Новини

Інститут світової політики провів 14 листопада у місті Одеса чергове засідання Стратегічного дискусійного клубу «ЄС,НАТО…Що посилить безпеку України?».Спеціально для участі в дискусії до Одеси завітали: Марчін Кожіел, директор Офісу зв’язку НАТО в Україні, Вадим Карасьов, політолог, директор Інституту глобальних стратегій, Міхал Кацевич, політичний оглядач, журналіст щотижневика «Newsweek Polska» (Польща) та експерти Інституту світової політики. Під час засідання експерти разом зі своїми місцевими колегами, представниками органів державної влади та журналістами обговорили найголовніші питання національної безпеки України, від вирішення яких сьогодні залежить її стратегічний розвиток та навіть існування.{1}
{2}
Марчін Кожіел, директор Офісу зв’язку НАТО в Україні
{3}
Міхал Кацевич, політичний оглядач, журналіст щотижневика «Newsweek Polska»
Польський оглядач Міхал Кацевич, який нещодавно випустив книгу про українські події 2014 року, підкреслив, що на першому місці має бути реформування країни.

«Останнім часом я фокусуюсь на Україні. За цей рік я дуже багато подорожував в Україну, був на Майдані, а потім на Сході. Коротко кажучи, все почалося з Євросоюзу та все повинно скінчитися на Євросоюзі. Ситуації в Польщі та в Україні на сьогодні дуже далекі одна від одної. У Польщі на початку 90-х років вже була єдність, консенсус політичної еліти та суспільства. Ми знали, що наш шлях може буди тільки в Євросоюз. Проблеми почались тільки зараз, але я не буду поглиблюватись у нюанси польської політики. В Україні зараз велика біда та жахлива проблема, просто кажучи, війна. Рано казати, що ми починаємо з Євросоюзу і закінчимо на Євросоюзі, тому що ситуація на Сході заважає майже всьому. Зараз я часто чую питання від українців «Чому Євросоюз досі не відмінив візовий режим в зону Шенген?». Це ж питання ми ставимо і в Польщі «Чому?». Якщо говорити про питання віз, то на Заході задаються питанням «Як нам відкривати кордон для України, якщо у них по суті відкритий кордон з Росією, це сепаратистські території через які вільно проходять люди». І це правда. Неділю тому я був біля Маріуполя, там їздять маршрутки, які перевозять людей з Донецька в інші українські міста. Здавалось би війна, але з іншого бокуи життя йде, комунікації існують. Це велика проблема. І від цього залежить майбутнє всіх прагнень до Євросоюзу та НАТО.
Поки що ситуація стоїть на місці, тому що Україна не може зробити якихось кроків. Я вважаю, що Україна має зараз чітко демонструвати, що її головна ціль – це євроінтеграція. Адже, я підкреслюю це ще раз, все почалась з Євросоюзу, з європейського прапора на Євромайдані. Це показник того, що українці все ще сподіваються і очікують на великі зміни. Не хочу називати євроінтеграцію революцією, це скоріше дуже швидка та важлива еволюція, яка змінює країни.
Я знаю, як процес євроінтеграції проходив у Польщі. Звісно, на цьому шляху у нас було і є багато проблем, навіть така проблема як надлишок грошей з європейських фондів, тому наші міста будують зайву інфраструктури, на утримання якої потім немає коштів. Але я хотів би, щоб у майбутньому в України були саме такі проблеми. Звісно потрібно вести політику щодо НАТО, але на першому місці має бути реформування країни. Я знаю, що багато українців розчаровані політикою Заходу, як і я сам, і я думаю, що і у Польщі і у Центральній Європі є ті, хто поділяють цю думку. Але якщо українці чітко покажуть, що ми не втомились, що євроінтеграція залишається нашою головною метою, то, на мою думку, з часом все буде гаразд. Хоча, підкреслюю це ще раз, наразі головна проблема – ситуація на Сході. Хоча в Росії іноді кажуть, що Євромайдан – це геополітичні ігри Заходу та США, але все навпаки – це була справжня революція, а Росія зараз веде геополітичні ігри з Україною”.
{4}
{5}
Вадим Карасьов, політолог, директор Інституту глобальних стратегій
Відомий український політолог Вадим Карасьов підкреслив, що проблема безпеки – це не тільки питання військової безпеки, євроатлантичної інтеграції, чи взагалі відносин з Російською Федерацією; перш за все, це проблема державного і національного будівництва.

«Nation builds a new state. Чому у Польщі вийшло? Тому що Польща витратила 20 сторіччя на формування національної державності, нації. І дійсно, коли відкрилося вікно можливостей після Оксамитової революції, після розпаду СРСР, то був національний консенсус. Але головне навіть не в тому, що є національний консенсус. Ми бачимо, що і в Україні зараз теж починає з’являтися консенсус щодо євроатлантичної інтеграції. У коаліційній угоді, яка сьогодні буде опублікована, буде зафіксований курс на євроатлантичну інтеграцію. Але проблема не в цьому. У чому фундаментальна проблеми України як молодої держави, яка виникла на теренах пост-імперії?
По-перше, скажу непопулярну річ – Україна ще не була державою, а більше була главою пост-імперії. Що таке імперія на відміну від держави? Це розмиті кордони – адміністративні, територіальні, ментальні, лінгвістичні, культурні і такі інші. У цьому сенсі ми розмита країна. Хоча 20 років декларували незалежність, ми були вкладені в пострадянський простір. У 1991 році ми розлучилися з СРСР, але не розлучилися з Росією. Це означає, що у нас нація і територія не співпадають – територія ширша. Які тут є варіанти? Або територія стає більш адекватною до національної спільноти, тобто вона зменшується, збільшується національна єдність. Дивіться, Криму немає, на Донбасі вибори не відбулись – комуністів в Раді більше немає, а якби Крим і Донбас брали б участь у виборах, вони набрали б 5 %. Уламки Партії регіонів змогли набрати 10 %, але якби ці регіони брали участь у виборах, вони набрали б набагато більше. Позитивний варіант – територія стає меншою, але нація стає стабільною, починає домінувати національна єдність. І тут можна робити вибір – колективна безпека у рамках НАТО, військова безпека, євроінтеграція без всяких «але», будь-які відносини з Митним союзом і таке інше. Або територія ширша, ніж нація, тоді є проблеми з будівництвом nation state, тобто національної держави. Багатонаціональна держава не має такої єдності як національна. Багатонаціональній державі потрібно думати про децентралізацію, позаблоковість і таке інше. Тому перша проблема, яка стосується України – це проблема державного і національного будівництва. Ще раз кажу, поляки витратили все 20 сторіччя, після трьох розколів Польщі, і тепер це одна із найуспішніших країн не тільки нової Європи, а і Європи взагалі. Вона органічно, адекватно стала невід’ємною частиною Євроатлантичної спільноти і європейської сім’ї. Нам доведеться ще багато пройти.
Ще один момент. Росія фактично Польщу віддала, ментально розлучилася з поляками. А з Україною Росія ментально поки що не збирається прощатися. Тим більше, що Росія веде зараз політику реваншизму на пострадянських теренах і не тільки, а і взагалі у всьому світі. Тому Росія буде робити все, щоб в Україні не склалася потужна національна спільнота в рамках всієї території, що залишилась Україні після розпаду Радянського Союзу. Москва буде фактично нас змушувати робити вибір: або територіальна цілісність в обмін на позаблоковість, на дружню політику щодо Російської Федерації, інакше війна. Якщо ми оберемо чіткий євроатлантичний курс, потрібно розуміти, що у нас попереду 10 років дуже серйозної роботи і над внутрішніми реформами, і над реформами оборонного сектору, тут потрібна єдина політика, політичний консенсус, консенсус еліт і суспільства. Бонусів відразу не буде. Потрібно розуміти, що це дуже важка праця на перспективу. Щоб через 10 років могла Україна не тільки подати заявку на членство в НАТО, ЄС (це ми можемо зробити у будь-який момент), а для того, щоб цю заявку розглядали серйозно. Щоби тоді і НАТО, і ЄС зрозуміли, що Україна не принесе проблем, що Україна не принесе з собою необхідність захищати її, ускладнювати або загострювати відносини з Російською Федерацією.
Це стосується перспективи. А що на сьогодні? De facto ми у стані війни. При чому ці війни різні – гібридна війна, інформаційна війна, різні політичні спецоперації, відчуження окремих територій в Україні, які Росія буде використовувати у якості револьвера біля виска української державності. Які варіанти можливі тут? Перше, на перспективу це євроатлантична блокова система безпеки. Але сьогодні це не вирішує питання. Нам потрібна повноцінна національна безпека. Нам потрібно сьогодні робити ставку на те, що називають військова держава, йдеться про переозброєння, впровадження нових технологій, нової військової логістики, але для цього потрібна сильна економіка. Для того щоб витрачати 5% ВВП на оборону і щоб це була солідна сума, потрібно щоб була сильна економіка і сильний військово-промисловий комплекс. Іншого шляху немає.
Є ще третій варіант – гіпотетичний. Його теж можливо розглядати. Це така загальна кооперативна безпека, яка стосується всього європейського континенту, але в сьогоднішньому стані, в якому знаходиться відносини ЄС і РФ, НАТО і Росії, то на це сподіватися замало. В будь-якому випадку ми повинні розуміти які складнощі стоять перед нами. Ми фактично знаходимось на зіткненні, на фронті зіткнення двох воєнно-політичних блоків – НАТО і ОДКБ, двох торгових блоків – Європейський Союз і Митний Союз, і двох цивілізацій – і тут нам в кінцевому рахунку обирати – або ми прифронтова держава, яка знаходиться на передньому краї нової гібридної холодної війни або шукати якісь інші варіанти для того, щоби було продовжене наше українське державне існування, щоб Україна вийшла з цієї полоси кризи єдиною національною безпековою державою. Головне в державі – це безпека, якщо держава не виконує цю функцію, то тоді держава не має сенсу, якщо держава не забезпечує безпеку своїм громадянам, своїй країні, всій спільноті”
{6}
Володимир Дубовик, директор Центру міжнародних досліджень (Одеса), та Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики
{7}
Виступає Леонід Літра, старший аналітик Інституту світової політики
У цьому контексті учасники дискусії торкнулися питання доцільності збереження нейтрального статусу України. Зокрема старший аналітик ІСП Леонід Літра розповів про досвід Молдови, яка вже двадцять з лишком років живе із замороженим конфліктом на своїй території, адже її нейтральний статус закріплений у Конституції.

«В Молдове вопрос обмена территориальной целостности на нейтралитет актуален еще с момента распада СССР, поскольку в Молдове есть свой конфликт – Приднестровский. Однако этот обмен нейтралитета на территориальную целостность не сработал. В Молдове нейтралитет был принят именно для того, чтобы сохранить территориальную целостность, единство страны. Он был даже вписан в Конституцию, то есть это конституционный нейтралитет.
К сожалению, на протяжении более двадцати двух лет существования конфликта ми не заметили, чтобы этот нейтралитет как-то позитивно повлиял на решение конфликта. Я не хочу сказать, что отказ от нейтралитета это самый подходящий сценарий для Молдовы, но точно следует задуматься – нужен ли он нам. В Украине еще более одиозный формат – внеблоковость. По моему мнению, нейтральными должны быть те государства, которые имеют большой экономический потенциал для создания сильной системы безопасности. Наведу лишь один пример. Известно, что Швейцария, нейтральное государство, тратить большие средства на содержание своей армии на военную часть. Нейтральность должна означать, что государство готово в случае необходимости самостоятельно себя защитить. Мне кажется, что в экономической ситуации Молдовы или Украины – это невозможно. Поэтому следует задуматься о коллективной системе безопасности.
В Молдове мы понимаем, что в той ситуации, которая сейчас в регионе, изменять статус нельзя. Недавно министр иностранных дел России Лавров сделал заявление, что самоопределение Приднестровья зависит от того будет ли Молдова нейтральной или нет. Однако, повторюсь, до сих пор этот нейтралитет не помог решить вопрос молдавской государственности.
В этом контексте также хочу отметить, что не следует питать больших ожиданий относительно Минских соглашений. Говорю это на основании опыта Молдовы. Все документы, которые были подписаны, они почти не соблюдались одной стороной. Соглашения могут быть действенными только в двух случаях: во-первых, если между сторонами есть доверие, а во-вторых, если есть сильный игрок, который, если договор не соблюдается, может принудить стороны к его соблюдению».
{8}
{9}
{10}
{11}
{12}
Публічна дискусія «ЄС, НАТО …Як гарантувати безпеку?» була організована в рамках проекту Інституту світової політики “Стратегічний дискусійний клуб у регіонах України” за підтримки уряду Норвегії, міжнародної організації «Інтерньюз» та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Цей проект є продовженням успішного проекту ІСП, під час якого минулого року у Києві відбулося шість засідань СДК. Драматичні події 2014 року підтвердили необхідність продовження змістовних регулярних публічних дискусій щодо питань національної безпеки України, зокрема із більш широким залученням регіональних експертів. Всього заплановано шість регіональних дискусій, і Запоріжжя стало другим містом, де відбулося подібне засідання.

Перший регіональний Стратегічний дискусійний клуб був проведений у Харкові 26 червня ц.р. за участі відомого політичного оглядача Гжегожа Громадські (Польща). Фоторепортаж та стенограму з Стратегічного дискусійного клубу у Харкові можна переглянути тут. Другий подібний захід відбувся у Запоріжжі 19 вересня 2014 року.