Публікації

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для тижневика “Дзеркало тижня”Міністрові закордонних справ Гідо Вестервелле останнім часом не дуже щастить. Рейтинг його партії в Німеччині стрімко падає. Його особиста діяльність як міністра закордонних справ у німецьких політиків та експертів зазвичай викликає реакцію з двох слів — no comment.\
Навіть із візитом до України фортуна віце-канцлерові Німеччини не дуже всміхнулася. Ще з листопада, з часу узгодження термінів візиту до Києва, німецька сторона висловлювала одне-єдине серйозне прохання: президент Янукович має бути в Києві і має зустрітися з німецьким міністром. Інші зустрічі на Банковій політика Вестервелле з об’єктивних причин не цікавили. Хто б міг подумати, що коли справа дійде до візиту, Віктора Федоровича прооперують на коліні. І все ж, по певних роздумах, німецька сторона вирішила візит не переносити. На це було щонайменше кілька поважних причин. І йдеться не лише про те, що востаннє німецький міністр закордонних справ відвідував Україну з візитом у 2009 році (причому це був ще Штайнмайєр і в компанії з польським міністром Сікорським). І не лише про те, що Німеччина хотіла продемонструвати: на Північній Африці для неї світ клином не зійшовся.

По-перше, німці не могли перенести приїзд свого міністра до Києва на двадцяті числа березня, як пропонували українські колеги, бо тоді міністра Вестервелле більше цікавитиме не східна політика Євросоюзу, а регіональна німецька політика: відбуватимуться важливі для його партії земельні вибори. Вестервелле й так побив усі рекорди: мало кому з німецьких політиків вдавалося так втратити довіру, перебуваючи на посаді міністра закордонних справ. Зазвичай це крісло було чудовим місцем для утримання власної політичної популярності: міністр роз’їжджає світом, постійно перебуває в об’єктивах телекамер і зовсім не причетний до вирішення найбільш рейтинговбивчих соціальних питань.

По-друге, міністр не міг відкласти свій візит до Києва на більш пізній термін, оскільки мав донести досить термінові, як на погляд Берліна, сигнали. Їх два. Перший стосується внутрішньополітичної ситуації в Україні. Німецька сторона хотіла б отримати більше доказів того, що допити й арешти представників уряду Юлії Тимошенко не є політично мотивованими. І, хоча пан Вестервелле навряд чи міг би додати щось суттєво нове до того, про що раніше публічно заявив державний секретар німецького МЗС пан Хойєр, — важливо інше: одна річ, коли такі критичні слова звучать із вуст держсекретаря МЗС, а інша — коли вони звучать із вуст віце-канцлера Німеччини. Тим більше під час безпосереднього візиту до Києва. До речі, німецька сторона, анонсуючи візит, заздалегідь підкреслено повідомила про зустрічі свого міністра з представниками української опозиції (таких зустрічей було дві: одна — з Ю.Тимошенко, інша — з А.Гриценком, В.Наливайченком, П.Порошенком, Б.Тарасюком та А.Яценюком).

Питання досить специфічної війни з корупцією — те, що справді цікавить сьогодні німців в антидемократичних українських трендах. На відміну, скажімо, від ситуації зі свободою слова. Німецький міністр апріорі не бажав акцентувати в Києві на цьому сюжеті, оскільки в Берліні, за нашою інформацією, не вважають його таким похмурим, як про це заявляють деякі представники опозиції чи громадянського суспільства.

Загалом, Вестервелле став ще одним західним гостем, котрий потрапив у майстерно розставлену українською владою пастку. З одного боку, нікому на Заході не хочеться, аби Україна перетворювалась у ще одну Білорусь. З іншого —західні колеги, приїжджаючи до української столиці, не хочуть відлякати й налаштувати проти себе Януковича і Ко своїм менторським тоном. «Це завдання вашого народу — вирішувати, яким шляхом іти. Ми не вбачаємо у собі вчителів чи наставників, ми вбачаємо рівних партнерів», — акуратно пояснював після промови в Київському університеті імені Тараса Шевченка Вестервелле.

Говорити про абстрактні для українського керівництва, але природні для західних суспільств речі на кшталт цінностей та свободи Вестервелле спонукали і вже згадані вище революційні цунамі в Північній Африці, після яких тема демократизації, схоже, набуває другого дихання навіть у найбільш прагматично налаштованих західних столицях. Якщо ти говориш про рух до свободи та демократії — ти автоматично потрапляєш у міжнародний мейнстрим, і на тебе мимоволі звертають увагу.

Для України це має свої плюси та мінуси. З одного боку, це означає реанімовану на Заході увагу до хоча й мінімальних, та все ж здобутків помаранчевої революції. З іншого, дух свободи у Північній Африці вже трансформувався у бажання країн Південної Європи спрямувати левову частку уваги та грошей Європейської політики сусідства саме на південних, а не на, скажімо, східних сусідів ЄС. Україну така чергова переорієнтація аж ніяк не може тішити. Наші німецькі співрозмовники стверджують, що Німеччина не належить до тих країн, котрі виступають за таку зміну пріоритетів, і робитиме все можливе, аби було знайдено розумний консенсус у цьому питанні.

Крім того, незайвою для Вестервелле була й певного роду дипломатична реабілітація після невдалої миротворчої місії до Мінська, яку він здійснював спільно з польським міністром закордонних справ Сікорським напередодні тамтешніх президентських виборів. Результат оборудки „гроші в обмін на демократичні вибори“ добре відомий, і, як подейкують мої німецькі співрозмовники, Вестервелле сприйняв поразку в Білорусі досить болісно на персональному рівні. Україна може певною мірою компенсувати невдале демократичне щеплення Білорусі. Як саме? З приходом весни у деяких західних столицях відчули і певну відлигу на печерських пагорбах у Києві. Так, скажімо, після візиту минулого тижня держміністра МЗС Німеччини до України та його зустрічі з Сергієм Льовочкіним у німців склалося враження, що українська влада й сама вже не рада розпочатій нею ж усій цій „антикорупційній“ кампанії проти Тимошенко й Ко і тепер шукає можливість гарно вийти з явно провальної для неї в міжнародному плані гри.

Другий, не менш важливий і досить терміновий сигнал, який хотів донести Вестервелле у Києві, стосується євроінтеграційних справ України. А саме — підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з Євросоюзом ще нинішнього року. У Берліні вважають, що саме тепер Україна має мобілізуватися на всі 100%, аби не втратити такий шанс. Це в теорії Німеччині байдуже, в якому напрямі Україна інтегруватиметься, — на практиці німцям явно не подобається ситуація, коли в них забирають пульт дистанційного керування справами чи то Євросоюзу, чи його східного сусідства. Зокрема й тоді, коли це роблять дружні росіяни. У Німеччині (як і в багатьох інших західних країнах) досі не можуть зрозуміти, чи українська влада справді націлена підписати Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС у нинішньому році, чи просто не може знайти підходящого приводу, щоб акуратно з цієї теми зістрибнути. Візит делегації на чолі з Андрієм Клюєвим до Брюсселя розглядався у цьому контексті Німеччиною як своєрідний тест.

Вестервелле ж у Києві явно намагався вибити козир із рук тих українських стратегів, котрі продовжують експлуатувати затертий до дір аргумент „у Європі нас ніхто не чекає“, аби збити темп у діалозі з ЄС. На лекції в університеті він зірвав оплески присутніх, якось не по-німецьки чітко проартикулювавши: „Ви, якщо цього бажаєте, маєте європейську перспективу. Ви, якщо бажаєте, маєте стати частиною об’єднаної Європи“. І хоча насправді Вестервелле просто повторив те, що написано у програмі його партії, — все ж такі публічні зізнання від політиків Німеччини, котрі не претендують, а обіймають топові посади в країні, почуєш не часто.

Як і публічні зізнання, що для Німеччини Україна — найважливіший партнер „Східного партнерства“. Це особливо показово на тлі загального захоплення в Євросоюзі Молдовою. „Порівнювати ці дві країни просто некоректно: Україна для нас має зовсім інший статус, аніж Молдова“, — довелося почути від одного поважного німецького співрозмовника в Берліні.

Друга солодка пігулка стосувалася болючого для україно-німецьких відносин візового питання. Міністр розповідав під час свого візиту до Києва, яким великим „адвокатом відкритості“ (зокрема й кордонів) він є, правда, замість простору без віз чомусь говорив про „спрощення видачі віз“, що явно не стикується з лозунгом української влади „дайош безвізовий режим до Євро-2012“.

Хоча насправді слово німецького міністра закордонних справ не є ключовим як у питанні європейської перспективи для України (канцлер Меркель, подейкують, має трохи іншу думку з цього приводу, а ключові зовнішньополітичні рішення все ж таки приймаються в її канцелярії), так і в питанні безвізового режиму. Експертам, обізнаним із внутрішньо-німецькими нюансами в цьому питанні, добре відомо: із зазначеного приводу потрібно працювати не з „зовнішньополітичною“ Німеччиною (МЗС, комітет з закордонних справ бундестагу), а з „внутрішньополітичною“ (МВС, громадська думка etc). Однак поки що німці пропонують сконцентруватися на тому, що справді «горить». А це — зона вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Фото Андрія Товстиженка, Zn.ua