Публікації

Коментар першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для газети “День”Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Інституту світової політики, Київ:\
Зовнішня політика — це продовження політики внутрішньої. Чи всі це розуміли в Україні? На жаль, досі між зовнішньою та внутрішньою політикою була така ж дистанція, як між двома різними галактиками. Українські дипломати завжди мали стратегічний погляд, знали секрет успіху України, розуміли справжні загрози держави. Говорячи метафорично: МЗС було хранителем знань, таким собі відкритим лицарським орденом, проте до українських політиків ці знання рідко потрапляли. Можливо, саме тому дипломати були першими і єдиними з держслужбовців 2004 року, хто заявив про свою громадянську позицію. Можливо, саме тому українські дипломати (значна їх частина) не стояли осторонь і подій на Євромайдані.
Сьогодні дистанція між зовнішньою та внутрішньою політиками максимально скоротилася. Кожен дипломат став політиком, а політик — дипломатом. Важливо, що в політику прийшли люди, які раніше працювали в МЗС, — прем’єр-міністр Яценюк 2007 року очолював зовнішньополітичне відомство, новий президент Порошенко — теж із колишніх міністрів закордонних справ (2009 — 2010 рр.). Це не може не вселяти надії. «Зовнішньо-внутрішня» гармонізація, хоч і зі значним запізненням і ціною великих втрат, але сталася.
Сто днів уряду, із зовнішньополітичного погляду, були настільки успішними, наскільки дозволяла ситуація — новій владі доводилося гасити пожежу голими руками. Для того, щоб поставити уряду «відмінно» чи «двійку», варто виходити з двох можливих сценаріїв того, як могла б розвиватися ситуація в останні три місяці, й співвіднести їх з реаліями.
Отож оптимістичний сценарій — Крим залишився б у складі України; Україна отримала б перспективу членства в ЄС і НАТО; українські громадяни повністю підтримали б такий зовнішньополітичний вектор; Росія змирилася б із вибором України і не чинила б жодного опору. І песимістичний сценарій — український уряд не зміг би взагалі взяти ситуацію під контроль; президентські вибори було б зірвано; відбувалася б подальша делегітимізація української влади на міжнародній арені; утворювався б ще більший інституційний вакуум в регіонах; Захід відмовлявся б від підтримки; територіальні апетити Росії розросталися б ще інтенсивніше.
Із цієї моделі ми зрозуміємо, що Україні не вдалося досягнути оптимістичного сценарію, але вдалося уникнути песимістичного.
Із конкретних досягнень.
Перше: українській дипломатії вдалося добитися підписання бодай політичної частини Угоди про асоціацію (а ми знаємо, що в ЄС були проти цього; хотіли підписувати її тільки після виборів).
Друге: українському урядові вдалося заручитися одностайною підтримкою західних демократій у війні з Росією (варто усвідомлювати, що не в усіх країнах виборці підтримують жорстку політику своїх урядів щодо Кремля).
Третє: українській владі нарешті вдалося завершити першу фазу лібералізації візового режиму з ЄС (безвізовий режим 2015 року тепер не виглядає зовсім неможливим).
Четверте досягнення, чи не найголовніше, — український уряд зумів провести вибори, заручившись міжнародним визнанням. Уряд задав правильну траєкторію — і важливо, якщо й змінювати її, то ще більше — в європейському, демократичному напрямі.