄС у будь-яку хвилину може загнати українську сторону в ту чи іншу торгівельну пастку. Переслідує відчуття, що вони мають бути гіпер обережними, аби не потрапити в ситуацію зразка 2005 року, коли Україна благородно організувала безвізовий режим для країн ЄС. У відповідь отримала подяку та… прохання ще скасувати візи для Румунії та Болгарії (так, як зараз просять створити ЗВТ ще й з кандидатом Туреччиною). До речі, саме безвізовий досвід робить українську сторону холоднокровною до аргументів Євросоюзу: мовляв, сьогодні ми даємо от таку квоту, а після підписання Угоди відразу можна буде вести переговори про її збільшення. Привид безвізової асиметрії провокує українську сторону не допустити будь-якої асиметрії і у створенні поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі з ЄС.

Якщо, звісно, вона буде поглибленою та всеохоплюючою. Станом на сьогодні особливих підстав говорити про це все ще нема. До речі, давно ловлю себе на думці, що мені особисто з великими труднощами дається вимовити повністю назву – “поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі з ЄС”. Правильна назва, але зрештою завжди виходить просто Зона вільної торгівлі, або ж ЗВТ. Так її називають і більшість українських колег. Цікаво, що з боку європейців таких проблем нема: абревіатура DCFTA (що означає якраз поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі) звучить абсолютно природньо. Для мене така подвійна назва з обох боків є досить символічною. Якщо Україна на сьогодні бачить в зоні вільної торгівлі просту ЗВТ, то для Євросоюзу додану вартість складає саме “поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі” з Україною, бо вона є певного роду тестовою. Якщо не вийде з Україною, важче потім буде її просувати і з іншими східними сусідами. А що практичного, крім ЗВТ Євросоюз готовий запропонувати їм ще? Може, безвізовий режим?

У Євросоюзі можуть скільки завгодно розповідати українцям, що ЄС – це ринок, який в 15 разів більший, аніж російський, і Україна має бути щасливою, що їй дозволять на нього вийти. Але в Євросоюзі мають посприяти й тому, аби з боку української сторони не звучало зустрічних запитань на кшталт: “Для чого нам 500-мільйонний ринок, якщо не буде що на ньому продавати?”. Тим більше, що ще у 2010 році вперше в України з ЄС було зафіксоване 200-мільйонне негативне сальдо.

Я вже згадувала у попередньому дописі про “шантажистські”, як кажуть у Брюсселі, замашки українських переговірників, але євросоюзівська сторона, за моєю інформацією, теж на останньому переговорному процесі явно перебрала з ультимативним тоном.

Так чи інакше, цілком очевидно: ЗВТ вигідна з багатьох міркувань і Україні, і ЄС. Тому варто трохи охолодитись перед квітневим раундом і серйозно подумати про взаємні поступки. Саме взаємні, а не лише з боку України. Це не означає, звісно, що Україна має впертись рогом і вимагати захмарні квоти по всіх 400 лініях сільськогосподарської продукції, які сьогодні обговорюються (спочатку список складався з 2500!!!).

На які поступки має ще піти Україна, аби трьохрічна історія з ЗВТ нарешті закінчилась хеппі ендом, з мого боку писати буде, щонайменше, непатріотично. Тому запропоную, що має зробити ЄС принаймні по деяких “болючих” напрямках. Зроблю це хоча б з двох міркувань. По-перше, для того, щоб розвіяти міф, котрий люблять нав’язувати західні дипломати в Києві. А саме – далі Євросоюзу відступати нікуди. Мовляв, ми вже перейшли не те що “червону”, а й “чорну лінію” в переговорах з Україною. По-друге, лише після того, як Брюссель піде на певні поступки він зможе з чистою совістю сказати: ми зробили все можливе для глибокої економічної інтеграції з Україною, а Україна захотіла хлопнути дверима. Саме тоді я і всі інші прихильники європейського вибору в Україні будемо знати, кого потрібно звинувачувати у зриві (заморозці) переговорів з ЄС, і який напрямок насправді є пріоритетним для нинішньої української влади.

Отже, Євросоюзу є дійсно куди рухатись у питанні квот на сільськогосподарську продукцію. Причому, ледве не по всіх 400-х вищеназваних лініях. Мабуть, і багато наших євросоюзівських колег за келихом вина погодяться: квота на 12 тисяч тонн ячменю для України – просто смішно. Мільйон тонн, як, за моєю інформацією, заявляли українці – це вже теж трохи перебір. Якщо Євросоюз погодиться на 400-500 тисяч – був би досить непоганий компроміс. Чи якщо, наприклад, квота на кукурудзу сьогодні пропонується в 70 тисяч, то Євросоюз міг би спокійно зупинитись щонайменше на 350, що й так в 2-3 рази менше українського запиту. Замість 27 тисяч етилового спирту – 170, замість 1,5 тисяч томатної пасти – до 30 і далі по списку.

Що стосується географічних назв. В Україні є лише два географічні зазначення, і обидва стосуються вина – “Новий світ” та “Сонячна долина”. У процесі переговорів з ЄС довелось розгрібати євросоюзівський список з 3701 назви. Сьогодні українська сторона, наскільки мені відомо, мертвою хваткою вчепилась приблизно за сім назв: шампанське, коньяк, херес, мадейра, пармезан, рокфор, фета. Згідно з дослідженнями “Урквинпрому”, у перші роки збитки коньячних компаній від того, що коньяк стане “бренді”, можуть складати приблизно 50%. Що стосується перетворення шампанського в ігристе вино, то 40%. Не знаю, наскільки можна вірити цим цифрам, але зрозуміло одне – технічна допомога по ребрендингу, яку може запропонувати ЄС, і яка, очевидно, вимірюватиметься приїздом на “Масандру” кількох спеціалістів – явно недостатня. Потрібен компроміс. Він, на думку моїх професійних співрозмовників, може полягати а) в перехідному періоді (скажімо, 5 років на Мадейру та Херес, 10 – на шампанське і коньяк) б) у написанні цих назв кирилицею.

Звісно, євросоюзівські переговірники можуть доказувати, що для них ці речі не підлягають навіть обговоренню, але тоді було б цікаво почути їхній публічний коментар (особливо французьких представників у переговорній групі) з приводу наступного питання: “Якщо для французів настільки принципова прив’язка коньяку до відомої провінції, чому вірменська компанія з французькими інвестиціями, виробляє та спокійно експортує коньяк під назвою саме “коньяк”?”. Або як, до речі, французькі експерти бачать подальшу долю сиру фета, яку випускає французький бренд “Президент”, зокрема й в Україні?

Я вірю в здатність ЄС йти на компроміси, яку він вже продемонстрував у випадку з такою, наприклад, географічною назвою як “кагор”. Після того, як їм доступно пояснили, що це має відношення до релігійної сфери, на останньому раунду біля цієї назви з’явився знак питання.

Є ще компромісні питання з експортним митом на соняшник (ЄС вимагає його скасувати), з так званими спеціальними захисними заходами (СЗЗ), з можливою відмовою ЄС від експортних субсидій на ту продукцію, де у нас мито “0”, з кондитерською продукцією (Євросоюзу достатньо було б вилучити лише 5 позицій продукції, котра їх найбільше турбує з точки зору великої місткості цукру). Що стосується інших, не сільськогосподарських питань, очевидно, потрібно якось модифікувати свою позицію з приводу штрафу, який повинна бути заплатити Україна (я так розумію “Нафтогаз”) у випадку, якщо стануться перебої з постачанням російського газу до Європи за вини України. Те ж саме стосується і транспортних послуг.

У Брюсселі мають також розуміти: простого політичного рішення, чи то пак рішення з заплющеними очима, з боку Києва не буде. На поступки Євросоюзу теж доведеться йти. Якщо, звісно, йому дійсно важлива ЗВТ, вибачте, поглиблена та всеохоплююча ЗВТ з Україною.

З початком роздумів на цю тему можна ознайомитись тут

Авторська колонка директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для KyivPostСША та Євросоюзу не варто “передавати” Україну з одних рук до інших. Варто мати узгоджену політику щодо України, вважає Альона Гетьманчук. \
Останнім часом все частіше доводиться чути, що саме Євросоюз повинен взяти шефство над такими державами як Білорусь, Молдова, Україна, бо у Сполучених Штатів Америки й без того багато різної роботи в світі.

Зокрема, про це неофіційно почали говорити й представники уряду США, штучно применшуючи роль їхньої країни в регіоні.

Насправді, у Євросоюзу та США буде більше можливостей впливати на Україну, якщо вони діятимуть не окремо як «Європа» та «Америка», а під одним кодовим словом «Захід». Хоча б тому, що і у Брюсселя, і у Вашингтона є свої переваги в українській ситуації. Головні переваги Євросоюзу добре відомі – це географічна близькість до України, тісні економічні зв’язки та позитивне сприйняття серед українських політичних еліт і населення.

У Вашингтона свої переваги. По-перше, нинішня українська влада звикла поважати лише дві речі: гроші та силу.

Європейський Союз сьогодні виглядає з точки зору українських стратегів досить ослабленим. І не лише тому, що різні підходи країн-членів часто не дозволяють ЄС виступати з єдиною позицією. А ще й тому, що деякі українські полісімейкери продовжують свято вірити, що формула «гроші вирішують все, якщо не вирішують гроші, то вирішують великі гроші», яку вони запозичили у лідерів Казахстану та Росії, може спрацювати і з деякими представниками Євросоюзу.

Звісно, українським урядовцям не вдалося купити позитивну резолюцію Європарламенту у прямому сенсі цього слова, проте їм майже вдалося це зробити з допомогою гарних вечерь та задушевних розмов з деякими євродепутатами. У Києві побутує думка, що якщо в Євросоюзі ти за великі гроші можеш домовитись навіть з окремими політиками (хоча й не високопосадовцями), то в США ти за гроші можеш домовитись тільки з професійними лобістами.

Іншою перевагою США є те, що вони, на відміну від деяких держав ЄС, завжди відчутно дистанціювалися від Юлії Тимошенко, символу «Помаранчевої революції» та найбільш дратівливого фактору для нинішньої української влади.

Вашингтон розчарувався у головній українській опозиціонерці не менше, аніж у Вікторі Януковичу (принаймні, щодо нього ніколи не існувало жодних ілюзій). Саме тому Сполучені Штати Америки сприймаються українською владою більш об’єктивним гравцем, в той час як деякі заяви та кроки Брюсселя розглядаються через призму партнерства і дружби між БЮТ та Європейською народною партією.

Ще одна важлива перевага Вашингтона полягає в тому, що його представники завжди наголошували на демократичному розвитку України, в той час як багато країн-членів ЄС протягом останніх п’яти років постійно концентрувались на політичній стабільності та налагодженні відносин з Росією.

Сьогодні українська влада запевняє, що виконала головні умови Євросоюзу: політична стабільність досягнута, а відносини з Росією налагоджені. ЄС, до певної міри, виявився обеззброєним.

Крім того, так само, як у Євросоюзу існують сумніви щодо того, що українська влада щира у своїх намірах стати членом ЄС, в Україні не до кінця вірять, що Євросоюз не лукавить, коли заявляє про занепокоєння антидемократичними трендами в Україні.

Багато хто з представників нинішньої влади вважає, що ЄС це робить не тому, що його дійсно цікавить, в якому напрямку розвиватиметься Україна, а для того, аби зняти з порядку денного питання про перспективу членства України в ЄС.

Що стосується Америки, то, як правильно зауважив професор Джозеф Най на відеоконференції, організованій на минулому тижні Інститутом світової політики в Києві, навіть по депешах Wikileaks помітно, що американські політики та дипломати говорять про демократію та цінності не лише на публіку.

Українська влада завжди сприймала розмови про демократичні цінності щонайменше як дивацтво. Але саме як американське дивацтво. З боку німців чи французів воно виглядає для українців вже не як дивацтво, а, швидше, як збочення. Не тому, що ці країни не вболівають за демократію на континенті, а тому, що в Києві прийнято вважати: для них сприятливий інвестиційний клімат та політична стабільність в десятки разів важливі.

Більше того, Янукович й досі потребує стабільного діалогу з ключовими західними лідерами загалом, та з Адміністрацією Барака Обами особливо. Логіка проста: чим краще його прийматимуть на Заході, тим впевненіше він почуватиметься на Сході.

Про це мають пам’ятати й у Вашингтоні. Зокрема й тоді, коли остаточно визначаться з кандидатурою представника США для участі у міжнародній конференції, присвяченій річниці Чорнобильської трагедії, яка запланована на квітень 2011 року в Києві. Було б непогано, якби до Києва завітав віце-президент Джо Байден, але лише за умови виконання українською владою певних неформальних передумов.

Такими передумовами можуть, наприклад, бути перегляд досудових запобіжних заходів для опозиційних політиків (колишнього голови митної служби, екс-міністра внутрішніх справ etc) і, скажімо, заміна їхнього арешту підпискою про невиїзд. Іншою передумовою могло б стати ухвалення Верховною Радою виборчого законодавства, яке забезпечить рівний доступ всіх політичних сил до парламентських виборів.