Архіви: Публікації

Сьогодні говоритимемо про НАТО і Юлію Володимирівну Тимошенко. Чому про неї? Та тому, що саме вона – ні Регіони зі своїми кульками в парламенті, ні страшилки про ракети у виконанні Владіміра Путіна, ні навіть сумніви європейських партнерів – на сьогодні є головною перешкодою для запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті.З одного боку, великий уклін пані Тимошенко за те, що вона все ж таки поставила свій підпис під «листом трьох» – без нього питання ПДЧ взагалі б не стояло на порядку денному. Бо одна справа автограф Арсенія Яценюка, який – і про це сьогодні вже активно говорять представники країн-членів НАТО в приватних розмовах – не потрібно було ставити взагалі, інша справа – глава уряду, на плечі якого й ляже виконання заявлених у ПДЧ реформ. \
З іншого боку, постає питання, що Юлія Володимирівна робить для того, аби продемонструвати і прихильникам НАТО в Україні, і самому альянсу: її підпис під листом не є прикрою випадковістю, а вона сама – послідовний і відповідальний політик, бо просто так, заради задоволення якихось тимчасових політичних інтересів, речі національної ваги не візуються.

Так от, з моменту підписання листа у пані Тимошенко було два шанси серйозно підкріпити євроатлантичні позиції України перед Бухарестським самітом. Перша – це її візит в штаб-квартиру НАТО до Брюсселю. Візит відбувся, але зустріч з генсеком Яап де Хооп Схеффером вийшла досить дивною: у людей, обізнаних зі змістом розмови, склалось враження, що Юлія Володимирівна зустрічалась з генеральним секретарем не для того, щоб переконати натівське керівництво в щирості євроатлантичних поривань, а для того, щоб генеральний секретар альянсу переконав її в правильності такого кроку, втішаючи з приводу низької підтримки членства в НАТО (про яке, нагадуємо, наразі не йдеться ) населення. Зрозуміло, що Юлія Володимирівна не хотіла, аби її електорат – теперішній і потенційний – за два роки до президентських виборів бачив свою президентську обраницю в компанії головного натівця. Але так само зрозуміло, що весь цей електорат добре обізнаний про підпис Юлі під листом-заявкою, і її рейтинг, як свідчать різні соцопитування, після оприлюднення листа не постраждав. Отож, є підстави вважати, що одна частина Юлиного електорату зітхнула би з полегшенням, якби Тимошенко відмовилась від незрозумілих антинатівських жестів, що місцями страшно нагадують викрутаси Віктора Януковича в Брюселі 2006-го. А інша частина змінила б своє уявлення про ПДЧ, якби почула з її вуст про переваги виконання Плану дій щодо членства. Якби цьому питанню Юлія Володимирівна посвятила хоча б третю частину того часу та енергії, яку вона відводить знищенню посередників в газовій сфері, що, безумовно, теж важливо. Бо євроатлантична інтеграція, як показав досвід деяких нових членів НАТО – це питання лідерства: народ має орієнтуватись на свого лідера, а не фігуранти політичного процесу відштовхуватимуться від думки народу. Віктор Ющенко, не забуваймо, теж раніше орієнтувався на народ, і слово «НАТО» не звучало ні в його передвиборчій програмі, ні відразу після президентських виборів, коли голови західних партнерів були трішки запаморочені помаранчевими подіями на київському Майдані. Як результат – про ПДЧ ми говоримо не в 2005-му, а в 2008-му, і Віктор Андрійович як ніхто причетний до цього.

Другий шанс у Юлії Володимирівни був, коли вона не поїхала на Мюнхенську конференцію з питань безпеки, хоча, за нашою інформацією, фігурувала у списку учасників. В Україні про її можливу участь у цьому важливому і потенційно дуже корисному з точки зору запрошення до ПДЧ заході знали небагато людей, отож розголосу особливого не спостерігалось, але опоненти різкого зближення України з НАТО всередині альянсу поставили черговий хрестик навпроти українського листа-заявки. Умовно, звісно.

Те, що могла б зробити Юлія Володимирівна для євроатлантичної інтеграції України в дипломатичних колах вже охрестили «третім шансом Тимошенко». Йдеться про ще один візит Юлії Володимирівни до Брюсселю та її участь в засіданні Північноатлантичної Ради НАТО. Наші співрозмовники з альянсу стверджують: саме під впливом аргументів Тимошенко і буде формуватись остаточне рішення країн-членів альянсу. Отож, всі прихильники євроатлантичної інтеграції сьогодні є заручниками позиції Юлії Володимирівни, а в самої прем»єрки є прекрасна нагода не тільки доказати, що вона відповідальна за те, що підписала, але й продемонструвати свій цивілізаційний вибір. Причому, не обов»язково в присутності журналістів та камер – Юлія Володимирівна, як влучно зауважив на днях один мій натівський співрозмовник, могла б бути хитрішою – закріпити своє євроатлантичне прагнення за закритими дверима брюссельської штаб-квартири. Ну, це якщо вже дух президентських виборів настільки вселився у її свідомість…

Тепер про Ангелу. Як ви здогадались, йдеться про канцлера Німеччини пані Меркель. Так само як і незрозуміла позиція Юлії Тимошенко є головною перешкодою до запрошення України до ПДЧ, Німеччина, за нашою інформацією, наразі є головним опонентом початку нового етапу в українсько-натівських відносинах вже на Бухарестському саміті. І на дипломатичне взяття Берліну – до відома усіх зацікавлених в ПДЧ у квітні на Банковій та Грушевського – залишається все менше й менше часу…

Після розмови з французьким держсекретарем з європейських справ, чарівним і галантним паном Жаном-П`єром Жуйє, який стискаючи мене за руку трохи вище ліктя, на гламурному диванчику у холі Прем`єр-Палацу доказував, чому ПДЧ для України на Бухарестському саміті передчасне, Франція автоматично мала б фігурувати у списку опонентів України, а не тих, хто не визначився.Так само, як і Німеччина, яку теж згадав пан Жуйє з-поміж однодумців Франції. (Мені, звісно, хотілось почути німецьку позицію з вуст міністра закордонних справ Німеччини, який перебував у Києві одночасно з колегою з Парижу, але за деякий час до візиту пан Штайнмайєр відмовився давати інтерв»ю «Главреду» без жодних пояснень).\
Так само могли б спокійно фігурувати з-поміж опонентів запрошення України до ПДЧ й деякі інші європейські країни, яких ми теж згадаємо згодом. Але спочатку поясню, чому вирішила зробити дипломатичну поблажку, назвавши їх тими, що не визначились. По-перше, у французів й інших противників шаленого зближення НАТО й України на румунській землі, питання на кшталт «Чому ви проти?» не викликають нічого, окрім помітного роздратування (“Це вам ті, що говорять англійською мовою сказали?” – іронічно запитав у мене один високпоставлений дипломат з Італії). По-друге, у своїй більшості вони не проти запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО – вони не в захваті від запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті. По-третє, наразі в їхніх столицях точаться дискусії, і, як нам відомо, навіть у Франції є чимало тих, хто в запеклих розмовах з опонентами доводить: «Може Україна й не готова до ПДЧ вже в Бухаресті, але це потрібно зробити, щоб якось підбадьорити тамтешнє керівництво, щоб у нього не опускались руки проводити реформи». По-четверте, не називаю їх опонентами, аби не опускались руки в українських провайдерів євроатлантичного курсу – щирих і ситуативних, бо крім них самих ніхто краще європейців не переконає. Іншими словами, називаючи опонентів тими, хто не визначався, я, поміж іншого, сподіваюсь, що за один з гаком місяць їхня позиція дрейфуватиме в бік якщо не повної згоди, то цілковитої лояльності. Повинен же нарешті Ніколя Саркозі продемонструвати, що його євроатлантична відданість не зводиться до бажання проводити в США відпустки чи бігати вранці підтюпцем, що французи вважають американським видом спорту. Сподіваюсь, що слова «ні» в Бухаресті Україна таки не почує – буде або позитивне рішення, або це питання взагалі не фігуруватиме в порядку денному, або ж ПДЧ матиме відтермінований характер: Україну запросять, але безпосереднє виконання Плану дій щодо членства почнеться після певного проміжку часу і після виконання певних умов. Ці три варіанти я не взяла зі стелі: вони звучали у моїх неофіційних розмовах з представниками альянсу протягом останніх кількох тижнів.

Що ж до самих тих, хто не визначився, то помилкою є постійно акцентувати увагу лише на Франції, Німеччині, і побіжно Іспанії та Італії. Ні, звісно, ці країни треба особливо «обходжувати». І мені особисто було надзвичайно приємно, яким легким на підйом виявився Віктор Андрійович, коли вирушив вчора до Парижу говорити про ПДЧ з Ніколя Саркозі. Проте, до тих, хто не визначився, за нашою інформацією, належать й такі члени НАТО як Бельгія, Португалія та Нідерланди. Невеличкі начебто країни, але нещодавній приклад – як майстерно Нідерланди заблокували у Брюсселі підписання Договору про стабілізацію та асоціацію між ЄС і Сербією, свідчить про те, що ці країни теж вміють вставляти палки в колеса і української крові перед Бухарестським самітом можуть попити, хоч і будуть, очевидно, рівнятись на позицію “великих” країн.

Отож, щонайменше сім країн-членів НАТО сьогодні потребують максимальних жестів уваги українських полісімейкерів, підкріплених серйозною аргументацією, що Україна готова до виконання ПДЧ незалежно від того, яка буде внутрішньополітична ситуація в країні, хто буде прем»єром, а хто президентом. І не лише Володимир Огризко повинен зустрічатись зі своїми колегами з цих країн (в його активі вже значаться зустрічі з французьким, німецьким, голандським колегою). Повинен продовжувати у тому ж дусі міністр оборони Юрій Єхануров, який розставив, як на мене, досить чіткі акценти під час своєї неформальної зустрічі з генсеком НАТО у Вільнюсі. І, нарешті, має на практиці підтвердити свій підпис під листом-заявкою Юлія Тимошенко, але про це окремо в інших нотатках.

Так не хотілося починати свій євроатлантичний щоденник із гелійових антинатівських кульок у залі засідань парламенту. І ще більше не було бажання вплутувати у ці справи Владіміра Владіміровича Путіна.Але щоденник є щоденником, і доводиться констатувати невтішний факт: минулого тижня євроатлантичним балом України правили опоненти її запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті. Опоненти, зазначимо, свої та чужі (аби Віктор Янукович у своїй натівській ненависті не відчував себе єдиним і неповторним).\
Ні, не подумайте, що мені не сподобався перфоменс невідомого біло-блакитного дизайнера парламентських інтер’єрів. Здивувало інше: як це для більшого драйву телевізійників, що, здається, визнали за честь записати синхрон з антинатівською кулькою в руці, ніхто не додумався спалити перед головним входом опудало Яап де Хооп Схеффера чи Джорджа Буша-молодшого, який не залишає надії після саміту НАТО в Бухаресті особисто привітати в квітні у Києві український народ із великим поступом на євроатлантичному шляху. Принаймні, таку сценку не соромно було б показати й на західних, тобто «натівських», каналах… Бо кульки з нерозбірливими для західного ока надписами годяться хіба що для телеспоживачів північного сусіди, тому що, як писалося на плакатах під час недавнього мітингу протесту в Сімферополі, «Украина в НАТО – это нож для русского брата».

Взагалі, було цікаво спостерігати, як серйозні представники начебто серйозної Партії регіонів, здебільшого одягнені у пошиті в країнах НАТО костюми, автомобілізовані продукцією розташованих на території країн-членів НАТО заводів, після відпусток у натівській Барселоні й вікендів у натівському Лондоні з властивою для маргінальних політичних угрупувань легкістю зображують План дій щодо членства в Альянсі карою Божою для українського народу. Цікаво було спостерігати, як Віктор Федорович Янукович, який ще півтора року тому сумбурно роздумував на сторінках західної преси про майбутнє приєднання України до Альянсу (читайте Frankfurter Allgemeine Zeitung) й обіцяв натівським товаришам особисто підключатися до проведення інформаційної кампанії (запитуйте у литовського прем’єра Гядимінаса Кіркіласа), складає враження людини, яка абсолютно не в курсі, чим закінчилося перетворення антинатівської теми в головну передвиборну фішку медведчуківського блоку «НеТАК» під час парламентської кампанії-2006, і поняття не має, що в Росії антинатівські потуги головного регіонала були оцінені як недостатньо «чітко проартикульовані», а сам Віктор Федорович уже, за інформацією «Главреда», не є кандидатом, котрого планує підтримати Москва на наступних президентських виборах в Україні. Отож може особливо не варто йому так рвати на собі натівську сорочку в стінах святая-святих українського парламентаризму? Тим більше, що американський посол Вільям Тейлор напередодні у дружній розмові з кількома журналістами висловив сумнів, що парламентські блокади стануть визначальними під час прийняття рішення щодо ПДЧ. Навпаки, деякі акули американської політики і дипломатії на основі цього факту, за нашими даними, демонструють трохи зашуганим у питанні України європейцям, що тут триває притаманна демократичним країнам дискусія. А позицію регіоналів – класифікують як нестабільну та непринципову: недаремно ж підопічні Януковича раніше підтримували пронатівські рішення й голосували за відповідні закони?

Цікаво також було спостерігати, як товариш Путін, манірно закочуючи очі й по-акторськи витримуючи інтонації, уперше публічно пояснив, чим його насправді лякає Україна в НАТО. Чи, принаймні, що передусім йому спадає на думку, коли він чує про відверті євроатлантичні залицяння Києва. Здригаючись від самої думки (так і сказав – «даже подумать страшно») Путін уявляв, як Росія націлюватиме свої ракетно-ядерні системи на територію України, де на той момент теоретично можуть бути розташовані натівські бази чи елементи ПРО. Що ж, залишається подякувати Владіміру Владіміровичу за те, що він, на відміну від деяких його українських послідовників, не лише без проблем уявляє Україну з-поміж членів НАТО, але й виводить її на рівень Польщі та Чехії, які лише після дев’яти років перебування в Альянсі розпочали вести переговори про розміщення на своїй території елементів американської протиракетної оборони. І ще – якщо Кремль почав розглядати українсько-російські відносини крізь натівську призму (а підстави вважати саме так є серйозні), Україна має шанси бути запрошеною до виконання ПДЧ в Бухаресті.

За що можна любити нинішню російську владу – так це за її відвертість. То Владімір Владімірович щиро розповість, як Росія (теоретично звісно ж!) буде реагувати на членство України в НАТО своїми ракетами, то російський МЗС видає звіти про свою діяльність за минулий рік, де публічно розповідає, як він «вибудовував на прагматичній основі» відносини з Україною та активно взаємодіяв з НАТО.Так, в огляді російського Міністерства закордонних справ під назвою «Внешнеполитическая и дипломатическая деятельность Российской Федерации в 2007 году», з яким кожен бажаючий може ознайомитись на сайті російського зовнішньополітичного відомства , є два цікаві для України в контексті її євроатлантичних прагнень моменти. По-перше, у ньому російське міністерство закордонних справ (зауважте, не Інститут Затуліна чи Фонд Глєба Павловського) визнає, що в минулому році «Россия предпринимала политико-дипломатические шаги, направленные против реализации планов вступления Украины в НАТО, вытеснения русского языка из образовательной сферы Украины, реабилитации официальными кругами Украины националистических формирований, попыток политизации украинской стороной нашей общей истории». Навіть пояснюється для чого це робилось – «с целью сохранения всеобъемлющего характера (мається на увазі відносин між Україною та Росією –Авт.) и создания предпосылок для укрепления российского вектора во внутренней и внешней политике Украины». \
По-друге, у блоці, де стосується відносин між Росією та НАТО, який в «обзоре» займає більше місця, ніж українсько-російські відносини, російський МЗС на всі лади розписав, як продуктивно й ефективно він працює з Північноатлантичним альянсом. Це в той час, як Наталя Вітренко в Харкові обіцяє, що буде створювати партизанські загони, які, в свою чергу, збиватимуть натівські літаки й підриватимуть натівські автоколони. Отож, хто ще не знає, наскільки активно Росія співпрацювала з НАТО у 2007 році, російський МЗС повідомляє наступне:

“В основе наших отношений с НАТО, которые оказывают прямое влияние на ситуацию в сфере безопасности на западном направлении, оставались интенсивный политический диалог, последовательные усилия по продвижению проектов практического сотрудничества в реагировании на общие вызовы и угрозы. Ключевую роль в поддержании разноплановых контактов с альянсом играл Совет Россия-НАТО (СРН), призванный способствовать выстраиванию подлинно партнерских отношений. По линии СРН состоялись неформальная встреча министров обороны (февраль, Севилья), заседание на уровне постпредов (июнь, Москва) и политологическая конференция (июнь, Санкт-Петербург), приуроченные к 10-летию Основополагающего акта о взаимных отношениях, сотрудничестве и безопасности и 5-летию Римской декларации, а также заседания на уровне министров иностранных дел (апрель, Осло; декабрь, Брюссель). Генеральный секретарь НАТО Я.де Хооп Схеффер был принят Президентом В.В.Путиным (июнь).

В работе с альянсом Россия исходила из принципов равноправия, соблюдения норм международного права, взаимного учета интересов и неделимости безопасности, необходимости укреплять доверие друг к другу, в том числе путем выполнения обязательств в сфере контроля над вооружениями и военной сдержанности, недопустимости появления новых разделительных линий в Европе. На динамике диалога с НАТО сказывались торможение процесса адаптации альянса к современным реалиям, неопределенность вектора его дальнейшей трансформации, попытки наделить НАТО глобальными функциями. Негативное влияние на атмосферу российско-натовских отношений оказывали планы расширения НАТО на Восток, включая постсоветское пространство, приближение объектов военной инфраструктуры альянса к границам России, отсутствие прогресса с ратификацией ДОВСЕ государствами-членами НАТО, планы США разместить в Европе элементы своей глобальной системы противоракетной обороны и совместить ее с проектом ПРО НАТО, разногласия по поводу урегулирования ситуации в Косово. Из-за позиции США на декабрьском заседании СРН не удалось согласовать программу работы Совета на 2008 год.

Вместе с тем, зрелый характер наших отношений позволял в откровенной форме обсуждать любые насущные вопросы, расширять поле совпадающих интересов и подходов. Достаточно результативно выполнялся документ о перспективах развития отношений Россия-НАТО, принятый на неформальном заседании мининдел СРН в Софии в апреле 2006 года. Развивалось взаимодействие в обеспечении оперативной совместимости миротворческих контингентов, систем ПРО и контроля за воздушным движением, формировании потенциала реагирования на теракты и другие чрезвычайные ситуации. Прорабатывались возможности совершенствования сотрудничества на афганском направлении, где коренные интересы безопасности России и НАТО совпадают, в том числе в вопросах материально-технического обеспечения Международных сил по содействию безопасности (МССБ). Успешно осуществлялся проект СРН по подготовке кадров для антинаркотических структур Афганистана и стран Центральной Азии на базе центра МВД России в Домодедово”.