Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”День Європи в Києві залишив досить гнітюче враження. Стало вкотре очевидно, що і для переважної більшості доблесних представників як влади, так опозиції європейська інтеграція залишається чимось на кшталт дорогого парфуму: у пристойному товаристві його оцінять і навіть скажуть комплімент, а на повсякдень і особливо, коли йдеш в народ, він є річчю зовсім необов’язковою, а інколи навіть й зайвою. На відміну від речей обов’язкових для повсякдення: політичної заруби, піару на популістичних акціях типу “В Європу без фашизму” і проплачених мітингувальників, які, на велике розчарування деяких європейських послів, прийшли послухати не їх, а своїх політичних вождів.\
Справжній День Європи був би тоді, якби на Європейській площі – не на порозі КМДА – зібрались не “антифашисти” сумнівного походження, а представники влади, опозиції,громадянського суспільства та посли ЄС. За півроку до Вільнюса,на якому стане остаточно відомо, чи наважаться обоє – і Україна, і ЄС – заручитись, а не лише фліртувати й диктувати одне одному умови для такого кроку, – такий консолідований сигнал був би дуже навіть доречним.

А так, виявилось легше обійтись вивішеним синім прапором з жовтими зірочками на КМДА та кількома заученими рядками про те, хто насправді веде Україну в ЄС, а хто невідомо куди. Легше було обійтись проплаченими мітингувальниками, збитими у граї братками в темних футболках і спортивках “Adidas”, та, зрештою, випадковими перехожими, яких чомусь більше цікавила безкоштовна ефіопська кава у палатці з мігрантами цієї країни, аніж роздаткові матеріали про можливості навчатись в тій чи іншій країні ЄС, і абсолютно лицемірними чиновниками. Дарма, що посли – особливо ті, котрі на такому дійстві присутні вперше – очікували побачити перед собою тисячі облич українців, які завітали на День Європи за покликом серця, а не випадково прогулюючись по Хрещатику з пляшкою пивка в руках і пошуком шари, влаштовуючи по ходу допит європейців “А у вас што бєсплатно раздается?”.

І це при тому, що безліч громадських активістів готувались до цього дня як до нагоди поговорити з українцями про те,чого, власне, Україна має йти в напрямку до Євросоюзу. Зауважу – не стукати головою в двері, добиваючись обов’язково членства у ЄС, і не пакувати чемодани при першій кращій нагоді виїхати з країни на Мадрид чи Відень, а будувати європейську країну тут.

Декому це навіть вдалось. Декому не дуже – загубились у чергових протестних розборках. Зізнаюсь, я особисто теж довго чекала цієї нагоди. Адже саме в цей день ми з колегами планували презентувати наш “вуличний євроуніверситет” – виставку політичних карикатур, кожна з яких зображує дві реальності: українську та євросозівську з відповідними коментарями. Такий формат був обраний тому, що, на наше глибоке переконня, у питанні євроінтеграції, як і в інших життєвих ситуаціях, все пізнається в порівнянні, а будь-який влучний малюнок часом може закарбуватись у свідомості набагато сильніше, ніж політичні гасла й заяви на ток-шоу. Тим більше це стосується українців, які не звикли дивитись ток-шоу, та й з політикою ознайомлені на рівні “Янукович править, Юля сидить”. Ми показали ці дві реальності ще й тому, що без усвідомлення того, де ми знаходимось зараз, навряд чи можливо рухатись вперед.

Проте, не так сталося, як гадалося. Як вже багато з вас знає, чиновники КМДА на чолі особисто з Поповим та ще деякими представниками уряду (так, карикатурне питання сягнуло далеко за межі Хрещатика, 36) вирішили, що з карикатурами свято не відбудеться. Зрештою, завдяки листу підтримки з Представництва ЄС, нам дозволили показати експозицію. Але тільки в найбільш тупиковому місці Михайлівської площі (очевидно так, щоб ніякий випадковий перехожий туди раптом не забрів) і – головне – цензуруючи фактично третину експозиції. А саме – малюнки, які,на думку київської влади, не відповідають українським реаліям, бо таких проблем, виходить, у нас не існує. Не існує корупції, не існує проблеми незалежного правосуддя, не існує політиків, які йдуть у владу, щоб заробляти гроші або зберегти зароблені статки. Оскільки впродовж останніх днів до мене звернулось чимало дуже різних людей з питанням ” Що ж саме зображено на цих заборонених карикатурах?”, вирішила розмістити їх у своєму блозі. Найбільше, за моєю інформацією, вічно нашуганих чинуш з Поповим на чолі розлютила карикатура про поводження з політичними конкурентами, з надписом “President” на дверях, хоча у ній йшлось не про Януковича, і навіть виключно не про главу держави, бо посада “президент” буває і в компаніях, і в фондах, і навіть в неурядових організаціях.

P.S. Ми не ідеалізуємо Європейський Союз. Там теж є країни з цілим шлейфом проблем. Ми не пишемо, що там нема корупції. Ми не говоримо, що там всі стовідсотково задоволені роботою правоохоронних органів, а політики всі, як один, відповідальні та послідовні. Але масштаби цих проблем бліднуть на фоні наших реалій. І реакція суспільства на ці проблеми блідне на фоні нашого пасиву, замішаного на “тільки не було б гірше” та страхові. І – головне – чомусь у ЄС люди почувають себе щасливішими, фізично здоровішими, і живуть що найменше на 10 років довше, ніж в Україні.

ЯК СТАВЛЯТЬСЯ ДО ПОЛІТИЧНИХ КОНКУРЕНТІВ?
{1}
РІВЕНЬ КОРУПЦІЇ
{2}
{3}
{4}
АБСОЛЮТНА ІЄРАРХІЯ
{5}

ЯК ПРАЦЮЮТЬ СУДИ?
{6}

{7}

ПОЛІТИЧНА БЕЗКАРНІСТЬ І БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
{8}

ВІДНОСИНИ ВЛАДИ І БІЗНЕСУ

{9}
ДЕ ПОЛІЦІЯ З НАРОДОМ?
{10}
ПЕРЕПОВНЕНІ ТЮРМИ

{11}
ПОЛІТИКА ЯК БІЗНЕС

{12}

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”На Форумі “Європа-Україна” у Будапешті познайомилась з дипломатом, який з 1 травня відповідає у МЗС Нідерландів за країни Східного партнерства. Він розповів, що не встиг нормально сісти й поговорити про Україну та її загадкову внутрішню і зовнішню політику зі своїм попередником, бо той, звільнившись від Східного партнерства, відразу чкурнув консулом в Чикаго. Але його попередник передав йому у спадок файл з досьє на кожну з країн Східного партнерства. Частина про Україну розпочиналась там відомим у європейських дипломатичних колах жартом: “Україна – це країна, якій Росія робить пропозиції, від яких вона не може відмовитись, а ЄС робить пропозиції, яких вона не розуміє”.\
Не буду заперечувати, що в історії відносин Україна – ЄС дійсно спостерігались моменти, коли українська влада не зовсім розуміла, що від неї хоче Євросоюз. Так само, як в історії України були моменти, коли українська влада не мала сили відмовитись від спокусливих пропозицій від Росії. І історія з пролонгацією перебування Чорноморського Флоту в Севастополі – остання з таких прийнятих пропозицій.

Однак, у мене склалось враження, що сьогодні, у ситуації з підписанням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС цей жарт не є абсолютно доречним. Росія робить сьогодні Україні пропозицію, від якої Україна може відмовитись, а ЄС робить пропозицію, котра, є підстави вважати, зрозуміла навіть для першої особи. А саме: хочете мати доступ до європейських ринків та європейських грошей – встановіть верховенство права. А що стосується конкретної ситуації з Вільнюським самітом, хочете мати Асоціацію – вирішіть питання Тимошенко.

Власне, після Форуму у Будапешті і конференції, яку організував Інститут світової політики вчора (а ми всі пам’ятаємо, що на подібних заходах найважливіші та найцікавіші речі говоряться в кулуарах та під час неформального спілкування:) мені стало очевидно: без Юлі нічого не буде. Причому, не лише в сенсі вирішення питання з її ув’язненням. Але й в сенсі її ОСОБИСТОЇ публічної підтримки підписання Угоди про асоціацію на Вільнюському саміті. Вона має сказати своє слово зараз.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Щойно повернулась із зустрічі з чотирма міністрами Європейського Союзу, які завітали до України в абсолютно зшитої за кроєм пана Сікорського місії з розряду “Чіп і Дейл поспішають на допомогу”. Нам дружньою експертною командою вдалось донести до міністрів, як на мене, ключові послання про необхідність підписання Угоди про асоціацію саме цього року, а крім того ще й позначити ті виклики, які можуть стати черговими перешкодами для такого підписання. Одним словом, озвучили деякі кодові слова – “референдум”, “київські вибори” etc.\
Міністри були в гарному гуморі. Трьохгодинна зустріч з Януковичем, а потім ще спілкування з опозиційними політиками явно не пішли на шкоду їхньому настрою. Найбільший інтерес до того, що говорять українські експерти виявляв міністр закордонних справ Нідерландів, час від часу підключаючи й свої коментарі з тих чи інших питань. Було помітно, що для нього чимало речей були новими, як, в принципі, і для данського міністра.

Наприкінці зустрічі я запитала у міністрів, чи стали вони після зустрічі з Януковичем більш оптимістичними реалізму. Литовський міністр відповів, що вони стали більш поінформованими. А Радек Сікорськи після деякої паузи і різко зробивши серйозне обличчя додав: “Я став більшим оптимістом”. Данський міністр, натомість, фактично процитував одне з моїх улюблених висловлювань Кеннеді – “ми ідеалісти без ілюзій”

Для тих, хто уважно стежив за роботою таких місій і в Україні і в загалом в регіоні (особливо Білорусі та Молдові), давно зрозуміло: вони відбувались у період, коли в патовій ситуації з тим чи іншим партнером на Сході з’являлась надія. Надія вирішити ситуацію. Після помилування Луценка така надія з’явилась і стосовно України. Міністр Сікорськи не зміг не використати цю надію, щоб не запросити ще кількох міністрів. Причому, цікаво, що його традиційного напарника Карла Більдта в цій місії не виявилось, і навіть, за декою інформацією, швед був здивований, що ця місія вирушає до України. Тим не менше, за рахунок міністрів Данії і, особливо, Нідерландів, компанія вийшла досить цікава і за це Сікорському “dziękuję bardzo”.

Бо якщо Данія навряд чи відкрито і публічно вставлятиме палки в колеса асоціації з Україною, тим більше, якщо вдасться трохи розм’якшити Швецію з її зовнішньою політикою у стилі “права людини – понад усе”, то з Нідерландами у новітній європейські історії пов’язано чимало випадків, коли вони демонстративно займали позицію “А Баба Яга проти”. Це вони, нагадаю, у свій час не побоялись наодинці блокувати перспективу членства Сербії в ЄС, жорстко ув’язавши своє добро на видачу Міжнародному трибуналу двох сербських військових злочинців. Це Нідерланди останніми роками грудьми захищають Шенгенську зону від входження до неї членів ЄС Румунії та Болгарії. Намаглись вони грати самостійну роль і в історії з ПДЧ для України, блокуючи його не тільки з оглядкою на Німеччину, а й, як потім пояснили мені деякі нідерландські джерела, з оглядкою на участь відомого голландського концерну у будівництві запущеного Росією “Північного потоку”.

Так чи інакше, важливість місії приходиться на той момент, коли у Євросоюзі сьогодні можна більш-менш чітко прорахувати країни, які залізобетонно виступають за підписання Угоди про асоціацію, але країн, які вже залізобетонно вирішили не підписувати Угоду, сьогодні прорахувати важко, оскільки навіть німецьке “ні”, за моєю інформацією, не варто розцінювати, як “ні остаточно й безповоротно”.

Країни, які вагаються, по суті найбільше турбує дві речі, і ці дві речі пов’язані з репутаційними втратами для ЄС:

1) Нема гарантії, що Угода після її підписання буде виконуватись хоча б частково, а не осяде десь на полиці в Межигір’ї. Мовляв, підписати, то ще можна, але як потім мотивувати український уряд щось робити? Список Фюле почав важко, але виконуватись, бо є мотивація – факт підписання Угоди у Вільнюсі. А коли буде підписана Угода, то якого пряника ЄС зможе запропонувати? Перспективу членства? Про неї вже не згадують навіть ті українські євро інтегратори, які ще кілька років тому доказували, що без перспективи членства в ЄС Україні не варто й маратись з підписанням Угоду про асоціацію. Фінансову допомогу, яка б задовольнила вкрай голодну на гроші сімейку? Навряд чи. Не ратифікація країнами-членами? Але це навіть підходить для української влади – підписати й нічого не робити, чекаючи поки документ набуде чинності.

2) Підписання Угоди стане персональним подарунком для Януковича, який після таких вибриків регіонального масштабу як посадка Тимошенко заслуховує на хорошого батога, а не пряника. Європейці не хочуть дарувати Януковичу можливість ввійти в історію України месією, який повернув блудного в зовнішньополітичному сенсі українського сина в європейську сім’ю і ще й піаритись на цьому під час виборчої кампанії. Занадто багато честі для Януковича і занадто багато ризиків для ЄС, що Янукович буде ходити й розповідати, як він “круто” розвів європейців – і Юлю ізолював, і Угоду підписав.

Обидва зауваження слушні і на обидва з них немає відповіді, яка б задовольнила всіх головних вершителів європейської долі України. Когось не задовольнить відповідь, що нема гарантії, що після підписання Угоди українська влада змінить свою поведінку і почне стрімко займатись реформами, але без підписання Угоди вона точно не буде нічого змінювати в позитивному сенсі, а реальні реформи залишаться там, де зупинились напередодні Вільнюса. Комусь недостатньо, що для електорату Януковича Угода про асоціацію з ЄС є дійсно досягненням, а не зрадою “славян” та “русского мира”, а новий електорат навряд чи піде голосувати за Віктора Федоровича лише тому, що він підписав досі абстрактний та незрозумілий для більшості населення документ з Євросоюзом.

Після візиту міністрів закордонних справ я лише переконалась в одному: Євросоюзу потрібно або вирішення питання з Юлею, або поступка, рівноцінна вирішенню цього питання. Хтось здатний у владі накреативити такого замінника чи, можливо, легше все-таки якось вирішити питання Юлі? Почати, скажімо, з публічної згоди Президента на її лікування поза межами України.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИНа цьому тижні від Європарламенту прийшло дві гарні новини: ратифікували Угоду про спрошення візового режиму і продовжили роботу місії Квасьнєвського-Кокса.\
Про місію Квасьнєвського-Кокса відреагую дещо згодом, а наразі про вистраждану і в українському парламенті, і в Європарламенті візову угоду.

У мене особисто нема великих ілюзій з приводу того, що оновлена Угода буде набагато ефективніше виконуватись, аніж попередня зразка 2008 року. Особливо, якщо не зміниться підхід політиків й громадського суспільства у плані моніторингу та публічного і непублічного пресингу як на посольства, так і консульства. Очевидно, зусиль однієї мережі громадських організацій “Європа без барєрів”, яка з року в рік публічно вказує на переваги та недоліки роботи консульств ЄС, зокрема й у вигляді рейтингів найбільш недружелюбних до українців консульських представництв.

Що потрібно робити? У принципі – нічого іншого, як просто відстоювати свої права. Якщо, наприклад, ви, згідно з угодою, потрапляєте в категорію тих, хто має законне право отримати багаторазову візу, то, відповідно, подавайтесь саме на довгострокову багаторазову візу. Адже що відбувається? Консули на закритих зустрічах розповідають, що українці самі не звертаються за багаторазовими візами. Навіть у консульстві Чехії, яка традиційно фігурує у списку найбільш недружелюбних у візовому плані країн, розповідають,що 96% тих, хто звертається за багаторазовою візою, такі візи видаються. Начебто все красиво. А коли консулам розповідаєш, що насправді працівники консульств відмовляють аплікантів ще на етапі подачі документів звертатись за багаторазовою візою, то вони здивовано плескають у долоні та вигукують “не може такого бути!”.

Багато консулів так само відмовляються визнавати, що у них з видачею віз для українців є проблеми, а будь-які рейтинги сприймають як спроби очорнити їхню роботу, інколи навіть начебто на чиєсь замовлення. Чи не найбільш загадковим у цьому плані є консульство Чехії. Я завжди думала, що обережність чехів пов’язана з міграційними ризиками з України – все ж таки наших людей завжди виїжджало туди достатньо і працювати, і іншими речами промишляти. Однак, після тривалих розмов з чеськими колегами, розумію, що проблема набагато серйозніша, і полягає вона у специфічності тамтешньої консульської служби. Тобто, якщо на політичному рівні Чехія всіляко підтримує Україну і особливо безпроблемні подорожі української молоді країнами ЄС, то на консульському – ставиться бар’єр. Як діляться обізнані співрозмовники, більшість чеських консулів вважає, що їхня робота полягає у тому, аби якомога жорсткіше охороняти проникнення людей із Сходу в шенгенську зону. Притому, ні мені, ні моїм колегам, не доводилось зустрічати жодного чеського політика, який би виступав за будь-які обмеження для в’їзду українців до Чехії сьогодні.

По-друге, з усіх боків порушується так званий принцип добросовісності. Тобто, формально українці, які двічі в рік побували у ЄС й нічого не порушили (вчасно повернулись etc) мають повне право отримувати багаторазову візу. Враховуючи, що в ЄС з України їздять одні й ті ж люди (лише 1% українців за опитуваннями групи “Рейтинг” були багато разів в Євросоюзі за останні п’ять років), дотримання цього принципу було б дуже навіть доречним.

По-третє, потрібно на кожному кроці пояснювати європейцям, що поняття “ціль поїздки” у випадку багаторазових віз є поняттям неадекватним для сучасної людини. У будь-кого з бізнесменів, журналістів чи представників громадських організацій може виникнути необхідність поїхати за рік чи три тривалості візи до ЄС з іншою метою, аніж декларувалась початково. Шмони, які організовуються автобусам і авто з українськими номерами на території деяких країн Євросоюзу з метою перевірити цільове призначення візи дискредитують не німецьких стражів порядку, дискредитують і ЄС. Скажу відверто: у мене є кілька країн, подорожувати до яких останнім часом мені не дуже подобається через занадто прискіпливий допит на кордоні навіть, якщо ти летиш транзитом. Це,наприклад, Німеччина і як би це не звучало парадоксально – Польща. Якщо поведінка німецьких прикордонників у принципі збігається з позицією тамтешніх силових відомств (особливо МВС Німечини, з яким у візовому плані Україні роботи непочатий край), то з Польщею виходить певна неув”язочка: прекрасні стосунки на політичному та експертному рівні, витриманий тон польських політиків навіть у ситуаціях повного українського бєспрєдєлу, чомусь ніяк не може розповсюдитись на ставлення до українців з боку польських прикордонників, які,очевидно, бажають бути святішими Папи Римського у тому, що стосується охорони священної Шенгенської зони.

Під час імплементації минулої Угоди про спрощення видачі віз виникло в ході її імплементації багато несподіванок. Виявилось, наприклад, що віза “до 5 років” може означати й візу на один місяць. Як результат, я знаю особисто аж одну людину, котра отримала п”ятирічну візу. Наразі такі різночитання зняті, але це не гарантує, що виникнуть нові сюрпризи. Наприклад, вже зараз в дипломатичних та експертних колах курсують чутки, що деякі європейські країни хочуть у процесі прийому документів вимагати довідку з Податкової. Думаю, треба задавити цю ідею на корню, публічно й непублічно доводячи європейцям, що так спрощення візового режиму не відбувається.

Ну і головне: для того, щоб щось вимагати від європейців, треба й самим демонструвати, що наші дяді й тьоті при владі з дипломатичними й службовими паспортами дбають про майбутній безвізовий режим тих, у кого паспорт звичайний синенький. Тобто, Угода про спрощення – це добре, а реальний процес лібералізації, який потім має увінчатись безвізовим режимом – це набагато краще. І та ситуація, яка виникла з біометричними паспортами сьогодні, коли є ризик не побачити їх в найближчі років три так точно, ніяк не переконує, що тьотям і дядям дійсно не все одно, чи будуть українців принижуватись у чергах за візами чи їздитимуть у ЄС спонтанно на вікенд. Реально соромно бути останньою країною в Європі, в якій не видають біометричних паспортів і не особливо збираються це робити найближчим часом.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Ще навіть на рівні Єврокомісії не вирішено питання, чи рекомендувати країнам-членам підписувати Угоду про асоціацію з Україною у листопаді в Вільнюсі. Ще тільки в українських профільних відомствах заповнюють табличку з рекомендацій Фюле – що виконано, що в роботі, а що, очевидно, буде замінено красивими дипломатичними і напівпорожніми фразами, бо прогресу поки не спостерігається (хто хоче ознайомитись, що робиться, дивіться тут). А Німеччина устами свого канцлера і інших відомих діячів уряду вже пояснює: Україна не готова до зближення з ЄС, що, очевидно, має означати – не готова до підписання Угоди в цьому році. Приблизно про те ж, але іншими словами розповідав у польській “Газеті Виборчій” її соратник – екс-президент Європарламенту, який зараз очолює Фонд Аденауера Ганс-Герт Поттерінг.\
Слова і Меркель, і Поттерінга про нищівний стан нашої системи правосуддя слушні. Але варто, як на мене визначитись: є більше шансів вирішувати ці проблеми, маючи хоч якийсь зовнішній важіль з боку ЄС, чи продовжуючи змагатись з Лукашенком та Путіним, хто засадить крутішого опонента? Тому що я переконана: якщо навіть під впливом “списку Фюле” якось вдалось пожвавити бюрократичний апарат, який почав видавати на-гора адекватні законопроекти, звіряти їх з Венеціанською комісією, й проштовхувати їх через парламент, то під впливом Угоди про асоціацію це тим більше можна буде робити, підключаючи потенційних агентів змін всередині уряду, громадянське суспільство, заражаючи цією темою журналістів і, відтак, частково громадську думку.

Вже давно ні для кого не секрет, що питання підписання Угоди буде вирішуватись у Берліні, а не Брюсселі. І навряд чи для когось є секретом, що заголовки в німецькій пресі про звільнену Тимошенко матимуть набагато більший ефект, аніж імплементація Кримінально-процесуального Кодексу, наприклад. І що Меркель почувається ображеною, що її план з виходу ситуації – а саме лікуванням Тимошенко у Німеччині – не спрацював. Причому відповідь на питання “чому не спрацював?” лежить не тільки на Банковій.

Мене дивує інше – і Меркель, і Поттерінг розповідають, як Німеччина зацікавлена в зближенні України з Євросоюзом. Поттерінг у своєму інтерв’ю навіть зізнався, що бачить Україну, Молдову та Грузію у далекостроковій перспективі членом ЄС. Але хіба існує на сьогодні у Євросоюзу кращий інструмент для зближення з Україною, ніж Угода про асоціацію? Ну не Східне партнерство, в якому після внутрішньополітичних катаклізмів у Молдові вимальовується новий улюбленець Євросоюзу у вигляді – тільки спокійно – Вірменії, може претендувати на таку роль?

Так, канцлер Меркель поступила як далекоглядний політик, коли підтримала “Східне партнерство” й особисто відвідала два саміти СП. Німеччині потрібно зрозуміти: без підписання Угоди про асоціацію з Україною Вільнюський саміт – нехай мене пробачать друзі-литовці – можна буде скасовувати. Бо про які успіхи на ньому говорити? Вірменії? Як кажуть американці, come on. Якби було хоча б парафування Угоди про асоціацію з Грузією, Молдовою та Вірменією, то тоді ще є сенс збиратись, а так для чого?

Угода про асоціацію – це тільки інструмент. Але цей інструмент може дати Україні більше, ніж аморфна європейська перспектива. Він може дати реальні зміни. Він може перемістити Україну в світових політичних й інвестиційних розкладах з категорії “Росія плюс” до категорії “Євросоюз плюс”. А це вже не тільки зовсім інше ставлення (зокрема, й з боку Москви), це вже й зовсім інший рівень інвестицій та фінансової допомоги.

Є хвороби, які лікуються, а є хвороби, розвиток яких можна зупинити. Хвороби нинішньої української влади на кшталт розбиратись з політичними й бізнес опонентами за допомогою правоохоронців та судів у тому числі Угода про асоціацію, можливо, й не вилікує, але вона може зупинити їх розвиток, поки ця влада перебуває у статусі влади. Звільнення Луценка, про якого Меркель, до речі, навіть словом не обмовилась, красномовний цьому доказ.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Чим ближче до часу “Ч” – моменту вирішення Євросоюзом, як далі діяти з Угодою про асоціацію для України – тим стає зрозуміліше, що символізм для ЄС важливіший, ніж системний підхід, до якого вони так люблять апелювати.\
Фюле хотів як краще, у цьому сумнівів немає. Саме тому він і розписав розмиті рекомендації Раді міністрів закордонних справ ЄС у доступній і красивій формі. Список Фюле потрібен самому Фюле і тим, кого він на брюссельському рівні встиг “заразити” Україною. Він потрібен їм для того, щоб було б хоч із чимось виходити до країн-членів, промотуючи підписання Угоди про асоціацію. Бо щоб там не говорили, коли є 11 вимог, щось-таки можна виконати. При цьому, не здивуюсь, якщо політичні лідери в деяких ключових столицях ЄС з ним навіть незнайомі.

Так що, не складно уявити, що у Єврокомісії та Службі зовнішньої дії в Брюсселі вистачить бажання і терпіння сидіти з ручкою і ставити галочки навколо виконаних пунктиків, у країнах-членах – особливо скептично налаштованих – навряд чи. Образно кажучи, поки в Брюсселі нанизуватимуть намисто з виконаних пунктів, у Берліні, Парижі чи Римі можуть забажати кольє з одним, але крупним діамантом. У вигляді реального прогресу у справі Тимошенко. Бо навіть вирішення справи Луценка, за словами деяких поінформованих європейських співрозмовників, “буде дуже важливим жестом, але недостатнім”. Справа Тимошенко – це символічно, і після її вирішення виборці у Німеччині не будуть запитувати, чому Берлін дав відмашку на підписання Угоди про асоціацію зі “злочинним режимом”. Прийняті чи вдосконалені закони у сфері протидії корупції чи виконання українською владою рекомендацій остаточного звіту ОБСЄ/БДІПЛ по виборам – німецькому електорату так не продаси, як звільнення з тюрми “ікони Помаранчевої революції”.

Список Фюле – це системний підхід. І, впевнена, це не марна затія. Адже, як показує досвід, будь-який зовнішній важіль впливу з чіткими дедлайнами – нехай примарний, але шанс просунутись по реформах, які з року в рік застрягають на якомусь із поверхів типово постсовкової української бюрократії, де головне – імітація процесу, а не досягнення результату, а взяти на себе відповідальність автоматично означає стати козлом відбувайлом.

Блок, який стосується судової реформи, у “списку Фюле” – реально та глиба, яку треба нехай на пару сантиметрів, але зсунути, користуючись яким не яким зовнішнім пресингом. Причому не тільки з боку ЄС, але й США, котрі на рівні Департаменту юстиції брали участь в підготовці нового Кримінально-Процесуального Кодексу (до речі, американці проштовхували його ще з 2005 року, але документ мертво завис в адміністрації Ющенка), а сьогодні – активно виступають за підготовку й прийняття адекватного Закону про прокуратуру. Вболіваю за цей закон не лише як експерт, який бажає реального зближення з Євросоюзом. Вболіваю просто як громадянин, якого обурює життя у реально прокурорській країні. Один лише факт: за результатами досліджень Ради Європи, в Україні на душу населення припадає НАЙБІЛЬША кількість прокурорів – 21 прокурор на 100 тисяч мешканців, у той час як в Австрії, Британії чи у Франції цей показник становить менше 5 прокурорів. Інша цікава цифра – у Верховній Раді, за деякими підрахунками, засідають більше 20 радянських прокурорів.

Звичайно, така прокурорська армія буде робити все можливе, щоб ніякої суттєвої реформи не відбулось. Адже так приємно працювати прокурором в країні, де суди задовольняють майже 100% подань прокурора на арешт. Так приємно почувати себе царем та богом одночасно, не переймаючись, що потім доведеться відповідати за неправильні рішення та скалічені людські долі, бо такого механізму покарання самих прокурорів реально поки не існує. Так приємно захищати державні інтереси лише у справах, де йдеться про ласі шматки власності чи дорогі земельні ділянки, сприяючи одній бізнес стороні на противагу іншій. Так приємно публічно звинувачувати людей ще до висунення офіційного звинувачення, не те що завершення суду. Так приємно, зрештою, зайти у дорогий ресторан і безкоштовно пообідати з устрицями й дорогим вином, та ще й пригостити різними делікатесами поважну іноземну делегацію, з задоволенням спостерігаючи за їхніми округленими очима.

Недавно брала участь у якості спостерігача на переговорах робочої групи з питань верховенства права в рамках Стратегічної комісії Україна-США у Держдепартаменті. Один з американських фахівців за кавою поділився, що їхня допомога націлена на те, щоб українські прокурори зрозуміли те, що як білий день зрозуміло для прокурорів у цивілізованих країнах світу: людей можна виправдовувати. Функція прокурора в цивілізованій країні – не домогтися засудження людини за будь-яку ціну. Його обов’язок – лише представити суду всі достовірні докази, а не вибирати ті докази, які йому підходять і діють на користь обвинувачення.

І насамкінець. Реформа судової системи включно з прокуратурою – це, передусім, ментальна реформа. І тут йдеться вже не тільки про пострадянську ментальність прокурорів, для багатьох з яких засудити й засадити – справа честі, а виправдати – прояв слабкості і не пацанської поведінки. Йдеться про мільйони пересічних українців, які за типовою совковою традицією вважають, що кількість правоохоронців гарантує порядок, а покарання має бути суворим навіть за найменші проступки. І тому багато хто в Україні спокійно на те, що екс-міністр внутрішніх справ сидить у тюрмі за сміхотворні навіть для законослухняних європейців звинувачення. І тому мало хто задумується, що у нас 644 правоохоронців на 100 тисяч населення, а в Німеччині – 300, і чомусь в останній порядку більше. І багато кому наплювати, що кілька років колонії, які виписуються підлітку за вкрадену мобілку, часом руйнують його психіку на все життя.

Але змінювати ментальність набагато складніше і довше, ніж змінювати закони. Ми не можемо чекати десятиріччя, поки частина прокурорів, і частина пересічних українців позбавиться від радянського підходу до покарань. Змінювати закони з допомогою ментальності не вийде, тому треба змінювати ментальність з допомогою законів. Закон про прокуратуру конче потрібний незалежно від списку Фюле. З врахуванням рекомендацій Венеціанської Комісії та Департаменту юстиції США. І потрібний, як владі, так і опозиції. Опозиції політичній, а не прокурорській.

P.S. Коли запитую у європейців, що для них буде найкращим показником, що судова реформа в Україні відбулась, вони відповідають: коли переважна більшість українців довірятиме своїм судам й прокуратурі. До речі, навіть у Грузії рівень довіри до генпрокурора становить 71%. Це так, для інформації.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Коли ми з друзями з одного відомого в світі рекламного агентства ламали голови над адвокаційною кампанією у підтримку Європейського Союзу, то довго думали, що могло б стати найкращою ілюстрацією тієї постсовкової дійсності, в якій сьогодні мешкаємо ми, і яка суттєво відрізняє наше життя від життя пересічних європейців. Це і відносини з правоохоронними органами, це й стосунки по лінії начальник-підлеглий, де підлеглий може годинами чекати у приймальні начальника, допоки начальник не потрапить у приймальню вищого начальника і там вже він сам чекатиме годинами на прийом, це і проблема пересування через обросші візами й чергами кордони на Захід (на відміну від європейського стилю сісти за кермо та спонтанно поїхати на шопінг чи до лікаря в іншу європейську країну, де дешевше), це й інфраструктура, яка має працювати, а не просто бути наспіх побудована й постійно піддаватись ремонтам.\
Ми шукали ілюстрацію, яка могла б зобразити український стан речей у порівнянні з євросоюзівським. І напередодні вихідних, я б хотіла поділитись цією ілюстрацією, опублікувавши у своєму пості кілька картинок для вікендових роздумів . Тим більше, що крім “УП” вони ще ніде не були оприлюднені. Такою ілюстрацією для нас став українець, який сидить на “корташах” (сленговий варіант російського “сидеть на корточках”).

Знаю, що перша асоціація, яка виникає в зв’язку з такою позою – це сидячий на “корташах” гопник, пацанчик, які останнім часом знову воскресли на вулицях українських міст. Це ілюстрація рівня культури, освіти, правопорядку і загалом ставлення до життя. У народі підмічено, що такі люди надають перевагу сидінню на корташах навіть тоді, коли поруч є вільне крісло чи лавка у дворі.

Ще одна асоціація – це ув’язнений в камері чи на пересилці. У принципі, сама поза “на кортах” й прийшла з тюрем – так садили ув’язнених наглядачі, тому що із цієї пози найскладніше встати і бігти чи напасти на конвой. Оскільки українська політика останніх років має відчутний кримінальний відтінок, а атмосфера вседозволеності й бандитизму знову панує в деяких регіонах країни, як в “ліхіє дєвяностиє” – поза на “корташах” є доступною та зрозумілішою для багатьох нинішнім можновладців, ніж, на жаль, абстрактні для них слогани про європейські цінності та права людини чи наші месиджі про те, що “Є краща сторона Європи!”, бо вони себе з Європою і не асоціюють.

Проте, українська реальність – річ жорстока, і на кортах може опинитись не лише гопник чи ув’язнений, але й пересічна людина. Наприклад, українець, який вимушений проводити безкінечні години у черзі під консульством якоїсь з шенгенських країн.

Поза на кортах – це ілюстрація відторгнення та несвободи. І наше послання просте – “Україні потрібно в ЄС, аби встати з корташів”. Саме з корташів, а не з колін, як пафосно люблять говорити про ще одну улюблену позу частини українців. Бо встати з корташів – це не лише вбити у собі раба, а це ще й негласний заклик позбавитись від жлобства у собі і в країні: від гопників на районі до криміналітету в органах влади.

Ну і нижче, власне самі картинки для роздумів, підготовлені колегою з рекламного агентства у стилі відповідного до пози на кортах жанру жлоб-арту.

Перша з них – це ілюстрація законності: сидячий на кортах міліціонер в очікуванні чергової “здобичі”. Правоохоронець у позі бандита – ілюстрація того, що в Україні, як і в інших пострадянських країнах, вистачає міліціонерів, яким роль рекетира значно ближча, ніж стража порядку.
{1}

Друга – це ілюстрація нашої інфраструктури: сидячий на корташах дорожний робітник в касці й помаранчевій робі з сигаретою в руках. Чи з насінням. Він розслаблений, майже медитує. Тобто, на власному прикладі частково пояснює катастрофічний стан всієї інфраструктури в країні – він перекурює, і нехай весь світ разом з роботою зачекає.

{2}

Третя – це ілюстрація свободи пересування: українець сидить на кортах поруч з валізою та паспортом. Це поза безнадійності й покірності, це поза людини, яка мешкає у такій країні, де повинна години проводити у черзі за візою або на пропускному пункті на кордоні. Це не не стільки вина Євросоюзу, як у нас прийнято говорити. Це вина нас самих, що за роки незалежності так і не примусили своїх політиків провести реформи, які б дозволили ЄС ці візи скасувати. І сьогодні продовжуємо недостатньо вимагати виконати від влади План дій з лібералізації візового режиму, залишаючись останньою країною в Європі, де досі не видають біометричних паспортів і радіючи, що через дев’ять місяців після підписання оновленої Угоди про спрощення візового режиму наші народні обранці нарешті “соізволілі” її ратифікувати у парламенті.

{3}

Таких ілюстрацій багато. Але питання в іншому. Чому так багато українців не можуть збагнути, що поза “на корташах” – це незручна поза. І якщо довго на ній сидіти, затерпнуть ноги. А якщо терпнуть ноги, то про який рух вперед можна говорити?

Стаття газети “День” на підтримку ініціатив громадянського суспільства, щоб стимулювати владу і опозицію до реальних дій щодо підписання Угоди про асоціацію між Україною і Євросоюзом.До листопада цього року Україна має здійснити 11 кроків, необхідних для підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Скільки виконано на сьогодні? Питання риторичне. Тим часом, в суспільстві лунають тверезі голоси — відкласти проблеми, які виникають в парламенті (блокування трибуни через певні питання), і невідкладно ухвалити пакет документів щодо євроінтеграції. Чи прислухаються депутати? Вчора нарешті відбулося засідання комітету з питань європейської інтеграції (позавчора регіонали просто не прийшли на комітет). «Комітет у повному складі (навіть з комуністами): підтримав проект Закону «Про ратифікацію Угоди між Україною і ЄС щодо спрощення візового режиму». Сьогодні це питання проголосує зала (на момент здачі номеру голосування в залі ще не відбулося. — Авт.)», — пише на своїй сторінці у «Фейсбуці» Ірина Геращенко. Але це — крапля в морі. Що має зробити громадянське суспільство, щоб стимулювати владу і опозицію до реальних дій щодо підписання Угоди про асоціацію між Україною і Євросоюзом?\
Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Iнституту світової політики:
— Відповідь проста — нагадувати і вимагати. Пригадую спілкування з литовськими журналістами одразу після приєднання країни до Євросоюзу. Запитую: як вам вдалося так мобілізуватися? Журналіст відповів: ми не давали спокою нашим політикам; на кожній прес-конференції ми запитували, чи схвалено той чи інший закон, що взагалі зроблено для того, аби країна стала ближчою до ЄС. У литовців вийшло. Звісно, рівень відповідальності литовського політика на порядок вищий, ніж в Україні; європейська ідея просякнула політичні еліти балтійських країн. Україна, на жаль, згаяла надто багато часу, а тому сьогодні й опинилася в ситуації, коли зволікання на ще один день ставить під загрозу існування самої держави.

Громадянське суспільство може впливати і впливає. Зовсім недавно опозиція і влада ніяк не могли дійти порозуміння щодо спільної заяви на підтримку європейської інтеграції. Здавалося, що її так і не ухвалять. Проте журналісти постійно ставили це запитання політикам з обох таборів, громадські діячі на усіх форумах закликали політиків до порозуміння в питанні стратегічної ваги. І вийшло! Знову-таки країни Центральної Європи пройшли цей етап ще в 1990-х роках, коли опозиціонери і урядові партії домовлялися: ми можемо сперечатися і конфліктувати з будь-якого приводу, але не щодо стратегічних векторів — інтеграції до НАТО і Євросоюзу. Незначним винятком була хіба що Словаччина часів Владіміра Мечіяра, однак він був покараний виборцем — політик зрештою так і не повернувся до уряду після виборів.

Цікаво, що громадянське суспільство підготувало відповідну заяву-звернення ще в грудні минулого року. І для цього громадським організаціям знадобився лише один день. Це може свідчити про згуртованість, цілеспрямованість громадського сектору України.

Тому йдеться про колективну вимогливість. Вимогливість виборця до політика, яка проявлялася б у публічних акціях, в неголосуванні за цих держдіячів на виборах. Громадські активісти, журналісти водночас мають брати на себе роль, з одного боку, виразників інтересів тих громадян, які хочуть жити за правилами Євросоюзу, а з іншого — давати додаткову інформацію для тих громадян, котрі ще не визначилися.

Потрібно ставити крапку в дискусіях — Євросоюз чи якийсь інший альянс. Цим обговоренням уже двадцять років, а просування — жодного. Громадські діячі, журналісти мають ставати секторальними експертами; показувати конкретні переваги інтеграції до ЄС — на цьому етапі має йтися про те, які конкретно дивіденди принесе Угода про асоціацію. І, відповідно, вимагати від депутатів схвалення законів, які б трансформували країну. Кожна прес-конференція урядовця повинна починатися зі звіту: що він зробив для інтеграції до ЄС; кожне запитання журналіста чи громадського активіста має бути зосереджено так само на вимозі до кожного міністра — чому не виконано відповідного зобов’язання перед ЄС?

Наразі надважливим завданням є перехід до безвізового режиму з країнами ЄС. Багато українців досі живуть у світі холодної війни; світі, який частково створює мас-медіа Росії. Українці мають отримати змогу безперешкодно їздити Європою. Розширення кругозору стане щепленням для українця від радянських чи пострадянських поведінкових моделей; допоможе змістити акценти, аби українець порівнював своїх політиків не зі Сталіним чи Брежнєвим, а з Аденауером чи Тетчер. Побачене на власні очі в стократ ефективніше будь-яких розповідей. У цьому зв’язку урядовці та парламентарі мають щоденно чути запитання: чому досі немає безвізового режиму; чому досі не закінчили першу фазу імплементації Плану дій по лібералізації безвізового режиму; чому закони, передбачені першою фазою, ухвалюють так довго; чому інші країни можуть це робити за рік, а Україна не може й за три?!

Громадські активісти, журналісти так само не повинні забувати про постійну інформаційну роботу. І в цьому питанні є прогрес. Ми знаємо, що більшість громадських організацій зараз готується до впровадження відповідних проектів. Інститут вдячний газеті «День», яка поставила перед собою надскладну місію по євроінтеграційній просвіті серед українців. Що більше буде таких ініціатив, то помітнішим буде просування. Зі свого боку Інститут світової політики уже запустив масштабну кампанію «Є краща сторона Європи!», ідея якої полягає в тому, що Україна — Європа, але є ще краща сторона Європи, яку на сьогодні уособлює ЄС. Невдовзі ми вирушаємо в регіони з «Вуличними університетами» — наші експерти спілкуватимуться про переваги євроінтеграції з пересічними українцями просто на вулиці. Ми також запропонували інтернет-користувачам (на сайті «Главком») визначити «температуру» відносин між Україною та ЄС. Наразі вона становить мінус сім — а це поганий сигнал для української влади. Наразі ми надсилаємо листи до Президента, прем’єр-міністра, спікера, голови РНБОУ, де повідомляємо про це голосування, фактично про вимогу виконати відомі рекомендації ЄС для поліпшення співпраці. Також ми надсилаємо їм так званий «Вільнюський календар», на якому червоним позначено дати Вільнюського саміту Східного партнерства (наприкінці листопада), де, як очікується, може бути підписано Угоду про асоціацію — це календар нагадування про те, скільки часу у нас залишилося.

Але, звісно, виклики перед нами не обмежуються, так би мовити, «Вільнюським календарем». У всіх нас повинен бути «Український календар», який би стимулював громадян до вимогливості до самих себе і до політиків; громадських діячів до консолідації і мобілізації; а політиків до відповідальності і наполегливої роботи, спрямованої на створення Європейської України.

Дмитро КРИКУН, координатор громадянського руху «Ми — європейці»:
— Найголовніше, що ми можемо зробити, щоб стимулювати владу та опозицію у роботі щодо угоди про асоціацію — запропонувати суспільний дискурс. Ми маємо змусити їх говорити про це питання і ставити євроінтеграцію у головний фокус своєї роботи. Нам треба, щоб вони вносили законопроекти або проводили засідання Кабміну не через позбавлення мандату, а для зосередження своєї роботи у підкоренні єдиної мети. А остання полягає в тому, щоб якомога швидше, якісніше підготувати та підписати угоду про асоціацію і зону вільної торгівлі.

Для цього нам треба йти до людей і пояснювати їм суть тих речей, які ми пропонуємо для нашої країни. Нам треба роз’яснити, що таке євроінтеграція для українця. Не для влади чи опозиції, не для експертів чи представників якихось фондів, а для конкретного громадянина країни. Причому це стосується і киянина, і робітника зі східної України, і селянина — із західної, і для заробітчанина, який в тій Європі вже давно живе та працює. Тобто ми для кожного з цих людей маємо пояснити суть євроінтеграції і які наслідки вона матиме для України загалом та для кожного з них окремо.

Вадим ТРЮХАН, екс-керівник Бюро євроінтеграції при уряді:
— По-перше, українське суспільство вже розпочало певні рухи, спрямовані на виконання владою серйозності намірів громадян України щодо забезпечення інтеграції в ЄС. По-друге, відбуваються постійні зустрічі, наради декількох проєвропейськи налаштованих організацій, які намагаються виробити алгоритм здійснення моніторингу за виконанням так званих дев’ятнадцяти пунктів, індикаторів, які українська влада має виконати для підписання асоціації з ЄС. Водночас громадянському суспільству України бракує координації. Насправді зараз діє, як мінімум, чотири платформи, навколо яких гуртуються різні громадські діячі: так звана ГЕР (Громадська експертна рада при Українській частині Комітету з питань співробітництва, по суті не працюючого останні три роки органу, між Україною та ЄС); «Новий громадянин»; Українська національна платформа Форуму громадянського суспільства Східного партнерства і четверта, наймолодша, неформальна фейсбучна група «Ми — європейці». Однак координація між цими група незначна, а, по суті, її навіть немає. Тобто координація — це перше, що бракує громадянському суспільству.

По-третє, громадянське суспільство має підхопити ініціативу Інституту світової політики і сконцентруватися на актуалізації тих цінностей і того стилю життя, які вже давно існують в Європейському Союзі. Бо зараз ми бачимо широкомасштабні кампанії, яку проводить Віктор Медведчук разом зі своєю так званою організацією «Український вибір», що спрямована на нав’язування українцям думки, що саме цей інститут є економічно вигіднішим для українців. Водночас, наскільки мені відомо, існує негласна заборона на будь-які інші рекламні кампанії, пов’язані з ЄС. Тому, як на мене, українцям давно вже пора вимагати від представників влади, щоб символи Європи були присутні на кожному кроці, а по телевізору транслювали значно більше фільмів чи програм виробництва країн-членів ЄС. Звісно, суспільство як таке, за конституцією, має обмежений інструментарій впливу на владу. Один інструментарій — це вибори, інший — незгода з якимось рішеннями шляхом публічним виходом на вулицю, демонстраціями. Інших варіантів нема. Однак, якщо згадати досвід минулих років, то демонстрації є теж непоганим важелем впливу на владні рішення всередині країни.

Артур РУДЗИЦЬКИЙ, президент Української секції Асоціації європейських журналістів:
— Мені здається, що насамперед варто говорити про необхідність об’єднання громадських організацій, які б мали визначений характер розмов і зустрічей у питаннях євроінтеграції. Адже громадських організацій в Україні є дуже багато, але у всіх — різні цілі, інтереси. Більшість із них навіть не працює, тобто їх колись зареєстрували, але вся їхня діяльність на цьому й закінчилася. Якщо ж говорити про активні громадські організації, то вони зазвичай розуміють, що таке Європа і що таке життя в Євросоюзі по-своєму. Тому тут, я вважаю, треба бути конкретнішими в обговоренні цих питань між громадськими організаціями і виробити конкретні пропозиції як до правління країни, так і до концепції свого безпосереднього просування. Бо зараз у нашої країни є два можливі курси — ЄС і МС. Проте для жителів України ми всі маємо розуміти, що Євросоюз — наша мета. Тому слід на конкретних прикладах пояснювати, як там живуть люди, який стан життя в Європі, яке ставлення влади до різних верства населення, які вони мають можливості чи перспективи. Тоді, переконаний, люди зрозуміють, що в Європі держава працює для людини, а не людина — для держави. Звісно, від нас, як громадян країни, нічого не залежить, тому що всі важливі питання вирішуються на державному рівні, а до людей український уряд прислухатися не звик. Однак для того, щоб усі думки суспільства донести до уряду, в принципі, і створені громадські організації. Інша справа, що влада не завжди бажає до них дослухатися.
Iгор ГУЛАЙ,голова молодіжного осередку Демократичного альянсу в Донецьку:

— Усе залежить від нас самих! Адже це ми погоджуємося давати хабарі, дозволяємо себе обкрадати, продаємося за «гречку», парасольки тощо. На мою думку, в Україні тільки починається розвиватися громадянське суспільство та суспільна позиція. І переважно все це заслуга активної молоді. Саме суспільство має сказати: годі. Має бути відпрацьовано правило: я за тебе голосував, ти маєш відробляти мій голос та працювати на мене. Саме громадянський обов’язок, виконаний по совісті, дає змогу розвиватися. А наразі влада та опозиція майже не відрізняються. Тільки якщо люди вийдуть на вулицю, скажуть: досить, ситуація може змінитися. Можновладці зрозуміють, що вічно ми не зможемо терпіти, і ситуацію потрібно змінювати. Це, звісно, може вдарити по економіці. Але це дасть змогу нового політичного життя. Ми маємо самі з себе виховати порядних активних громадян та починати безпосередньо діяти. Саме ми повинні посприяти вихованню наступних поколінь із позицією «Я — Громадянин».

Василь СУХОВ, співкоординатор організації «Громадський актив Дніпра», Дніпропетровськ:
— Відповідь дуже проста — краще діяти, ніж стояти на місці. Особливо у суспільному житті. Напрямок дії зрозумілий — євроінтеграція, а форми та засоби можуть бути різними. Треба враховувати, що народ підняти буде важко, бо люди зневірилися. Окрім того, на сході України велика кількість людей співчуває ідеї входження до Митного союзу. Тому треба проводити громадські акції і роз’яснювати людям важливість євроінтеграції, її перспективність для України. Звичайно, першу скрипку в цьому мали б відігравати опозиційні політичні партії, які спираються на електорат, але їм не довіряють. Наприклад, саме зараз по областях України їздять лідери опозиції, але я щось не чую, щоб вони розповідали про переваги євроінтеграції. Переважно мова йде про боротьбу за владу. Тому на перший план мають вийти громадські об’єднання. Останнім часом ми, зокрема, провели у Дніпропетровську «круглий стіл», а також прес-конференцію. Бо в регіоні активізувалися прибічники «Українського вибору» Віктора Медведчука. Вони теж створюють громадське об’єднання, розміщують рекламу в ЗМІ та на зовнішніх носіях. Водночас влада балансує між Заходом та Росією, і на мій погляд ваги схиляються на користь Митного союзу. Ми не збираємося байдуже спостерігати за ситуацією — треба проводити роз’яснювальну роботу та громадські акції — мітинги, пікети, флеш-моби, і в цьому ми розраховуємо на підтримку ЗМІ.

Володимир ХАНАС, керівник проектів ГО ТМО «Нівроку», громадський діяч, член ГО «Iнформаційний центр «Майдан моніторинг», Тернопіль:

— Ми перебуваємо в унікальній ситуації. Якщо говорити про трикутник: влада — опозиція — громадянське суспільство, то найближче до вирішення питання знаходиться… влада. Вони можуть це зробити. У громадському секторі точаться дискусії, що важливіше: формальне підписання угоди задля привабливих переваг, котрі матимуть громадяни, бізнес та… влада, чи щоденна копітка робота заставляти владу дотримуватися прав людини і забезпечувати верховенство права як беззастережної умови вступу в ЄС. Вважаю показовою дискусію в форматі Майдан Reload (Перезавантаження), під час якої експерти провідних громадських організацій з Харкова, Києва і Львова обговорювали питання: чи варто ЄС підписувати угоду про асоціацію, коли в Україні «беспредел»? Звучали протилежні думки з цього приводу. Висновок, як на мене, банальний. Представники громадянського суспільства зараз вимушені бути в ролі знаменитої анекдотичної мавпи: пропагувати ідеї вступу в ЄС і, водночас, нападати на владу, аби вона виконувала європейські норми. Щодо опозиції, то направду ситуація сумна: вони не розуміють проблеми взагалі, і, відповідно, не пропонують ніяких осмислених рецептів для її вирішення. Свій особистий вибір я вже зробив: асоціюватись з ЄС і не асоціюватись з режимом Януковича.

Микола СМОЛIНСЬКИЙ, президент фундації Центральноєвропейської академії навчань та сертифікації Республіки Польща, Рівне:

— На сьогодні наше суспільство займає пасивну позицію. Мова йде приблизно про 95 % населення. Очевидно, відіграють роль ментальні речі (маю на увазі певну відокремленість, відмежованість українців один від одного, коли кожен сам за себе, сам по собі). На сьогодні у головах багатьох немає поняття «громадянського суспільства». Нині це абстрактний термін. Тож, по суті, склалася патова ситуація. Тому говорити про те, щоб суспільство робило реальні кроки, щоб стимулювати опозицію і владу до підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, немає реальних підстав. На сьогодні влада займається політичними питаннями, бізнес балансує між власне бізнесом і владою, а окремий громадянин залишається зі своїми проблемами. Тим часом, як на мене, кожен може долучатися до того, щоб поняття «громадянське суспільство» стало менш абстрактним і більш реальним. Так, зараз я працюю над проектами, які спрямовані на те, щоб українці мали можливість поїхати за кордон і побачити тамтешню систему громадянського суспільства, його дієвість, а потім повернутися сюди з усвідомленням цього поняття. Таким чином, вважаю, можна змінити ситуацію, однак для цього знадобиться декілька років.

Ольга МIРОШНИК, президент «Харківського фонду місцевої демократії»:

— Суспільство повинно стати активним громадянським суспільством уже зараз. Взяти під контроль владу та вимагати реформ. Наша влада на сьогодні не зацікавлена йти до Європи, бо не виконується головна теза — «реформування країни». Немає реформ судової влади та адміністративної влади в економіці, енергозбереженні. При тому зверху активно розбудовується штучне «громадське суспільство». Уряд пише закони, створює громадські ради при всіх органах державної влади і клонує громадські організації. 90 відсотків організацій створено з кишенькових діячів, які отримують фінансову підтримку, гранти, повністю підконтрольні владі та працюють на владу. Наприклад, відбувся круглий стіл з питання сланцевого газу, в якому всі учасники радо підтримали розробки, й це не виражає думки суспільства. А 19 березня в Харкові відбулися збори громадських організацій Харкова про розпуск парламенту. Ці громадські організації підтримують владу, бо вона їх фінансує, надає гранти. Незалежну думку можуть висловлювати лише ті організації, які не фінансуються з бюджету, але вони не мають реального впливу, бо їхньої думки ніхто не запитує. Тож треба самим висловлювати свою думку, не чекаючи на заохочення. Кожен громадянин сьогодні повинен усвідомити: якщо ми не станемо активними й залишимося на своїх «кухнях», то ми не підемо до Європи. Кожен повинен вийти зі свого дому й почати впливати на життя країни, об’єднуватися з однодумцями. Наприклад, ми кооперуємося з небайдужими людьми та обговорюємо поточні події, долучаємо фахівців і викладаємо експертну думку з питань євроінтеграції, реформ тощо. Ми не організуємо акції чи пікети, але відстоюємо свою позицію в депутатських комісіях — так було, коли закрили незалежні засоби масової інформації в Харкові, під Верховною Радою, лобіюємо конкретні законопроекти, працюємо в онлайні.

Iгор ТОДОРОВ, професор Донецького національного університету, заступник директора науково-інформаційного Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці, голова Донецького відділення НДГО «Українська асоціація європейських студій», заступник голови Координаційної ради громадської ліги Україна — НАТО, Донецьк:

— Сьогодні існує багато громадських організацій, які сповідують європейські цінності та курс на євроінтеграцію. Звісно, можливості громадських організацій обмежені. Утім, через засоби масової інформації, соціальні мережі варто порушувати це питання ще більше. І варто саме в контексті альтернативності євразійської інтеграції. Потрібно порушувати питання небезпеки щодо можливого референдуму, який, може, не афішується, але підготовка до нього вже йде. Уже було ухвалено ряд підзаконних актів Кабінетом Міністрів, де практично виключено діяльність громадськості, політичних партій та ініціативних груп, які можуть подати апеляцію щодо референдуму. Варто на це звернути увагу. Бо, з одного боку, на законодавчому рівні це закріплено: є закон, є зустріч та обов’язки України перед Європою. Але якщо буде поставлене питання щодо зворотного шляху євроінтеграції в бік євразійської, то закон про референдум фактично унеможливлює ряд інших законів. А можливості фальсифікації в цьому випадку фактично необмежені. Бо такі виборчі комісії мають формуватися органами місцевого самоврядування, які теж підконтрольні владі. Варто повсякденно робити наголос на те, що зараз Україна перебуває в стані вибору, в близькій відстані до можливості проходження так званої точки неповернення до імперії. Громадські організації проєвропейського спрямування мають ставити це питання й перед політиками, передусім — опозицією. Бо зараз у Раді ми спостерігаємо бійки, не особисте голосування, позбавлення депутатського мандата Власенка. Я вважаю, що все це — дрібниці, а головне — продовження європейського вибору, реалізація тих зобов’язань, які Україна взяла на себе на березневому саміті, щоб у травні вона могла показати, що зрушення є, й таким чином була реалізована й підписана угода наприкінці листопада.

Олексій КИСЕЛЬОВ, Фундація регіональних ініціатив (Донецьк), Донецький правозахисний центр:

— Громадські організації далекі від народу, на жаль. У більшості вони базують свою діяльність на фінансуванні від закордонних інституцій, що, звісно, значно розширює їхні операційні можливості, проте демотивує спиратися передусім на звичайних людей. Тому роль громадських організацій у будь-якому процесі — йти в народ! А інакше, навіть за умови найвизначніших лобістських кампаній, що нададуть змогу приєднатися до Євросоюзу, ми, у найкращому випадку, станемо аналогами Румунії та Болгарії. Користуватися деякими перевагами ми, можливо, і зможемо, але про ніякі цінності не йтиметься.