Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Днями мала цікаву розмову з одним поважним російським бізнесменом – типовим носієм всіх кремлівських штампів про “помаранчеву революцію”, Грузію, Голодомор. І він – не повірите – хвалив Ющенка. Правда, лише за одну річ. А саме за те, що Віктор Андрійович вступив Україну до СОТ. “Ето очєнь харошеє дєло, которое Ющенко сделал для своєй страни. А всьо остальноє он дєлал, конєчно, неправільно”, – пояснив бізнесмен.Я більш ніж впевнена, що через якийсь час будуть так говорити і про Януковича та Зону вільної торгівлі з Євросоюзом. Хоча мої російські співрозмовники – від представників уряду до громадського сектору та бізнесу – сьогодні реагують на ЗВТ України та Євросоюзу більш ніж однозначно: як зговорившись, розповідають, що ніякої угоди Україна не підпише. “Вялотєкущая шізофренія”, – так назвав цей процес у розмові зі мною один вхожий в кремлівські та білодомівські кола московський експерт.

Україна дійсно може її не підписати (принаймні в цьому році), якщо український президент піддасться на пресинг зовнішніх та внутрішніх сил і не виставить українській переговорній групі чіткий дедлайн. Дедлайн, коли має бути остаточно знайдений консенсус з питань, які залишились. Поки що, як в мене склалось враження, одні переговірники сподіваються на квітневий раунд як фінальний, інші орієнтуються на червень. Дехто каже, що взагалі ми нікуди не поспішаємо.

Поспілкувавшись з представниками обох сторін, у мене склалось враження, що основна проблема сьогодні вимірюється не так політичними чи економічними моментами, як психологічними. Недовіра, роздратування та фобії обох сторін впадають в око значно більше, аніж все інше.

Проблема євросоюзівської сторони у тому, що вона досі сумнівається: українці неохоче йдуть на поступки, тому що дійсно для них те чи інше питання є “червоною лінією”, чи просто шукають красивий привід з’їхати з теми. Не виключено, що саме тому, у Брюсселі майже індиферентно (принаймні так склалось враження) сприйняли передачу переговорів по ЗВТ під пряме кураторство першого віце-прем’єра Клюєва. Як і його приїзд до бельгійської столиці, який, за задумом української сторони, мав стати знаковим “політичним візитом”. Як, і в принципі, питання, яке, подейкують, поставив в Брюсселі Андрій Клюєв про те, чи зможе ЄС за два тижні ратифікувати угоду. Питання, як на мене, досить показове, бо демонструє: у Києві все ще дивляться на годинник.

Можливо, Євросоюз не сприйняв це настільки серйозно, як хотіли в Києві, бо в той день, коли Клюєв вирушив до Брюсселю говорити про ЗВТ з ЄС, до Києва приїхав Ігор Шувалов говорити про ЗВТ СНД? І хоча це не було настільки серйозним дипломатичним ляпасом, як візит міністра оборони України в Москву у день візиту генсека НАТО до Києва, все ж виглядало трохи дивно…

Хоча б тому, що Євросоюз почали неймовірно дратувати постійні апеляції українських колег до іншої ЗВТ – з СНД. “Вони ведуть себе як шантажисти”, – доводилось чути від кількох поважних європейських співрозмовників після їх зустрічей з кількома поважними українськими посадовцями. І хоча в деяких столицях ЄС все ще з досить великою насторогою ставляться до есендівської ЗВТ, яка, можливо, вже буде підписана 15 квітня, все більше тамтешніх полісімейкерів сприймають її як доконаний факт і не схильні особливо драматизувати ситуацію. Отож, використовувати СНДівську ЗВТ як важель впливу на ЄС (у стилі, як казав нещодавно у Києві Вітаутас Ландсбергіс, “ти мене не любиш, значить я піду до іншого”) лише посилює подразнення.

Рівень недовіри явно зашкалює з боку ЄС і в питанні квот на пресловуту сільськогосподарську продукцію. У Євросоюзі підозрюють, що Україна так наполегливо добивається підвищення квот не тільки через свій сільськогосподарський потенціал, але й тому, що хоче банально промишляти ще й реекспортом – експортувати за своєю квотою до ЄС російське та казахське зерно, наприклад. Це, між іншим, конкретний приклад, чому вільна та всеохопна зона вільної торгівлі з Євросоюзом може насправді бути вигідна, а не шкідлива й Росії…

Ну і, нарешті, деякі стратеги в країнах-членах ЄС не можуть зрозуміти, наскільки панам Льовочкіну-Фірташу вигідно, аби саме Андрій Клюєв зробив ривок на євросоюзівському напрямку, коли за ними самими буде тягнутись “росукренергівсько-газпромівський” (тобто російський) шлейф. У західних дипломатичних колах вже ходять чутки, що профільному міністру сказано обмежувати Клюєва в інформації по єесівським справам. Дуже сподіваюсь, що це все лише чиясь буйна фантазія.

Що стосується України, то тут теж цілий джентльменсько-психологічний набір – вся та ж недовіра, роздратування та фобії. По-перше, в Україні не вірять, коли Євросоюз починає говорити про свої, начебто обмежені відповідним мандатом, “червоні лінії”. Українці розглядають мандат як свого роду гарне прикриття Євросоюзу, щоб якраз не йти на поступки в переговорах з Україною.

По-друге, Україні здається, що Євросоюз явно загрався з нею в подвійні стандарти. Як так може бути, що Молдові, наприклад, ЄС дав квоту на 50 тисяч тонн зернових навіть без Зони вільної торгівлі, яка у випадку з Україною декларується ще й як “поглиблена та всеохопна”, а Україні дають лише на 12 тисяч ячменю? Причому, розміри країн не порівняти. Чи, скажімо, ситуація з яловичиною. Євросоюзівські колеги кажуть українським “Для чого вам наш ринок, як ви ще 100 років яловичину в ЄС не повезете?”. Тоді українці запитують: “А для чого ви відкрили ринок птиці для Єгипту?”. “Тому що вони до нас її не повезуть”, – відповідають у ЄС. Чому тоді не можна відкрити яловичину для України?

По-третє, принаймні у тому, що стосується чи найболіснішої частини переговорів – сільськогосподарської, в українців все більше з’являється відчуття, що вони ведуть переговори не в цілому з Євросоюзом, а лише з Францією. Очевидно, з самого початку був допущений промах з боку Брюсселя, коли очолювати такі переговори доручили французу, крім того в переговорній групі є, якщо не помиляюсь, ще троє французів. Навіть у німців, які не раз прославились своєю залізобетонною позицією з приводу тих чи інших моментів українсько-євросоюзівського зближення, вже, здається, потрохи уривається терпець. Французи, кажуть мої джерела, продовжують гнути свою лінію на переговорах у стилі: “За кожною тисячю тонн м’яса з України можуть збанкрутувати 100 виробників яловичини у Франції”.

Звісно, в іншому випадку можна лише поаплодувати такій відданості інтересам французьким виробників. Але якщо в ЄС згідні з тим, що ЗВТ між Україною та ЄС набуває не лише економічного, а й політичного значення, то політичну волю повинен продемонструвати не лише Київ, а й Париж.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Мені завжди подобались німецькі автомобілі. Крім них у мене інших ніколи, власне, й не було. Очевидно, спрацьовував стереотип про їхню надійність та чудову адаптацію до наших доріг. Отож, не дивно, що коли одні мої друзі почали останнім часом скаржитись на те, що їхній дорогий та привабливий німецький позашляховик “Фольксваген Туарег” просто відмовляється заводитись (і причину вже котрий місяць поспіль не можуть знайти навіть на фірмовому СТО), для мене це стало дуже неприємною несподіванкою. Несподіванкою, яка б мала зруйнувати стереотип про надійність німецьких авто.Однак, цікава, як на мене, тут не стільки технічна, яка іміджева сторона. Завдяки таким творінням концерну “Фольксваген” як “Туарег”, йому вдалось позбутись нав’язливого та трохи навіть скептичного епітету “народний автомобіль” й почати асоціюватись з більш ніж добротною маркою. Настільки добротною, що інші бренди, пов’язані сьогодні з концерном “Фольксваген” – чеська “Шкода” чи іспанський “Сіат”, не упускають можливості наголосити і на своїй приналежності до німецького бренду. І, чесно кажучи, більш ніж впевнена, що такий зв’язок явно допомагає двом останнім продаватись. За міжнародно-політичною асоціацією, концерн “Фольксваген” – це такий собі Євросоюз. Тут є свої потужні “Туареги”, є дрібні “Гольфи” та “Поло”, є середньостатистичні “Джетти”, а є новачки у вигяді “Шкод” та “Сіатів”, у котрих з приєднанням до концерну “Фольксваген” відкрилось явне нове дихання. І тепер вони, як би не котувались самі по собі, можуть спокійно пограти на своїй приналежності до більш потужного бренду.

Інша іміджева історія з ще одним відомим німецьким автомобільним брендом “Опелем”. Стисло вона виглядає так: машина начебто і непогана, але репутація в неї ніяка. Так, були в історії цього бренду деякі проблиски, але в іміджевому плані “Опель” так і залишається машинкою з розряду “ні риба, ні м’ясо”. Історія з “Опелем” нагадує мені історію з Україною. Країна начебто непогана, інколи навіть досить виділяється на фоні інших, багато начебто розумних та прогресивних “водіїв”, які говорять правильні речі, але репутація у неї постійно шкутильгає. Був теж один яскравий спалах – Помаранчева революція, але і він швидко згас через проблему з гальмами. Водіїв постійно заносило на поворотах через власні політичні амбіції. Гальма спрацьовували, коли авто опинялось ледве не на обочині. Зараз інша проблема – коли авто направляється в східному напрямку постійно вмикається п’ята, а то й шоста передача. У західному навпаки – п’ята починає заїдати, зате з нижчими – жодних проблем. Проблеми і з GPS-навігатором: постійно маршрут задається один, але чомусь автомобіль постійно блукає і зрештою виявляється на зовсім іншій трасі (з автобанами у тому напрямку великі проблеми).

Попри це, нинішній президент явно не відчуває елементарного: це з Межигір’я до Банкової він їздить на крутих “Мерседесах”, а за кордон виїжджає зі своєю свитою на простеньких “Опелях”. З правильними начебто месиджами, але з поганою репутацією і страшно непривабливим дизайном. Це, наприклад, Молдова зі своїм іміджем “Тойоти” (скільки б не відкликали разів це авто через ті чи інші несправності, а імідж у неї все одно позитивний) може собі багато дозволити, український “Опель” – ні.

І якщо змоги замінити “Опеля” на того ж “Фольксвагена” зараз немає, то принаймні його можна нормально відремонтувати. Не секрет, що весь Захід зараз завмер в очікуванні того, як далі буде рухатись водій-президент. Ви, очевидно, помітили по останнім візитам до України (того ж Вестервелле), що навіть найбільш стурбовані ситуацією в Україні західні спікери зробили паузу. Чому? Тому що, по-перше, все частіше доводиться чути від західних співрозмовників обережні сподівання, що українська влада вже й сама зрозуміла: треба дати задній хід в політичній грі під кодовою назвою “Антикорупція”, оскільки репутаційні втрати від неї явно вищі, аніж здобутки. Причому, що всередині країни, що за її межами.

По-друге, у Брюсселі й Вашингтоні дуже сподіваються на те, що українські “водії” викинуть нарешті недолугий GPS-навігатор і будуть рухатись у й без того відомому євросоюзівському напрямку. Доказом цього мають стати останні вибоїсті кілометри, які Україна має подолати, щоб підписати Угоду про Зону вільної торгівлі з ЄС. Деякі західні партнери просто не хочуть нагнітати ситуацію навколо демократичних свобод, щоб це якимось чином не підірвало і без того крихкий переговорний процес (про це в наступному “Щоденнику”). Якщо останні півроку акцент Заходу робився виключно на внутрішньополітичній ситуації в Україні, а її зближення з Росією цікавило хіба найбільш критично налаштованих до різного роду перезавантажень з Москвою опініонмейкерів, то тепер, за моїми спостереженнями, економічна інтеграція за російським сценарієм цікавить європейські країни не менше в Україні, ніж стан зі свободою слова чи політичні переслідування. Інша проблема – це час, який поки що в ЄС працює на Північну Африку, а не на Україну.

І останній момент: так само, як імідж “Опеля” тримається на його простій надійності, імідж України на Заході тримається за рахунок того, що вона є демократичною. Це дуже чітко підтвердив два дні тому на відеоконференції, організованій Інститутом світової політики, ідеолог “м’якої сили”, гарвардський професор Джозеф Най. Як тільки вона стане авторитарною, як Білорусь, навіть репутація “Опеля” стане для неї захмарною мрією…

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “Дзеркала Тижня”«Есть у революции начало, нет у революции конца». Пафосна радянська пісня виявилася не зовсім точною. Рано чи пізно революції вмирають. Принаймні має свої межі захоплення ними. Ще шість років тому світ (як мінімум його західна частина) захоплювався помаранчевою революцією. Сьогодні естафета перейшла до арабських революцій, які вже два місяці не сходять з перших шпальт світової преси. Не залишається, звичайно, без уваги й Україна, чию революцію іноземні журналісти наводять як приклад. Проте аж ніяк не позитивний: дивіться, мовляв, друзі араби, на Україну, і робіть навпаки. Зачаровані хвилею революційних змін в арабських країнах не тільки мас-медіа, а й західні уряди. Так само, як іще півдесятиліття тому вони були заворожені помаранчевими подіями. При цьому несхоже, щоб в Україні усвідомлювали, що увага до арабських революцій несе в собі опосередковані загрози для нашої країни. І зовсім не ті, про які підозрюють у Києві.\
Арабські революції у внутрішньоукраїнській дискусії перетворилися на такий собі інструмент залякування. Опозиційні політики невтомно говорять про неминуче повторення революційних подій на українській землі у разі подальшого сповзання керівництва країни до авторитаризму. Але злякати подібний сценарій може лише в тому випадку, якщо арабські революції принесуть видимий позитивний результат. Якщо ж Єгипет, Туніс, Лівія стануть на шлях анархії та громадянської війни, то це швидше зміцнить авторитарні тренди керівництва України. Риторика в цьому разі буде цілком очевидною: поки влада арабських держав (нехай і недемократична) контролювала ситуацію, зазначені країни вписувалися в дугу стабільності.

Проте існує також інший бік медалі, на який поки що в Києві звертають не так багато уваги. А саме — як зміняться позиції України на міжнародній арені на тлі революцій в арабському світі? Наскільки вагомими та істотними для Києва виявляться можливі метаморфози в зовнішньополітичному підході Євросоюзу чи США внаслідок подій у Північній Африці?

Одним з перших на офіційному рівні спробував на це відповісти європейський комісар з питань розширення та європейської політики сусідства Штефан Фюле. На нещодавньому форумі з глобальної безпеки в Братиславі він сказав: „Дехто стверджує, що настав час не зосереджувати наших зусиль на Східній Європі для того, щоб ефективно реагувати на виклики в Південній Європі. Дехто описує ситуацію в Україні як „демократичний застій». Дозвольте мені внести ясність: відданість Євросоюзу поглибленню відносин з нашими партнерами на сході залишається непохитною“. На жаль, думку єесівського функціонера не можна вважати домінуючою. Прикро, але він один з небагатьох українооптимістів в органах влади Євросоюзу. З кожним днем таких дедалі меншає.

У неформальних бесідах дипломати, які представляють країни ЄС у Києві, признаються: не варто недооцінювати можливість зміни підходу до України. „Вже зараз багато хто в Євросоюзі визнає провал своєї східної політики. Білорусь є найяскравішим прикладом цього. Україна також не відповідає очікуванням столиць країн ЄС. Залишається лише Молдова, з якою Брюссель зараз пов’язує особливі надії, але це навряд чи доводить успішність усього східного виміру політики Євросоюзу. Отже, корекція підходу видається цілком реалістичною“, — поділився своїм баченням посол однієї з європейських країн.

Не на користь України свідчить і той факт, що Євросоюз зараз загалом розчарований своєю політикою сусідства. Провідні політики країн ЄС поставили клеймо „фіаско“ на співробітництві з диктаторами. Шведський міністр закордонних справ Карл Більд іще в січні, відразу після туніської революції, у своєму блозі написав: „У випадку з Тунісом цілком очевидно, що європейське співробітництво з північноафриканськими країнами провалилося. Озираючись назад, можна резонно запитати: чи були ми наполегливими у своїх вимогах стосовно поваги демократичних прав у Тунісі?“. Зі своїми зауваженнями виступив і глава фінського зовнішньополітичного відомства Александер Стубб.

Провал політики сусідства, мабуть, не готові визнати тільки в тих країнах, які найбурхливіше підтримували розвиток відносин з державами Північної Африки в рамках так званого Середземноморського союзу. Більше того, в лютому Франція і ще п’ять південних країн — членів ЄС заявили, що ЄС у контексті арабських повстань має виділяти менше коштів на пострадянські держави і більше — на середземноморські. У листі, адресованому главі європейської дипломатії Кетрін Ештон і підписаному міністрами закордонних справ Франції, Іспанії, Кіпру, Греції, Мальти і Словенії, йшлося: „Широкі народні рухи, які закликають до політичних, економічних та соціальних реформ у Тунісі і Єгипті, свідчать на користь посилення дій Євросоюзу щодо його південного сусідства“. У доданій аналітичній записці пояснювалося, що з 12 млрд. євро, які були спрямовані на реалізацію Європейської політики сусідства з 2007 по 2013 рік, лише 1,8 євро було витрачено на душу населення в Єгипті і сім євро — в Тунісі, порівняно з 25 євро в Молдові“. Подібну „асиметрію і диспаритет“, за словами складачів листа, „сьогодні важко виправдати й підтримати“. „Ці фінансові пакети повинні бути переглянуті у світлі нинішніх подій“, — резюмують ініціатори модернізації політики ЄС.

Українська дипломатія може, звичайно, себе заспокоювати, що революційна істерія в ЄС рано чи пізно закінчиться і все знову повернеться на круги своя. Можна також сподіватися, що ці зміни зовсім не торкнуться України. Можна далі заявляти, що в нас зразкова демократія, а всі, хто думає інакше, куплені опозицією. Можна ображено констатувати, що Україна і без того була не надто розпещена євросоюзівськими коштами: приміром, у рамках проекту „Східне партнерство“ ЄС запропонував усього 600 млн. євро для шести країн на три роки. Відомо також, що у травні не відбудеться саміт „Східного партнерства“. Усе тому, що на ці дні у Франції заплановано зустріч глав держав G8. Проте і з цього приводу навряд чи в Києві битимуть на сполох: до „Східного партнерства“ Україна з самого початку поставилася з прохолодою, не бачачи в ньому ніякої додаткової вартості. Існує також думка, що цьому проекту не дасть померти Польща, яка разом із Швецією виступила три роки тому ініціатором нового формату східної політики Євросоюзу. В другій половині цього року Варшава головує в ЄС, а тому навряд чи дозволить загинути своєму дітищу (тим більше що саміт „Східного партнерства“ має відбутися восени саме в Польщі).

Усе це, звичайно, може заспокоювати, але брюссельська бюрократія цього тижня виробила новий документ, який може стати основою більш глибоких змін у зовнішній політиці ЄС. Його назва — „Партнерство заради демократії та спільного процвітання з Південним Середземномор’ям“. Його підготували спеціально до екстреної зустрічі ЄС, що відбулася вчора у Брюсселі. Головна ідея документа така: Євросоюз більше не має наміру фінансувати всіх і вся. Новий підхід базуватиметься на стимулах: „Ті країни, які йтимуть далі і швидше шляхом реформ, зможуть розраховувати на більшу підтримку з боку ЄС“. Спрощуючи, таку політику можна окреслити короткою реплікою — more for more (більше за більше). У цьому полягає принцип диференціації. У той самий час, зазначається в документі, якщо якась країна згортатиме узгоджений план реформ, то ЄС переспрямує свою підтримку на інші, надійніші держави.

Якою мірою це стосується України? Поки що ніякою. Якщо, звісно, нова стратегія ЄС не набуде ширших рамок і не пошириться на всю політику сусідства. До слова, офіційний Київ може не тішити себе сподіванням, що ЄС готовий пожертвувати своїм інтересом до демократичних цінностей на користь реформ. „Політичні та економічні реформи повинні йти пліч-о-пліч і допомагати в забезпеченні політичних прав і свобод, підзвітності та співучасті. ЄС має бути готовим запропонувати більшу підтримку тим країнам, які готові працювати над спільним порядком денним, а також переглянути підтримку, коли країни зійдуть з цього шляху“, — йдеться в документі, який стосується політики ЄС щодо країн Північної Африки. Але вже наприкінці квітня Єврокомісія мала оприлюднити свої плани перегляду всієї політики сусідства, і не виключено, що цей пасаж стане основою нового документа.

Демократичний чинник може отримати нові акценти і в зовнішній політиці США. Недавня стаття двох колишніх послів Штатів в Україні Стівена Пайфера і Вільяма Тейлора в The New York Times яскраво продемонструвала, що принцип демократії залишається наріжним каменем при побудові відносин з офіційним Києвом. Україна вже одного разу намагалася випробувати Сполучені Штати в цьому напрямку — під час другого терміну президента Леоніда Кучми. Повернути увагу, але аж ніяк не симпатію Вашингтона екс-президентові вдалося лише після відправки українських солдатів спочатку в Кувейт, а пізніше в Ірак. При цьому спроби адміністрації Кучми отримати План дій щодо членства в НАТО так і не увінчалися успіхом: Захід був категорично проти підвищення рівня відносин з президентом, далеким від сповідування демократичних цінностей. У коментарі DT.UA Вільям Тейлор підкреслив: „Україна повинна повернутися на шлях демократичного управління та верховенства права“. „Багато хто на Заході боїться, що Україна, яка була демократичним лідером у минулому і може ним стати в майбутньому, скочується з демократичного шляху. Якщо Україна повернеться на нього, то Захід і весь світ їй аплодуватиме“, — резюмував колишній посол.

У США тепер розгублені й не зовсім розуміють, як слід реагувати на зміни в арабському світі. Але американському керівництву вже дісталося за те, що Вашингтон кілька десятиліть підтримував авторитарного Хосні Мубарака. Чи захоче Барак Обама (та й не тільки він) і далі ризикувати своїм іміджем, підтримуючи стосунки з лідерами, які мають ексклюзивне уявлення про демократію?

Докладніше про вплив арабських революцій на зовнішньополітичні позиції України DT.UA відповіли відомі експерти з Варшави, Вашингтона і Брюсселя.

Ян ПЄКЛО, директор Фонду польсько-українського співробітництва PAUCI, Польща:

— Арабські революції, безперечно, спричинять зміни політики ЄС стосовно сусідніх країн. Очевидна картина: тоді, коли арабські країни борються за велику свободу і демократію, у Східній Європі (за винятком Молдови) ми спостерігаємо протилежну тенденцію — консолідацію влади та зростання авторитарних проявів. Це особливо помітно в Білорусі, Україні і Росії. Подібна ситуація не дивує, адже південні країни ЄС зацікавлені в забезпеченні свого геополітичного інтересу з допомогою спрямування надзвичайних фондів повсталим регіонам Північної Африки.

На жаль, ЄС і США були зовсім не готові до такого сценарію, тому їхня реакція на розвиток подій хаотична, не упереджувальна. У цьому контексті „Східне партнерство“ може стати жертвою цього процесу. Але якщо Брюссель вирішить спрямувати свою увагу й фонди виключно на Південь, залишивши Східну Європу беззахисною перед втручанням Росії, ми зможемо вже невдовзі побачити подібні революційні сценарії й на Сході. Не секрет, що східні європейці, а також російські й китайські лідери відстежують процеси в повсталих арабських державах з увагою і страхом. У столицях цих країн групи експертів уже почали працювати над аналізом арабських революцій, щоб виробити контрзаходи для виключення таких сценаріїв у себе.

Арабська революція — явище, порівнянне тільки з польською „Солідарністю“ та падінням Берлінського муру. Ця революція відкриває шлях для драматичних і позитивних (хоча й у довгостроковій перспективі) змін у Північній Африці й на Близькому Сході. Спільнота демократій має бути готова до цієї нової перспективи. ЄС у співробітництві зі США (реакція Вашингтона здається менш хаотичною й більш послідовною) має сфокусувати увагу на підготовці стратегії для всього регіону свого сусідства. Брюсселю варто збалансувати запити з боку Іспанії, Італії, Португалії та Франції з політикою „Східного партнерства“. Арабська революція чітко показала, що ініціатива стосовно створення Середземноморського союзу була провальною. Істотні кошти було надано як пряму бюджетну підтримку не тим людям і не в той час. Такий самий механізм (Інструмент європейського сусідства і партнерства) спрямував кошти в бюджети східних партнерів ЄС, і результат виявився фактично таким же. Це означає, що ЄС повинен швидко переосмислити свою політику надання допомоги й створити новий механізм для підтримки громадянського суспільства обох регіонів — Північної Африки та Східної Європи. Існують хороші моделі, з яких можна було б брати приклад, — Національний фонд підтримки демократії (American National Endowment for Democracy) і Freedom House. Польща зі своєю спадщиною „Солідарності“ має запустити процес розробки нової концепції для розвитку стратегії ЄС з надання підтримки. Інвестування в громадянське суспільство неодноразово доводило, що це хороший вибір. Центральна Європа — один з найкращих прикладів такої практики. Так званий прагматичний підхід, що призвів до поразки політики ЄС стосовно авторитарних режимів у сусідніх країнах, має бути замінений на „демократичний порядок денний“. Це єдина довгострокова стратегія, яка може реально працювати.

Стівен ПАЙФЕР, посол США в Україні (1998—2000 рр.), США:

— Демократичне відкочування за останній рік має свою ціну для українців і для зовнішньої політики Києва, оскільки воно зашкодило іміджу України на Заході. Європейський Союз зосередився навколо критичних внутрішніх питань, і не схоже, щоб у нього було багато часу для стратегічних роздумів над тим, яку політику проводити стосовно своїх східних партнерів. У цьому сенсі Україну можна розглядати як країну, що рухається в неправильному напрямку відносно демократії; і буде значно складніше чиновникам ЄС (які виступають за більш послідовну політику щодо України) переконати своїх лідерів далі підтримувати Київ.

Україна стоїть перед такою ж проблемою й у Вашингтоні, де зовнішньополітичний порядок денний повний нагальних питань. Знайти час для України надто складно, і стає ще складніше, коли є сприйняття, що керівництво України рухається в протилежний від демократії бік.

Останні події в арабському світі не полегшують життя Україні. По-перше, драматичні події в Північній Африці і на Близькому Сході останніх двох місяців означають, що ще більше питань з’явиться на порядку денному в Брюсселі та Вашингтоні, водночас вони витіснять Україну. По-друге, ці події пробудили сподівання, що арабські держави можуть — ще треба буде, звичайно, з’ясувати, чи вони це робитимуть, — рухатися в напрямку створення більш демократичних спільнот на відміну від того, що відбулося в Україні за минулий рік.

Усе це має стурбувати українське керівництво, якщо воно хоче, як воно заявляло в 2010-му, встановити баланс у своїх відносинах з Росією і Заходом.

Ендрю РЕТТМАН, EUObserver.com, Бельгія:

— Гадаю, ви побачите, що справи йдуть, як звичайно, від найнижчого рівня до середнього: представники Європейської служби зовнішньої дії та Посольства ЄС у Києві продовжуватимуть писати свої звіти, як і колись; переговори щодо Угоди про асоціацію та Поглиблену і всеосяжну зону вільної торгівлі продовжаться; двосторонні робочі групи і далі зустрічатимуться. Але хто читатиме або виконуватиме всі ці звіти? Думаю, що Україна втратить увагу лідерів ЄС до того, як закінчиться війна в Лівії, так само як вона втратила увагу з боку іноземних мас-медіа. Це природно й дуже просто.

З приводу „Східного партнерства“. Немає жодного ризику, що воно помре через переспрямування допомоги на Південь. Якщо „Східне партнерство“ й помре коли-небудь, то не через гроші. Там було дуже мало грошей ЄС із самого початку. Майбутнє головування Польщі буде позначене боротьбою за те, щоб припинити будь-які подібні рухи Франції. У кожному разі головне переосмислення Європейської політики сусідства, спровоковане кризою в Північній Африці, може стати стимулом для того, щоб „Східне партнерство“ було більш ефективним, особливо в контексті пропозиції, озвученої в ЄС на цьому тижні, — «гроші за реформи». Після свого жахливого провалу в Магрибі, я вважаю, що ЄС буде уважнішим, щоб захистити скромний успіх на Сході, — прикладом цього слугує Молдова.

Фото forums.islamicwakening.com

Стаття аналітика Інституту світової політики Катерини Зарембо для “Business Ukraine”Чи вплинуть арабські революції на демократичний розвиток України? Які уроки потрібно винести українській владі з подій у Північній Африці?\
Повну версію статті читайте тут

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для тижневика “Дзеркало тижня”Міністрові закордонних справ Гідо Вестервелле останнім часом не дуже щастить. Рейтинг його партії в Німеччині стрімко падає. Його особиста діяльність як міністра закордонних справ у німецьких політиків та експертів зазвичай викликає реакцію з двох слів — no comment.\
Навіть із візитом до України фортуна віце-канцлерові Німеччини не дуже всміхнулася. Ще з листопада, з часу узгодження термінів візиту до Києва, німецька сторона висловлювала одне-єдине серйозне прохання: президент Янукович має бути в Києві і має зустрітися з німецьким міністром. Інші зустрічі на Банковій політика Вестервелле з об’єктивних причин не цікавили. Хто б міг подумати, що коли справа дійде до візиту, Віктора Федоровича прооперують на коліні. І все ж, по певних роздумах, німецька сторона вирішила візит не переносити. На це було щонайменше кілька поважних причин. І йдеться не лише про те, що востаннє німецький міністр закордонних справ відвідував Україну з візитом у 2009 році (причому це був ще Штайнмайєр і в компанії з польським міністром Сікорським). І не лише про те, що Німеччина хотіла продемонструвати: на Північній Африці для неї світ клином не зійшовся.

По-перше, німці не могли перенести приїзд свого міністра до Києва на двадцяті числа березня, як пропонували українські колеги, бо тоді міністра Вестервелле більше цікавитиме не східна політика Євросоюзу, а регіональна німецька політика: відбуватимуться важливі для його партії земельні вибори. Вестервелле й так побив усі рекорди: мало кому з німецьких політиків вдавалося так втратити довіру, перебуваючи на посаді міністра закордонних справ. Зазвичай це крісло було чудовим місцем для утримання власної політичної популярності: міністр роз’їжджає світом, постійно перебуває в об’єктивах телекамер і зовсім не причетний до вирішення найбільш рейтинговбивчих соціальних питань.

По-друге, міністр не міг відкласти свій візит до Києва на більш пізній термін, оскільки мав донести досить термінові, як на погляд Берліна, сигнали. Їх два. Перший стосується внутрішньополітичної ситуації в Україні. Німецька сторона хотіла б отримати більше доказів того, що допити й арешти представників уряду Юлії Тимошенко не є політично мотивованими. І, хоча пан Вестервелле навряд чи міг би додати щось суттєво нове до того, про що раніше публічно заявив державний секретар німецького МЗС пан Хойєр, — важливо інше: одна річ, коли такі критичні слова звучать із вуст держсекретаря МЗС, а інша — коли вони звучать із вуст віце-канцлера Німеччини. Тим більше під час безпосереднього візиту до Києва. До речі, німецька сторона, анонсуючи візит, заздалегідь підкреслено повідомила про зустрічі свого міністра з представниками української опозиції (таких зустрічей було дві: одна — з Ю.Тимошенко, інша — з А.Гриценком, В.Наливайченком, П.Порошенком, Б.Тарасюком та А.Яценюком).

Питання досить специфічної війни з корупцією — те, що справді цікавить сьогодні німців в антидемократичних українських трендах. На відміну, скажімо, від ситуації зі свободою слова. Німецький міністр апріорі не бажав акцентувати в Києві на цьому сюжеті, оскільки в Берліні, за нашою інформацією, не вважають його таким похмурим, як про це заявляють деякі представники опозиції чи громадянського суспільства.

Загалом, Вестервелле став ще одним західним гостем, котрий потрапив у майстерно розставлену українською владою пастку. З одного боку, нікому на Заході не хочеться, аби Україна перетворювалась у ще одну Білорусь. З іншого —західні колеги, приїжджаючи до української столиці, не хочуть відлякати й налаштувати проти себе Януковича і Ко своїм менторським тоном. «Це завдання вашого народу — вирішувати, яким шляхом іти. Ми не вбачаємо у собі вчителів чи наставників, ми вбачаємо рівних партнерів», — акуратно пояснював після промови в Київському університеті імені Тараса Шевченка Вестервелле.

Говорити про абстрактні для українського керівництва, але природні для західних суспільств речі на кшталт цінностей та свободи Вестервелле спонукали і вже згадані вище революційні цунамі в Північній Африці, після яких тема демократизації, схоже, набуває другого дихання навіть у найбільш прагматично налаштованих західних столицях. Якщо ти говориш про рух до свободи та демократії — ти автоматично потрапляєш у міжнародний мейнстрим, і на тебе мимоволі звертають увагу.

Для України це має свої плюси та мінуси. З одного боку, це означає реанімовану на Заході увагу до хоча й мінімальних, та все ж здобутків помаранчевої революції. З іншого, дух свободи у Північній Африці вже трансформувався у бажання країн Південної Європи спрямувати левову частку уваги та грошей Європейської політики сусідства саме на південних, а не на, скажімо, східних сусідів ЄС. Україну така чергова переорієнтація аж ніяк не може тішити. Наші німецькі співрозмовники стверджують, що Німеччина не належить до тих країн, котрі виступають за таку зміну пріоритетів, і робитиме все можливе, аби було знайдено розумний консенсус у цьому питанні.

Крім того, незайвою для Вестервелле була й певного роду дипломатична реабілітація після невдалої миротворчої місії до Мінська, яку він здійснював спільно з польським міністром закордонних справ Сікорським напередодні тамтешніх президентських виборів. Результат оборудки „гроші в обмін на демократичні вибори“ добре відомий, і, як подейкують мої німецькі співрозмовники, Вестервелле сприйняв поразку в Білорусі досить болісно на персональному рівні. Україна може певною мірою компенсувати невдале демократичне щеплення Білорусі. Як саме? З приходом весни у деяких західних столицях відчули і певну відлигу на печерських пагорбах у Києві. Так, скажімо, після візиту минулого тижня держміністра МЗС Німеччини до України та його зустрічі з Сергієм Льовочкіним у німців склалося враження, що українська влада й сама вже не рада розпочатій нею ж усій цій „антикорупційній“ кампанії проти Тимошенко й Ко і тепер шукає можливість гарно вийти з явно провальної для неї в міжнародному плані гри.

Другий, не менш важливий і досить терміновий сигнал, який хотів донести Вестервелле у Києві, стосується євроінтеграційних справ України. А саме — підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з Євросоюзом ще нинішнього року. У Берліні вважають, що саме тепер Україна має мобілізуватися на всі 100%, аби не втратити такий шанс. Це в теорії Німеччині байдуже, в якому напрямі Україна інтегруватиметься, — на практиці німцям явно не подобається ситуація, коли в них забирають пульт дистанційного керування справами чи то Євросоюзу, чи його східного сусідства. Зокрема й тоді, коли це роблять дружні росіяни. У Німеччині (як і в багатьох інших західних країнах) досі не можуть зрозуміти, чи українська влада справді націлена підписати Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС у нинішньому році, чи просто не може знайти підходящого приводу, щоб акуратно з цієї теми зістрибнути. Візит делегації на чолі з Андрієм Клюєвим до Брюсселя розглядався у цьому контексті Німеччиною як своєрідний тест.

Вестервелле ж у Києві явно намагався вибити козир із рук тих українських стратегів, котрі продовжують експлуатувати затертий до дір аргумент „у Європі нас ніхто не чекає“, аби збити темп у діалозі з ЄС. На лекції в університеті він зірвав оплески присутніх, якось не по-німецьки чітко проартикулювавши: „Ви, якщо цього бажаєте, маєте європейську перспективу. Ви, якщо бажаєте, маєте стати частиною об’єднаної Європи“. І хоча насправді Вестервелле просто повторив те, що написано у програмі його партії, — все ж такі публічні зізнання від політиків Німеччини, котрі не претендують, а обіймають топові посади в країні, почуєш не часто.

Як і публічні зізнання, що для Німеччини Україна — найважливіший партнер „Східного партнерства“. Це особливо показово на тлі загального захоплення в Євросоюзі Молдовою. „Порівнювати ці дві країни просто некоректно: Україна для нас має зовсім інший статус, аніж Молдова“, — довелося почути від одного поважного німецького співрозмовника в Берліні.

Друга солодка пігулка стосувалася болючого для україно-німецьких відносин візового питання. Міністр розповідав під час свого візиту до Києва, яким великим „адвокатом відкритості“ (зокрема й кордонів) він є, правда, замість простору без віз чомусь говорив про „спрощення видачі віз“, що явно не стикується з лозунгом української влади „дайош безвізовий режим до Євро-2012“.

Хоча насправді слово німецького міністра закордонних справ не є ключовим як у питанні європейської перспективи для України (канцлер Меркель, подейкують, має трохи іншу думку з цього приводу, а ключові зовнішньополітичні рішення все ж таки приймаються в її канцелярії), так і в питанні безвізового режиму. Експертам, обізнаним із внутрішньо-німецькими нюансами в цьому питанні, добре відомо: із зазначеного приводу потрібно працювати не з „зовнішньополітичною“ Німеччиною (МЗС, комітет з закордонних справ бундестагу), а з „внутрішньополітичною“ (МВС, громадська думка etc). Однак поки що німці пропонують сконцентруватися на тому, що справді «горить». А це — зона вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Фото Андрія Товстиженка, Zn.ua

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для The New York Times/International Herald TribuneУ середу двоє колишніх Послів Сполучених Штатів Америки в Україні поділилися своїм баченням першого року президенства Віктора Януковича в Україні на сторінках International Herald Tribune. Вони стверджували, що євроінтеграційний курс українського Президента стримують його антидемократичні дії. Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики в Києві, долучилася до цієї дискусії.\

Після першого року президентства Віктора Януковича може скластися враження, що з однієї держави Україна утворилися дві.

Перша Україна – це та, яку представляють світові Президент та його прихильники. Ця Україна досягла політичної стабільності, реформи в ній йдуть повним ходом. Кампанія проти корупції є чи не найефективнішою в світі. Ця Україна залишається відданою демократичним цінностям, а ті, хто вказує на певні авторитарні тенденції насправді просто намагаються дискредитувати цю Україну на міжнародній арені. Європейська інтеграція залишається пріоритетом для України, проте водночас їй вдалося налагодити зіпсовані останніми роками відносини з Російською Федерацією.

Інша Україна постає в інтерпретації представників опозиції та громадянського суспільства. У цій державі стрімко зростають авторитарні тенденції, згортаються основні права та свободи. У цій Україні Януковичу знадобився лише рік, щоб прибрати до рук усі важелі державної влади – навіть Владімір Путін у Росії працював над цим кілька років. Боротьба з корупцією використовується як прикриття переслідувань політичних опонентів. Ця Україна відновила відносини з Росією лише за рахунок колосальних поступок.

Насправді, те, що кожна зі сторін просуває своє бачення України має кілька переваг.

По-перше, сучасна українська влада турбується про свій імідж в Вашингтоні і Брюсселі – вона не бажає, щоб до України ставилися як до Білорусі-лайт. Вона прагне переконати західних лідерів, що Україна залишається демократичною державою, з тією лише відмінністю, що якщо за Президента Ющенка демократія означала хаос, то за Президента Януковича демократія є синонімом порядку.

Українським можновладцям також важливо, щоб Україну не сприймали як маріонетку Росії. Вони так багато говорять про європейську інтеграцію не в останню чергу тому, що чим швидше їм вдасться зв’язати себе певними зобов’язаннями з ЄС, тим легше їм буде встояти перед тиском РФ, яка намагається втягнути Україну у свої економічні інтеграційні проекти.

Друга перевага – це те, що влада, як би їй цього не бажалося, не може ігнорувати «іншу» Україну. Громадянське суспільство в Україні є набагато активнішим та потужнішим, аніж в будь-якій іншій країні регіону.

Найбільшим викликом для українського громадянського суспільства є уникнути маргіналізації, як це трапилося в Білорусі. Це не так легко, якщо врахувати те, що за перший рік Януковича при владі стало очевидним, що головний інструмент сучасної влади в Україні – це страх.

Це стало зрозумілим вже тоді, коли прем’єр-міністр України Микола Азаров, виступаючи на конференції в Ялті минулого року, сказав приблизно наступне: «Страх є одним з головних людських інстинктів, і він має працювати». Будь-який крок влади – арешти і допити опозиційних лідерів, постійні набіги податкової поліції в офіси приватних підприємців – все це має єдину мету: поширити страх. І не лише в опозиційному середовищі, але й всередині самої влади. Ні для кого не таємниця, що деякі провідні можновладці поділяють різні позиції, але тримають свої погляди при собі.

Які уроки для себе має зробити Захід після першого року президентства Віктора Януковича?

У Заходу не залишається іншого вибору, аніж мати справу з тими політиками, які наразі є в Україні. Це не означає, що потрібно вести переговори лише з представниками Адміністрації Президента, є й інші урядовці, які відкриті до прагматичного та ефективного діалогу.

Потрібно зробити все, щоб показати антидемократичним ідеологам, що навіть якщо санкції за прикладом Білорусі сьогодні Україні не загрожують, ситуація може докорінно змінитися в будь-який момент.

Допоки Україна все ще хоче вважатися демократичною, європейською державою, а Президент Янукович не хоче, щоб його плутали з білоруським колегою Александром Лукашенком, офіційні представники Заходу повинні докласти всіх зусиль, щоб донести до українського Президента наступний месидж: вони також сподіваються, що Янукович не стане українським Лукашенком, і якщо він серйозно поставиться до таких побоювань та здійснить необхідні кроки, цього ніколи не станеться.

Стаття Віктора Шлінчака, Голови Наглядової ради Інституту світової політики для EurActivБрюссель матиме цього тижня чудову нагоду продемонструвати наскільки Україна справді важлива для Європейського Союзу. Ця можливість виникне завдяки візиту до столиці Бельгії української урядової делегації на чолі з Першим віце-прем’єр-міністром Андрієм Клюєвим, метою якого є з’ясування найбільш проблемних питань, які стоять на заваді підписанню між Україною та ЄС Угоди про Зону вільної торгівлі. \
Європейський Союз має виявити максимальну гнучкість в переговорах з Україною, для того щоб попередити сценарій її подальшої економічної інтеграції в рамках СНД. Росія розраховує на підписання договору про Зону вільної торгівлі в рамках СНД уже в травні цього року.

Зона вільної торгівлі з ЄС – це вже більшою мірою не економічний, а політичний виклик для обох сторін. Прориву на західному напрямку сприяє незначне похолодання стосунків між офіційним Києвом та офіційною Москвою. Втім, це більше закономірний процес, а не щось надзвичайне. Команда нового українського Президента Януковича через рік після приходу до влади стала ще більш неоднорідною, ніж це здавалося під час виборів.

Більшість українських олігархів все ще мріють виглядати в західному суспільстві «гарними хлопцями», а не нахилятися в лакейській позі перед Росією. І це дає Україні шанс не бути де-факто у зоні впливу Росії, що передбачали аналітики після перемоги Януковича наприкінці лютого 2010. Так, в його найближчому оточенні досі ще багато проросійськи налаштованих чиновників (в першу чергу Сергій Льовочкін, який очолює Адміністрацію Президента), але сам Янукович бажає витримати деякий баланс у відносинах як з Росією, так і з Європою.

Подібне українська історія вже знала у минулому десятилітті, коли президент Кучма заявляв про «багатовекторність» України, при цьому не втомлюючись підкреслювати, що його країна здатна тримати «марку» і в Брюсселі, і в Москві, і в Вашингтоні. Частково це виходило непогано, допоки Кучма не потрапив у міжнародну ізоляцію після загибелі журналіста Гонгадзе. Віктор Янукович придумав своє розуміння так званої «стратегічної рівноваги України», яка тепер ніби є орієнтиром зовнішньої політики.

Янукович наївно робив ставку на те, що таким чином він зможе підтримувати однаково гарні стосунки і з Росією, і з Заходом. Однак, не прорахував, що політична стабільність за рахунок відходу від демократичних принципів в західних столицях не сприймається. Вибіркове правосуддя, тиск Служби безпеки на громадянське суспільство і медіа спровокували різку критику, а затягування з реформами, які обіцяв Янукович під час своєї виборчої кампанії поставило під сумнів можливість їх реалізації.

Чому за поки що невдалі реформи повинен відповідати тільки Президент? Відповідь проста: після чергової зміни Конституції України Президент Янукович де-факто очолив виконавчу владу, відповідно поклав на себе відповідальність за ситуацію в країні. Ситуацію, яку в соціальному контексті важко назвати оптимістичною: спостерігається ріст інфляції, цін на продукти харчування, комунальні платежі. Все це в сукупності лягає тягарем на рейтинг Президента.

Очевидно, що Янукович уже думає про новий якісний прорив. В усякому випадку, саме з цим пов’язують можливі кадрові зміни. В апараті Президента і частково в уряді дійсно може відбутися апгрейд, щоб економічні, судові, пенсійні реформи, про які говорив Янукович протягом минулого року набули смислового значення. Для цього він, як кажуть в його оточенні, планує провести кадрові перетрубації, щоб зменшити роль одіозних представників Адміністрації та уряду за рахунок людей з репутацією ефективних менеджерів. Інша справа, що таких в президентському оточенні дуже мало. Вважається, що така практика може допомогти не тільки втримати рейтинг Януковича, але й переконати в щирості намірів Президента проводити реформи.

Що мається на увазі? Це очевидні речі – від створення нормального клімату із залученням інвестицій в країну, до реалізації плану підписання договору про Зону вільної торгівлі з ЄС. Останнє могло б стати першим з досяжних проектів Януковича. Можливо, саме тому він висловився про підсилення переговорної групи, яка виїхала в Брюссель для участі в черговому раунді переговорів. Перший віце-прем’єр Клюєв вважається в Україні гарним переговорщиком. Хоча українська сторона прекрасно розуміє: поставлене перед урядовою делегацією завдання – забезпечити інтерес українських товаровиробників – досить складне, адже крім посиленого тиску Росії йде серйозний тиск на уряд сільськогосподарського лоббі.

Сьогодні Україна занепокоєна в першу чергу позицією ЄС щодо квотного принципу поставок аграрної продукції на ринок Європейського Союзу, оскільки учасники переговорів зі сторони ЄС хочуть передбачити досить жорсткі квоти, українській делегації прийдеться непросто. Тим більше, що терміни, які Президент поставив перед урядом щодо підписання Угоди про Асоціацію між Україною і ЄС до кінця року, серйозно піджимають. З іншої сторони, підписана Угода може стати чи не єдиним вагомим досягненням команди Януковича до парламентських виборів 2012 року, оскільки безвізовий режим, який він обіцяв до футбольного чемпіонату Євро-2012, виглядає нереальним.

Оригінал читати тут