Публікації

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для тижневика “Дзеркало тижня”.Завтра в Молдові відбудуться загальні місцеві вибори. Нічого, здавалося б, особливого, коли не брати до уваги, що вже вдев’яте за останні два роки в республіці намагаються влаштувати свято волевиявлення — чи то всенародне, чи то парламентське. Починаючи з 2009 року, в республіці тричі проходили парламентські вибори, один референдум, були чотири невдалі спроби обрати президента, і ось завтра жителі сусідньої країни знову прийдуть до урн для голосування. Більше того, цілком можливо, що після місцевих виборів настане черга дострокових парламентських.\
Здавалося б, цей виборчий марафон мав би серйозно відстрашити від Ки­шинева такого прихильника політичної стабільності, як Європейський Союз. А представникам ЄС давно час було б сказати своїм молдовським колегам те, що вони свого часу казали українським: ми вже переконалися, що ви вмієте проводити демократичні вибори, покажіть щось іще. Однак відбувається протилежне: впродовж останніх двох років до Молдови міцно приклеївся дипломатичний ярлик із більш ніж гучною, за пострадянськими мірками, назвою «історія успіху» (success story). Багато високопоставлених чиновників із Євросоюзу (включно з другом України президентом Європар­ламенту Єжі Бузеком) встигли зарахувати затиснуту між Україною і Руму­нією Молдову в лідери «Східного партнерства», або просто — в найперспективнішого, у плані реалізації реформ, сусіда Європейсь­кого Союзу. Нескін­чен­ні вибори розглядаються як свідчення демократії, а політичний ступор, пов’язаний із неможливістю обрати президента, подається як доказ некорумпованості молдавського парламенту. Мовляв, в українській Раді ці два нещасних голоси вже давно можна було б купити.

Серйозне захоплення Молдовою розпочалося в Євросоюзу фактично відразу після створення в цій країні Альянсу за європейську інтеграцію (АЄІ) 2009 року. У дипломатичних колах кажуть, що ідеологом кампанії «Молдова — нова історія успіху Євро­сою­зу» став нинішній посол ЄС у Ки­ши­неві Дірк Шубель. І не тільки (або не стільки) тому, що він зміг відразу розгледіти реформаторський потенціал Кишинева. Далося взнаки накопичене розчарування Україною, де йому довелося працювати в представництві Євро­союзу перед призначенням послом у РМ. Інші наші співрозмовники з країн — членів ЄС також не приховують: Мол­дова для них після 2009 року стала чимось на кшталт України після 2004-го. Той самий євроінтеграційний запал влади, ті ж надії на успішні реформи. Україна й тепер незримо присутня в love story між Молдовою і Євросоюзом. Деякі європейські дипломати в неформальних розмовах зізнаються, що використовують позиціювання Молдови як лідера «Східного партнерства» таким собі важелем впливу на Україну. Щось на кшталт змагання, в якому, на думку Брюсселя, Україна відмовиться так просто розпрощатися з лідерськими позиціями у шістці східних партнерів ЄС на користь Молдови.

Проте українській владі, судячи із заяв МЗС, ближчий підхід, від якого в розмові з автором цих рядків відштовхувався й високопоставлений представник зовнішньополітичного відомства Німеччини: Україна і Молдова — це дві різні вагові категорії, тому й порівнювати їх не варто. Роздратування Києва з приводу Молдови пояснюється й тим, що в Україні не бачать серйозних підстав для такого замилування РМ із боку Євросоюзу. Мовляв, особливих реформ у сусідній країні не видно: рівень корупції зашкалює, як і в Україні, нові еліти насправді не нові, влада й бізнес так само міцно переплетені, а президента РМ не можуть обрати з тієї простої причини, що між головними фігурантами коаліції склалися непрості стосунки, які скидаються на війну за контроль над бізнесом у республіці.

Звісно, Україна — не єдина країна, на тлі якої Молдова раптом перетворилася на привабливого і перспективного лідера «Східного партнерства». Ще більше посприяло цьому жорстоке фіаско політики ЄС на білоруському напрямі.

Протягом останнього року автор цих рядків за кожної нагоди розпитувала представників ЄС, у чому секрет та­кого вдалого позиціювання Кишине­ва в очах Брюсселя. Пояснень доводилося чути чимало. Дозволю собі зупинитися на деяких із них.

Отже, перший аргумент полягає в то­му, що в Молдові, на відміну від нинішньої України, при владі тепер перебувають політики, у чиїй відданості європейській інтеграції країни сумніватися не доводиться. Це, кажуть у ЄС, єдина країна на території СНД, крім Грузії, яка не намагається грати в балансування відносин між РФ і ЄС, чітко дотримуючись європейського вектора. Ни­ніш­нє керівництво Молдови справляє набагато приємніше враження на західних партнерів, ніж керівництво України. Передусім ідеться про прем’єр-міністра Вла­да Філата. У дипломатичних колах його напівжартома-напівсерйозно називають «любимчиком» Хілларі Клінтон. Симпатизує молдовському прем’єру нібито й канцлер Німеччини Ангела Мер­кель, зазвичай скептично налаштована до більшості своїх іноземних колег. Най­важливіша таємна зброя Філата — його здатність підтримувати діалог із за­хідними партнерами англійською мовою.

Друге пояснення зводиться до того, що Молдова, порівняно з Україною, — територіально невелика й, відповідно, більш прийнятна для інтеграції країна для Євросоюзу. Слід віддати належне кишинівським елітам, які цей козир активно використовують у Брюсселі навіть тоді, коли йдеться про досі невирішену суперечку з Україною навколо передачі Києву акта на землю в районі села Паланка. Як стверджують наші дип­ломатичні джерела, європейцям доводилося чути від молдовських колег нарікання такого характеру: Україна ж — така велика країна, їй що, цього нещасного шматка землі поблизу Палан­ки шкода?

Хоча, коли йдеться про можливість інтеграції в ЄС із погляду величини країни, то тут, очевидно, доречніше проводити аналогію між Молдовою і Гру­зією: вони перебувають приблизно в однакових вагових категоріях. Від­мінність полягає тільки в тому, що Гру­зія на сьогодні може подати реальне досьє реформ. На запитання «Чому не Грузія, а Молдова?» один впливовий європейський дипломат дав мені два пояснення. По-перше, Грузія нас­тільки територіально віддалена від ЄС, що не може становити такого ж інтересу для ЄС, як його безпосередні сусіди — Україна і Молдова. По-друге, окремі країни ЄС сприймають Грузію як суто «американський проект», у якому ЄС, хоч би як цього не хотів, завжди відіграватиме другорядну роль. По-третє, проти Тбілі­сі спрацьовує «чинник Саакашвілі» — за­надто імпульсивного, занадто непередбачуваного і занадто антиросійського, на думку середньостатистичного євробюрократа, президента. Що характерно — самі грузини (як, до речі, й українські інсайдери) пояснюють захоплення Молдовою з боку Євросоюзу зовсім іншою причиною. А саме: готовністю Кишинева виконувати будь-які побажання Брюсселя. Ідеолог грузинських реформ Каха Бендукідзе на моє запитання з цього приводу під час відеомосту Київ — Тбілісі відреагував більш ніж різко: «Молдова є лідером тому, що згодна на все, що їй каже Євросоюз. Мені здається, країна повністю втратила поняття про свій суверенітет».

У Європейському Союзі готовність Кишинева дослухатися його порад сприймають інакше: якщо слухають, то справді зацікавлені інтегруватися в ЄС. Хоча й визнають, що Молдові легше, ніж Україні, виконувати всі побажання ЄС, оскільки вона — бідна країна. У неї немає такої кількості багатих людей зі шлейфом особистих інтересів, що тягнеться за ними. Відповідно, їй і втрачати особливо нічого у процесі євроінтеграції. Європейські дипломати, котрі мають справу з РМ, стверджують, що після року ведення переговорів з Угоди про асоціацію з РМ Молдова перебуває на тому ж етапі, що й Україна.

Євросоюзу не може не лестити й те, що тільки за минулий рік прем’єр-мі­ністр Молдови відвідав Брюссель із візитом сім разів (це, звісно, не Янукович, який торік 12 разів зустрічався з Мед­ведєвим), а з Кишинева постійно надхо­дять запити в Брюссель на радників високого рівня, які працюють не просто в міністерствах, а безпосередньо з міністрами. Як результат — у Брюсселі в курсі всього, що відбувається в мол­довському уряді. Зрозуміло, що захоплення Заходу Молдовою не обмежується тільки втішними заявами на її адресу. Істотно підкріплений і фінансовий бік цих відносин. Так, на 2010— 2011 р. ЄС виділив Молдові 90 млн. євро макрофінансової підтримки, що вдвічі більше, ніж у 2007—2008 роках. У березні минулого року Єврокомісія і Світовий банк провели міжнародну донорську конференцію, за підсумками якої Молдова заручилася допомогою на суму 1,9 млрд. євро. Внесок ЄС — понад 25%. Як відзначається в дослідженні Інституту світової політики «Сценарії розвитку придністровського конфлікту. Виклики для європейської безпеки», презентованому минулого тижня в Києві, в розрахунку на одну людину Молдова нині отримує 25 євро, — такі кошти давали Польщі перед вступом у Євросоюз. Якщо порівняти з Україною, то в нашому випадку йдеться про менш ніж 10 євро на людину.

Розраховують тепер у Кишиневі й на інший важливий бонус із боку Євросоюзу — безвізовий режим, що, за словами моїх співрозмовників у Кишиневі, став ніби новою національною ідеєю. У молдовській столиці сподіваються використати цей чинник як своєрідну приманку для Придністров’я, де близько 60% населення вже мають громадянство Республіки Молдова. До того ж безвізовий режим із ЄС може посприяти ослабленню залежності РМ від Росії, яка досить серйозна через стовідсоткову прив’язку до російського газу та роль Москви у Придністров’ї. Річ у тому, що впродовж останніх десяти років доходи від перерахувань молдовських трудових мігрантів становили третину ВВП країни, і переважна більшість їх ішли з Росії. Працювати в країнах ЄС нашим сусідам заважала саме відсутність шенгенської візи, оскільки адаптуватися в мовному плані молдавським заробітчанам в Іспанії або Італії значно легше, ніж іншим вихідцям із пострадянського простору. Згідно з результатами останнього опитування громадської думки, 83% жителів Молдови жодного разу не бували в країнах ЄС.

Хай там як, зрозуміло: такий підхід ЄС, — швидше, аванс для Молдови, а не визнання її реформаторських кроків. Однак таке ставлення Євросоюзу до РМ не повинно викликати роздратування або, тим більше, заздрість в України. Навпаки, українська влада мусить проаналізувати, чому так по-різному сприймають українське і молдовське керівницт­во у Брюсселі та Вашингтоні. Чому, попри більш ніж серйозну залежність Молдови від Росії, ніхто не сумнівається у євроінтеграційному курсі Киши­нева, а стосовно незворотності євро­пейсь­кого курсу України такі сумніви є.

Крім того, чим більше уваги ЄС і США приділяють Молдові, тим більше уваги і до розв’язання вкрай важливого для України придністровського конфлікту. І так само більше уваги до вирішення українсько-молдовських проблемних моментів, які ось уже не один рік не під силу вирішити сторонам у двосторонньому режимі.

Молдовські політики, своєю чергою, мусять проаналізувати, чому емоційний сплеск, що спостерігався на адресу пост­помаранчевої Україні в ЄС і США, так швидко переріс у неприховану байдужість і навіть роздратування. І, звісно ж, не повторювати українських помилок.