Новини

b-00007622-a-00001350
Публічна дискусія “Українсько-російський конфлікт: яка роль ЄС?». Виступи спікерів

13:17 20-12-2014

Інститут світової політики провів у Римі публічні дебати на тему “Українсько-російський конфлікт: яка роль ЄС?» 18 грудня 2014 року. Публікуємо виступи спікерів українською мовою.Директор ІСП Альона ГетьманчукІталія як місце для дискусії була обрана не випадково. Країна останні шість місяців головувала в Європейському Союзі. Рим і надалі відіграватиме важливу роль у зовнішній та безпековій політиці ЄС, оскільки, колишній Міністр закордонних справ Італії Фредеріка Могеріні наразі очолює Європейську службу зовнішньої дії. Цього року європейський вибір став безповоротним для України та її народу . Росія своїми діями позбавила нас альтернативи; більше не йдеться про вибір між ЄС та Митним союзом (або Євроазійським союзом). Ми заплатили за Угоду про асоціацію з ЄС дуже високу ціну і досі продовжуємо її платити. Думаю, що не одна країна в ЄС не сплатила такої високої ціни, як ми, за можливість стати лише асоційованим членом ЄС, навіть без перспективи членства. Проте варто наголосити, що Україна бореться не за право приєднатися до Євросоюзу, а за право творити власне майбутнє і залишатися суверенною державою.
Ми не можемо дозволити, щоб інша держава визначала майбутнє українців. Наразі європейську інтеграцію підтримує 64% громадян України. Вони розуміють під євроінтеграцією як найкращий інструмент для модернізації країни та проведення важливих системних реформ. Слід відмітити, що за цей рік ставлення до ЄС змінилося: українці стали менш наївними та почали більше покладатися на власні сили. ЄС має усвідомити, що для України немає шляху назад. Рано чи пізно Україна буде інтегрованою в європейський політичний і економічний простори. Але за підтримки і єдності ЄС ми це здійснимо швидше й ефективніше.
Лапо Пістеллі, віце-міністр закордонних справ та міжнародного співробітництва Італії
На початку виступу дипломат заначив, що щойно повернувся з Москви, де брав участь у дебатах щодо відносин Росія-ЄС, італійсько-російських відносин та української кризи.

Зупинюся на кількох головних моментах. Я радий, що режим припинення вогню, який був введений 9 грудня, досі дотримується. Раніше цього не вдавалося досягти. Сьогодні я бачу в обох сторін реальне бажання знайти вирішення. Щоденно ми працюємо над тим, щоб був реалізований план з врегулювання ситуації (підписаний у Мінську), який передбачає відведення важкого озброєння, створення буферної зони та обмін полоненими до кінця цього року. Я розпочав свій виступ із цієї позитивної новини, оскільки, лише кілька хвилин тому я прочитав дві заяви, які викликали занепокоєння: одна польського президента, а друга румунського. Президент Польщі заявив, що готовий надати Україні зброю. Його румунський колега оголосив про готовність запровадити нові санкції тому, що економіка Росії розвалюється. Але у мене є питання: хто від цього виграє? Ми працюємо над тим, щоб зміцнити діалог, врегулювати ситуацію у зоні конфлікту, що може врятувати людські життя. Навіщо зброя? По-друге, хто виграє від колапсу російської економіки? Назвіть мені хоча б одну країну в світі, яка виграє від колапсу Росії? Цілком очевидно, що санкції проти Росії є ефективними. Хоча є багато різних спекуляцій щодо того, чому насправді падають ціни на нафту. Дехто говорить, що це робиться для того, щоб зашкодити розробці шельфовій нафті в США; дехто, що це пов’язано з іранськими переговорами; інші, що ці дії спрямовані проти російської економіки. Я не знаю. Можливо, країни ОПЕК проcто не можуть домовитися. Але, чесно кажучи, я не бачу жодного інтересу у тому, щоб зруйнувати російську економіку.
Слід відзначити, що ЄС справді продемонстрував незвичний рівень солідарності у впровадженні трьох рівнів санкцій. Протягом останніх 7 місяців, російсько-європейська торгівля впала на 20%, а російсько-американська зросла на 20 %. Немає потреби це коментувати. Сьогодні ми сплачуємо ціну за політичний вибір, але це не може продовжуватися вічно. Як сказав Прем’єр-міністр (Італії), санкції не є цінністю самі по собі. Їхня ціль – натиснути на уряд певної країни, спробувати змінити його поведінку. Дозвольте мені зацитувати слова президента США Барака Обами, який нещодавно заявив, що 65 років ізоляції Куби виявилися не ефективними у досягненні кінцевої цілі: зміни поведінки Куби. Ми можемо сперечатися про ефективність санкцій. Це питання для дискусій. Наприкінці я б хотів наголосити, що ми зараз активно допомагаємо Україні, однак цілком ясно, що українська влада теж має робити певні кроки, перш за все, йдеться про підтримку діалогу і впровадження принципу інклюзивності у його плані реформ.

Перед новою Єврокомісією, в тому числі новим Верховним представником з питань зовнішньої політики та безпеки, стоїть два непростих завдань: у короткостроковій перспективі разом із державами-членами ЄС вирішити, як подолати українську кризу, а у довгостроковій – що робити з російським питанням. Всі пам’ятають, що було зроблено за останні 15 років для налагодження відносин з Росією (Угода про партнерство, вступ Росії у СОТ та ін.). Невже зараз ми маємо сказати, що все пропало, і почати будувати стіну, яка б відділила б Росію від ЄС? Це неможливо.

Ми повинні залучити Москву в іншому форматі, знайти іншу стратегію, але не можна просто відкинути це як щось неважливе.Необхідно сформулювати нову східну стратегію, яка не зводиться лише до Києва чи Мінська, а простягається далі до Москви. І для цього ми повинні бути розумнішими і креативнішими, знайти стратегічну відповідь на цю проблему.

Андрєй Макаричєв, професор Університету Тарту (Естонія)
Я повністю усвідомлюю, наскільки контроверсійними є дебати щодо російсько-українського конфлікту в Італії. Адже, зазвичай, ці дебати ведуться у певних ідеологічних рамках, які умовно можна звести до двох версій. З одного боку, в багатьох країнах ЄС, у тому числі в Італії, є чимало осіб, які, так би мовити, бажають зрозуміти Росію. З іншого боку, я вбачаю в цьому дуже небезпечну тенденцією для всієї Європи: між європейськими країнами існує розкол у поглядах стосовно того, яку політику слід проводити щодо Росії і України. Слід підкреслити, що у цій ситуації Росія свідомо політизує це питання, щоб поглибити цей розкол. І це є найбільшою небезпекою, яка сьогодні стоїть перед ЄС. Але парадокс полягає в тому, що Росія сама не є ідеологічним актором. Росія лише грається ідеологією, прагматично використовує різні ідеологічні проекти для досягнення своїх цілей. Саме тому дуже важливо, щоб європейці критично переосмислили своє ставлення до Росії та її “м’якої сили”, яке базуються на різних ідеологічних речах.

З якою Росією ми насправді маємо справу? На мою думку, це і є найбільш важливим питанням. Я вважаю, що стосовно Росії існує два головних непорозуміння: прихильники Путіна з лівого табору думають, що Росія заслуговує поваги і підтримки, оскільки вона нібито бореться проти неофашизму. Я б сказав, що це дуже-дуже далеко від правди. По-перше, загроза неофашизму суттєво перебільшується, а у випадку України чи країн Прибалтики- надзвичайно перебільшується. Лише подивіться на результати виборів у цих країнах. По-друге, Росія сама репродукує відверто тоталітарний і дуже обмежувальний дискурс. Багатьох осіб, які є дуже близькими до мейнстримового дискурсу, європейські експерти характеризують як фашистів, наприклад, Алєксандр Дугін. Ще один аргумент, який потрібно враховувати, – Росія недвозначно розвиває імперіалістичну ідентичність. Це не про проект будівництва нації–держави, це імперіалістичний проект. І останні події в Україні чітко це підтверджують. Останній аргумент стосується ситуації з правами меншин, зокрема ЛГБТ спільноти.

Друге непорозуміння щодо того, якою державою є Росія, полягає у тому, що чимало прихильників правих ідеологій вважають Росію захисницею ідеї національного суверенітету. Насправді, путінська Росія є дуже далекою від цього політичного ідеалу. Російський суверенітет – це більше риторичний прийом. Кажучи більш прямолінійно, російська економіка занадто слабка, щоб просувати ідею мультиполярності і вдавати ніби Росія є одним з важливих полюсів міжнародної системи. Економічно Росія має всі шанси стати провінцією Китаю, замість того, щоб бути суверенною національною державою.

Сьогодні рівень підтримки у Путіна 80%. Однак, чесно кажучи, я не знаю, наскільки довго ці 80% протримаються. Надіюсь, що російська громадськість встановить зв’язок між тим, що відбулося в Криму, та сьогоднішньою складною економічною ситуацією, і соціальний контакт з владою буде переглянутий.

Олексій Гарань, науковий директор Школи політичної аналітики, професор НаУКМА
Свій виступ український експерт розпочав з критики вживання терміну “українська криза” західними оглядачами.

Коли ми говоримо про українську кризу, це означає якийсь внутрішній безлад. У нас була криза, коли був Майдан, коли люди протестували проти корупційного і злочинного режиму Януковича, якого підтримував Кремль.Тоді справді була українська криза. Але після втечі Януковича, після легітимізації нової влади, почалося російське проникнення, яке закінчилося анексією Криму та появою російських регулярних військ на Сході країни. Це змінило сутність того, що відбувається в Україні. Більше не йдеться про українську кризу, тепер ми маємо справу з російським вторгненням.

Дуже важливо зрозуміти, що ідея сучасної української нації базується не на етнічному, а на територіальному принципі. So its inclusive and not exclusive. І парадокс в тому, що саме путінська агресія цементувала національну ідентичність українців. Більше не важливо, якою мовою ти говориш і до якої церкви ходиш, головне зараз питання: чи ти підтримуєш незалежну демократичну та цілісну Україну? Події в Україні – це не конфлікт між росіянами та українцями, російськомовними та україномовними громадянами, однак на такі інтерпретації ми часто можемо натрапити у західній пресі.

План Путіна щодо розколу Україну провалився, тепер він прагне створити на Сході української держави зону замороженого конфлікту та домогтися визнання сепаратистів на політичному рівні. Тобто йдеться про те, щоб здобути для цього регіону певний спеціальний статус (можливо автономію), який би надав йому можливість контролювати українську політику та право вето на рішення Києва. Зараз Путін дещо змінив свою тактику, він більше не говорить про ДНР і ЛНР, або визнання Новоросії, заявляє про підтримку територіальної цілісності України, але його ціль – легітимізувати проросійських сепаратистів і продовжувати впливати на українську політику для того, щоб перешкодити демократичному розвитку Україні.

Сьогодні економіка Донбасу повністю зруйнована. Чи руйнуть економіку власних регіонів сепаратисти в Каталонії чи Шотландії? Звичайно ж, ні. Зовсім іншу ситуацію ми бачимо на Донбасі. Чому? Бо план Путіна полягає у тому, щоб змусити Україну фінансувати Донбас, і таким чином відтягнути ресурси, які могли б бути витрачені на внутрішні реформи.

Єдиним виходом із нинішньої ситуації є виконання Мінських домовленостей, які були підписані в кінці серпня, але досі повністю не реалізовані. Не потрібно вигадувати нічого нового, все вже є у домовленостях. Якщо їхні положення будуть виконані, це і буде означати політичне вирішення конфлікту. Але для цього потрібно, щоб Росія перейшла від слів до дій.

Відповідь Заходу на події в Криму була слабкою, якби вона була достатньо сильною, російське вторгнення не мало б свого продовження на Сході України. Західні санкції були запізнілими, але нарешті вони почали працювати.
Cтарший науковий співробітник Європейської ради з міжнародних відносин, Ендрю Вілсон
Заморожені конфлікти мають погану репутацію на пострадянському просторі, але ситуація може змінитися. Замороження або ізоляція конфлікту на Донбасі необов’язково є найгіршим варіантом, особливо, якщо це означатиме ізоляцію та локалізацію конфлікту для запобігання його поширенню. Однак, як ви знаєте, наразі на пострадянському просторі вже є багато заморожених конфліктів, різного роду російських сателітів. Абхазія, наприклад, є відносно незалежною, принаймні, у неї стійка економіка завдяки економічним зв’язкам із Туреччиною. Натомість, Придністров’я має т.зв. “путинскую надбавку”: Москва додає до бюджету невизнаної республіки певну суму, що дозволяє підвищити трохи пенсії. На моє переконання, економічне питання має ключове значення. Звичайно, ще рано робити будь-які висновки стосовно Донбасу, але тут наразі ми маємо три мільйони людей, які відірвані від будь-яких джерел фінансування. Якщо Росія відмовиться платити, це означатиме, цей тягар ляже на плечі України. Це гуманітарна катастрофа, яка вже близько.

Але давайте поговоримо про ЄС. Вівторок, т.зв. “чорний вівторок”, став новим поворотним моментом у цьому конфлікті. Одночасно відбувся колапс рубля і Обама заявив, що підпише Акт на підтримку України. Цей Акт змінює багато речей. По-перше, він піднімає ставки для ЄС. Що тепер буде робити ЄС: вступить із США у змагання, чи буде критикувати Вашингтон за підвищення ставок? На мою думку, ця дихотомія «воєнне vs невоєнне вирішення конфлікту» є дуже небезпечною.

Акт на підтримку України покращує позиції західних держав у переговорах з Росією. По-перше, він передбачає військову допомогу Україні на 350 млн. доларів протягом 3 років, що менше ніж було заплановано (раніше говорилося про 350 мільйонів щороку), але теж не погано. Однак, головне те, що прийняття цього Акту повертає назад у гру “фактор невизначеності”. Найгірша річ, яку було зроблено протягом цієї кризи на дипломатичному рівні, перш за все, йдеться про США, – це заява на самому початку, щодо воєнного вирішення проблеми. Це погано казати у зовнішній політиці своєму опоненту, чого ти не збираєшся робити не існує. Виключивши можливість будь-якої військової відповіді, ми дали Росії перевагу, розв’язали руки для екскалації ситуації. Протягом довгого часу йшлося лише про їхній вибір, їхні дії.

Через існування певної невизначеності, вони більше не знають, як далеко ми можемо зайти. Тепер ситуація більше подібна до ситуації 2008 року, коли нас також критикували за те, що ми недостатньо допомагаємо Грузії. Одна з причин, чому росіяни не дійшли до Тбілісі, полягає в тому, що вони не були впевнені, якими є наміри США, що буде робити американський флот. Тому трохи невизначеності – це добре.

Вілсон охарактеризував cанкції проти Росії як розумні: «Мені особливо подобається положення проросійські оборонні підприємства, в яких забороняється не лише продаж їхнього продукції, а й просто переміщення на територію України. Є також положення стосовно Газпрому щодо наслідків раптового припинення подачі газу посеред зими. Колапс рубля показує, що ми знаємо як працюють міжнародні ринки, а російські еліти – ні. Гроші, отримані від продажу енергоносіїв, Росія використовує для сплати державного боргу, а російські енергетичні корпорації звикли робити великі позики на Заході».

Запроваджені санкції завдають відчутних ударів російській економіці. Вони повинні бути болісними, ми не повинні зупинятися тільки тому, що вони вже мають певний ефект. Ми погодилися заплатити певну ціну за те, щоб зробити правильну річ. Зараз не той момент, щоб зупинятися. Колапсу російської економіки не буде. Причина, чому вона вразлива до санкцій, полягає якраз в тому, що Росія – це не Куба. Її економіка базується на енергоносіях, а це означає, що вона немобільна і не може маневрувати. По суті, окрім газу і нафти, Росія нічого не продає, тому або вона заробляє на нафті і газі, або ні. Якщо санкції будуть скасовані, то рента знову піде вверх. Згідно даних Bloomberg, цього тижня всього за два дні 20 найбагатших росіян втратили 10 млрд. доларів – це половина мільярда кожен.
У Європі є три фактори. Перший можна описати як «подорож Меркель». Ангела Мекель з великою недовірою ставиться до Путіна, адже часто з ним зустрічалася і просто втомилася від того, що їй постійно брешуть. Тому за останні півроку офіційна політика Німеччини дуже сильно змінилася. Крім того, Меркель, як хороший політик, оперативно реагує на зміну громадської думки, а ставлення німецьких громадян змінилося після падіння малайзійського боїнга.
Другий – це т.зв. “Russia-understanders” (ті, що розуміють Росію), які є також всередині Німеччини. 5 грудня вони опублікували відкритого листа “Ще одна війна в Європі? Не від нашого імені”, серед підписантів якого й колишній канцлер Герхард Шредер. Проблема з “Russia-understanders”, що вони не розуміють Росію, бо не аналізують її. Натомість вони просто відтворюють російську пропаганду. Ми не повинні зводити дискусію про російсько-український конфлікт до двох варіантів: або ми нічого не робимо, або буле ядерна війна. Є багато речей, які ми можемо зробити, що знаходяться посередині між цими двома полюсами.

Отже в Німеччині (а Німеччина символізує Європу) маємо справу з конфліктом між офіційною зовнішньою політикою та бажанням частини еліти скасувати/послабити санкцій.

Третій фактор, який слід згадати, це інерція Європи. ЄС є повільною бюрократичною організацією. Це одна з причин, чому головні санкції були запроваджені лише у липні-вересні. Зазвичай перегляд санкцій відбудеться лише через рік, що дає нам час до липня.
Отже, ЄС має робити те, що він робить найкраще, а саме – нічого. Найгірше, що можна зробити у теперішній ситуації – це почати відкликати санкції до того, як вони почали справді діяти. Це саме те, що ми зробили у Грузії. Санкції були запроваджені у 2008 р. і скасовані до того, як будь-які умови були виконані. Це лише підбадьорило Росію.