Архіви: Публікації

Днями громадянка Польщі зробила неординарний вчинок: в одному з ресторанів Тернополя вона повісила копію тризубу, виготовлення якого замовила у місцевих майстрів. Попередню зменшену копію українського герба спалив її син, який попросив вибачитися за свій вчинок

Вміння вибачати та вибачатися у двосторонніх відносинах, тим паче – таких часом драматичних, як польсько-українські, на мою думку, є визначальним. Ми не в змозі переписати драматичні сторінки взаємин двох народів, але можемо прагнути їх осмислити без навішування ярликів та директивного визначення винних. Сьогодні двосторонні відносини України та Польщі не завжди відповідають формату стратегічного партнерства, в Україні не спостерігається зростання антипольських настроїв. Тому слова міністра закордонних справ Яцека Чапутовича про зацікавленість світу у стабільній та незалежній Україні знайшли відгук у середовищі українських політиків та експертів.

Хоча  події останніх місяців дозволяють говорити, що Польща перестала бути адвокатом України, і у неї, на жаль, не бракує проблем у взаєминах з Європейським Союзом, які контрастують з проєвропейськими настроями багатьох поляків. Втім,  Україна не перестала бути захисником Польщі та інших держав Старого Світу, прийнявши на себе перший, найстрашніший удар гібридної російської агресії.

Кремль вправно використовує больові точки нашої історії для розпалювання ворожнечі, зростання рейтингів радикально налаштованих політиків по обидва боки кордону. Проте виглядає куди більш показовим відновлення коштом української громади пам’ятника полеглим під час Другої світової полякам у Гуті Пеняцькій. Цивілізовані люди не воюють з пам’ятниками та шукають порозуміння у питанні демонстрації поваги до померлих. Звісно, цікаво спостерігати за тим, як під час запеклих дискусій повноваження українського Інституту національної пам’яті віртуально збільшуються до його польського аналогу, хоча, заради справедливості, наголошу: схожі за назвою інституції перебувають у різних вагових категоріях у питаннях впливу на суспільно-політичне життя наших країн.

Проте не лише історична пам’ять у різних її проявах сьогодні домінує у порядку денному двосторонніх відносин. Значна кількість українських трудових мігрантів у Польщі має бути не проблемами, а новими можливостями для польської економіки, якій бракує робочих рук. Вони суттєво допомагають власним родинам в Україні, знімаючи гостроту низки соціальних проблем. Тому виглядає логічним не просто забезпечувати для громадян України можливість працювати у належних умовах, але і мати можливість культурно розвиватися, підтримувати зв’язки з Батьківщиною.

До речі, військово-технічна співпраця України та Польщі є запорукою зміцнення безпеки у Європі, як і функціонування польсько-українсько-литовської бригади імені князя Костянтина Острозького. Впевнені, що безпековий сектор співпраці продовжить динамічно розвиватися і надалі. Вважаю вкрай необхідним підсилити взаємодію шляхом активізації співпраці правоохоронців України та Польщі насамперед у протидії спрямованим на розпалювання міжнаціональної ворожнечі провокаціям у прикордонні.

Хочу наголосити на позиції концерну PGNiG, який перший допоміг «Нафтогазу України» під час спроби Росії розв’язати чергову газову війну проти України. Спільними зусиллями енергетичну безпеку Європи убезпечено від агресивних дій російської газової монополії. Але зупинятися на цьому не варто, оскільки перспектива інтенсивного використання української ГТС могла б суттєво підсилити проект Тримор’я. Польща та Україна, які утворюють осердя Чорноморсько-Балтійського регіону, мають забезпечувати поступове розширення співпраці у цьому регіоні. Власне, за допомогою Варшави можна розраховувати і на розширення співпраці України з країнами Вишеградської четвірки.

Нещодавня  дискусія у Києві за участю польських та українських дипломатів та представників експертного середовища, серед іншого, створює належні передумови для двостороннього партнерства у справі деокупації Криму. Сподіваюсь, що позиція Польщі як непостійного члена Ради Безпеки ООН щодо ключових проблем міжнародних відносин стане логічним продовження роботи України у цій якості. Вже традиційно модераторами двостороннього діалогу виступають Президенти наших країн, вірогідно, що і 2018 року Анджей Дуда та Петро Порошенко залишатимуться у постійному контакті.

У дипломатії не буває безхмарних відносин, проте сучасний світ вимагає швидкого вирішення тактичних проблем заради стратегічного просування до нових висот. Саме тому спроможність порозумітися дозволить Польщі та Україні стати сильнішими, узгоджено даючи відповідь на виклики сучасного світу.

Автор: Євген Магда, директор Інституту світової політики

Опубліковано на сайті “Главком“

Незважаючи на європейський вектор політики Вірменії, Росія продовжить постачати їм зброю

9 квітня відбудеться інавгурація нового президента Вірменії Армена Саркісяна. Ймовірно чинний президент Серж Саргсян стане прем’єр-міністром. Майбутня політика країни не передбачатиме зменшення закупівлі російської зброї. Про це розповів Євген Магда, директор Інституту світової політики, під час прес-конференції у прес-центрі «Главкома».

Новий президент Вірменії Армен Саркісян не є вихідцем з Нагірного Карабаху на відміну від двох попередніх президентів – Роберта Кочаряна та Сержа Саргсяна. Новообраний президент матиме представницькі функції. На думку правлячої Республіканської партії, він найбільше підходить на посаду лідера нації.

Магда зазначає, що на думку вірменських аналітиків є тенденція до створення суперпрем’єрської республіки. «Серж Саргсян, який 10 років був президентом, з великою вірогідністю стане прем’єр-міністром, і відповідно збереже важелі впливу на ситуацію в країні», – розповів директор ІСП.

Він переконаний, що зв’язки з РФ буде збережено, незважаючи на задекларований європейський вектор розвитку країни.

«Росія продовжить нарощувати постачання зброї до Вірменії: на це є попит і є потужна російська пропозиція. Наголошу на тому, що не менші, а можливо більші обсяги зброї Росія продає і Азербайджану, що створює відповідний фактор напруженості в регіоні», – прокоментував експерт.

Магда також нагадав, що підписана минулого року угода про всеосяжне партнерство між Вірменією та Європейським Союзом, свідчить про протиріччя у зовнішній політиці Єревану.

«Якщо Україну, Грузію і Молдову можна назвати країнами, які остаточно визначилися зі своїм європейським вектором на сьогодні, то для Вірменії ця угода демонструє певну різновекторність, а також те, що вона не повністю залежна від РФ», – додав він.

Як повідомлялося раніше, в рамках саміту «Східного партнерства», що проходив 24 листопада 2017 року, відбулося підписання угоди про всеосяжне і розширене партнерство між Республікою Вірменія та Європейським Союзом. Документ підписали глава МЗС Вірменії Едвард Налбандян і Верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Федеріка Могеріні. Згідно з документом країна офіційно бере на себе зобов’язання боротися з корупцією і рухатись в бік Євросоюзу.

Пропонуємо переглянути повне відео з прес-конференції: 

Опубліковано на сайті “Главком“

Майбутня зустріч спецпредставника США по Україні Волкера і помічника Путіна Суркова багато в чому залежатиме від того, чи буде Росія висувати якісь свої ініціативи щодо врегулювання конфлікту на Донбасі.

Таку думку сайту “24” висловив директор Інституту світової політики Євген Магда.
Тоді Україна і Захід будуть якось реагувати на дії Росії. Якщо Кремль нічого не робитиме, то виникає питання, чи взагалі буде мирний процес і миротворці? На офіційному рівні в Україні є певний оптимізм з цього питання. Але є багато сумнівів. Росія продовжить маневрувати, тягнути час, щоб дочекатися можливої зміни влади в Україні після виборів у 2019 році, і тоді розроблятиме нові плани, – переконаний Євген Магда.

Тому, за його словами, наразі великого прориву у відносинах між Україною, Заходом і Росією щодо врегулювання збройного конфлікту не буде. І зустріч Волкера і Суркова під питанням. Зокрема, зазначає Магда, повноваження спецпредставника Волкера після зміни Держсекретаря США (замість Рекса Тіллерсона призначений Майк Помпео – “24”) залишилися. А що стосується повноважень Суркова після чергового обрання Путіна президентом – невідомо. Сурков – помічник Путіна, а не спецпредставник по Україні.

“Росія може шукати такого переговірника, який би був Волкеру незручним. Тому що не збирається домовлятися про Донбас на тих умовах, які пропонує Захід і Україна. Але тягнути переговорний процес Москва буде, тому що виходити з нього – продемонструвати власну неспроможність знаходити компроміси. І це погано виглядатиме в міжнародному контексті. Росія грає на дестабілізацію на пострадянському просторі, і Донбас для неї – на першому місці”, – наголосив Євген Магда.

Як відомо, спеціальний представник Держдепартаменту США в справах України Курт Волкер заявив, що задоволений тим, як Захід підтримує Україну. Але не задоволений тим, що США не бачать відповідних кроків від Росії. Дипломат планує відвідати Східну Україну і зустрітися з керівниками України. Але спочатку Волкер хоче почути відповідь від Росії, щоб зрозуміти, про що можна розмовляти на переговорах.

Пропонуємо переглянути повне відео з прес-конференції:

Опубліковано на сайті “24“

Україні не варто розраховувати на зміну політики Будапешта після парламентських виборів

8 квітня в Угорщині відбудуться парламентські вибори. Партія прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана Fidesz (Угорський громадянський союз) має всі шанси перемогти на виборах, адже її підтримка складає близько 30-32%. Але не варто розраховувати на кардинальні зміни політичних настроїв Будапешта на користь України. Таку думку висловив Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту світової політики, під час конференції у прес-центрі «Главкома».

«Існують настрої, що після виборів Fidesz (Угорський громадянський союз) знову будуть при владі, збережуть свої позиції та стануть більш поступливими. На мою думку, не потрібно очікувати дива. Адже партія Fidesz почала відстоювати етнічні та національні питання. Для Віктора Орбана етнічні угорці – це важливий фактор внутрішньої політики. Я б не очікував прогресу й того, що Будапешт стане поступливішим», – вважає Бєлєсков.

Більше мільйона етнічних угорців, що живуть у Словаччині, Україні та Румунії, мають право взяти участь у виборах.

Також заступник директора Інституту світової політики зазначає, що парламентські вибори в Угорщині не значно вплинуть на відносини України та НАТО, однак позиція Будапешту щодо українського закону про освіту залишиться незмінною.

«Щодо відносин України та НАТО, то я не був би категоричним в своїх висновках. Адже можна передбачити те, що консолідовані зусилля України та інших партнерів НАТО зможуть переконати Будапешт змінити свою позицію. Однак Угорщина не відмовиться від максималістської позиції щодо питання мови для етнічних угорців Закарпаття. Тут немає жодних сумнівів. Це питання виживання нинішньої партії. Для існуючого режиму – це ідея-фікс», – уточнює Бєлєсков.

Нагадаємо, що 8 квітня відбудуться парламентські вибори в Угорщині.

Пропонуємо переглянути повне відео з прес-конференції:

Опубліковано на сайті “Главком“

 

Побудувати «русский мир» на Донбасі можна під виглядом впровадження міжнародної адміністрації за планом Путіна

Протягом свого нового президентського терміну президент Росії Володимир Путін прагнутиме залишити за Кремлем «зони впливу» у світі». Одним з механізмів цієї геополітичної стратегії буде вирішення «проблеми Донбасу» за допомогою «проміжної міжнародної адміністрації» за прикладом Боснії і Герцеговини чи Косово. Про це пише колишній головний редактор російського телеканалу «Дождь» Михайло Зигарь у статті для одного з найстаріших та найвпливовіших видань в США та світі – журналу Time. «Путін сподівається, що відносини із Заходом покращаться. Він не мріє про світову війну, він мріє про нову Ялтинську конференцію», – йдеться в матеріалі. На думку Зигаря, «президент РФ хоче нових зон впливу, нових чітких правил гри. Він прагне, щоб Захід визнав, що територія, яка колись належала СРСР (можливо, включно із сусідніми країнами), повинна бути у сфері відповідальності РФ. Він хоче отримати гарантії та відповідні почесті».

Нова Ялта

За даними «джерел у МЗС РФ», впродовж наступного президентського терміну Путін готовий вирішувати питання Донбасу. (Напевно, в рамках домовленостей зі світовими державами про розподіл зон впливу). «Путін готовий зробити східну Україну регіоном, що контролюється тимчасовою міжнародною адміністрацією, як це було в Боснії та Герцеговині чи Косово», – прогнозує дописувач Time.

Чому саме ці балканські країни, одна розділена на етнічні анклави, інша – частково визнана, виявилися зразками для наслідування? Чому Путін може пропонувати боснійський або косовський варіант для Донбасу? Найкраще це пояснив президент Республіки Сербська (БіГ) Мілорад Додік. В нещодавньому інтерв’ю (явно не погодженому з Кремлем) він заявив, що Боснія і Герцеговина та Косово є прикладам невдалих спроб Заходу вирішити конфлікти.

По факту, в згаданих в статті Time прикладах процес мирного врегулювання триває вже 23 (в боснійському випадку) та 19 років (в косовському). Весь цей час в цих країнах (одна з яких частково є визнаною) триває миротворча місія із залученням військових підрозділів миротворців, працюють зовнішні консультаційні (в Косово) або керівні (в БіГ) органи.

Які результати діяльності цих «гібридних» варіантів управління проблемними територіями із залученням міжнародної спільноти?

Вічний Дейтон

Дейтонська мирна угода, яка поклала край війні в Боснії і Герцеговині (1992-1995 рр.), парафовано 21 листопада 1995 року на військовій базі США в Дейтоні лідером боснійських мусульман Алією Ізетбеговичем, президентом Сербії Слободаном Мілошевичем, президентом Хорватії Франьо Туджманом, країнами гарантами: США, Росією, Німеччиною, Великобританією, Францією і представником Європейського союзу. Підписано документ 14 грудня 1995 в Парижі.

Згідно з Конституцією, яка є складовою частиною мирної угоди, БіГ складається з двох ентитетів – етнічних адміністративно територіальних утворень: боснійсько-хорватської Федерації Боснії і Герцеговини (ФБіГ) та Республіки Сербська (РС). Обидва утворення частково мають власні органи влади: президентів, парламенти, уряди, правоохоронні органи, але не армію. Деякі рішення, що мають загальнодержавне значення, наприклад, зовнішньополітичні рішення або рішення в сфері безпеки та оборони, делеговані центральній владі, не повинні прийматися консенсусом.

Колективним «главою держави» є Президія БіГ, що складається з трьох представників від кожного з трьох народів – боснійців, сербів та хорватів – які виконують свої президентські обов’язки по черзі.

Вищим законодавчим органом є Парламентська асамблея БіГ. Вона складається з Палати народів і Палати представників, склад яких формується теж за етнічною ознакою.

Для реалізації Дейтонських домовленостей на територію Боснії і Герцеговини було введено миротворчий контингент багатонаціональних Сил стабілізації під командуванням НАТО — IFOR, потім SFOR. З 2 грудня 2004 року їх замінили миротворчі сили Євросоюзу, EUFOR. Миротворці були відповідальні, в першу чергу, за підтримання миру і порядку, пізніше – за формування власної армії БіГ.

Міжнародний моніторинг процесу мирного врегулювання в БіГ здійснюють Рада з виконання Дейтонського договору і його виконавчий орган – Керівний комітет, до якого входять, зокрема, США, Великобританія, Франція, Німеччина, РФ, Євросоюз та Організація Ісламська конференція (представлена Туреччиною). Роль координатора процесу виконання цивільних аспектів мирного врегулювання виконує так званий Високий представник. Нині цей пост обіймає Валентин Інцко (Австрія). Високий представник має виняткові повноваження: може звільняти державних діячів, дії яких несуть загрозу миру і безпеці БіГ, а також скасовувати рішення влади БіГ і виносити свої власні.

Що не так з Боснією

Ще в кінці 2000-х американські і європейські політики та експерти-міжнародники констатували: система влади в БіГ є громіздкою і неефективною. ЄС і США навіть планували скасувати систему, коли при владі перебуває президія у складі трьох президентів – серба, боснійця і хорвата та перетворити Високого представника в Спеціального представника ЄС, суттєво скоротивши його повноваження. Але за 10 років абсолютно нічого не змінилося. У БіГ ось уже 23 роки зберігається присутність миротворчого контингенту, а країною керують по тимчасовій, неймовірно складній схемі, коли існує «чергування президентів», всі ключові рішення приймаються консенсусом трьома етнічними групами (а не політичними силами), і до того ж в процес управління країною може в будь-який момент втрутитися зовнішній «верховний правитель».

Зрозуміло, в цих умовах будь-який розвиток країни, будь-який рух вперед є неймовірно ускладненим.

Важко зрозуміти, що саме російському президенту сподобалося в боснійському варіанті «перехідної адміністрації», який навіть російський симпатик Додік вважає вкрай невдалим.

Можливо, привабливими здаються миротворці ЄС та зовнішній керівник, що представляє країну ЄС – не виключено, що Путін побачив тут шанс для переговорів щодо присутності на Донбасі миротворців (від СНГ та/або друзів Росії) та керівника (від СНГ/друзів Росії).

Можливо, глибока «заморозка», але не вирішення конфлікту, що дозволяє тримати регіон або цілу країну в стані постійної нестабільності.

Або, зрештою, федеративний устрій. Не виключено, що «боснійський варіант», це насправді план перетворення всієї України на таку собі «другу БіГ», із федеративними утвореннями, в нашому випадку, сформованими не за етнічними, а за політичними ознаками, і таку ж неефективну.

Несподівана незалежність Косова

З Косово ситуація здається ще більш незрозумілою… але тільки на перший погляд.

9 червня 1999 р. в Куманово (Македонія) був підписаний військово-технічний договір щодо врегулювання ситуації в Косово, а наступного дня Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй прийняла резолюцію 1244. З території сербської провінції вийшли югославські війська, натомість 37 800 військовослужбовців миротворчої місії НАТО KFOR (Kosovo Force) з 36 країн світу були направлені до Косово під егідою ООН.

Міжнародна миротворча місія в Косово триває з 1999 року і до сьогоднішнього дня. Але це не завадило косовським албанцям в односторонньому порядку 17 лютого 2008 року оголосити незалежність краю від Сербії. З того часу республіку визнало 114 країн світу. Серед них немає Сербії, яка продовжує вважати Косово і Метохію своєю невід’ємною частиною.

Тобто, миротворча місія, яка тривала в бунтівному регіоні, жодним чином не завадила відділенню цієї території і оголошення нею незалежності.

Чому б Путіну не перевернути цю схему в свій бік? Спочатку, Москва, наприклад, пролобіює присутність на Донбасі миротворців ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку або Ташкентський договір) та їх союзників, або хоча б «не ворогів». А потім організує (не буде заважати) відділенню псевдореспублік «ДНР» та «ЛНР» від України? Або буде весь час тримати конфлікт в невирішеному стані, блокуючи всі українські спроби нормалізації ситуації на Донбасі та повернення туди української влади? І це  – далеко не фантастичний варіант.

Євразійство як майбутнє Донбасу

Вочевидь, і боснійський, і косовський варіант дуже далекі від таких, які може вітати Україна. Обидва конфлікти мають вкрай суперечливу результативність, якщо брати до уваги ефективність державного управління Боснії і Герцеговини та сербську точку зору на ситуацію навколо врегулювання косовської проблеми. Обидва залишаються «замороженими», тобто, невирішеними вже два десятиліття.

І ще одна відмінність, що робить поганою гіпотетичну пропозицію щодо реалізації боснійського або косовського сценарію на нашому ґрунті.

Якщо у балканських варіантах мова йде про участь ЄС в роботі міжнародних адміністрацій та консультативних місій заради демократичних перетворень в країнах та їхньої євроатлантичної інтеграції, то в випадку реалізації ідей Путіна європейський вплив Донбасу «не загрожує». Якщо буде реалізований цей уявний план Москви щодо міжнародної перехідної адміністрації за участю самої РФ або її союзників, то Донбас порине зовсім не в світ європейських цінностей, а в безодню «русского мира», євразійства – не тільки в культурному, але і в політичному сенсі цього слова.

Автор: Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики

Опубліковано на сайті “Главком“

Эксперт по Балканскому полуострову Наталья Ищенко разъясняет, что именно спровоцировало подобные события

Гостья эфира — заместитель директора Института мировой политики, эксперт по Балканскому полуострову Наталья Ищенко.

Сергей Стуканов: В конце марта в городе Митровица на севере Косово проходил круглый стол, на котором должны были обсуждаться вопросы того, на что готова пойти Сербия в контексте признания той или иной автономии или независимости Косово. И что произошло?

Наталья Ищенко: На это заседание, которое проходит в рамках внутрисербского диалога, прибыли высокие чиновники из Белграда, которым власть Косово запретила въезд. Когда они оказались на территории Косово, их задержали и депортировали. Это был глава управления по вопросам Косово и Метохии правительства Сербии. Это задержание вызвало бурю эмоций, которые превратились в очень серьезное обострение этого конфликта.
Этот круглый стол является частью внутрисербского диалога, который проходит с прошлого года. Он нацелен на то, чтобы узнать, что сербское общество думает о статусе Косово, на какие компромиссы оно может пойти, чтобы страна вступила в ЕС, потому что ЕС, не скрывая, требует признания независимости Косово в том или ином виде. Хотя часть стран ЕС Косово не признали, сам ЕС как институция признает, что Косово является независимым государством. Сербия должна очень быстро определиться, как она воспринимает Косово. От этого будет зависеть ее продвижение на пути в Европу. Для того, чтобы узнать общественное мнение, мнение экспертов, элиты и простых граждан, в Сербии был запущен такой внутрисербский диалог.
Нюанс круглого стола, который проходил в Митровице, в том, что он проходил по мнению Белграда на территории Сербии, а по мнению Приштины он проходил на территории Косово. Само проведение внутрисербского диалога на территории Косово уже закладывало основания для обострения. Так и случилось.

Сергей Стуканов: После того, как сербские политики из Белграда приехали на мероприятие, ворвался спецназ, депортировал их на территорию Сербии, пошли заявления от лидеров Косово, что государство Косово продемонстрировало свои законы и полный суверенитет, а реакция Белграда была противоположной: она состояла в том, что любой дальнейший диалог под вопросом.

Наталья Ищенко: Не совсем так. Они продолжили диалог, просто в другом формате, они сформулировали список своих требований к Приштине. Он в основном сводится к одному пункту: или вы за три недели предоставляете особый статус сербским регионам, которые находятся на территории Косово, как это предписывает Брюссельский договор еще 2013 года, либо мы формируем сербскую автономию в рамках Косово и Метохии самостоятельно.

Предлагаем прослушать полную запись разговора:

Опубліковано на сайті “Громадського радіо“

Що потрібно зробити Україні, щоб встановити справжні відносини стратегічного партнерства з США? Про це говоримо із заступником директора Інституту світової політики.

У студії Громадського радіо — заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков.

Сергій Стуканов: Я відкриваю новину за грудень 2008 року, себто майже 10 років тому. Новина звучить так: «Хартія про стратегічне партнерство підписана Україною та США». Підписали її тоді Кондоліза Райс та Володимир Огризко. Церемонія відбулася в Державному департаменті США. Заступник помічника державного секретаря США Девід Меркел тоді зазначав, що ідеться про те, щоб відкинути заявку Москви на сферу впливу вздовж російських кордонів. Багато хто тоді сподівався, що хартія про стратегічне партнерство унеможливить агресію проти нашої країни, але цей статус забезпечено не було. Що таке стратегічне партнерство в міжнародних відносинах? З якими країнами США мають стратегічне партнерство? Також США мають статус основного союзника поза НАТО з кількома країнами. Що це значить?

Микола Бєлєсков: Стратегічне партнерство як окремий інструмент налагодження і розвитку відносин між державами є універсальним інструментом, його використовують всі країни світу. Основний союзник поза НАТО — це виключно американський інструмент, який існує з кінця 80-х років. Стратегічне партнерство — це теж доволі нове явище, оскільки саме в контексті міжнародних відносин це словосполучення почали застосовувати в середині 90-х років.
Престижніший, напевно, статус основного союзника поза НАТО, оскільки він надає певні невеликі преференції у військовій сфері, він стосується виключно військового співробітництва, військово-технічної співпраці, але відносини стратегічного партнерства зазвичай стосуються широкого кола питань.
Якщо подивитися на практику США щодо цих двох інструментів, то стратегічними партнерами проголошено до 30 держав, зокрема Туніс, до 20 країн є союзниками США поза НАТО.
Формально мати статус союзника поза НАТО було б більш престижно, але з іншого боку, як показує практика, все залежить від того, як сторони наповнюють цю співпрацю. Можна мати статус основного союзника поза НАТО, але не мати ні військово-технічного співробітництва, ні активної взаємодії в сфері безпеки, а можна бути просто стратегічним партнером і мати всі ці елементи.

Сергій Стуканов: Читаємо новину на сайті президента України від 26-го січня 2018 року: «Україна та США домовилися відновити роботу комісії стратегічного партнерства за наслідками зустрічі президента України із державним секретарем США Рексом Тіллерсоном». Давайте спершу поверхово пробіжимося по тих 10 роках від хартії до 2018 року.

Микола Бєлєсков: Тут треба заглиблюватися років на 20. До 2008 року була ще одна спроба, у 90-х роках, інституціоналізувати нашу співпрацю. Після того, як Україна погодилася на ядерне роззброєння, були підписані перші програмні документи.

Сергій Стуканов: На ваш погляд, які аспекти на даний момент мали б стати в центрі уваги роботи комісії стратегічного партнерства, якщо засідання цього року все-таки відбудеться?

Микола Бєлєсков: У двох попередніх спробах, коли намагалися інституціоналізувати співпрацю, проявлялися негативні тенденції, які не можна повторити. Наприклад, кожного разу, коли було засідання, американці нагадували, що, зокрема, у сфері економіки треба створити відповідний клімат для ведення бізнесу, провести реформи аграрного сектору, енергетичні реформи. Україна бере зобов’язання, проходить рік чи півроку, зустрічаються знову, і американці знову повторюють ці ж речі.
Дуже важко уявити справжні відносини стратегічного партнерства без розвитку економічного виміру. Основна проблема українсько-американських відносин у тому, що безпека, військові питання завжди займали більше місця, економічний вимір був слабшим. Тут все залежить від України. Без того, щоб генерувати економічне зростання на рівні 6 — 7% ВВП щороку, ми не станемо містким внутрішнім ринком для американських товарів, як це хотіла би бачити адміністрація Трампа. З іншого боку, таке економічне зростання важко уявити без прямих іноземних інвестицій. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.
Пропонуємо переглянути повне відео:

Опубліковано на сайті “Громадське радіо“