Архіви: Публікації

Вибачте цей текст доступний тільки в “Англійська”.

Пост в блог на “Обозрєватель” Дарії Гайдай, аналітикині Інституту світової політикиЕксперти Інституту світової політики проаналізували світовий досвід врегулювання збройних конфліктів та розробили рекомендації для сприяння виконанню домовленостей щодо врегулювання конфлікту на сході України, і зокрема — що потрібно, аби проведені там вибори були дійсно ефективними і сприяли миру. Так, питання проведення виборів на Донбасі розділяється на три складові: умови проведення виборів, організація виборчого процесу і підрахунок голосів.Однією з головних умов є демілітаризація територій. За результатами дослідження, стало зрозуміло, що нині провести чесні вибори неможливо, позаяк використання зброї не просто підриває виборчий процес, а й нагнітає страх серед населення, яке в результаті боїться проголосувати, згідно з власною позицією та поглядами.
Інша умова – час. Як показує практика, вибори можливі після року після припинення вогню. Йдеться про повне припинення, а не часткове, що ми зараз спостерігаємо. Тільки за умови повного режиму тиші, зачекавши рік (а краще два) можна організовувати виборчий процес. Справа у тому, що під час війни присутнє емоційне загострення, за умови якого неможлива, навіть, агітація. Адже вона (агітація – Ред.) є подразником, який може призвести до відновлення бойових дій. До прикладу, міжнародні посередники під час конфлікту на Балканах зафіксували проведення виборів за 8 місяців після припинення вогню, у Хорватії цей показник був кращий – 2 роки. Наявність сприятливих умов для проведення виборів фіксує ОБСЄ (у випадку Хорватії, умови фіксував голова тимчасової організації ООН, який подавав свої висновки у Раду безпеки ООН). Щодо окреслення умов, то вони прописані у Копенгагенських критеріях.
Для попередження маніпуляцій та провокацій, слід відновити контроль над кордоном. Як показує практика світових країн, це не обов’язково має бути контроль з боку державної влади. Цю функцію можуть виконувати і міжнародні моніторингові організації. До прикладу, маніпуляцї, які виникають через не контрольованість кордону, були зафіксовані у Боснії. Зокрема, щоб покращити результати в окремих сербських громадах, там використовували так звані “каруселі” (переміщення осіб для того, щоб вони проголосували у тих районах, де виборча активність невисока).
Окрім того, світові стандарти передбачають створення окремих моніторингових груп, які слідкують за медіа під час виборів: майданчик для агітації має бути наданих усім політичним силам і не включати будь-якої радикальної пропаганди. Разом з тим, ще одна група експертів має відслідковувати дії політичних сил: якщо була встановлена персональна відповідальність лідерів політичних партій, то вони ні в якому разі не повинні виступати, у нашому випадку, з закликами до сепаратистських дій.
Щодо організації виборів, то, наприклад, на території колишньої Югославії, нею займалися міжнародні структури (Хорватія – ООН, Боснія – ОБСЄ). Важливо, що останнє слово в разі конфліктів, завжди за спостерігачами. Тобто, остаточне рішення під час майбутніх виборів на Донбасі має бути не за ЦВК, а саме за міжнародниками. Звісно, постає питання щодо доцільності використання такого досвіду. Та країнам, які довірили виборчий повоєнний процес саме міжнародним спостерігачам, вдалося отримати непоганий результат і цим полегшили перехідний період (люди добре сприймали виборчий процес і його ніхто не намагався зірвати).
Стосовно голосування біженців, то в Югославії було передбачено, що ці люди повинні голосувати на території, на якій раніше жили. Втім в цій країні настільки швидко (8 місяців після завершення війни. – Ред.) відбулися вибори, що досягти успіху в ініціативі не вдалося. Саме тому так важливо організовувати виборчий процес після тривалого перехідного періоду. Відтак, зважаючи на велику кількість осіб, яка виїхала з Донбасу, нам поспішати не слід.
Щодо безпосереднього проведення виборів, то процес повинен бути гнучким під час самого голосування, адже врахувати всі технічні проблеми просто неможливо. Наприклад, в Східній Славонії, коли помітили, що списки населення не повні, в день виборів прийняли рішення, яке дозволяло голосувати усім, хто має документи, які ідентифікують особу. Це хонепоганий досвід для України.
Загалом, умов для підготовки виборів на окупованих територіях Донбасу є багато. Більшість з них – це досвід країн, які свого часу перебували у схожій ситуації. Тому важливо на них зважати. А ще хочу наголосити: нині немає жодної умови, яка б цілком була виконана. Тому нам є над чим працювати, якщо хоче грамотно організувати вибори на окупованих територіях.

Виступ Євгена Перелигіна, Надзвичайного і Повноважного Посла України в Італії, під час презентації дослідження ІСП “Аудит зовнішньої політики: Україна-Італія” 30 червня 2016 року.Відправною точкою для аналізу відносин між Україною та Італією, а також для вироблення відповідних рекомендацій, мають бути національні інтереси обох країн. Вважаю, що таких напрямків є три, принаймні, основних. Для Італії це: глобальна і регіональна безпека, протидія нелегальній міграції і соціально- економічний розвиток країни, економічне зростання. Якщо ми зрозуміємо всі ці три пріоритети і знайдемо можливості для співпраці у рамках цих італійських пріоритетів, думаю, що наші відносини стануть ще більш інтенсивними. Ми зможемо досягнути нового рівня партнерства між Україною та Італією. \
Що стосується глобального і регіонального виміру безпеки для Італії: Україна не відіграє основну роль у цьому процесі, і це об’єктивно. У чому ця об’єктивність полягає? У тому, що ми поки не є членами НАТО і не можемо разом з Італією виробляти рішення, які могли б убезпечити цю країну і весь регіон від загрози тероризму з Півдня. Що стосується регіональної безпеки і протидії нелегальній міграції, ми також не можемо відігравати тут ключову роль, оскільки не є членами ЄС, який постійно обговорює і виділяє фінансові ресурси для протидії нелегальній міграції.

Що стосується економічного зростання і соціально-економічного виміру розвитку Італії, думаю, Україна може і повинна відігравати ключову роль. Про що йдеться? Ви сказали про бренд «made in Ukraine», який до цих пір залишається невідомим в Італії, і ми не можемо широко вийти на італійський ринок з цим брендом. Але сьогодні відкривається нова можливість, і якщо б ми зробили бренд «made in Ukraine, made with Italy», це б не лише стало сполучною ланкою між Україною та Італією, а й допомогли Україні вийти на більш широкий європейський ринок та на традиційні ринки Італії в Північній Африці, Азії, Латинській Америці.

Наразі є чотири пріоритетні сфери, в яких працюють Україна і Італія. По-перше, це політичні контакти, тобто політична платформа для розвитку відносин. Як неодноразово зазначав шановний Посол Фабріціо Романо, за останні два роки відбулося стільки політичних заходів, що вони перевищують всю ту роботу, яка велась до цього 22-23 роки. Тому, я вважаю, що нашими керівниками, як України, так і Італії, створена надзвичайно потужна зовнішньополітична платформа для подальшої реалізації проектів.

Наступне – міжпарламентське співробітництво. За останній рік кількість делегацій і кількість контактів як формальних, так і неформальних досягла свого піку за всю історію наших відносин. Не випадково, що минулого року італійський парламент відхилив 10 проектів резолюцій щодо скасування санкцій щодо Росії, а два дні тому Сенат Італії переважною більшістю голосів (150 проти 50), відхилив ще дві резолюції щодо скасування економічних санкцій проти Росії. Тобто, ми маємо на сьогоднішній день надійного партнера, який працює на збереження європейської солідарності.

Ще одне питання – це міжрегіональне співробітництво. Маємо тут надзвичайно великі перспективи. Слід врахувати, що Італія – це найкращий приклад того, як у рамках унітарної держави існують широкі повноваження для регіонів. Ми могли б активно переймати цей цінний досвід, а також розвивати співпрацю на міжрегіональному рівні. Достатньо сказати, що Київ і Флоренція мають побратимські зв’язки більше 50 років. У нас є Лігурія і Одеса, у нас є Дніпропетровськ і Харків, які активно співпрацюють з Емілією-Романією і Болонією. Тобто, у нас створена певна база, але не вистачає міжрегіонального розвитку, який був б втілений у конкретні проекти співпраці.

І на завершення, знову повертаючись до економічної співпраці: ми пройшли пік нашої торговельно-економічної співпраці десь в 2011 – 2012 рр., коли товарообіг досягав майже $5 млрд. За останній рік товарообіг між Україною та Італією впав приблизно на 28-30% з об’єктивних причин (і деяких суб’єктивних), і досягає $3,5 млрд. Отже у нас є потенціал, і якщо ми зможемо конвертувати політичні домовленості у конкретні проекти в економічній, енергетичній, сільськогосподарській, інфраструктурній сфері, можу вас запевнити, що на наступній конференції, яка буде організована Інститутом світової політики, ми буде констатувати зовсім інші цифри.

Михайло Гончар, Президент Центру глобалістики «Стратегія XXI»:

Сьогодні ми дійсно бачимо таку ситуацію, коли нібито інтереси України і Італії співпадають і вони займають однакову позицію щодо продовження санкцій щодо Росії. Але бізнес інтереси італійської держави превалюють. Маттео Ренці недаремно зазначив під час зустрічі в Петербузі про інтерес Італії щодо відновлення проекту «Південний потік». Як тільки такої згоди буде досягнуто, італійський уряд займе зовсім іншу позицію щодо режиму санкцій проти Росії. Має місце продовження військово-технічного співробітництва Італії з Росією. Наступний пункт – компанія Eni. Чи не вважаєте ви, що в деяких речах потрібно давати відчути італійській стороні, що режим сприяння може бути змінений на користь інших партнерів через таку поведінку?

Посол Євген Перелигін:

У відносинах з Італією Україні слід дотримуватися більш практичного підходу, тобто не вказувати з ким і як їм працювати, а пропонувати альтернативу. Я в своїй презентації сказав, що нам треба здобути партнерства. На жаль, з історичної точки зору в українсько-італійських відносинах було мало точок дотику, але сьогодні, якщо ми запропонуємо тій же компанії Eni альтернативу, ситуація може бути зовсім інакшою. Ми не можемо просто сказати: не працюйте з тими (Росією – ред.), а працюйте з нами. Ми маємо показати, яким чином Eni буде вигідніше працювати з надійним європейським партнером Україною, ніж просто отримувати прибутки в іншій країні.

Уряд Італії відреагував разом з урядами всіх 28 країн членів, коли ввів перші санкції проти російських чиновників через анексію Криму. Щодо Eni, то це приватна компанія, яка може відреагувати, а може й не відреагувати (на анексію – ред.). Але для того, щоб Eni відреагувала на користь України з нею треба працювати. Це стосується й решти енергетичних проектів. Щодо поїздки прем’єр-міністра Маттео Ренці до Санкт-Петербургу, ми можемо уважно подивитися, як відбувався візит і які контракти, які економічні перспективи були намальовані російською стороною для італійських компаній, серйозно підійти до цього питання і запропонувати Італії альтернативу. Україна сьогодні може стати найбільш привабливим ринком для європейських країн. У цьому я бачу наше завдання – не вказувати, а пропонувати альтернативу.

Катерина Зарембо, заступниця директора Інституту світової політики:
Пане Євгене, ви постійно присутні в італійському медіа-просторі і вашими зусиллями, на мою думку, відбувся колосальний поступ у ставленні ЗМІ до України. Як проблема російської пропаганди та її розв’язання виглядає з вашої точки зору?

Євген Перелигін:
Це дійсно проблема. Треба рахуватися з тим, що всі національні медіа Італії мають своїх кореспондентів у Москві і не мають їх у Києві. І це спотворює реальну картину. Відповідь України має бути виключно зосереджена на журналістських джерелах. Попередній спікер задавав питання, щодо російської пропаганди на телебаченні. Я можу сказати, що в Італії пропагандою вважаються будь-які виступи державних чиновників, державних представників тому, що вони кажуть не від себе, а від державної установи, від партії. І тому в Італії цінна та інформація, яка отримана від журналістів, а не від державного діяча. Саме тому робочі візити до України, які організовував Інститут світової політики для італійських журналістів та експертів, мали неабиякий ефект. Ознайомившись з реальною ситуацією в Україні, вони після повернення продовжували висвітлювати українські події, хоча, на жаль, слід визнати, що їхнього запалу вистачало лише на місяць-два. Потім треба знову або запрошувати, або створювати відповідні умови, щоб вони відслідковували події в Україні.

Ще один важливий момент. Вважаю, що реальним досягненням Посольства за ці два роки було не те, що ми з’являлися на шпальтах головних італійських газет або на телебаченні, а те, що ми пропонували (досить успішно) брати інформацію не тільки і не стільки від Посольства, а передусім від українських інформаційних агентств. Однак проблема полягає у тому, що новина з’являється спершу українською мовою, ну можливо російською. І тільки окремі інформагентства, як наприклад UNIAN, дають переклад англійською через годину або дві. Італійської мови, на жаль, ми не маємо. Тому, звичайно, у конкуренції інформації, коли є новина від власного кореспондента з Москви італійською мовою та новина українською чи російською мовою з Києва, перемагає новина з Москви. І це проблема, над якою нам всім потрібно працювати. Наразі є згода окремих центральних інформагентств Італії мати певні угоди з українськими інформагентствами на постачання інформації. Але реалізувати ці угоди без достатнього фінансування неможливо. Йдеться про те, щоб, наприклад, у щоденному режимі наше інформагентство надсилало у певний час стрічку з 20 новинами італійською мовою.

Повний текст записки “Аудит зовнішньої політики: Україна-Італія” доступний тут.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПоки Керрі пролетить через Київ, дуже схоже на те, що його бос -Президент Обама робить свою прощальну європейську гастроль, відвідуючи саміт НАТО у Варшаві. Дивне відчуття, Обама вдруге за другий термін президентства перебуває в годині льоту від України, у Варшаві, але Україна не входить до його маршруту.\
І ми, у Києві, так само можемо констатувати те, що я обережно передбачала на початку року у своїй записці: Президент Обама готується увійти в історію як перший президент США за часів незалежної України, який жодного разу не відвідав Україну з хоча б коротким візитом. І, можливо, ще ніколи в історії незалежної України візит президента США не був настільки затребуваним, враховуючи безпрецедентну в наші часи зовнішню агресію і спроби побудувати на обломках пронизаного корупцією постсовка нову Україну.

Мої співрозмовники, деякі високопосталені американські дипломати, запевняли мене, що насправді непотрібно приділяти стільки уваги візиту президента Обами, оскільки і віце-президент Байден має достатній карт-бланш, щоб говорити від імені президента в українському питанні і надсилати відповідні сигнали. Очевидно, вони лукавлять: візити американських президентів – це сигнали самі по собі, безвідносно, які вербальні сигнали вони надсилають під час візитів.

Так, не треба робити з візиту фетиш, але треба принаймні спробувати серйозно проаналізувати причини, з яких Обама не прийняв запрошення відвідати Україну, і зробити відповідні висновки.

Ризикну припустити, що в часи незалежної України у США навряд чи був інший президент, якому Україна була б настільки нецікавою з політичної точки зору і настільки далекою з точки зору емоційної прив”язки. Навіть при тому, що впродовж півтора років Обама був змушений постійно чути слово “Україна”, і постійно думати, яким чином реагувати на те, що відбувається навколо цього слова. А на зустрічі з тоді ще прем”єром Яценюком навіть зізнався, що більше уваги, ніж Україні, йому доводилось в перший рік після анексії Криму приділяти тільки Сирії.

Навіть колеги Обами по Демократичній партії, зокрема і ті, хто працювали в адміністрації Білла Клінтона, достатньо неприємно вражені тим, наскільки легкважно Білий Дім Обами підходив до українського питання. Мовляв, складно навіть уявити, щоб за інших адміністрацій, Білий Дім, наприклад, надав таке поле для самодіяльності заступнику Дерджсекретаря (у нашому випадку Нуланд) у веденні таких важливих і чутливих переговорів з Росією, які вона більше півроку здійснює у діалозі з Сурковим навколо виконання Мінських домовленостей.

Звісно, той факт, що ніхто вчасно не допоміг Обамі “загорітись” Україною, і відтак недостатній рівень інтересу до нашої країни може бути лише однією – і зовсім не основною – з причин, чому запити та запрошення української сторони не находили достатньої підтримки у Білому Домі.

Очевидно, є й інші причини. Це, зокрема, неспроможність української влади продемонструвати за два останні роки жодної видимої історії успіху, яку американськи президент, перебуваючи у Києві, міг би позиціонувати як досягнення і його адміністрації. Всі важливі реформи нагадують улюблені українцями надкушені яблука – вони лише понадгризали стару систему, але ще не проковтнули її.

Очевидно, що Обама так само не хотів робити персонального подарунка своїм візитом президенту Порошенку. Петро Олексійович, і про це, не особливо приховуючи, кажуть в неформальних розмовах представники нинішньої адміністрації США – не має особливої довіри у Білому Домі. Під питанням його політична воля боротись з олігархами і руйнувати корупційні схеми, його власне збагачення на фоні загального збідніння в Україні. Однак, тут варто нагадати, що дуже серйозне розчарування президентом Ющенком і політичним хаосом в Україні не завадило Джорджу Бушу-молодшому у 2008 році залетіти до Києва по дорозі на аналогічний саміт НАТО у Бухаресті. Та й власне зараз Обама міг використати свій візит як умову і важіль впливу на прискорення тих чи інших реформ.

Деякі колеги у Вашингтоні також кажуть, що своїм візитом до Києва Обама не хотів зайвий раз дратувати Путіна і підігрівати російську пропаганду, допомагаючи їй представити США як сторону конфлікту. Обама від початку не хотів бути на 100% залученим у вирішення російсько-українського конфлікту, оскільки в його оточення було резонне переконання: за термін президентства Обами досягнути видимої перемоги над Путіним неможливо. Понад те, в американських урядових колах нема до кінця розуміння того, як, власне, має виглядати ця видима перемога над Путіним, котру можна було б достойно продати американському виборцю. І чи колапс путінського режиму дорівнює колапсу Росії. У лексикон як урядовців, так і аналітиків у Вашингтоні вже потрохи входить поняття “менеджмент колапсу Росії”, але, очевидно, що реагування на цей виклик стане більш актуальною темою для наступних адміністрацій. Нинішній адміністрації, в свою чергу, важливо так само не допустити колапсу України. Чи то безпекового, чи то політичного, чи фінансового. І в цьому полягає обрана генеральна лінія нинішньої адміністрації. А вже подальша доля України – розвиток чи, не дай Боже, занепад, стане теж проблемою наступної адміністрації.

А що ж Керрі? Керрі – добрий фахівець з Близького Сходу, професійний політик, добре вміє демонструвати єдність американської позиції, незважаючи на те, що з Обамою у нього непроста історія стосунків, і деякі рішення нинішньої адміністрації (перезавантаження з Кубою) народжувались взагалі без нього як Держсекретаря. Добре, що наші друзі в адміністрації переконали його вшанувати Україну візитом.

Україна сьогодні для США і Заходу, перефразовуючи класика, – це головний біль, який завжди з тобою. Щоб бути цікавою та важливою для Вашингтона, як і для будь-якої іншої столиці, нам треба для початку перевести головний біль з режиму постійної мігрені в поодинокі спазми.

Коментар Альони Гетьманчук, директорки ІСП, для газети “День”Нинішня правляча коаліція в Польщі виходить з позиції, що вона може працювати з Україною по двох паралельних, тобто які між собою не пересікаються, треках: безпеково-політичному, де Польща та Україна виступають як союзники (зокрема у питаннях протистояння російській агресії), та історичному, де польська сторона з моменту приходу до влади ПіСу вважає за потрібне поновити діалог з Києвом щодо історичного примирення. Насправді, загострення відносин по лінії історичній безсумнівно “інфікує” і політичний та безпековий діалог між Києвом та Варшавою. І польській правлячій партії потрібно для себе прийняти рішення, до якої міри вони готові ризикувати втратою України як ключового безпекового партнера. Знаю, що в самій ПіС йде дискусія з цього приводу. Дуже сподіваюсь, що до річниці Волинської трагедії польський сейм прийме резолюцію, а не закон, як наполягали окремі польські політики. \
Україні, в свою чергу, варто більш серйозно та відповідально ставитись до своїх дій та обіцянок у діалозі з Варшавою. Непотрібно нехтувати важливістю та чутливістю питання історичної пам’яті для польської сторони, і тим більше списувати її на вплив російської пропаганди чи російського лобі. Історичні питання є насправді дуже важливими та чутливими для польського уряду, і тут з українського боку, як мінімум, потрібен діалог, а не імітація до його готовності. Верховна Рада України припустилась помилки, коли законодавство про визнання УПА було прийняте саме у день виступу Коморовського. Це було сприйняте у Польщі як великий ляпас. Також, якщо вірити представникам польського сейму, з українського боку на рівні спікера (нинішнього прем’єра) та інших високопосадовців були дані обіцянки внести певні зміни у це законодавство. Ці обіцянки не були виконані. Якби ці зміни були внесені, у польської сторони би з’явився серйозний аргумент прийняти до річниці трагедії резолюцію, а не закон.

Сейм Польщі та Верховна Рада України несуть сьогодні надзвичайно велику відповідальність за те, в якій тональності далі рухатимуться відносини між Україною та Польщею. Сподіваюсь, в обох законодавчих органах усвідомлюють серйозність ситуації, і не віддадуть партнерство двох країн на відкуп популістам.

Повний текст статті “Порозуміння”… крізь ланцюг односторонніх звинувачень?” читайте на сайті газети “День”.